Архітектура в роки мирного будівництва (1921 — 1941 рр.)
Нові соціальні відносини, що склалися після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції, відбились на спрямованості та на характері архітектури Києва, який за роки Радянської влади перетворився на великий промисловий, адміністративний та культурний центр Радянської України.
Уже в перші роки відбудови народного господарства в місті почалась реконструкція старих невеликих заводів і майстерень, на місці яких виросли великі підприємства, устатковані новою технікою. В 1928—1929 рр. була збудована 4-а взуттєва фабрика. Тоді ж за проектом В. М. Рикова на Брест-Литовському шосе споруджено кінофабрику, яка в той час була одною з найбільших у Європі. Для піднесення комунального господарства та розвитку промисловості велике значення мали збудовані в роки першої п’ятирічки потужні електростанції — КРЕС на Рибальському острові і ТЕЦ біля вокзалу.
Поряд з цим розгортається житлове і цивільне будівництво. В першу чергу були добудовані об’єкти, розпочаті ще в дореволюційний період— теперішні будинок науково-дослідних інститутів АН УРСР за проектом П. Ф. Альошина, приміщення бібліотеки АН УРСР за проектом В. О. Осьмака, Будинок Червоної Армії (тепер Будинок офіцерів) та інші. Відбудовано також зруйнований в роки революції Кловський палац споруджений у XVIII столітті.
Житлове будівництво в роки Радянської влади мало свої специфічні ознаки, що принципово відрізняли його від житлового будівництва дореволюційного періоду. Якщо під час т. зв. «будівельної гарячки» в Києві на межі XIX і XX століть основним найбільш поширеним типом будівництва був «прибутковий дім», то в нових умовах було взято курс на спорудження масового робітничого житла. На вільних територіях колишніх околиць — Дарниці, Солом’янки та інших — виникають робітничі селища, забудовані одно- і двоповерховими будинками. Характерно, що вже тоді приділялась увага їх благоустрою та озелененню. Малоповерхове будівництво в перше десятиріччя було вимушеним явищем у зв’язку з обмеженими матеріальними і технічними можливостями. Але розвиток економіки країни дозволив з часом збільшувати обсяг і поверховість спорудження будинків, і вже на початку 30-х років у Києві зводили переважно багатоквартирні, багатоповерхові будинки.
Нове житло трудящих уже на цьому етапі мало ряд переваг, порівняно з житлом робітників і службовців дореволюційних часів. Окремі секції мали 2—3 кімнати з кухнею, ванною і санвузлом. Це, зокрема, будинок житлового кооперативу «Харчовик» на 52 квартири по Червоноармійській вулиці, № 84, будинок на 28 квартир на розі Спаської вулиці і Воскресенського провулку, будинок на 80 квартир на розі Тургенєвської і Павлівської вулиць. Зручні квартири одержали робітники і службовці в будинку житлокооперативу «Арсеналець» на вулиці Кірова, № 28.
Крім житлових будинків, у місті широкого розмаху набрало будівництво середніх, спеціальних та вищих учбових закладів. Перше після революції велике шкільне приміщення почали будувати в 1929 році біля заводу «Більшовик». У проектуванні його взяли участь відомі радянські архітектори О. В. Щусєв, П. Ф. Альошин, В. О. Осьмак. Ця школа була значним кроком уперед порівняно з шкільним будівництвом дореволюційного періоду. Крім 18 класних кімнат, вона мала актовий зал, добре обладнані фізичний, хімічний та біологічний кабінети, фізкультурний зал, кінозал, їдальню тощо. Нового типу приміщення були побудовані для шкіл ФЗН, які готували висококваліфікованих, освічених робітників. Кожне з цих приміщень будувалось по особливому проекту. Це ФЗН заводів «Більшовик» на 750 учнів, «Арсенал» — на 280 учнів та «Ленінська кузня» — на 700 учнів.
За роки першої п’ятирічки в Києві споруджено ряд будівель наукових закладів, навчальних інститутів — енергетики, хімічної технології, цукрової промисловості, комплекс сільськогосподарської академії в Голосієві та інші.
На творчій архітектурній практиці Києва тих часів позначилась боротьба, що широко розгорнулась навколо пошуків нового архітектурного стилю. Від дореволюційних часів в архітектуру Києва прийшли традиції класицизму та модернізму. Але найбільш «революційним» здавався багатьом конструктивізм. У цьому стилі побудовані клуб на вулиці Рози Люксембург, де тепер міститься Театр юного глядача, клуб заводу «Більшовик», житловий будинок на розі вулиць Стрілецької і Великої Житомирської та будинок житлокооперативу «Арсеналець» на вулиці Кірова, 28. На фасадах будинків відсутні карнизи. Стіни плоскі, великі пройоми вікон без декоративних деталей.
Гострі дискусії викликав комплекс сільськогосподарської академії в Голосієві, зведений за проектом архітектора Д. М. Дяченка у формах українського барокко XVII століття. Цей стиль, за влучними висловами критиків, надавав академії вигляду монастирського ансамблю і не передавав характеру комплексу сучасних наукових закладів.
Боротьба напрямів в архітектурі позначилась також у конкурсі на проект нового пасажирського залізничного вокзалу. В модерністському стилі подав свій проект П. Ф. Альошин, у стилі конструктивізму представили проект інженер П. П. Роттерт і архітектор О. М. Вербицький, а Д. М. Дяченко, вірний своїм переконанням, дав фасади в стилі українського барокко. Прийнятий був проект Вербицького. Під час будівництва його трохи змінили. Фронтону, як данину архітектурним традиціям Києва, надано форму, характерну для стилю барокко. Внутрішнє вирішення вокзалу вигідне і раціональне. Закінчено будівництво в 1932 році. В ті часи це був один з найбільших вокзалів у Радянському Союзі.
У роки другої і третьої п’ятирічок розвивається далі промисловість Києва, будуються великі заводи — верстатобудівний, вагоноремонтний та інші. У зв’язку з цим освоюються нові території міста, розвивається житлове будівництво.
Значним рубежем в історії планування і забудови Києва став 1934 рік, коли сюди було перенесено столицю Української РСР. З Харкова в Київ були переведені установи та різні відомства. Виникла необхідність спорудження великих урядових і адміністративних будівель, розширення житлового фонду столиці та мережі культурних і торговельних установ. Нове будівництво вимагало єдиного генерального плану реконструкції міста, який намітив би напрямки забудови окремих територій, розвиток внутріміського транспорту, водопостачання тощо. Такий план був складений під керівництвом професора П. П. Хаустова. В ньому врахувалось політичне, адміністративне і культурне значення міста як столиці республіки, а також дальший розвиток промислового, житлового і культурного будівництва.
Нове планування зберігало історично складену структуру вулиць і площ на основі плану 1837 року і послідуючих його доробок, але одночасно вносило і нові риси, які вважались необхідними для сучасного міста. Територія значно розширювалась, намічалось раціональне освоєння нових районів.
Найбільш сприятливі в гігієнічному відношенні частини міста — Лук’янівка і південний Печерсько-Звіринецький район — відводились під житлове будівництво. У районі Телички передбачалось будівництво портових споруд і промислових підприємств, які споживають багато води і довозять сировину і паливо водним шляхом. За Дніпром, на схід від міста, почала швидко зростати і впорядковуватись колись занедбана Дарниця, яку в 1935 році включили в межі міста.
Перепланування вулиць мало створити зручний зв’язок між окремими районами. Рух міського транспорту передбачалося організувати так, щоб максимально розвантажити центр столиці.
Київ завжди був відомий, як місто-сад. У генеральному плані передбачалося зберегти і значно розширити його зелені багатства, зокрема озеленити схили Дніпра, а також реконструювати всі існуючі парки.
В 1931 році на мальовничій території колишнього Видубицького та Іонівського монастирів, а також урочищ «Землянки» і «Телички» на площі 117 га було закладено Ботанічний сад Академії наук УРСР. Рельєф території з низинними ділянками і пагорбами, з крутими і пологими схилами створили сприятливі умови для акліматизації рослин і розподілу їх по географічно-природних зонах (Україна, Урал, Середня Азія, Кавказ, Сибір, Алтай тощо).
За генеральним планом розкривались чудові природні умови Києва, зокрема велика увага приділялась розчищенню і впорядкуванню берегів Дніпра, які в минулому були забудовані майстернями, складами та іншими непоказними будівлями, що відрізали ріку від міста. В 1937—1938 рр. на ділянці в 3 км створено гранітну набережну, яка не тільки прикрашала місто, а й виконувала функції підпірної стіни, запобігаючи руйнуванню схилів.
Дуже цінною в плані реконструкції міста була пропозиція про збудування на Трухановому острові величезного гідропарку для відпочинку трудящих.
Після перенесення до Києва столиці постала проблема створення центральної урядової площі. Місце для неї вибрали на території Старого міста, над Дніпром, де стояв Михайлівський монастир. Внаслідок проведеного конкурсу було прийнято проект ленінградського професора Й. Г. Лангбарда, який передбачав спорудження біля дніпровських схилів двох однакових будинків ЦК КП(б) У та РНК УРСР, які утворили б напівкруглу частину площі, звернену в бік міста. Між основними будинками проектувалось встановлення величного монумента В. І. Леніну. З усього запроектованого ансамблю зведено до Вітчизняної війни лише один будинок (тепер Київський обком КП України). Але, як виявилось, невдало було визначено центральну площу, де мали відбуватися демонстрації — до неї важко було прокласти широкі магістралі, щоб організувати під час парадів великі потоки людей та військової техніки. Тому ця архітектурно-планувальна ідея після війни була відхилена.
У передвоєнні роки значна увага приділялася реконструкції Хрещатика. З об’єктів будівництва того періоду слід згадати Будинок оборони, будинок Радіоцентру, вхід у Пасаж, споруджений за проектом О. В. Линецького, п’ятиповерховий будинок на площі Калініна, зведений за проектом архітекторів П. Ф. Альошина та О. О. Колесниченка, та інші будівлі. З них зберігся лише Головунівермаг на розі Хрещатика і вулиці Леніна, споруджений за проектом Д. Ф. Фрідмана і Л. Я. Мецаяна.
На початку 30-х років у радянській архітектурі помітний рішучий відхід від поширених форм конструктивізму, які стали вважати занадто сухими і маловиразними. Шукання радянського стилю в архітектурі в цей час грунтувалося на глибокому вивченні зразків нової і класичної архітектури. Велику увагу почали приділяти збагаченню зовнішнього вигляду будов традиційними засобами — карнизами, рустовкою, членуванням фасадів пілястрами, застосуванням ліпної орнаментації тощо. Цей поворот в архітектурі позначився на всіх новобудовах Києва того періоду.
Найбільш значне будівництво в 30-і роки розгорнулося в Липках на Печерську, де зводились адміністративні споруди вищих урядових установ, а також великі житлові будинки. Завдяки цьому район, який у минулому був забудований, головним чином малоповерховими особняками київської аристократії, набрав іншого вигляду.
В 1938 році за проектом видатного радянського зодчого академіка архітектури І. О. Фоміна у співавторстві з московським архітектором П. В. Абросімовим на розі вулиць Кірова і Садової був споруджений будинок Раднаркому УРСР. За розмірами це була найбільша споруда столиці, обсяг якої дорівнює 235 тис. куб. метрів. Головний увігнутий фасад десятиповерхового корпусу виходить на вулицю Кірова, у бік Першотравневого парку. Плавна крива лінія цього фасаду, замкненого з двох сторін шестиколонними ризалітами, надає будівлі певної оригінальності. Архітектурна виразність і монументальність будови досягається застосуванням великих форм — міцного цоколя на два поверхи з великих блоків лабрадориту та спрощеного варіанту іонійського ордера, що оперезує весь будинок у вигляді колон та пілястрів, і завершуючого парапету. Цікаве вирішення головного фасаду, де на іонійські пілястри накладено модернізовані корінфські напівколони з аттіковим поверхом та двома завершуючими обелісками на парапеті. Будівля знаходиться на одній з високих точок Києва, і її силует добре сприймається в загальній панорамі міста з боку Задніпров’я.
Поблизу будинку Раднаркому, на розі вулиці Кірова і площі Верховної Ради УРСР у 1939 році збудовано будинок Сесійного залу Верховної Ради УРСР за проектом архітектора В. Г. Заболотного. Зовнішній вигляд будинку поєднує в собі строгість і монументальність композиції. Чіткий, класичнопростий силует споруди завершується в центрі заскленим куполом для освітлення залу засідань. Головний вхід оформлено на всю триповерхову висоту шестиколонним портиком з високим парапетом, прикрашеним ліпним зображенням герба республіки. Основний принцип композиції повторюється і на інших фасадах.
Під час німецько-фашистської окупації будинок Сесійного залу був пошкоджений. У післявоєнні роки, у зв’язку з тим, що розширювалось призначення споруди, одночасно з відбудовою була здійснена реконструкція — добудовано приміщення для роботи Президії Верховної Ради УРСР, внесено деякі зміни в планування та архітектурно-художню обробку внутрішніх приміщень.
Чудовий за ідейним і художнім задумом плафон головного вестибюля на тему «Квітуча Україна» виконаний ленінградськими художниками батьком і сином Щербаковими. Для оформлення залу фойє та інших приміщень сполучалися штукатурка і гіпс, природний і штучний мармур, різні породи дерева, нікельований метал, мідь, бронза, дзеркальне скло та інші цінні матеріали.
Одночасно з спорудженням будинку Верховної Ради була реконструйована площа перед ним, поставлено пам’ятник на братській могилі героїв Великої Жовтневої соціалістичної революції.
З інших значних споруд Києва передвоєнного часу слід назвати будинок по вулиці Орджонікідзе, де зараз міститься Центральний Комітет Комуністичної партії України, надбудову Держбанку, яка органічно поєднана з першими поверхами.
Істотне значення для реконструкції Липок мало житлове будівництво на вулицях Кірова, К. Лібкнехта, Р. Люксембург, Чекістів та інших. Найбільш цікавими з точки зору архітектури і містобудівництва були житлові будинки в кварталі між вулицями К. Лібкнехта, Жовтневої революції і Орджонікідзе. Будинки мають комфортабельні квартири і чудове зелене подвір’я. У 30-х роках зведено також великі житлові будинки на Пироговській вулиці, на Брест-Литовському шосе, в Дарниці та інших районах міста.
Спорудження будинків вищих учбових закладів, що набуло широкого розвитку в Києві в період першої п’ятирічки, проводилось і в наступні роки. Зростання Київського університету викликало необхідність розширити учбові площі для розміщення нових факультетів. У першу чергу поруч з основним корпусом було збудовано корпус гуманітарних наук. Старий будинок університету з розвиненою колонадою головного входу підказував строго симетричне вирішення двох розміщених праворуч і ліворуч будинків. За таких обставин архітектор В. О. Осьмак, автор проекту гуманітарного корпусу, повністю повторив архітектуру будівлі бібліотеки Академії наук, завершуючи ансамбль, витриманий в стилі пізнього класицизму.
У передвоєнні роки значно розширилися мальовничі наддніпрянські парки за рахунок озеленення і впорядкування схилів. На Аскольдовій могилі на місці старого кладовища було розбито новий парк і розпочато будівництво зеленого театру. На місці купецького «Шато де флер» споруджено стадіон «Динамо». Тут побудовано багато павільйонів, літні кінотеатри, видову площадку. З кожним роком розширювалась програма житлового і культурного будівництва міста, яке перервав напад гітлерівської Німеччини на Радянський Союз.