Кіно в період завершення побудови соціалізму
Відродження художньої кінематографії в Києві у перші післявоєнні роки відбувалося у складних умовах. Треба було відбудувати кіностудію, обладнати її, забезпечити творчими кадрами. У ці роки художнім керівником студії став А. Бучма, який одночасно багато знімався.
Ранні післявоєнні фільми Київської студії «Третій удар» (1948 р.) І. Савченка, «Подвиг розвідника» (1947 р.) Б. Барнета були присвячені темі Великої Вітчизняної війни.
У «Третьому ударі» режисерові вдалося показати грандіозний масштаб битви за визволення Криму, в якій виявилась перевага Радянських Збройних Сил над добірними фашистськими військами.
Герої фільму «Подвиг розвідника» — прості радянські люди, які ведуть боротьбу в глибокому тилу ворога. В обстановці постійної небезпеки розкривається характер радянського розвідника майора Федотова (артист П. Кадочников), його духовна краса. Вчинками радянського патріота керують безмежна любов до Вітчизни і висока комуністична ідейність.
Акторський ансамбль, що включав видатних майстрів кіно і театру А. Бучму, М. Романова, В. Добровольського, Д. Милютенка, В. Халатова та інших, зумовив високий рівень виконання як великих, так і малих ролей.
Найвидатнішим явищем в українському кіномистецтві перших післявоєнних років був художній фільм І. Савченка «Тарас Шевченко» (1951 р.). У яскравих художніх образах фільм відображав суспільні суперечності середини XIX століття, розкривав психологію передових борців за визвольні ідеї, показував долю українців і росіян, зв’язаних спільністю національних і класових інтересів.
Виконавець ролі Тараса Шевченка кіноактор С. Бондарчук створив образ людини непохитного духу, великих пристрастей і високих прагнень. Яскраві й художньо переконливі образи солдата Скобелева (М. Кузнецов), майора Ускова (Д. Милютенко), маленького киргиза (Л. Файзієв) та інші. Фільм пройнятий ідеями братерської дружби поневолених, але волелюбних народів царської Росії.
Для характеристики персонажів і подій фільму велику роль відігравала виразна, пройнята народними мелодіями музика Б. Лятошинського.
У ці роки на Київській кіностудії працював режисер-мариніст В. Браун, який поставив фільми «В далекому плаванні» за мотивами оповідань К. Станюковича, а також «Голубі дороги» та «У мирні дні», присвячені радянським військовим морякам.
50-і роки посідають важливе місце у розвитку українського кіно. У зв’язку з загальними змінами в суспільно-політичному житті країни після XX—XXII з’їздів КПРС збільшується виробництво картин, формується нове, молоде покоління кінематографістів. На студію приходять нові сценаристи, режисери, оператори, художники, композитори, зокрема О. Левада, Д. Павличко, В. Івченко, В. Денисенко, Ю. Лисенко та інші. Поступово розвиваються та остаточно оформлюються такі художні напрями, як психологічний, героїко-романтичний та поетичний.
У першій половині 50-х років кінематографічна продукція Київської кіностудії досить різноманітна. Тут знімаються, по-перше, фільми-спектаклі: «Мартин Боруля» Г. Юри та О. Швачка, «Діти сонця» М. Красія, «Любов на світанні» О. Швачка тощо. Знімаються фільми-концерти, екранізуються літературні твори, особливо п’єси українських драматургів: «Калиновий гай» О. Корнійчука (режисер Т. Левчук), «Назар Стодоля» Т. Шевченка (режисер В. Івченко), твори М. Горького — «Мальва» (режисер В. Браун) і «Мати» (режисер М. Донський), «Педагогічна поема» А. Макаренка (режисер О. Маслюков, М. Маєвська) та багато інших.
Кінематографісти прагнуть відобразити на екрані сучасну дійсність, створити образ радянської людини. Однією з перших картин на сучасну тематику була «Доля Марини» (режисер В. Івченко). Продовжуючи важливі традиції кіномистецтва 30-х років — створення яскравого людського характеру, картина мала й дещо нове. Це — моральний (а не виробничий) аспект зображуваних подій та характерів. У фільмі протиставлені два образи — працьовитої колгоспниці Марини (артистка К. Литвиненко) та її чоловіка — кар’єриста Терентія (М. Гриценко). Глибина і правдивість конфлікту, поєднання ліризму та гумору, поетичність пейзажів, яскраве акторське виконання (Л. Биков, Н. Копержинська, М. Задніпровський, Б. Андреев, Ю. Тимошенко) — все це вигідно відрізняло «Долю Марини» від попередніх картин.
У другій половині 50-х років на Київську кіностудію приходять випускники ВДІКу, учні І. Савченка — О. Алов, В. Наумов, С. Параджанов, з іменами яких пов’язане створення цікавих кінострічок.
Картини О. Алова і В. Наумова, присвячені революційним подіям на Україні, становленню Радянської влади у перші післяжовтневі роки, гостро драматичні, експресивні, романтичні. У фільмах «Тривожна молодість» (1955 р.) за сценарієм В. Беляева і М. Блеймана та «Павло Корчагін» (1956 р.) за сценарієм К. Ісаєва вони продовжують героїко-романтичні традиції українського радянського кіномистецтва.
Напередодні 40-річчя Жовтневої соціалістичної революції київські митці створили ряд картин, присвячених подіям революційних років. Серед них кіноповісті «Круті сходи» С. Навроцького (1957 р.), «Правда» І. Шмарука, В. Добровольського за сценарієм О. Корнійчука (тут вперше в українському кіно створено образ В. І. Леніна у виконанні Г. Юченкова), «Народжені бурею» Я. Базеляна і А. Войтецького та інші. У 1959—1960 рр. вийшли нові епіко-героїчні твори: кіноповість «Киянка» Т. Левчука та кінодума «Кров людська — не водиця» М. Макаренка за романом М. Стельмаха. Кращі твори історико-революційної теми цього періоду позначені поглибленням трактовки образу людини, створенням яскравого героїчного образу українського народу.
Традиції героїко-романтичного мистецтва, традиції Довженка, Кавалерідзе, Савченка особливо яскраво виявились у творчості режисерів-романтиків, зокрема В. Івченка в таких його картинах, як «Іванна» і «Надзвичайна подія».
У фільмі «Іванна» (1959 р.) відтворено гострий конфлікт двох світів, світоро-зумінь, втілений в образах митрополита Шептицького (Д. Степовий) і юної, чистої душею української дівчини Іванни (Інна Бурдученко). Фільм цей яскраво національний, самобутній, присвячений корінним інтересам народу, який самовіддано боровся проти фашистської навали і одночасно проти уніатської церкви. На Всесоюзному кінофестивалі 1960 року в Мінську фільм одержав II премію.
У кіноповісті «Надзвичайна подія» (за сценарієм В. Калініна, Д. Кузнецова, Г. Колтунова) показано героїзм радянських людей у боротьбі з чанкайшістськими загарбниками. Основою сюжету став реальний факт — захоплення чанкайшістами радянського танкера «Туапсе». Конфлікт картини складний і гострий. Триває довга і напружена боротьба екіпажу за повернення додому. На долю кожного випали складні і важкі випробування. І більшість членів екіпажу з честю витримали цей іспит. Картина удостоєна диплома II ступеня на другому Всесоюзному кінофестивалі у Києві (1959 р.).
Серед фільмів 50-х років про Велику Вітчизняну війну на Київській кіностудії було створено багато стрічок, але тільки після «Іванни» процес осмислення теми війни виступає в іншому, більш глибокому аспекті, а героїко-романтична традиція збагачується новими рисами сучасного кінематографа: документальною достовірністю, психологізмом, лаконізмом. Яскравим прикладом цього був фільм «Три доби після безсмертя» (1963 р.) режисера В. Довганя за сценарієм К. Кудієвського, одного з учасників оборони Севастополя. У фільмі відтворені драматичні події виходу групи захисників міста з оточення. В ньому показаний колективний портрет радянських людей, але кожний з них окреслений сугубо індивідуально. Цей принцип характерний також для героїчної драми «Два роки над прірвою» (1966 р.) Т. Лев-чука. Фільм присвячений драматичним подіям боротьби київського підпілля з фашистами. Двобій Івана Кудрі (А. Барчук) з гітлерівцем Міллером (М. Гриценко) — це поєдинок двох світоглядів, двох принципів, які характеризують різні суспільні явища. І морально перемагає той, за ким світлі ідеали людства. Перемагає Іван Кудря, хоч його чекає смерть. Фільм побудований на документальному матеріалі. На зональному кінофестивалі 1967 року в Тбілісі фільм одержав диплом II ступеня.
Подіям Великої Вітчизняної війни присвячені також психологічна повість «Перевірено — мін немає» Ю. Лисенка, 3. Велемировича (спільно з «Ловченфільм», Югославія, 1965 р.), пригодницька стрічка «їх знали тільки в обличчя» (1966 р.) А. Тимонішина, поетична фреска «Хто повернеться — долюбить» (1967 р.) Л. Осики та інші.
У 60-і роки поглиблюється також трактовка сучасних проблем, вирішення образу героя-сучасника. Кіномистецтво все в більшій мірі стає аналітичним. Цей процес пов’язаний з творчістю, насамперед, Ю. Лисенка, який після епіко-романтичних картин «Гроза над полями» і «Таврія» створює тонкі психологічні фільми «Літак відлітає о 9-й» (1960 р.) і «Ми, двоє чоловіків» (1963 р.).
Серед картин про сучасність привертають увагу гостротою конфліктів такі різні за своєю стилістикою фільми, як «Хочу вірити» (1964 р.) і «Всюди є небо» (1966 р.) М. Мащенка, «А тепер суди» (1966 р.) В. Довганя, «Берег надії» (1967 р.) М. Вінграновського, «Циган» (1967 р.) Є. Матвеева. Всі вони проблемні, деякі з них аналітичні, їх ідейно-художні якості залишили далеко позаду невиразні або помпезні стрічки, які робилися кілька років тому.
У 1964 році створено цікаву картину «Тіні забутих предків» за однойменною повістю М. Коцюбинського (режисер С. Параджанов, оператор Ю. Ільєнко, художники Г. Якутович і М. Раковський, композитор М. Скорик). На Всесоюзному кінофестивалі 1966 року в Києві фільм буд нагороджений.
Важливу роль у розвитку українського кіно відіграла широкоформатна картина «Сон» (1964 р.) режисера В. Денисенка за сценарієм, написаним спільно з Д. Павличком (оператор М. Чорний, композитор О. Білаш, 1964 р.), присвячена показові формування світогляду поета-революціонера Т. Г. Шевченка. Творці картини «Сон» по-новому підійшли до вирішення образу історичного героя. Це фільм-роздум про роль і відповідальність митця перед своїм народом, в якому по-новому трактується проблема особистої свободи людини в суспільстві. Герой — молодий Шевченко (І. Миколайчук) — конфліктує не тільки з царизмом, він знаходиться у трагічному конфлікті із своїм кріпосним оточенням (сцени в людській). І саме це допомагає. йому зрозуміти, що особиста свобода в суспільстві, де в неволі знаходиться твій народ,— фікція, сон, а не дійсність.
Традиція, що стверджується фільмом «Сон», надзвичайно важлива для сучасного українського кіно, для рішення проблеми зображення героя, який не тільки діє, а й широко мислить. Вона розвивається в історико-революційних фільмах, що створені після «Сну». Серед них «Гадюка» за повістю О. Толстого (1965 р.) і «Десятий крок» (1967 р.) В. Івченка, «Загибель ескадри» В. Довганя за сценарієм О. Корнійчука (1965 р.) і, особливо, «Бур’ян» молодого режисера А. Буковського за романом А. Головка (1966 р.).
Однак постановники розуміли, що для мистецтва 60-х років важливим є показ внутрішнього світу героїв. На екрані з’являються цікаві, близькі нам образи комісара Оксани в «Загибелі ескадри» (С. Коркошко), червоноармійця Ольги Зотової в «Гадюці» (Н. Мишкова), сільського комуніста Давида Мотузки (І. Миколайчук) в «Бур’яні». Всім їм притаманне почуття особистої відповідальності за долю революції, долю народу. Вони віддають все боротьбі за світлі ленінські ідеї, за торжество правди і справедливості на землі.
Режисер В. І. Івченко нагороджений у 1967 році Шевченківською премією за створення кінокартини «Гадюка», а артистка Н. Мишкова на Всесоюзному кінофестивалі 1966 року в Києві одержала Почесний диплом за виконання ролі Ольги Зотової.
За останні роки київські кіномитці створили кілька цікавих стрічок для дітей та юнацтва, зокрема пригодницькі «Юнга із шхуни „Колумб“» і «Акваланги на дні», романтичну «Казка про Хлопчиша-Кибальчиша» режисера Є. Шерстобітова, «Серед добрих людей» Є. Брюнчугіна і А. Буковського.
Київська кіностудія випустила також кілька комедійних стрічок. Популярні серед глядачів були такі кінокомедії, як «Літа молодії» О. Мішуріна, «Катя-Катюша» Г. Ліпшиця, «їхали ми, їхали» Ю. Тимошенка і Ю. Березіна, «За двома зайцями», «Ключі від неба» В. Іванова.
У 50-х роках було створено кілька історико-біографічних фільмів, зокрема «Іван Франко», «Григорій Сковорода», «Олекса Довбуш», «Вогнище безсмертя», які при всіх своїх пізнавально-позитивних рисах багато в чому ілюстративні.
Серед різноманітних жанрів знаходимо також музичні кіно-твори: фільми-опери («Наймичка»), фільми-балети («Лілея»), фільми-концерти («Таланти і поклонники») та інші.
Інтенсивно розвивається в Києві документальна та науково-популярна кінематографія. Щорічно кияни створюють близько сотні науково-популярних фільмів і понад 100 кіножурналів та короткометражних документальних стрічок. Хронікально-документальні картини стали літописом життя Радянської України. У післявоєнні роки вони зафіксували відбудову республіки у фільмах «Україна відроджується» Г. Тасіна, «Відбудова Донбасу» М. Білінського, «Дніпрогес» О. Подгорецької. У 50-і роки документалісти розповіли про славні діла радянських трудівників, зафіксували життя різних міст і сіл республіки в картинах: «Місто безсмертної слави» М. Слуцького, В. Небери, «У місті Львові» І. Гольдштейна, «Місто металургів» Л. Френкеля, «Київ — місто-герой» Р. Фощенка, «Живи, Україно!» та «Україна, 1960» М. Юдіна і в багатьох інших.
У 60-і роки документальна кінематографія відходить від оглядовості, стаючи більш аналітичною, ліричною, навіть поетичною. Вона знаходить поезію в образах людей, в суворості та героїчності їх праці. До таких стрічок належать, зокрема, «Кораблі не вмирають» М. Юдіна, «Син солдата» Р. Нахмановича, «193 дні» і «Керманичі» І. Грабовського, «Соната про художника» В. Шкуріна, «Василь Порик» А. Слісаренка, «Люди над хмарами» А. Фернандеса.
У науково-популярній кінематографії знаходять своє відображення важливі проблеми сучасної науки (атомної фізики, електроніки, біології, кібернетики, медицини, автоматики), питання суспільних наук, мистецтва. Широку популярність і визнання здобули такі картини, як «Вони бачать знову» (1947 р.), «По слідах невидимих ворогів» (1955 р.) і «Портрет хірурга» (1964 р.) М. Грачова, «Атом допомагає нам» (1958 р.), «На межі життя» (1965 р.) П. Зінов’єва; «Таємниця алмаза» (1965 р.) К. Лундишева, «Наша Україна» (1967 р.) Л. Удовенка, «Гімнаст» (1966 р.) Т. Золоєва, «Нашому тренеру» (1965 р.) Ф. Соболева, «Сьогодні з Павлом Вірським» (1966 р.) В. Хмельницького, «Ульянови в Києві» (1964 р.), «Наш Рильський» (1966 р.) Л. Островської, «Амвросій Бучма» (1960 р.), «Слово про Ігоря Савченка» (1965 р.) Г. Крикуна, «Олександр Довженко» (1964 р.) і «Брат Леніна» (1967 р.) Є. Григорович та багато інших.
30 науково-популярних фільмів киян здобули понад 40 нагород — призів на Всесоюзних і Міжнародних кінофестивалях, Ломоносівських премій і спеціальних дипломів різних установ та організацій.
У Києві розвивається ще одна галузь кінематографічного мистецтва — українська мультиплікація, яка має великий успіх у дитячого та дорослого глядача. У 1960 році вийшов перший у післявоєнні роки мультфільм «Пригоди Перця» ветерана цієї галузі кіно на Україні І. Лазарчука. З того часу створено вже багато мультиплікаційних картин, зокрема «Веснянка» (1961 р.), «Микита Кожум’яка» (1965 р.), «Маруся Богуславка» (1966 р.) Н. Василенко; «Зелена кнопка» (1965 р.), «Злосний розтрощувач яєць» (1966 р.) І. Гурвич, «Ведмедик і той, що в річці живе» (1966 р.) А. Грачової (фільм одержав Гран-прі «Золотий башмачок» на Міжнародному кінофестивалі дитячих фільмів 1967 року в м. Готвальдові, Чехословаччина) та інші.
Крім цих студій, у Києві працюють також «Телефільм» (з 1966 р.) і студія сувенірних кінокартин.
Інтенсивному розвитку кінематографічного життя в Києві сприяють діяльність Спілки кінематографістів України, творча робота кінофакультету при Київському інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, а також розробка історичних і теоретичних проблем у відділі кінознавства Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР ім. М. Т. Рильського.
За останні 10 років у Києві видано велику кількість історико-теоретичної, мемуарної, популярної літератури з питань кіномистецтва. Виходять журнал «Новини кіноекрана» і газета «На екранах Києва», питання кіно висвітлюються також у журналі «Мистецтво». Велику роботу для популяризації кіномистецтва провадить Київське бюро кінопропаганди.
Кінематографічне життя Києва багате й різноманітне. Кожного дня загоряються екрани 65 державних кінотеатрів. Провадяться Всесоюзні кінофестивалі, дні братніх культур, тижні зарубіжних фільмів, наукові конференції, симпозіуми з питань кіно.
Творчу працю кінематографістів Києва високо оцінив уряд Радянської України. Напередодні 50-річчя Великого Жовтня Київська кіностудія науково-популярних фільмів нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора, а кіностудія ім. О. Довженка одержала на вічне зберігання пам’ятний Червоний прапор ЦК КПУ, Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради.
Українська кінематографія, пройнята ідеями інтернаціоналізму, завжди розвивалася у творчій співдружності з кінематографією всіх братніх республік, особливо з кінематографією великого російського народу.