Економічний розвиток. Міське самовряду­вання і господарство

Підготовлено: Admin. Розділ: Київ

Скасування кріпосного права у 1861 році відкрило нову епоху в історії нашої країни. Будучи спочатку укладом феодального ладу, капіталізм після падіння кріпацтва перетворився на пануючу суспільно-економічну форма­цію. За капіталізму утворилися більш сприятливі умови для розвитку продуктив­них сил.

Значно швидшими темпами, ніж раніше, розвивалася промисловість і у Києві, який був одним з великих міст Росії. У другій половині XIX століття він став еко­номічним центром Правобережної України — району з розвинутою харчовою про­мисловістю, в першу чергу цукровою. В пореформений період цукрова промисловість зробила тут значний крок вперед у своєму розвитку. За 35 років (1865—1900 рр.) виробництво цукру в правобережних українських губерніях зросло з 1,7 млн. до 27 млн. пудів, тобто майже в 16 разів. Правобережна Україна перетворилася на основного виробника цукру в царській Росії. У 80—90-х роках вона давала 2/3 усього російського цукру.

Найбільш розвинутими галузями промисловості у Києві були харчова і легка (цукрово-рафінадна, борошномельна, кондитерська, дріжджова, винокурна, пиво­варна, тютюнова тощо). Великими промисловими підприємствами були цукрово-рафінадний завод на Деміївці, млини Бродського і Шлейфера, тютюнові фабрики С. Когена, М. Когена та ряд інших. Лише на цукрово-рафінадному заводі на Де­міївці у 1897 році працювало 1200 робітників і було вироблено 1550 тис. пудів цукру на 8,5 млн. крб., тобто більше ¼ продукції усіх промислових підприємств міста.

У зв’язку з розвитком транспорту і харчової промисловості в пореформений період у Києві почала створюватись металообробна і машинобудівна промисловість. У 1862 році на Звіринці (Печерськ) були засновані механічні майстерні, які у 1895 році були переведені в район залізничного вокзалу і перетворені у великий Пів­денноросійський машинобудівний завод, який виробляв котли, машини для цукрової і спирто-горілчаної промисловості та інше. В кінці 90-х років тут працювало 800 — 1000 робітників. Великими підприємствами були також відкритий у 1880 році завод Гретера і Криванека на Шулявці, що виготовляв устаткування для цукрових та інших заводів, завод Термена на Кузнечній вулиці (тепер вул. Горького) по ви­робництву приладів для цукрових і вино­курних заводів, млинів тощо. У 1880 році було засновано завод Ницького на Кири­лівській вулиці (тепер вул. Фрунзе), де виготовлялись залізні й мідні вироби для винокурних заводів, завод Шанца на Шулявці по виробництву різних чавун­них відливок і ваг.

У зв’язку із будівництвом залізниць у 1868 році були створені Головні заліз­ничні майстерні, де вже в 1885 році пра­цювало більше тисячі робітників.

Для ремонту пароплавів у 1873 році на Подолі були відкриті майстерні, до працювало до тисячі робітників.

Потужним підприємством у другій половині XIX століття був і «Арсенал», заснований ще у 1764 році. Тут у 1897 році працювало 750 робітників. «Арсенал» був одним з найбільших військових під­приємств царської Росії по виготовленню та ремонту артилерійського споря­дження1.

Значний загін робітників був зайнятий у поліграфічній промисловості. На початок XX століття в 21 друкарні, підпорядкова­ній фабричній інспекції, працювало понад 1,2 тис. робітників. Але в місті існувало ще близько 50 друкарень, не підпорядко­ваних інспекції.

На кінець XIX століття Київ уже був містом з досить розвинутою фабрич­но-заводською промисловістю. Характер­ними рисами промисловості Росії кінця XIX століття, в тому числі і Києва, були концентрація виробництва, розвиток ве­ликої промисловості, поява іноземного капіталу.

За 37 років (1860—1897 рр.) кількість фабрик і заводів у Києві зросла в 4 рази — з 45 до 177, число робітників — у 7,5 ра­за—з 1,5 тис. до 11,2 тис. чоловік, а сума виробленої продукції — в 11 разів, що свідчить про значну концентрацію вироб­ництва в цей час.

У 1897 році у Києві вже налічува­лось 17 підприємств з кількістю робітни­ків понад 100 на кожному. На цих під- приємствах, що виробляли в той час 72,2 проц. усієї промислової продукції, працювало понад 60 проц. робітників Києва.

Проте в місті існувало також багато і невеликих підприємств як за кількістю робітників, так і по обсягу виробництва.

Вигідне географічне розташування, водні і залізничні шляхи сприяли зростанню ролі Києва у внутрішній торгівлі Росії. Особливо зросла у Києві оптова торгівля сільськогосподарською продукцією — хлібом, салом, цукром та іншою.

Торговельне значення Києва не вичерпувалося, проте, його прямими тор­говими операціями. Важливе місце в торгівлі міста посідали комерційно-посе­редницькі операції, що здійснювалися на Контрактовому ярмарку і на Київській біржі.

Торговий оборот біржі з 9 млн. крб. у 1873 році за 20 років зріс до 200 млн. крб.1 Предметом біржових операцій був цукор-пісок і у порівняно невеликих розмірах хлібні продукти.

У другій половині XIX століття на Україні почалося будівництво залізниць. Перші залізниці з’явилися тут у кінці 60-х років, Початок будівництву було покла­дено у 1868—1869 рр., коли було споруджено залізницю Курськ—Київ, завдяки чому встановлено пряме сполучення Києва з Москвою. У 1868—1870 рр. збудовано Києво-Балтську залізницю, яка зв’язала Київ з Одесою. Пізніше був встановлений залізничний зв’язок з Брестом, Харковом, Донбасом.

Київ відігравав помітну роль і в зовнішній торгівлі. Загальна кількість іно­земних товарів, доставлених в Київ у 1898 році лише по Південно-Західній заліз­ниці, досягла 560 тис. пудів. А всього в Києві в тому році було одержано близько 700 тис. пудів таких товарів. Серед них перше місце займали сільськогосподарські та інші машини, інструменти, метал тощо. З Києва і через Київ на зовнішні ринки вивозилися цукор, борошно, ліс, спирт, тютюн, зернові культури, продукти тва­ринництва2.

Розвивався також і водний транспорт. Якщо у 1859 році на Дніпрі було 17 па­рових суден, то у 1884 році лише вище порогів — 74, а на кінець XIX століття — вже 208 парових суден3.

Розвиток промисловості, торгівлі, транспорту викликав значне розширення кредитних і страхових операцій. У цей час у Києві виникає багато кредитних уста­нов, що займалися кредитуванням торгівлі й промисловості. У 1898 році система кредиту в місті була представлена, не рахуючи контори державного банку, 12 кре­дитними закладами, 7 з яких надавали короткотермінові, а 5 — тривалі кредити. До перших належали Приватний комерційний банк (заснований у 1868 р.), Промисло­вий банк (1871 р.), Товариство взаємного кредиту (1868 р.), філії Петербурзького міжнародного комерційного банку (1871 р.), Петербурзького російського банку для зовнішньої торгівлі (1894 р.), Волзько-Камського комерційного банку (1871 р.), Московського купецького банку4.

Банки тривалого кредиту об­слуговували головним чином помі­щиків і домовласників. До їх числа належали філії Дворянського земельного банку (відкрито у 1885 р.), Селян­ського поземельного банку (1883 р.) і Полтавського земельного банку (1894 р.), Київський земельний банк (відкрито у 1872 р.), Міське кредитне товариство (1885 р.).

Одним з наслідків капіталістичного розвитку було порівняно швидке зрос­тання міського населення, особливо у великих містах. Населення Києва за 1867 — 1897 рр. збільшилося з 68,4 до 247,7 тис. чоловік1. На кінець XIX століття за кіль­кістю населення Київ посів 5 місце в Росії — після Петербурга, Москви, Одеси, Риги2.

Зростання міського населення відбувалося не стільки за рахунок природного приросту, скільки в результаті припливу ззовні, за рахунок селян, що приїздили до міста на заробітки. Якщо за переписом 1874 року в Києві налічувалося 22, 3 тис. селян (17,6 проц. всього населення міста), то за переписом 1897 року їх стало близько 97 тис. (понад 39 проц. усього числа жителів міста)3.

З розвитком капіталізму відбувалися зміни в соціальній структурі міського населення. Швидко зростало число осіб, зайнятих у торгівлі, промисловості, в кре­дитних установах, на транспорті тощо. За переписом населення 1874 року в Києві в торгівлі було зайнято 6580 чоловік, а за переписом 1897 року— 13 670 чоловік (при­ріст на 109,3 проц.), в промисловості відповідно — 18 961 і 35 853 (приріст на 89 проц.), в кредитних установах — 198 і 720 (приріст на 259,6 проц.), на транс­порті — 3834 і 6561 (приріст на 71,1 проц.)4.

В національному відношенні населення Києва складалося переважно з укра­їнців, росіян та інших. За даними перепису 1874 року, українською мовою розмов­ляло 30,3 проц., російською мовою — 38 проц., іншими мовами майже 32 проценти5.

Територія міста в другій половині XIX століття значно збільшилася. Якщо в 1874 році місто займало 7,5 тис. десятин, то в 1900 році — 12,5 тис. десятин6. На кінець століття в місті було 230 вулиць і провулків, 16 площ, 14,4 тис. житлових і 13 тис. нежитлових будинків7. Особливо інтенсивно в пореформений період забу­довувалися і заселялися привокзальний район, Шулявка, Деміївка, Лук’янівка. Центральною вулицею міста з 70-х років стає Хрещатик, який забудовується три- і чотириповерховими будинками.

Після селянської реформи 1861 року в Росії було проведено ще ряд реформ, в тому числі у 1870 році і реформа міського самоврядування.. За нею скасовувався становий принцип виборів у думу і вводився майновий ценз. Право обирати в думу одержали тільки ті жителі міст, які пла­тили податки. Всі виборці поділялися на три курії, однакові за сумою сплачуваних податків. Це призводило до того, що кіль­кість виборців у кожній курії була неод­накова. Найменше виборців було у пер­шій курії, куди входили найбільші бага­тії, і найбільше було у третій, куди вхо­дили виборці, що платили невеликі податки. Кожна з цих трьох курій оби­рала однакову кількість гласних. Такі вибори забезпечували найбільше місць у думі великим підприємцям, домовласни­кам, купцям та іншим представникам панівної верхівки.

Дума складалася з 72 гласних, обраних на 4 роки. Виконавчим органом ії була міська управа, очолювана міським головою, який затверджувався на посаді міністром внутрішніх справ. Першим головою думи став російський купець П. П. Демидов.

Правом участі у виборах гласних ко­ристувалася лише незначна частина мі­ського населення. З 127,2 тис. жителів Києва у 1874 році виборчі права мали лише 2632 чоловіки, тобто 2 проц. від загального числа жителів міста1. Значна частина виборців не з’являлася зовсім на вибори. Наприклад, у виборах 1879 року з 4157 виборців взяло участь лише 692 виборці, або 16,7 проц. Сенатор О. По­ловцов, що ревізував у 1880 році Київ­ську губернію, прийшов до висновку, що міське положення 1870 року «діє незадо­вільно» не лише в повітових містах, але й у Києві.

У період політичної реакції 80 — по­чатку 90-х років міське положення 1870 року було переглянуте і замінене» новим, більш реакційним (1892 р.). Це положен­ня ще більше зменшило число виборців. Право обрання гласних мали тепер лише власники великого нерухомого майна (підприємств, будинків) і купці першої та другої гільдій. Кількість виборців за цим положенням значно скоротилася. З 247,7 тис. жителів Києва у 1897 році правом участі у виборах користувалось лише 3 тисячі.

Функції міського самоврядування об­межувалися чисто господарськими питаннями. Зовнішній благоустрій міста, водопровід, каналізація, піклування про роз­виток торгівлі і промисловості, протипожежна охорона, міський транспорт, органі­зація народної освіти і охорони здоров’я — ось те коло питань, яким займалась міська дума. Пореформена дума одержала в спадщину від старої думи порожню касу і зовсім неупорядковане місто — незабруковані вулиці, відсутність тротуарів, водопроводу, каналізації, лікарень тощо. Але вже в перші кілька років після міської реформи фінансові справи думи поліпшились: прибутки міста зросли з 197 тис. крб. у 1870 році до 411,7 тис. крб. у 1873 році, тобто більше ніж удвоє, а витрати з 196 тис. до 342 тис. крб.1. В кінці XIX століття (1899 р.) прибутки Києва становили 2988 тис. крб., хоча це ще не дає вірного уявлення про дійсний стан міських фінан­сів. На прибутки тут записано кілька позик, реалізованих містом, а також суми, одержані думою від казни для розквартирування військ. Власні прибутки міста у 1899 році становили лише 1392 тис. крб. і складалися з податків, сплачуваних власниками нерухомого майна, купцями, промисловцями (576 тис. крб.), прибут­ків від підприємств і нерухомого майна, що належали містові (710 тис. крб.), та деяких інших джерел. Якщо згадати, що місто мусило витрачати значні кошти на утримання міського самоврядування (155 тис. крб.), поліції (159 тис. крб.), проти­пожежної охорони (55 тис. крб.), міського нерухомого майна і підприємств (268 тис. крб.), то на всі інші видатки залишалось менше 800 тис. крб. З цієї суми місто витрачало лише 161 тис. крб. на народну освіту, 200 тис. крб. на утримання лікарень, решту на інші міські потреби2. Зрозуміло, що цих коштів було дуже за­мало для міста з населенням в чверть мільйона чоловік.

Благоустрій міста провадився вкрай повільно. Міська дума звертала увагу на упорядкування лише центральних районів, де жили представники буржуазії й вели­кого чиновництва. Що ж до окраїн і околиць, заселених робітниками і ремісниками, то вони перебували в занедбаному, неупорядкованому стані. На брукування вулиць дума щорічно витрачала по 100—150 тис. крб., це поглинуло кілька позик, але значна частина київських вулиць ще і на кінець XIX століття залишалась незабрукованою. Освітлення вулиць почалося лише з 70-х років, коли було встановлено 1500 газових ліхтарів. Якщо пригадати, що загальна довжина київських вулиць становила 120 верст, то доведеться визнати, що цих ліхтарів було дуже замало. Із спорудженням у Києві в 1890 році першої електростанції з’явилися електричні ліхтарі. Проте до кінця століття їх було встановлено лише 400. Місто продовжу­вало освітлюватися в основному газовими і гасовими ліхтарями.

У 1872 році у Києві був споруджений водопровід, що постачав у центральні райони міста профільтровану дніпровську воду. Пізніше почалося буріння арте­зіанських свердловин. Каналізаційна система була збудована лише 1894—1895 рр. і обслуговувала райони міста, що мали водопровідну мережу.

Дума мало дбала про поліпшення санітарно-гігієнічного стану міста. За свід­ченням сучасника, у Києві 80-х років «чистого повітря не було, тому що на кожному кроці траплялися урвища, завалені нечистотами; було багато садиб, де розводили свиней, які поширювали навколо жахливий сморід; випускання на вулиці забруд­нених вод з подвір’їв, а під час дощів і нечистот — вважалося звичайним і не викли­кало ні з чийого боку протесту: ні адміністрації, ні міського управління»3.

Мало турбувалася дума й про медичне обслуговування населення. Проте у Києві становище було дещо кращим, ніж в інших містах. Справа в тому, що тут великий позитивний вплив на розвиток медичної мережі справляли видатні вчені М. І. Пи­рогов, В. П. Образцов та інші. Лікарні, що існували тоді у місті, належали різним відомствам, товариствам і приватним особам. Серед них Олександрівська (тепер ім. Жовтневої революції), лікарня Зайцева (власника цегельних заводів) та інші.

В 1885 році у місті було сім лікарень на 723 ліжка. Звичайно, ці лікарні не могли задовольнити потреб жителів міста, і вони змушені були звертатися до приватних лікарів.

На утримання лікарень і медичне обслуговування міська дума витрачала мі­зерну суму — по 56 коп. на рік на одного киянина. Важке матеріальне становище, недостатня забезпеченість медичною допомогою, майже повна відсутність охорони праці на фабриках і заводах зумовили поширення інфекційних захворювань і високу смертність серед трудящих.

Передова медична громадськість Києва докладала чимало зусиль до поширення медичних і гігієнічних знань у місті. З ініціативи прогресивного вченого, професора медичного факультету Київського університету Н. А. Хржонщевського в Києві вперше в світі з 1886 року почалися народні медичні читання. З лекціями на по­пулярні медичні теми виступали кращі лікарі і вчені. Лише за три роки (1886— 1889) було влаштовано 64 медичні читання, з них 24 проведено особисто професором Хржонщевським. Лекції читалися в різних районах міста і користувалися великою популярністю серед населення1.

Дальший розвиток міста і збільшення його населення настійно вимагали ство­рення міського транспорту. Але лише в 1889 році виникло товариство міської заліз­ниці. Наступного року почала діяти споруджена ним лінія кінного трамваю — конка. Трамвайних маршрутів було два. Один починався на Подолі і йшов по вули­цях Олександрівській (тепер вул. Жданова) і Володимирський узвіз, Хрещатику, Великій Васильківській (тепер Червоноармійська), Караваївській (тепер ім. Льва Толстого), Володимирській, Мало-Житомирській і виходив на Хрещатик. Друга лінія з’єднала Поділ з вокзалом. У 1892 році вперше в Росії на міській залізниці Києва почала застосовуватися електрична тяга. (Електричний трамвайний вагон був сконструйований і випробуваний в Петербурзі російським інженером Ф. А. Піроцьким ще в 1880 р.). Ініціатором спорудження першої лінії електричного трамваю у Києві виступив військовий інженер А. Є. Струве. Трамвай спочатку з’єднав Поділ з Хрещатиком, через деякий час трамвайна лінія була продовжена до Левашовської вулиці (тепер вул. ім. Карла Лібкнехта), і її довжина досягла 3,2 км2. На кінець XIX століття київська міська залізниця мала 40 верст, на ній курсувало близько 50 електричних вагонів.

Трекбэк с Вашего сайта.