Боротьба трудящих Києва за дострокове виконання плану другої п’ятирічки (1933 — 1937 рр.)
Радянський Союз, достроково виконавши першу п’ятирічку, вступив у новий період розвитку — період завершення соціалістичної реконструкції всіх галузей народного господарства нашої країни на найновішій технічній базі.
Ще в 1932 році в ході боротьби за виконання плану останнього, завершального року першої п’ятирічки почалась підготовка до складання другого п’ятирічного плану. Тоді на підприємствах Києва, в цехах і бригадах докладно обговорювались контрольні цифри, вносились конкретні пропозиції, спрямовані на піднесення економіки. На початку 1934 року XVII з’їзд ВКП(б) затвердив другий п’ятирічний план розвитку народного господарства СРСР. В ньому передбачалось вирішення великих господарських і політичних завдань: побудувати більше як 4,5 тис. промислових підприємств, освоїти нові і реконструйовані в період першої п’ятирічки підприємства, підвищити добробут і культуру трудящих. Треба було завершити колективізацію сільського господарства, піднести рівень його механізації, зміцнити організаційно колгоспи, МТС і радгоспи. В галузі політичній основним завданням була остаточна ліквідація капіталістичних класів в СРСР.
Боротьба, за здійснення плану другої п’ятирічки проходила в складній міжнародній обстановці. Загострення протиріч капіталістичного світу призвело до посилення масового революційного руху. Вихід з цього становища імперіалісти бачили в розгортанні нової світової війни, у встановленні в країнах капіталу диктатури найреакційніших елементів. У Німеччині в 1933 році встановилася фашистська диктатура. На шлях фашистської агресії стала Італія. Іспанські фашисти у 1936 році підняли заколот з метою захопити владу в країні. В 1937 році до «Анти-комінтернівського пакту», укладеного Німеччиною і Італією, приєдналася Японія.
В цій складній міжнародній обстановці Радянський Союз залишався вірним ленінським принципам зовнішньої політики, послідовно боровся за збереження миру, за створення системи колективної безпеки. Представники СРСР на різних міжнародних конференціях викривали підступні плани імперіалістів, закликали трудящих усього світу згуртовуватися для боротьби проти тих, хто штовхав мільйони людей у прірву варварства, людиноненависництва і братовбивчої війни.
Боротьба іспанського народу проти фашистських заколотників знайшла відгук у серцях трудящих всіх країн. Радянський народ, трудящі Радянської України і Києва, що самі пройшли тяжкий шлях боротьби з іноземними загарбниками, з великим ентузіазмом відгукнулись на заклик робітниць Трьохгорної мануфактури ім. Дзержинського міста Москви — подати допомогу бійцям героїчної Іспанії.
На заводах, фабриках, в організаціях та установах Києва відбувалися загальні збори робітників, інженерно-технічних працівників і службовців, де одностайно приймали резолюції: «…палко вітати героїчний іспанський пролетаріат, який бореться проти озвірілих банд фашистських заколотників».
Трудівники Києва подавали допомогу жінкам і дітям Іспанії. На підприємствах і установах провадився збір коштів. Лише за один день на 4-й взуттєвій фабриці було зібрано 375 крб. Робітники заводу «Більшовик», 1-ї і 8-ї взуттєвих фабрик прийняли рішення відрахувати чверть свого денного заробітку у фонд допомоги сім’ям бійців героїчної Іспанії. Вони закликали всіх трудящих України наслідувати їх приклад. За ініціативою народної артистки СРСР М. І. Литвиненко-Вольгемут 11 жовтня 1936 року в Клубі харчовиків була влаштована вистава «Запорожець за Дунаєм» за участю провідних артистів Державного ордена Леніна академічного театру опери і балету УРСР, збір від якої ввійшов до фонду допомоги героїчним бійцям Іспанії. Своє почуття пролетарської солідарності з іспанським народом, що вів героїчну боротьбу проти озвірілого фашизму, робітники і робітниці, інженери, лікарі, діячі науки і мистецтва Києва висловили і на 50-тисяч-ному мітингу, що відбувся на стадіоні «Динамо».
Міжнародна обстановка вимагала зміцнення могутності і обороноздатності нашої Батьківщини, а забезпечити це міг лише прискорений розвиток промисловості і всього народного господарства.
Виняткову роль у піднесенні промисловості і господарства Києва відіграла постанова XII з’їзду КП(б)У (січень 1934 р.) про перенесення сюди столиці Радянської України.
День переїзду до Києва ЦК КП(б)У та Радянського уряду — 24 червня 1934 року — перетворився на народне свято трудящих, на демонстрацію їх відданості і безмежної любові до Комуністичної партії і Радянського уряду, на демонстрацію сили і могутності квітучої індустріально-колгоспної України — невід’ємної частини великого Радянського Союзу.
Після мітингу на привокзальній площі члени ЦК КП(б)У та уряду Радянської України С. В. Косіор, П. П. Постишев, Г. І. Петровський, В. П. Затонський, О. Г. ІПліхтер та ін. прибули на урядову трибуну біля оперного театру, де вони прийняли військовий парад і вітали багатотисячні колони демонстрантів.
Здійснення планів другої п’ятирічки відбувалось у нових, більш сприятливих умовах. Насамперед значно зросла технічна оснащеність промисловості і транспорту. На новій технічній основі було реконструйовано найбільші тоді в Києві підприємства «Ленінська кузня», «Більшовик», «Червоний екскаватор», швидкими темпами йшло спорудження заводу верстатів-автоматів, одержували також нові механізми й машини інші заводи й фабрики. ЦК КП(б)У, Раднарком УРСР безпосередньо керували і постійно подавали конкретну дійову допомогу партійним, господарським організаціям у розвитку економіки і культури. Завдяки героїчним зусиллям трудящих значно прискорились темпи зростання промисловості Києва: у 1934 році, наприклад, приріст промислової продукції становив 27 проц., у 1935 році — 24 проц., у 1936 році — майже 32 проценти1. Обсяг продукції державної промисловості Києва у 1936 році досяг 830,6 млн. крб., вдвоє перевищивши рівень 1932 року. Тільки річний приріст продукції у 1936 році був майже втроє більший, ніж весь випуск продукції у 1913 році. Промисловість Києва за роки другої п’ятирічки збільшила випуск продукції в 1,5 раза, а металообробні підприємства — майже в 3 рази, хімічні — в 4 рази. Значно зросли в період другої п’ятирічки і капіталовкладення у промисловість міста. Якщо в 1933 році київські підприємства освоїли 36,5 млн. крб. капіталовкладень, у 1934 році — 56,2 млн. крб., у 1935 році — 78,9 млн. крб., то в 1936 році — 96,8 млн. крб. — майже втроє більше, ніж у 1933 році. За 4 роки капіталовкладення становили 268,4 млн. крб., тобто зросли майже втроє проти першої п’ятирічки.
Друга п’ятирічка стала для Києва періодом небувалого промислового і культурного піднесення. На його околицях тоді виросли нові, оснащені сучасною передовою технікою промислові підприємства: завод верстатів-автоматів ім. Горького, Дарницький вагоноремонтний, контрольно-вимірювальних приладів, «Головдруку», асфальтовий, дослідний керамічний та інші. По суті, новими стали заводи ім. Лепсе, трамвайний, судноверф, м’ясокомбінат, трикотажна, кондитерська, швейні та інші фабрики.
Нове промислове будівництво, докорінна реконструкція старих київських підприємств і на цій базі значне зростання випуску продукції визначали профіль міста як центру середнього машинобудування і легкої промисловості. Питома вага промисловості Києва серед інших міст Радянської України в другій п’ятирічці значно збільшилась.
Зросло і значення Києва як адміністративного центру великої області і столиці Української РСР, як центру наукового і навчального.
Відкриття наскрізного судноплавства по Дніпру і зростання вантажообороту залізничних і водних шляхів ще більше посилили роль Києва як транспортного вузла.
З розвитком промисловості зростав і робітничий клас Києва: якщо в 1932 році на підприємствах було 48,6 тис. робітників і службовців, то в 1937 році —73,7 тис., а разом з допоміжними робітниками та учнями — 81,8 тис. чоловік2. За період другої п’ятирічки населення Києва зросло більш як на 100 тис. і на кінець 1937 року перевищувало 700 тис. чол. Дедалі поліпшувався добробут трудящих. Заробітна плата робітників значно підвищилась. Розвиток радянської торгівлі, зниження цін на промислові і продовольчі товари підвищували реальну заробітну плату трудящих.
Успішна реконструкція промисловості і сільського господарства, здійснювана в період п’ятирічки, забезпечила технічне переозброєння народного господарства. Потрібні були кадри, які могли б оволодіти новою технікою і максимально її використати. На новому етапі технічного прогресу Комуністична партія висунула лозунг «Кадри вирішують все!». Це був заклик до освоєння техніки, створеної в період індустріалізації. У відповідь на заклик Комуністичної партії широко розгорнувся могутній рух передових робітників-стахановців за опанування техніки, за перегляд застарілих технічних норм. Рух новаторів промисловості створював нечувані можливості для зростання продуктивності праці. В числі перших у Києві почали ширше запроваджувати прогресивні методи праці колективи заводу «Арсенал», «Більшовика», «Ленінської кузні», 4-ї взуттєвої фабрики та інших підприємств. Вже на початок 1936 року на заводах і фабриках Києва новатори виробництва становили 17 проц. загальної кількості робітників, а на початку 1937 року їх уже було 43 проценти.
25 жовтня 1936 року в Києві, за рішенням ЦК КП(б)У та Київського обкому партії, почався стахановський місячник на будовах Київщини, завдання якого полягало в тому, щоб забезпечити своєчасний пуск об’єктів. Першого ж дня цього місячника стахановці Києва показали зразки високопродуктивної праці. Відомий стахановець І. І. Аверін (штукатур Шовкового комбінату) встановив новий рекорд продуктивності праці. Разом зі своїм помічником Щегловим він заштукатурив на барачному корпусі 223,1 кв. м при нормі 32 кв.м.
Стахановці за одну зміну заробили більше 124 крб. На червонопрапорному заводі «Арсенал» одним з перших ініціаторів стахановського руху став токар-комуніст Г. Я. Царик, який, удосконаливши методи різання металу, виконував за зміну по 2,5—3 норми. Тоді його середній заробіток становив понад 1000 крб. на місяць. Формувальник заводу «Більшовик» В. Лабенський систематично виконував за зміну 1,5—2 норми. Значно перевиконував норми стахановець заводу «Транссигнал» В. Ф. Донець.
Ініціатором руху новаторів у взуттєвій промисловості Києва виступив робітник-обтяжник 4-ї взуттєвої фабрики комсомолець А. Я. Гомулько. Готуючи гідну зустріч XIV Всеукраїнському з’їзду Рад, він встановив рекорд в обтяжці взуття: замість 800 пар за зміну дав 4360 пар, а 25 березня — 5100 пар взуття. Славними трудовими ділами відзначилась тоді і робітниця Київського паровозо-вагоноремонтного заводу орденоносець В. Прудько. Вона на болторізці виконувала за зміну по три норми. Прокатник С. Е. Луфер систематично виконував норму на 132 проц. Його середньомісячний заробіток складав 1500 крб3. Токарі заводу «Більшовик» не тільки освоїли складне виробництво тюбінгів для московського метро, але вдвоє скоротили час, встановлений для обробки тюбінга. В результаті руху новаторів промисловості продуктивність праці за другу п’ятирічку на підприємствах Києва зросла на 85 проц. проти 65 проц. за планом. На таких передових підприємствах, як «Ленінська кузня», «Більшовик», паровозо-вагоноремонтний, суднобудівний, трамвайного машинобудування, «Червоний екскаватор» та ін., продуктивність праці зросла майже в 1,5 раза порівняно з першою п’ятирічкою.
Самовідданою працею новатори виробництва підготували умови для дострокового виконання плану другої п’ятирічки.
12 грудня 1936 року промисловість Києва рапортувала про дострокове завершення п’ятирічного плану випуску продукції.
За роки другої п’ятирічки промислові підприємства Києва налагодили виробництво багатьох нових складних машин і механізмів, які раніше доводилося завозити з-за кордону, розширили асортимент товарів широкого вжитку. У 1936 році, наприклад, тільки завод «Більшовик» виготовив на 9 млн. крб. нових машин, що становило 20 проц. річної програми. Підприємство освоїло випуск печей «Вагнера» для паперово-целулоїдної промисловості, гігантських вакуум-фільтрів, автоклавів, пресів для цегельної промисловості. За освоєння печей «Вагнера» завод одержав премію у 85 тис. крб. у золотій валюті, на яку придбав 11 нових верстатів та багато вимірювальної апаратури.
З 1936 року у великих масштабах розгорнулось будівництво на лівому березі Дніпра — комбінатів штучного волокна і тонкосуконного, гуморегенераторного заводу та інших підприємств. Тоді в капітальне промислове будівництво Києва було вкладено 100 млн. крб., що на 25 проц. перевищувало відповідні асигнування попереднього, 1935 року. Швидкими темпами розвивалось машинобудування. У Києві споруджувались нові машинобудівні підприємства, від яких залежало дальше оснащення народного господарства новою технікою.
XIII з’їзд КП(б)У, що відбувся 27 травня — 3 червня 1937 року в Києві, підвів підсумки боротьби за дострокове виконання плану другої п’ятирічки, відмітив значні успіхи в господарському і культурному будівництві в республіці, у здійсненні ленінської національної політики, у зміцненні радянської державності.
Трудящі Києва разом з усім радянським народом у 1937 році відзначили 20-і роковини Великої Жовтневої соціалістичної революції як свято величних перемог в усіх галузях народного господарства, науки і культури. Обсяг промислового виробництва у Києві порівняно з довоєнним періодом зріс у 15,7 раза, а за останні 10 років — більш ніж у 10 разів. Металообробна промисловість і далі залишалася провідною галуззю індустрії. Випуск продукції легкої промисловості у 1937 році зріс більше ніж у 200 разів проти 1913 року1.
З міста, в якому хазяйнували купці і попи, з міста церков і монастирів Київ за роки Радянської влади перетворився на велике зразкове соціалістичне місто, значний індустріальний центр, столицю квітучої Радянської України. Тут за роки соціалістичного будівництва трудящі створили, по суті, нову потужну індустрію, десятки вищих і середніх навчальних закладів, палаців культури, лікарень, спорудили сотні нових житлових будинків.
У Києві, зокрема, працювали Академія наук УРСР, понад 150 середніх і початкових шкіл, 78 науково-дослідних закладів, десятки інститутів, технікумів і робіт-факів, театри, багато робітничих клубів.
Водночас з спорудженням нових лікарень, санаторіїв, будинків відпочинку у Києві проводилось і велике комунальне будівництво. Якщо в 1913 році витрати на міське господарство становили 518 тис. крб., то в 1936 році вони досягли 89,5 млн. крб. (у відповідних цінах).
Роки Радянської влади стали роками не тільки небувалого розквіту економіки Києва, а й піднесення добробуту і культури трудящих. Раніше, в дореволюційному місті, робітник не мав змоги жити на центральних вулицях, де займали квартири буржуазія і духівництво. До революції середня житлова площа буржуазної родини тут досягала 130—150 кв. м. Сім капіталістів міста займали 173 кімнати загальною площею 6077 кв. м, тоді як трудящі жили переважно у невеликих будинках, без каналізації, водопроводу та електричного освітлення, у підвалах. За 20 років Радянської влади в Києві було споруджено понад 1,2 тис. нових будинків із світлими, благоустроєними квартирами. До початку першої п’ятирічки споруджено і введено в експлуатацію майже 45,2 тис. кв. м нової житлової площі, у першій п’ятирічці — більш як 120 тис. кв. м, у другій — близько 366 тис. кв. метрів.
За роки Радянської влади постачання міста електроенергією зросло в 13,3 раза, а споживання електроенергії на одного жителя — в 10 разів.
Істотних змін зазнав і міський транспорт. Кількість автобусів за період другої п’ятирічки у Києві зросла у кілька разів. Збільшилось також і число тролейбусів, трамваїв, таксі. Проте потреби киян міський транспорт ще повністю не задовольняв, і на третю п’ятирічку проектувалось його дальше розширення.
Великого розмаху набрала радіофікація, значно зросла кількість і потужність радіомовних станцій. У 1937 році в Києві налічувалось понад 33 тис. радіоточок.
Поліпшився благоустрій міста: вдвоє більше стало забрукованих вулиць, заасфальтовано понад 1045 тис. кв. м; зросло число садів, парків, зелених насаджень на вулицях. Київ став одним з найблагоустроєніших міст Радянського Союзу.
Існуючий адміністративно-територіальний поділ Києва на п’ять районів, запроваджений багато років тому, в умовах розширення меж міста і зростання господарства міських районів уже не задовольняв невпинно зростаючих потреб його районів. Тому з метою забезпечення гнучким і дійовим керівництвом всіх ділянок господарства міських районів виконком Київської міськради розробив, а ЦВК Української РСР 4 квітня 1937 року затвердив новий поділ міста — на вісім районів.
Нове районування усувало хиби старого адміністративного поділу міста і враховувало істотні зміни, що сталися в господарстві Києва та його окремих районів. Воно давало змогу поліпшити керівництво соціалістичним будівництвом у Києві і сприяло успішному виконанню народногосподарських планів.
В результаті успішного виконання другої п’ятирічки було завершено в основному технічну реконструкцію народного господарства, виросли численні кадри, які успішно освоїли сучасну техніку, були остаточно ліквідовані експлуататорські класи в СPCP. У боротьбі за виконання плану другої п’ятирічки важливу роль відіграв робітничий клас і всі трудящі соціалістичного Києва — столиці Радянської України. Не шкодуючи ні сил, ні коштів, трудящі міста і весь український народ свідомо йшли на жертви, наполегливо трудилися, показуючи зразки мужності в ім’я подолання відсталості Радянської країни і перетворення її в могутню соціалістичну державу.
Докорінні соціалістичні перетворення в економічному і суспільно-політичному житті, здійснені радянським народом під керівництвом Комуністичної партії, викликали необхідність внести зміни в Конституцію СРСР і конституції союзних республік, в яких знайшли б повне відображення нове співвідношення класових сил, стан соціалістичної економіки, продуктивних сил і характер виробничих відносин. Питання про внесення істотних змін у Конституцію СPCP обговорювалось у лютому 1935 року на Пленумі ЦК ВКП(б) і на VII з’їзді Рад СРСР. ЦБК СPCP на виконання постанови VII з’їзду Рад СРСР утворив Конституційну комісію для розробки проекту нової Конституції. Трудящі Києва, як і інших міст і сіл нашої країни, активно обговорювали проект нової Конституції.
Надзвичайний VIII Всесоюзний з’їзд Рад 5 грудня 1936 року затвердив Конституцію СРСР, що відбила і законодавчо закріпила перемогу соціалізму в СРСР.
30 січня 1937 року на XIV Всеукраїнському з’їзді Рад, що відбувся в Києві, затверджено нову Конституцію Української РСР.
Запровадження нової Конституції означало поворот у політичному житті країни. Цей поворот полягав у проведенні повної демократизації виборчої системи, в переході від обмежувальних виборів до загальних, від не цілком рівних — до рівних, від багатоступеневих — до прямих, від відкритих — до виборів таємним голосуванням.
Перші вибори до Верховної Ради СРСР (12 грудня 1937 р.), Верховної Ради Української РСР (26 червня 1938 р.), в яких взяли участь трудящі Києва, були яскравим виявом торжества соціалістичного демократизму, морально-політичної єдності радянського суспільства, радянського патріотизму і дружби народів СРСР.