Боротьба трудящих Києва за успішне виконання завдань семирічного плану розвитку народного господарства СРСР (1959 — 1965 рр.) (продовження)
З початку 1963 року за прикладом луганчан виробничники Києва розгорнули рух за «українську годину». На заводі ім. Лепсе з перших днів нового року більш як дві тисячі робітників виконували змінне завдання за шість годин, причому за останню годину в зміні лепсівці виготовляли стільки запасних частин, яких вистачило б для укомплектування 95 тракторів «Беларусь», 12 самохідних комбайнів «СК-3» та багатьох інших сільськогосподарських машин. 400 робітників комбінату штучного і синтетичного волокна в рахунок «української години» за рік додатково дали продукції на 225 тис. крб. Бригада комуністичної праці заводу «Укркабель» на чолі з П. Заложем за одну «українську годину» додатково випускала 2400 м, а за місяць — 60 тис. м кабеля.
На будовах міста широко запроваджувалась прогресивна форма організації праці — комплексні бригади, більшість яких була переведена на госпрозрахунок, що дозволило на 10—12 проц. підвищити продуктивність праці, поліпшити якість робіт і заощаджувати значну кількість будівельних матеріалів. Особливо хороших результатів досягли госпрозрахункові комплексні будівельні бригади, очолювані Героєм Соціалістичної Праці П. О. Степанчуком, заслуженим будівельником УРСР П. А. Рахубою та інші. В цих бригадах робітники опанували кілька спеціальностей і завжди могли прийти на допомогу товаришу3.
Восени 1963 року в Києві зародився чудовий рух, який одержав назву боротьби за «київський процент». 16 вересня було опубліковано звернення працівників заводу порціонних автоматів ім. Ф. Дзержинського і трикотажної фабрики ім. Р. Люксембург до всіх виробничників міста з пропозицією розгорнути змагання за дальше надпланове зниження собівартості продукції. В зверненні говорилось, що колектив заводу порціонних автоматів ім. Ф. Дзержинського в п’ятому році семирічки збільшив випуск продукції на 28 проц., головним чином за рахунок підвищення продуктивності праці, і в той же час знизив собівартість продукції на 13,9 проц., що дало з початку 1963 року 77 тис. крб. надпланової економії. На трикотажній фабриці ім. Р. Люксембург вже в 1962 році був досягнутий рівень останнього року семирічки за обсягом виробництва, приріст продукції йшов за рахунок зростання продуктивності праці, а від зниження собівартості було одержано за сім місяців 1963 року 91 тис. крб. надпланової економії. Підрахувавши свої можливості, колективи цих підприємств взяли на себе нові підвищені зобов’язання і закликали всіх трудівників міста на кожному виробничому місці відшукувати можливості знизити собівартість продукції. Було підраховано, що зниження собівартості продукції на промислових підприємствах міста лише на один процент понад план може зекономити державі 15 млн. крб. на рік — це й була вагома ціна «київського проценту», за який закликали боротися ініціатори змагання.
Бюро Київського промислового обкому КП України на другий же день після опублікування звернення схвалило цей чудовий почин, відзначивши, що нова трудова ініціатива має велике політичне і народногосподарське значення. Вона дозволить заощадити мільйони карбованців, за рахунок яких країна одержить додатково багато екскаваторів, верстатів, кабеля, точних приладів, товарів народного споживання та іншої промислової продукції. Київський процент,— зазначалось у постанові бюро обкому партії,— повинен стати вагомим внеском трудящих Київщини у боротьбу радянського народу за створення матеріально-технічної бази комунізму.
Цінність змагання за «київський процент» полягала у тому, що в цій формі поєднувалось і змагання за економію матеріалів і сировини, і за удосконалення виробництва та підвищення продуктивності праці за рахунок впровадження нової техніки і технології, і за економне витрачання палива, електроенергії та інше. Таким чином, боротьба за «київський процент» носила всебічний характер і в той же час мала дуже конкретну форму, ставлячи конкретні завдання перед кожним підприємством, цехом, дільницею, бригадою, зміною, перед кожним робітником та інженерно-технічним працівником. Так, наприклад, ініціатори змагання — виробничники трикотажної фабрики ім. Р. Люксембург — заощадили за 8 місяців 1963 року 106 тис. крб., у тому числі на сировині — 44 тис. крб., на паливі, електроенергії і воді — 22 тис., на впровадженні нової техніки — 40 тис. карбованців.
У змаганні за «київський процент» чітко виявилось нове, комуністичне ставлення до праці, втілення в життя вказівки В. І. Леніна про те, що комунізм починається там, де з’являється самовіддана турбота рядових робітників про збільшення продуктивності праці, про збереження кожного пуда хліба, вугілля, заліза, інших продуктів. Тому не випадково в умовах розгортання всенародної боротьби за найкраще виконання накреслених Програмою КПРС завдань по створенню матеріально-технічної бази комунізму почин ініціаторів змагання за «київський процент» знайшов гаряче схвалення і підтримку на всіх підприємствах міста. Більше того, колективи підприємств інших промислових центрів України, дізнавшись про почин киян, підтримали їх ініціативу і запропонували розгорнути змагання за «український процент». Так змагання за «київський процент», почавшись на трикотажній фабриці ім. Р. Люксембург і заводі порціонних автоматів ім. Ф. Дзержинського, було підхоплено тисячами виробничників фабрик і заводів Києва, а потім і сотнями тисяч трудівників усієї республіки.
Ініціатори змагання за «київський процент» успішно виконували свої зобов’язання. На трикотажній фабриці ім. Р. Люксембург справжнім штабом 6opoтьби за надпланове зниження собівартості продукції стало громадське бюро економічного аналізу, яке вивчало можливості дальшого зниження витрат. Так, довгий час у швейному цеху спостерігались перевитрати допоміжних матеріалів. Члени бюро з’ясували, що це було наслідком недбайливого ставлення окремих робітниць до розкрою тканин, відсутності дійового контролю за витрачанням матеріалів. За пропозицією бюро було змінено систему подачі тканини для розкроювання. Раціоналізаторами цеху був встановлений спеціальний дисковий ніж для механічного обрізування трикотажного полотна. Становище змінилось, і цех домігся щорічної економії двох тонн цінної сировини. Всього за 1963 рік фабрика внесла на рахунок «київського процента» 134 тис. карбованців.
На заводі порціонних автоматів ім. Ф. Дзержинського виробничники внесли на рахунок «київського проценту» 140 тис. карбованців.
Активно включились у змагання за «київський процент» виробничники ряду інших підприємств Києва. Так, на заводі «Укркабель» колектив дротового цеху вжив заходів до вдосконалення технологічного процесу і організації праці і на цій основі зумів, навіть при переході на виготовлення більш складної продукції при тій же кількості робітників, збільшити випуск продукції на 10 проц., добитись зростання продуктивності праці на 12 проц. і одержати від зниження собівартості виробів 45 тис. крб. економії. На заводі були створені економічні школи для робітників, систематично відбувалися виробничі наради. З творчим натхненням працювали члени бригад комуністичної праці механіків-складальників «Арсеналу» ім. В. І. Леніна на чолі з Героєм Соціалістичної Праці В. П. Філіповим. Здійснюючи рішення листопадового (1962 р.) Пленуму ЦК КПРС, бригада запровадила прогресивні норми виробітку і запропонувала переглянути старі норми. Було вивільнено два чоловіка, а продуктивність праці при цьому збільшилась на 10 проц. На кінець 1963 року бригада домоглась зниження собівартості продукції на 14,6 проц. Була перебудована робота дільниць за принципом самоуправління, що дало можливість вивільнити майстра і одночасно підвищило роль бригадира і кожного робітника. На «Арсеналі» ім. В. І. Леніна почався рух за право називатись майстром «золоті руки». Це звання присвоювалось тим кадровим робітникам, які мали великий технічний досвід, передавали його іншим та працювали з власним клеймом.
22 квітня 1964 року в урочистій обстановці арсенальцям було вручено Червоний прапор і свідоцтво про присвоєння колективу заводу високого звання підприємства комуністичної праці. Знатний робітник заводу Г. Я. Царик, виступаючи на мітингу, що відбувся з цього приводу, говорив: «Боротьбу за почесний прапор заводу комуністичної праці почали багато років тому наші батьки. Це був шлях наполегливої праці, творчих шукань, знаменних перемог. Але високе звання наш колектив сприймає як аванс. Попереду — нові перемоги, нові звершення».
Суднобудівники орденоносної «Ленінської кузні», включившись у змагання, дали слово за 1963 рік внести в рахунок «київського процента» 210 тис. крб. зекономлених коштів. Своє зобов’язання вони виконали з честю і внесли у фонд «київського процента» 621 тис. крб. На регенераторно-гумовому заводі лише перший цех завдяки поліпшенню технології заощадив велику кількість дорогих барвників, знизив собівартість продукції і вніс за 1963 рік 234 тис. карбованців.
В боротьбі за надпланове зниження собівартості промислової продукції були досягнуті чималі успіхи, які були результатом творчого натхнення та ініціативи виробничників. У виробництво почали все ширше запроваджуватись нові матеріали. Так, на заводі «Кінап» 90 найменувань деталей почали виготовляти з синтетичних матеріалів, що дало заводу в 1963 році 80 тис. крб. економії при збереженні 38 т металу. На заводі «Точелектроприлад» з 1959—1963 рр. з пластмас почали виготовляти близько тисячі деталей. За ці роки на заводі було пущено спеціальний цех пластичних мас з конвейєром і автоматизацією виробничих процесів. На заводі «Транссигнал» було освоєно виготовлення 132 деталей з синтетичних матеріалів.
Успішно працювали виробничники «Червоного гумовика», які вже 9 грудня виконали план 1963 року і дали до кінця року надпланової продукції більше ніж на 1,3 млн. крб. Великий вклад зробили раціоналізатори і винахідники. Слюсар І. Денисенко запропонував нову технологію вулканізації тканини для одягу, в результаті чого було одержано на 16 тис. крб. умовної економії. Інженери заводу М. Пржебильський, С. Юдіна, Н. Полянінкова та інші розробили технологію, яка дозволила замінити рослинне масло нехарчовими продуктами. Це дало на 17 тис. крб. економії і зберегло багато цінного харчового продукту. На рахунку слюсаря В. Кучменка налічувалось 103 впроваджені пропозиції, які дали 47 тис. крб. умовної річної економії.
Змагання за «київський процент» стало важливим кроком на шляху здійснення завдань семирічки. Промислові підприємства і будови міста по загальному обсягу промислової продукції виконали планові завдання 1963 року на 103 проц. Трудящі Києва внесли на рахунок «київського процента» 16 млн. карбованців.
Досконалішим стало технічне озброєння київських підприємств, на яких тільки за 1963 рік було введено 177 поточних і механізовано-поточних та автоматичних ліній, комплексно автоматизовано 24 цехи і 37 дільниць1. Найкращих результатів у виконанні планових завдань по випуску валової продукції в 1963 році домоглися — Київський вагоноремонтний завод, «Укркабель», «Більшовик», швейна фабрика «Україна» та інші підприємства.
З новою силою соціалістичне змагання за «київський процент» розгорнулось в 1964 році, коли в похід за надпланове зниження собівартості продукції активно включились вже трудівники 329 промислових підприємств міста.
Чималу роль в розв’язанні різних питань удосконалення виробництва відігравали створені на підприємствах міста на громадських засадах конструкторські бюро, бюро економічного аналізу, громадські технологічні бюро, ради раціоналізаторів і винахідників тощо. Працюючи під керівництвом партійних і профспілкових організацій, вони в значній мірі допомагали адміністрації у відшукуванні нових резервів для дальшого розвитку виробництва. Так, громадське конструкторсько-технологічне бюро, створене на заводі «Арсенал» ім. В. І. Леніна, внесло і допомогло запровадити у виробництво ряд пропозицій, які заощадили за 1963 рік понад 40 тис. крб. Дев’ять громадських конструкторських бюро на заводі «Точелектроприлад», які об’єднували більше ста робітників та інженерно-технічних працівників, зекономили в 1963 році 50 тис. крб. державних коштів.
Велику допомогу підприємствам міста надавав створений при редакції «Вечірнього Києва» громадський інститут економічного аналізу і впровадження передового досвіду. Так, наприклад, цим інститутом була вивчена виробнича діяльність колективів Дарницького заводу залізобетонних конструкцій Держтрансбуду та заводу залізобетонних виробів № 2 тресту «Буддеталь» і розроблені конкретні рекомендації по дальшій механізації виробничих процесів і впровадженню прогресивної технології. Завдяки здійсненню цих рекомендацій виробничники обох підприємств лише з березня по жовтень 1964 року досягли значних успіхів: собівартість одного кв. м багатопорожнистих панелей знизилась майже на 70 проц., зменшились витрати пари і електроенергії, а у фонд «київського проценту» було внесено 52,3 тис. карбованців.
В ході розгортання боротьби за дострокове виконання завдань семирічного плану на підприємствах міста зароджувались нові форми соціалістичного змагання, що було яскравим проявом творчої ініціативи трудівників Києва.
Цінний почин виявила начальник зміни обробного цеху Київського комбінату штучного волокна Г. О. Романенко, склавши особистий план на рік, в якому було конкретно обумовлено її внесок у фонд семирічки. За прикладом Г. О. Романенко такі плани були складені багатьма інженерами і техніками комбінату. Основна увага в цих зобов’язаннях приділялась питанням підвищення продуктивності праці, зниження собівартості продукції, впровадження нової техніки і прогресивної технології, передового досвіду новаторів виробництва. Враховуючи важливість підвищення ролі і відповідальності інженерно-технічних працівників на виробництві, бюро Київського промислового обкому КП України схвалило ініціативу Г. О. Романенко і запропонувало всім партійним організаціям виробничих колективів міста і області широко поширити цей почин.
З великим інтересом зустріли трудівники Києва звістку про досвід новочеркаських електровозобудівників, які удосконаленням системи оперативно-планового керівництва виробництвом, домоглися значних успіхів у роботі підприємства. Такий метод безперервного оперативного внутрізаводського планування став запроваджуватись виробничниками мотоциклетного заводу, заводів «Більшовик», верстатів-автоматів ім. М. Горького, кондитерської фабрики ім. К. Маркса, тютюнової фабрики, м’ясокомбінату та інших київських підприємств. Завдяки цьому чіткішим став ритм виробництва, зменшувались непродуктивні простої, підвищувався рівень завантаження верстатів і апаратів. Значних успіхів у цьому домоглися виробничники мотоциклетного заводу. До запровадження методу безперервного оперативно-планового керівництва завод працював вкрай неритмічно. В 1963 році, наприклад, в першу декаду місяця випускалося ледве 10 проц. місячного плану, в другу — близько 25 проц., а решта планового завдання виконувалась в третю декаду, що викликало штурмовщину, перевитрати фонду заробітної плати, зниження якості продукції тощо. Використавши досвід новочеркаських новаторів, мотоциклетобудівники, керовані партійною організацією, ввели щоденне підведення підсумків соціалістичного змагання і виконання виробничих завдань, що давало змогу оперативно впливати на хід виробництва, вживати заходів для ліквідації перебоїв у роботі. Вже після трьох місяців роботи по-новому було в основному покінчено з неритмічністю. Починаючи з другого півріччя 1964 року на заводі в першу декаду випускалось вже близько 31 проц. місячного плану, в другу — понад 32 проц. і в третю — 37 проц. В результаті значно поліпшилась якість продукції, зменшились випадки рекламацій на випущені заводом вироби, а втрати від браку в 1964 році скоротились у порівнянні з 1963 роком на 36 проц. Не стало перевитрат фонду заробітної плати, в два рази скоротились непродуктивні витрати, а затрати на один карбованець товарної продукції знизились на 5 проц. Завдяки цьому завод одержав у 1964 році 167 тис. крб. надпланових прибутків, а в цілому впровадження нового методу оперативного планування дало заводу щорічну економію у 193 тис. карбованців.
Влітку 1964 року за почином робітників московських підприємств виробничники заводів «Точелектроприлад», порціонних автоматів ім. Ф. Дзержинського та інших розгорнули соціалістичне змагання за випуск всієї продукції без збитку.