Економічний розвиток. Міське самоврядування і господарство
Скасування кріпосного права у 1861 році відкрило нову епоху в історії нашої країни. Будучи спочатку укладом феодального ладу, капіталізм після падіння кріпацтва перетворився на пануючу суспільно-економічну формацію. За капіталізму утворилися більш сприятливі умови для розвитку продуктивних сил.
Значно швидшими темпами, ніж раніше, розвивалася промисловість і у Києві, який був одним з великих міст Росії. У другій половині XIX століття він став економічним центром Правобережної України — району з розвинутою харчовою промисловістю, в першу чергу цукровою. В пореформений період цукрова промисловість зробила тут значний крок вперед у своєму розвитку. За 35 років (1865—1900 рр.) виробництво цукру в правобережних українських губерніях зросло з 1,7 млн. до 27 млн. пудів, тобто майже в 16 разів. Правобережна Україна перетворилася на основного виробника цукру в царській Росії. У 80—90-х роках вона давала 2/3 усього російського цукру.
Найбільш розвинутими галузями промисловості у Києві були харчова і легка (цукрово-рафінадна, борошномельна, кондитерська, дріжджова, винокурна, пивоварна, тютюнова тощо). Великими промисловими підприємствами були цукрово-рафінадний завод на Деміївці, млини Бродського і Шлейфера, тютюнові фабрики С. Когена, М. Когена та ряд інших. Лише на цукрово-рафінадному заводі на Деміївці у 1897 році працювало 1200 робітників і було вироблено 1550 тис. пудів цукру на 8,5 млн. крб., тобто більше ¼ продукції усіх промислових підприємств міста.
У зв’язку з розвитком транспорту і харчової промисловості в пореформений період у Києві почала створюватись металообробна і машинобудівна промисловість. У 1862 році на Звіринці (Печерськ) були засновані механічні майстерні, які у 1895 році були переведені в район залізничного вокзалу і перетворені у великий Південноросійський машинобудівний завод, який виробляв котли, машини для цукрової і спирто-горілчаної промисловості та інше. В кінці 90-х років тут працювало 800 — 1000 робітників. Великими підприємствами були також відкритий у 1880 році завод Гретера і Криванека на Шулявці, що виготовляв устаткування для цукрових та інших заводів, завод Термена на Кузнечній вулиці (тепер вул. Горького) по виробництву приладів для цукрових і винокурних заводів, млинів тощо. У 1880 році було засновано завод Ницького на Кирилівській вулиці (тепер вул. Фрунзе), де виготовлялись залізні й мідні вироби для винокурних заводів, завод Шанца на Шулявці по виробництву різних чавунних відливок і ваг.
У зв’язку із будівництвом залізниць у 1868 році були створені Головні залізничні майстерні, де вже в 1885 році працювало більше тисячі робітників.
Для ремонту пароплавів у 1873 році на Подолі були відкриті майстерні, до працювало до тисячі робітників.
Потужним підприємством у другій половині XIX століття був і «Арсенал», заснований ще у 1764 році. Тут у 1897 році працювало 750 робітників. «Арсенал» був одним з найбільших військових підприємств царської Росії по виготовленню та ремонту артилерійського спорядження1.
Значний загін робітників був зайнятий у поліграфічній промисловості. На початок XX століття в 21 друкарні, підпорядкованій фабричній інспекції, працювало понад 1,2 тис. робітників. Але в місті існувало ще близько 50 друкарень, не підпорядкованих інспекції.
На кінець XIX століття Київ уже був містом з досить розвинутою фабрично-заводською промисловістю. Характерними рисами промисловості Росії кінця XIX століття, в тому числі і Києва, були концентрація виробництва, розвиток великої промисловості, поява іноземного капіталу.
За 37 років (1860—1897 рр.) кількість фабрик і заводів у Києві зросла в 4 рази — з 45 до 177, число робітників — у 7,5 раза—з 1,5 тис. до 11,2 тис. чоловік, а сума виробленої продукції — в 11 разів, що свідчить про значну концентрацію виробництва в цей час.
У 1897 році у Києві вже налічувалось 17 підприємств з кількістю робітників понад 100 на кожному. На цих під- приємствах, що виробляли в той час 72,2 проц. усієї промислової продукції, працювало понад 60 проц. робітників Києва.
Проте в місті існувало також багато і невеликих підприємств як за кількістю робітників, так і по обсягу виробництва.
Вигідне географічне розташування, водні і залізничні шляхи сприяли зростанню ролі Києва у внутрішній торгівлі Росії. Особливо зросла у Києві оптова торгівля сільськогосподарською продукцією — хлібом, салом, цукром та іншою.
Торговельне значення Києва не вичерпувалося, проте, його прямими торговими операціями. Важливе місце в торгівлі міста посідали комерційно-посередницькі операції, що здійснювалися на Контрактовому ярмарку і на Київській біржі.
Торговий оборот біржі з 9 млн. крб. у 1873 році за 20 років зріс до 200 млн. крб.1 Предметом біржових операцій був цукор-пісок і у порівняно невеликих розмірах хлібні продукти.
У другій половині XIX століття на Україні почалося будівництво залізниць. Перші залізниці з’явилися тут у кінці 60-х років, Початок будівництву було покладено у 1868—1869 рр., коли було споруджено залізницю Курськ—Київ, завдяки чому встановлено пряме сполучення Києва з Москвою. У 1868—1870 рр. збудовано Києво-Балтську залізницю, яка зв’язала Київ з Одесою. Пізніше був встановлений залізничний зв’язок з Брестом, Харковом, Донбасом.
Київ відігравав помітну роль і в зовнішній торгівлі. Загальна кількість іноземних товарів, доставлених в Київ у 1898 році лише по Південно-Західній залізниці, досягла 560 тис. пудів. А всього в Києві в тому році було одержано близько 700 тис. пудів таких товарів. Серед них перше місце займали сільськогосподарські та інші машини, інструменти, метал тощо. З Києва і через Київ на зовнішні ринки вивозилися цукор, борошно, ліс, спирт, тютюн, зернові культури, продукти тваринництва2.
Розвивався також і водний транспорт. Якщо у 1859 році на Дніпрі було 17 парових суден, то у 1884 році лише вище порогів — 74, а на кінець XIX століття — вже 208 парових суден3.
Розвиток промисловості, торгівлі, транспорту викликав значне розширення кредитних і страхових операцій. У цей час у Києві виникає багато кредитних установ, що займалися кредитуванням торгівлі й промисловості. У 1898 році система кредиту в місті була представлена, не рахуючи контори державного банку, 12 кредитними закладами, 7 з яких надавали короткотермінові, а 5 — тривалі кредити. До перших належали Приватний комерційний банк (заснований у 1868 р.), Промисловий банк (1871 р.), Товариство взаємного кредиту (1868 р.), філії Петербурзького міжнародного комерційного банку (1871 р.), Петербурзького російського банку для зовнішньої торгівлі (1894 р.), Волзько-Камського комерційного банку (1871 р.), Московського купецького банку4.
Банки тривалого кредиту обслуговували головним чином поміщиків і домовласників. До їх числа належали філії Дворянського земельного банку (відкрито у 1885 р.), Селянського поземельного банку (1883 р.) і Полтавського земельного банку (1894 р.), Київський земельний банк (відкрито у 1872 р.), Міське кредитне товариство (1885 р.).
Одним з наслідків капіталістичного розвитку було порівняно швидке зростання міського населення, особливо у великих містах. Населення Києва за 1867 — 1897 рр. збільшилося з 68,4 до 247,7 тис. чоловік1. На кінець XIX століття за кількістю населення Київ посів 5 місце в Росії — після Петербурга, Москви, Одеси, Риги2.
Зростання міського населення відбувалося не стільки за рахунок природного приросту, скільки в результаті припливу ззовні, за рахунок селян, що приїздили до міста на заробітки. Якщо за переписом 1874 року в Києві налічувалося 22, 3 тис. селян (17,6 проц. всього населення міста), то за переписом 1897 року їх стало близько 97 тис. (понад 39 проц. усього числа жителів міста)3.
З розвитком капіталізму відбувалися зміни в соціальній структурі міського населення. Швидко зростало число осіб, зайнятих у торгівлі, промисловості, в кредитних установах, на транспорті тощо. За переписом населення 1874 року в Києві в торгівлі було зайнято 6580 чоловік, а за переписом 1897 року— 13 670 чоловік (приріст на 109,3 проц.), в промисловості відповідно — 18 961 і 35 853 (приріст на 89 проц.), в кредитних установах — 198 і 720 (приріст на 259,6 проц.), на транспорті — 3834 і 6561 (приріст на 71,1 проц.)4.
В національному відношенні населення Києва складалося переважно з українців, росіян та інших. За даними перепису 1874 року, українською мовою розмовляло 30,3 проц., російською мовою — 38 проц., іншими мовами майже 32 проценти5.
Територія міста в другій половині XIX століття значно збільшилася. Якщо в 1874 році місто займало 7,5 тис. десятин, то в 1900 році — 12,5 тис. десятин6. На кінець століття в місті було 230 вулиць і провулків, 16 площ, 14,4 тис. житлових і 13 тис. нежитлових будинків7. Особливо інтенсивно в пореформений період забудовувалися і заселялися привокзальний район, Шулявка, Деміївка, Лук’янівка. Центральною вулицею міста з 70-х років стає Хрещатик, який забудовується три- і чотириповерховими будинками.
Після селянської реформи 1861 року в Росії було проведено ще ряд реформ, в тому числі у 1870 році і реформа міського самоврядування.. За нею скасовувався становий принцип виборів у думу і вводився майновий ценз. Право обирати в думу одержали тільки ті жителі міст, які платили податки. Всі виборці поділялися на три курії, однакові за сумою сплачуваних податків. Це призводило до того, що кількість виборців у кожній курії була неоднакова. Найменше виборців було у першій курії, куди входили найбільші багатії, і найбільше було у третій, куди входили виборці, що платили невеликі податки. Кожна з цих трьох курій обирала однакову кількість гласних. Такі вибори забезпечували найбільше місць у думі великим підприємцям, домовласникам, купцям та іншим представникам панівної верхівки.
Дума складалася з 72 гласних, обраних на 4 роки. Виконавчим органом ії була міська управа, очолювана міським головою, який затверджувався на посаді міністром внутрішніх справ. Першим головою думи став російський купець П. П. Демидов.
Правом участі у виборах гласних користувалася лише незначна частина міського населення. З 127,2 тис. жителів Києва у 1874 році виборчі права мали лише 2632 чоловіки, тобто 2 проц. від загального числа жителів міста1. Значна частина виборців не з’являлася зовсім на вибори. Наприклад, у виборах 1879 року з 4157 виборців взяло участь лише 692 виборці, або 16,7 проц. Сенатор О. Половцов, що ревізував у 1880 році Київську губернію, прийшов до висновку, що міське положення 1870 року «діє незадовільно» не лише в повітових містах, але й у Києві.
У період політичної реакції 80 — початку 90-х років міське положення 1870 року було переглянуте і замінене» новим, більш реакційним (1892 р.). Це положення ще більше зменшило число виборців. Право обрання гласних мали тепер лише власники великого нерухомого майна (підприємств, будинків) і купці першої та другої гільдій. Кількість виборців за цим положенням значно скоротилася. З 247,7 тис. жителів Києва у 1897 році правом участі у виборах користувалось лише 3 тисячі.
Функції міського самоврядування обмежувалися чисто господарськими питаннями. Зовнішній благоустрій міста, водопровід, каналізація, піклування про розвиток торгівлі і промисловості, протипожежна охорона, міський транспорт, організація народної освіти і охорони здоров’я — ось те коло питань, яким займалась міська дума. Пореформена дума одержала в спадщину від старої думи порожню касу і зовсім неупорядковане місто — незабруковані вулиці, відсутність тротуарів, водопроводу, каналізації, лікарень тощо. Але вже в перші кілька років після міської реформи фінансові справи думи поліпшились: прибутки міста зросли з 197 тис. крб. у 1870 році до 411,7 тис. крб. у 1873 році, тобто більше ніж удвоє, а витрати з 196 тис. до 342 тис. крб.1. В кінці XIX століття (1899 р.) прибутки Києва становили 2988 тис. крб., хоча це ще не дає вірного уявлення про дійсний стан міських фінансів. На прибутки тут записано кілька позик, реалізованих містом, а також суми, одержані думою від казни для розквартирування військ. Власні прибутки міста у 1899 році становили лише 1392 тис. крб. і складалися з податків, сплачуваних власниками нерухомого майна, купцями, промисловцями (576 тис. крб.), прибутків від підприємств і нерухомого майна, що належали містові (710 тис. крб.), та деяких інших джерел. Якщо згадати, що місто мусило витрачати значні кошти на утримання міського самоврядування (155 тис. крб.), поліції (159 тис. крб.), протипожежної охорони (55 тис. крб.), міського нерухомого майна і підприємств (268 тис. крб.), то на всі інші видатки залишалось менше 800 тис. крб. З цієї суми місто витрачало лише 161 тис. крб. на народну освіту, 200 тис. крб. на утримання лікарень, решту на інші міські потреби2. Зрозуміло, що цих коштів було дуже замало для міста з населенням в чверть мільйона чоловік.
Благоустрій міста провадився вкрай повільно. Міська дума звертала увагу на упорядкування лише центральних районів, де жили представники буржуазії й великого чиновництва. Що ж до окраїн і околиць, заселених робітниками і ремісниками, то вони перебували в занедбаному, неупорядкованому стані. На брукування вулиць дума щорічно витрачала по 100—150 тис. крб., це поглинуло кілька позик, але значна частина київських вулиць ще і на кінець XIX століття залишалась незабрукованою. Освітлення вулиць почалося лише з 70-х років, коли було встановлено 1500 газових ліхтарів. Якщо пригадати, що загальна довжина київських вулиць становила 120 верст, то доведеться визнати, що цих ліхтарів було дуже замало. Із спорудженням у Києві в 1890 році першої електростанції з’явилися електричні ліхтарі. Проте до кінця століття їх було встановлено лише 400. Місто продовжувало освітлюватися в основному газовими і гасовими ліхтарями.
У 1872 році у Києві був споруджений водопровід, що постачав у центральні райони міста профільтровану дніпровську воду. Пізніше почалося буріння артезіанських свердловин. Каналізаційна система була збудована лише 1894—1895 рр. і обслуговувала райони міста, що мали водопровідну мережу.
Дума мало дбала про поліпшення санітарно-гігієнічного стану міста. За свідченням сучасника, у Києві 80-х років «чистого повітря не було, тому що на кожному кроці траплялися урвища, завалені нечистотами; було багато садиб, де розводили свиней, які поширювали навколо жахливий сморід; випускання на вулиці забруднених вод з подвір’їв, а під час дощів і нечистот — вважалося звичайним і не викликало ні з чийого боку протесту: ні адміністрації, ні міського управління»3.
Мало турбувалася дума й про медичне обслуговування населення. Проте у Києві становище було дещо кращим, ніж в інших містах. Справа в тому, що тут великий позитивний вплив на розвиток медичної мережі справляли видатні вчені М. І. Пирогов, В. П. Образцов та інші. Лікарні, що існували тоді у місті, належали різним відомствам, товариствам і приватним особам. Серед них Олександрівська (тепер ім. Жовтневої революції), лікарня Зайцева (власника цегельних заводів) та інші.
В 1885 році у місті було сім лікарень на 723 ліжка. Звичайно, ці лікарні не могли задовольнити потреб жителів міста, і вони змушені були звертатися до приватних лікарів.
На утримання лікарень і медичне обслуговування міська дума витрачала мізерну суму — по 56 коп. на рік на одного киянина. Важке матеріальне становище, недостатня забезпеченість медичною допомогою, майже повна відсутність охорони праці на фабриках і заводах зумовили поширення інфекційних захворювань і високу смертність серед трудящих.
Передова медична громадськість Києва докладала чимало зусиль до поширення медичних і гігієнічних знань у місті. З ініціативи прогресивного вченого, професора медичного факультету Київського університету Н. А. Хржонщевського в Києві вперше в світі з 1886 року почалися народні медичні читання. З лекціями на популярні медичні теми виступали кращі лікарі і вчені. Лише за три роки (1886— 1889) було влаштовано 64 медичні читання, з них 24 проведено особисто професором Хржонщевським. Лекції читалися в різних районах міста і користувалися великою популярністю серед населення1.
Дальший розвиток міста і збільшення його населення настійно вимагали створення міського транспорту. Але лише в 1889 році виникло товариство міської залізниці. Наступного року почала діяти споруджена ним лінія кінного трамваю — конка. Трамвайних маршрутів було два. Один починався на Подолі і йшов по вулицях Олександрівській (тепер вул. Жданова) і Володимирський узвіз, Хрещатику, Великій Васильківській (тепер Червоноармійська), Караваївській (тепер ім. Льва Толстого), Володимирській, Мало-Житомирській і виходив на Хрещатик. Друга лінія з’єднала Поділ з вокзалом. У 1892 році вперше в Росії на міській залізниці Києва почала застосовуватися електрична тяга. (Електричний трамвайний вагон був сконструйований і випробуваний в Петербурзі російським інженером Ф. А. Піроцьким ще в 1880 р.). Ініціатором спорудження першої лінії електричного трамваю у Києві виступив військовий інженер А. Є. Струве. Трамвай спочатку з’єднав Поділ з Хрещатиком, через деякий час трамвайна лінія була продовжена до Левашовської вулиці (тепер вул. ім. Карла Лібкнехта), і її довжина досягла 3,2 км2. На кінець XIX століття київська міська залізниця мала 40 верст, на ній курсувало близько 50 електричних вагонів.
Трекбэк с Вашего сайта.