Архітектура в період завершення побудови соціалізму
Більш як 2 роки тривала фашистська окупація Києва, яка завдала місту величезної шкоди. Гітлерівці майже цілком зруйнували Хрещатик і прилеглі вулиці — Карла Маркса, Енгельса, Свердлова, Жовтневої революції, площу Калініна. Всього спалено і зруйновано в місті 1742 житлові будинки і 940 будинків державних і громадських установ. Загарбники знищили понад 1000 підприємств, спалили головний корпус університету, висадили в повітря видатний пам’ятник українського зодчества — Успенський собор Києво-Печерської лаври.
Відбудові підприємств, житлового фонду та реставрації значних пам’ятників архітектури столиці Української РСР допомагали всі народи Радянського Союзу. З усіх кінців країни прибували сюди архітектори, інженери та будівельники. Безперервним потоком приходили в Київ ешелони з матеріалами та найновішим технічним устаткуванням. Відбудова Києва набрала широкого розмаху. Ще йшла війна, а уряд Радянської України вже оголосив всесоюзний конкурс на складання проекту забудови Хрещатика. В ньому взяли участь архітектори Києва, Москви, Ленінграда і Харкова. На підставі кращих пропозицій, виявлених під час конкурсу, остаточний варіант забудови Хрещатика виконав колектив «Київпроекту» за участю архітекторів О. В. Власова, А. В. Добровольського, В. Д. Єлізарова, О. І. Заварова, О. І. Малиновського та Б. І. Приймака.
У проектах всіх творчих колективів, що брали участь у конкурсі, Хрещатику відводилась основна роль: він повинен перетворитись на всенародний форум, виконувати функції центральної міської площі, де відбуваються мітинги і демонстрації, а також масові гуляння у дні загальнонародних свят.
Виходячи з цього, під час реконструкції Хрещатика за рахунок зруйнованих будівель його ширину збільшили у 2 рази, порівняно з довоєнним часом. Крім того, вздовж вулиці на природній терасі було прокладено широкий бульвар, що створив зелену смугу перед жилими будинками. В затінку дерев поставлені лави для відпочинку.
Архітектурне обличчя Хрещатика утворюють багатоповерхові житлові і громадські споруди. Перші поверхи їх облицьовані червоним гранітом, а стіни верхніх поверхів одягнені світлою керамікою, що надає спорудам легкості й урочистості.
У 1949 році був затверджений урядом генеральний план відбудови Києва, який передбачає значну реконструкцію місцевих площ, розширення зони зелених насаджень та поліпшення санітарно-гігієнічних умов життя населення.
Характерною рисою забудови Києва після війни є гармонійний розвиток архітектури, благоустрою і озеленення міста. Як тільки закінчилась Велика Вітчизняна війна, силами населення було розбито і засаджено гідропарк на Трухановому острові, озеленено схили Дніпра, прокладено паркову дорогу від стадіону «Динамо» до Аскольдової могили, збудовано за проектом архітекторів О. В. Власова, О. І. Заварова та М. А. Пінчука Зелений театр на 4100 місць, для якого використано стару кріпосну підпірну стіну, що надає амфітеатру особливого, романтичного вигляду. Одночасно з відбудовою міста проводилась відбудова і реставрація пам’ятників архітектури і культури, пошкоджених фашистами в роки окупації. Зокрема, було відновлено ансамбль Києво-Печерської лаври, собор і трапезну Видубицького монастиря, колишній царський палац та інші видатні споруди.
Довоєнний Київ був значно менший сучасного. Весь його житловий фонд становив 6660 тис. кв. метрів. За 20 післявоєнних років введено в дію 10917,4 тис. кв. метрів. А коли врахувати, що фашисти під час окупації зруйнували 40 проц. житла міста, то виходить, що за 20 років, які минули після переможного завершення Великої Вітчизняної війни, зведено майже два з половиною довоєнних міста.
Понад 50 проц. нового житлового будівництва в Києві розміщено великими масивами на вільних територіях. Якщо в 1956 році будувався лише один житловий масив — Першотравневий, то в 1965 році їх було вже 14. Для більшої компактності житлові масиви все більше забудовуються будинками підвищеної поверхності, що вносить нові риси в архітектуру міста.
Одним з найбільш перспективних районів щодо розвитку житлового будівництва є Дарниця, де розміщена чверть всієї промисловості Києва. Цей район має хороші грунтові та санітарно-гігієнічні умови (поблизу великий лісовий масив і річка). Саме тут збудовано кілька великих житлових масивів. На території між поселенням Воскресенської слобідки і хутором Куликовим виник великий Воскресенський масив. Перша черга будівництва становить 212 тис. кв. метрів житлової площі. Далі намічена реконструкція прилеглих до масиву поселень, які забудовані переважно одноповерховими будинками.
Біля Русанівської затоки на лівому березі Дніпра споруджено Русанівський житловий масив. За допомогою механізмів за кілька місяців тут був намитий шар пісчаного грунту, що захистив цей район від дніпровської весняної повені.
Близькість Дніпра з його островами і пляжами, чудові природні умови, зручні житла, хороший зв’язок міським транспортом з центром міста перетворили Русанівку на один з кращих житлових районів Києва.
Обсяг житлового будівництва на територіях масивів характеризується такими показниками: Першотравневий, Дарницький, Русанівський та масив на північ від Броварського шосе мають 1345 тис. кв. метрів (понад 300 тис. кв. метрів кожен),
Відрадний, найбільший у Києві,— 720 тис. кв. метрів. Великі також масиви Воскресенський (250 тис. кв. метрів), Новобіличі (200 тис, кв. метрів), Нивки (144 тис. кв. метрів) та інші.
До початку житлового будівництва на цих масивах були виконані першочергові роботи по спорудженню магістральних мереж, джерел теплопостачання, ліній міського транспорту тощо.
При забудові нових великих масивів застосовуються сучасні прогресивні методи планування мікрорайонів та їх озеленення.
Запроваджується також нова система організації обслуговування жителів.
Одночасно з освоєнням нових територій і спорудженням великих житлових масивів розгорнулись роботи по реконструкції старих кварталів міста з метою більш ефективно використати території забудованої частини і змінити застарілий малоповерховий житловий фонд новими багатоповерховими будинками. За післявоєнні роки було реконструйовано центр міста — Хрещатик і деякі прилеглі до нього квартали, а також ділянку бульвару Шевченка від площі Перемоги до шляхопроводу.
Поступово змінюють свій вигляд вулиці Червоноармійська, Урицького, Фрунзе, проспекти 40-річчя Жовтня і Брест-Литовський, бульвар Шевченка та інші. Тут зводяться будинки в 9 і 16 поверхів.
Збудовані нові магістралі — бульвар Дружби народів, вулиця Кіквідзе, бульвар Лесі Українки, де на місці старих дерев’яних будівель зведено благоустроєні багатоповерхові будинки. Невеликі підприємства місцевої промисловості, які були розміщені тут, перенесено на нові площі. Але, незважаючи на розгорнуте житлове будівництво, густота заселення Києва ще велика — в 1964 році на одного мешканця припадало 8,2 кв. метра житлової площі.
Споруджено також 3 шляхопроводи, 4 пішоходні переходи, міст через дніпровську гавань на Рибальський півострів. Для поліпшення постачання населення Києва водою побудовано Деснянський водопровід потужністю 200 тис. кубометрів води на добу. Після введення в дію нового водопроводу середнє добове споживання води на душу населення збільшилось з 192 літрів (у 1958 році) до 310 літрів (у 1964 році).
Для забезпечення високих обсягів і темпів будівництва, намічених генеральним планом, велика увага приділялася розвитку будівельної індустрії. В Києві, в районі Телички, виріс ряд заводів, що постачають будівельні деталі і конструкції. Будівництво в наш час принципово відрізняється від того, що було в передвоєнний період. Велика потужність домобудівних комбінатів дозволяє широко розгорнути потокове спорудження житлових будівель, завдяки чому процес їх зведення перетворився на монтаж з готових елементів. У 1962 році 52 проц. загальної житлової площі, зданої в експлуатацію, було споруджено з великих панелей.
Поряд з житловим будівництвом широко розгорнулось будівництво освітніх та культурно-побутових закладів. За роки семирічки у місті споруджено 76 загальноосвітніх шкіл, дитячі заклади на 36 460 місць, лікарні на 2785 ліжок, кілька кінотеатрів.
Основним напрямом житлового будівництва в роки нової п’ятирічки, крім реконструкції магістралей міста, лишається забудова масивів. Мало хто з киян знав невеличке село Березняки, розташоване поблизу мальовничого озера Тельбін.
Тепер це місце широко відоме жителям Києва. Тут будується один з кращих житлових масивів. На намитій земснарядами території, що становитиме 400 тис. кв. метрів, виростають багатоповерхові будинки на 52 тис. мешканців. Буде створено 4 мікрорайони з торговельними центрами і підприємствами побутового обслуговування. Мікрорайони в свою чергу підрозділятимуться на групи житлових будинків з населенням 3,5 тис. чоловік у кожній. У центральній частині масиву на березі озера Тельбін запроектовані великі магазини, широкоекраний кінотеатр, клуб.
Один з найбільших житлових масивів — Микільська Борщагівка. По кількості житлової площі (890 тис. кв. метрів) цей масив дорівнюватиме середньому за розмірами місту. В центральній частині його передбачаються громадсько-адміністративний центр і парк, які будуть оточені мікрорайонами з їх культурно-побутовими установами.
Микільська Борщагівка зв’язана з містом двома основними магістралями — Борщагівською вулицею і зовнішньою напівкільцевою швидкісною магістраллю.
В розвитку Києва значна роль відводиться його приміській зоні, що бере на себе дедалі більшу частину загальноміських функцій. Ряд районних центрів і населених пунктів Київщини мають тісні економічні, трудові і культурні зв’язки з Києвом. До того ж вони сполучені з містом електрифікованою залізницею, магістральними автомобільними шляхами, автобусним і річковим транспортом. На базі цих райцентрів і малих міст Діпроміст УРСР намітив створити поблизу Києва кілька міст-супутників.
Стотисячний колектив будівельників Києва з ентузіазмом працює над виконанням величної програми спорудження житлових будинків, культурно-освітніх та комунально-побутових закладів. В місті виросли майстри будівельного виробництва. Широко відомі імена Героїв Соціалістичної Праці — бригадира комплексної бригади тресту Київміськбуд № 5 П. О. Степанчука, бригадирів-монтажників Г. І. Донця, В. І. Ягоди, а також заслужених будівельників республіки Г. М. Сірої, Г. М. Волокушина, О. С. Коханця, О. М. Мартиченко, П. А. Рахуби і багатьох інших передовиків.
За успіхи, досягнуті в житловому і культурно-побутовому будівництві в столиці України, багатотисячний колектив Головкиївміськбуду нагороджений в 1966 році орденом Леніна.
Велика увага при будівництві нових житлових масивів і реконструкції старих районів приділяється озелененню міста. У Києві на кожного жителя припадає 18 кв. метрів насаджень загального користування в забудованій частині і 350 кв. метрів лісопаркових насаджень в межах міської смуги. Територія Києва дорівнює 77 тис. га, близько 60 проц. цієї території займають зелені насадження. Київ — один із самих озеленених міст у світі.
Кращий зелений масив, безперечно,— придніпровські парки. Сюди входять: Центральний парк культури і відпочинку, що об’єднує Володимирську гірку, Піонерський, Першотравневий і Радянський парки, Аскольдова могила і зелені схили Дніпра. В 1959 році закінчені роботи по будівництву меморіального парку Вічної Слави, який разом з республіканським ботанічним садом також входять у систему придніпровських парків. На Трухановому острові знаходиться Дніпровський гідропарк, який зв’язаний з містом пішохідним мостом.
Крім загальноміських парків по берегах і на островах Дніпра, створено районні парки культури і відпочинку: в Московському районі — ім. М. Рильського, в Жовтневому — ім. Ленінського комсомолу, в Подільському — ім. Фрунзе. Розгорнулось будівництво парків і в інших районах. Громадські сади жилих районів, районні і міські парки, сквери, бульвари, зелені масиви лісопарків органічно входять у розгалужену систему місць відпочинку населення.
Ширина зеленого пояса Києва досягає кількох десятків кілометрів. Приміські ліси оточують місто майже замкненим колом. Найбільші з них Голосіївський, Пущо-водицький, Берковецький, Святошинський, Котовський, Боярський, Дарницький, Броварський та Ірпінський. До зеленого пояса входять також пойми Дніпра і Десни, на яких створюються лугопарки: Наталка-Оболонь, Чорторий, Покал і Жуків Острів.
Зростання території і чисельності населення вимагало дальшого розвитку і організації міського транспорту. Збільшилась протяжність тролейбусних і трамвайних ліній. Зокрема, побудовано трамвайні лінії до житлового масиву Відрадне, по Старо-наводницькій вулиці, продовжена лінія в Дарниці до хутора Червоного. Введено нові тролейбусні лінії: Кабельний завод — площа Космонавтів, площа Калініна — вул. Щусєва, площа Толстого — заповідник «Лавра». Трамвайний парк за 7 років збільшився на 142 вагони, тролейбусний — на 319 машин. У 1965 році трамваями і тролейбусами було перевезено понад 500 млн. пасажирів. Автобусами — 198,7 млн. пасажирів.
Головні транспортні магістралі Києва мають 3 кільцеві і 7 радіальних напрямків. Магістралі радіальних напрямків продовжують зовнішні автомобільні шляхи, що підходять до Києва з усіх боків. Магістралі кільцевих напрямків побудовані з метою розвантажити центр міста від зовнішніх транзитних і автомобільних потоків. Але дальший розвиток наземного транспорту в місті виявився неможливим у зв’язку з недостатньою пропускною спроможністю площ (Поштової, Ленінського комсомолу, Автовокзальної) і ряду вузлів перетину Хрещатика з вулицями, що йдуть перпендикулярно до нього, а також Червоноармійської вулиці. Київ розташований, як відомо, на горбах, що дуже утруднює зв’язок між деякими районами. Виявилося, наприклад, неможливим пересікти Хрещатик трамвайною або тролейбусною лінією. В 1944 році, коли був оголошений конкурс на складання проектів нових будівель на центральній магістралі столиці, деякі архітектори пропонували перекинути через Хрещатик величезний міст, щоб установити прямий зв’язок між Софійською площею і Печерськом.
У зв’язку з забудовою нових житлових масивів в умовах швидкого зростання населення постало питання про будівництво найбільш надійного і швидкохідного транспорту — метрополітену. В дореволюційному Києві про це не могли і мріяти. Кажуть, що в 1913 році один з членів Київської думи, ознайомившись у Парижі з метрополітеном, впевнено заявив: «Річ для Києва неможлива… Хіба що, через віки». Але соціалістична дійсність випередила віки.
В 1944 році, коли ще на фронтах Великої Вітчизняної війни гриміли гармати, уряд Радянського Союзу ухвалив розпочати підготовчі роботи для спорудження в Києві підземної залізниці. На початку 1945 року було створено Управління «Київметро», яке почало геологорозвідувальні роботи, необхідні для проектування.
В січні 1949 року XVI з’їзд КП(б)У в резолюції відзначив, що найважливішими завданнями партійних і радянських організацій України поряд з відбудовою міст, промислових і районних центрів України, забудовою головної магістралі Києва — Хрещатика, є також розгортання будівництва київського метро. Влітку цього ж року на березі Дніпра, на Хрещатику, у Ботанічному саду і на привокзальній площі з’явились будівельні майданчики метро.
Проект першої лінії метрополітену врахував особливості таких районів Києва, як Жовтневий, Дарницький і Печерський, де найбільш широко велось промислове і житлове будівництво. Напрямок генеральної траси метро визначився потребами розвитку міста, до якого тепер був приєднаний і район Дарниці, що розташований на лівому березі Дніпра.
Понад 400 підприємств України та інших союзних республік допомагали споруджувати метро. Вагони будувались у Москві на Митищенському заводі, ескалатори — в Ленінграді і Москві, трансформатори в Запоріжжі, Свердловську та Єревані, мармур видобували в Закарпатті й на Уралі, люмінесцентне освітлення робили в Ризі. Московські і ленінградські метробудівці передавали свій досвід, який допоміг київським робітникам і спеціалістам освоїти підземні роботи і дати зразки високої продуктивності праці, зразки сміливого розв’язання багатьох технічних завдань. Зокрема, завдяки застосуванню збірного залізобетону замість чавунних тюбінгів, не тільки була виключена трудомістка операція — болтове з’єднання, а й зекономлено на кожному метрі перегінного тунелю 5 тонн металу.
За самовіддану працю 300 кращих будівельників Київського метрополітену були нагороджені орденами і медалями. З кращі метробудівці — Д. К. Масько, І. М. Міщенко та С. М. Харченко — удостоєні звання Героя Соціалістичної Праці, а весь колектив «Київметробуду» нагороджений орденом Леніна.
Будівництво метро в Києві провадиться у три черги. Траса першої дільниці першої черги, що зв’язала найважливіші пункти Києва від залізничного вокзалу до Печерська на березі Дніпра, була урочисто відкрита 6 листопада 1960 року. Напередодні 46-роковин Великого Жовтня і 20-річчя визволення Києва від німецько-фашистських загарбників введено в дію другу дільницю метрополітену, траса якого пролягла від вокзалу до заводу «Більшовик».
Кожна станція, кожен вестибюль має своє архітектурне рішення. Так, наземний вестибюль станції «Вокзал» вмонтовано в будівлю приміського залізничного вокзалу. Станція «Університет» побудована на місці входу в Ботанічний сад ім. академіка О. В. Фоміна. Світла споруда наземного вестибюля станції облицьована зовні інкерманським каменем, а всередині світлим мармуром. Станція «Хрещатик», де в майбутньому перетинатимуться лінії метро другої і третьої черги, вкомплектована в будинок ресторану, що знаходиться на Хрещатику навпроти вулиці Свердлова. Вона має і другий похилий хід, який виводить пасажирів до Жовтневого палацу культури. Тема оформлення станції «Арсенальна» — боротьба робітників-арсенальців за владу Рад. Наземний павільйон станції знаходиться на площі біля пам’ятника арсенальцям. Станція «Дніпро» розташована на правому березі Дніпра. З посадочної платформи відкривається чудовий дніпровський краєвид. Тема оформлення станції — праця, мир, спорт. Наземна станція «Політехнічний інститут» облицьована керамічною плиткою. Стіни підземних залів опоряджено світло-рожевим мармуром, а пілони прикрашають витончені респіри. Архітектурне оформлення станції «Завод „Більшовик»» виконано з кольорової кераміки. Фасадна частина має круглу форму. Вдале поєднання різних барв справляє враження художньо виконаних килимів. Метробудівці разом з мостовиками спорудили міст через Дніпро, по якому від станції «Дніпро» голубий експрес біжить на лівий берег Дніпра, де споруджені 4 станції: «Гідропарк», «Лівобережна», «Дарниця» і «Комсомольська». А від станції «Завод „Більшовик»» траса метро піде в бік Святошина.
Введення в дію першої черги метрополітену значно поліпшило транспортний зв’язок між віддаленими районами міста. Якщо в 1961 році послугами метро скористалося близько 30 млн. пасажирів, то в 1965 році — 60,4 млн. чоловік.