Київ — головний центр української культури XVIII століття (продовження)
В 50-х роках завершено будівництво кам’яного Митрополичого дому на території Софійського монастиря. Цей палац у стилі українського барокко — один з кращих зразків української архітектури XVIII століття. Спочатку він був одноповерховим. Перебудову його доручили архітектору Михайлівського монастиря С. Антонову. Він перебудував палац заново, зберігши тільки стару кладку цегляних стін.
Високі фронтони на двох поздовжніх фасадах, прикрашені живописом, формують вид будівлі. Всередині палацу — анфілади кімнат, стіни залів були прикрашені портретами. Деякі з них зберігаються у заповіднику «Києво-Печерська лавра», в т.ч. і копія портрета самого будівничого палацу С. Антонова, зображеного в чернечому вбранні з креслярським приладдям у руках.
У 1764—1769 рр. перебудовано Трапезну церкву на подвір’ї Софійського монастиря, а навпроти неї архітектори М. Юрасов і П. Попов спорудили великий двоповерховий корпус монастирських келій. В характері будівлі, в її архітектурних деталях відчутний вплив творчості видатного українського зодчого І. Г. Григоровича-Барського.
Діяльність цього архітектора почалась у 1748 році і пов’язана, головним чином, з забудовою та благоустроєм Подолу. В кінці 40-х років під його керівництвом було споруджено водогін з павільйоном-фонтаном «Феліціалом» на центральній площі Подолу. За проектом Григоровича-Барського побудували дзвіницю Петропавлівської церкви (1756 р.), церкву Василія Великого в Кирилівському монастирі, в 1766 році — Покровську та Михайлівську церкви, а також багато цивільних споруд: магістратську хлібну крамницю, гостиний дім, будинок бурси, житлові будинки.
Видатний архітектор В. В. Растреллі та його учень І. Ф. Мічурін в 1747—1753 рр. збудували Андріївську церкву — одну з визначних пам’яток вітчизняної архітектури стилю барокко. Церква вражає гармонією загальною і деталей, легкістю і витонченістю композиції, органічним зв’язком з навколишнім ландшафтом. Андріївська церква в плані хрещата — має купол і 4 поставлені по діагоналі контрфорси- пілони з декоративними верхами, що надає церкві вигляду типового українського п’ятиверхого храму. Всередині церкву прикрашають численні пілястри, капітелі й орнаменти. Головною прикрасою інтер’єру церкви є триярусний іконостас. Його живопис, виконаний визначними майстрами О. П. Антроповим і Г. К. Левицьким- Носом, відзначається реалізмом і яскравим колоритом. У 1752—1755 рр. на Печерську за проектом В. В. Растреллі під керівництвом І. Ф. Мічуріна у великому парку над Дніпром був споруджений Маріїнський палац. Він складався з центрального і двох бокових корпусів.
Визначний київський архітектор М. Юрасов у 60-х роках XVIII століття провів значні роботи у Видубицькому монастирі. Він відбудував тут Михайлівську церкву, в 1770 році спорудив будинок ігумена.
В останній чверті XVIII століття в Києві завершується період будівництва в стилі українського барокко, пов’язаний з іменами видатних українських зодчих С. Ковніра, І. Григоровича-Барського та М. Юрасова.
Київ був визначним центром малярського мистецтва. В місті працювало кілька малярських майстерень, в яких навчалися живопису учні не тільки з України, але й з сусідніх слов’янських країн. Поряд з майстернями діяли і спеціальні школи живопису. Так, при літній резиденції київського митрополита на Кудрявці існувала живописна школа. В 1763 році в Києво-Печерській лаврі з окремих розрізнених малярських майстерень створено школу живопису, де навчалося понад 20 учнів і працювало, крім художників- майстрів, 10 «молодиків» — підмайстрів.
Для образотворчого мистецтва початку і середини XVIII століття були характерні декоративність і своєрідне використання рис ренесансу та барокко. Настінне малярство мало здебільшого декоративний характер. Але з часом прагнення поставити образ людини в центрі мистецтва привело художників до необхідності опанувати перспективою і світлотіньовим моделюванням. У релігійному живописі дедалі більше ширяться світські мотиви. З’являються картини на побутові та історичні теми, в яких відображається тогочасна дійсність і суспільне життя. В настінних розписах бачимо вже яскраві декоративні композиції. В цей період у місті здійснені великі монументальні розписи майстрами А. Галиком, Я. Глинським, П. Молодиком. Алімпій Галин (1703—1763 рр.)— український живописець та гравер, прославився розписом Успенського собору (1724—1731 рр.) і Троїцької надбрамної церкви в Києво-Печерській лаврі. Його картини на біблійні сюжети («Перший Вселенський собор у Нікеї», «Хід у рай») відзначаються реалістичними рисами, написані з глибоким поетичним почуттям. Цей видатний київський художник очолював у ЗО—60-х роках Лаврську художню школу, де виховав плеяду українських митців.
Яким Глинський — український живописець і позолотник, представник українського барокко.
В ікону «Пречиста» (1716 р.) художник ввів портрети Петра І та української козацької старшини.
В 1723 році він написав ікони та оформив іконостас Успенського собору Києво-Печерської лаври.
У світському живописі провідним стає жанр т. зв. «парсунного» (від слова «персона») портрета. Художники зображали державних і військових діячів, представників знаті. Для парсунних портретів характерна точна передача всіх деталей одягу і рис зовнішньої схожості. Психологічній розробці образу художники мало приділяли уваги. В той же період у Києві, як і загалом по Україні, поширюються народні картини. Найбільш популярними були «Козак-бандурист» та «Козак-Мамай», що відображали мотиви народно-визвольної війни українського народу.
У XVIII столітті на Україні, в т. ч. і в Києві, особливо визначних успіхів досягло граверне мистецтво. На початку XVIII століття тут продовжували свою діяльність видатні гравери Леонтій та Олександр Тарасевичі. Вони працювали, головним чином, у техніці офорту та різцевої гравюри. Олександр Тарасевич у ці роки створив кілька високохудожніх гравюр, зокрема «Воскресіння Христа» (1709 р.). Особливо популярною була серія гравюр Л. Тарасевича до Києво-Печерського патерика, псалтиря та офорт «Облога Азова». На початку XVIII століття в Києві жив і працював видатний гравер Іван Мігура, автор гравюри «Іоанн Златоуст» (1705 р.) і панегіричних композицій на честь козацької верхівки та вищого духовенства — В. Кочубея, П. Ломиковського, С. Яворського та інших. Гравюри мають елементи портретності, оздоблені декоративними прикрасами.
Широкою популярністю користувалися гравери G. Савицький, в гравюрах якого зображені види Києва; М. Семенов — автор гравюри «Успіння» (1716 р.); Д. Галяховський, автор портрета Петра І та численних образів на біблійні теми.
Значних успіхів досяг у галузі графіки видатний київський гравер Н. Зубрицький (помер у 1724 році). Він створив кількасот гравюр на дереві й міді переважно на біблійні сюжети. Йому була знайома й техніка офорту. Твори Зубрицького відзначаються реалістичністю, динамікою (в трактуванні постатей), мають виразний легкий штрих. Для жанрових композицій Зубрицький часто брав образи з народних оповідань і легенд. Найбільш відомі його гравюри «Розп’яття» (1711 р.), «Христос і св. Каєтан» (1703 р.), «Облога Почаєва турками» (1704 р.) та «Рівність у дружбі» в київському виданні книги «Іфіки ієрополітики» (1712 р.).
Видатним майстром офорту в першій половині XVIII століття був А. Козачківський, який створив у реалістичній манері кілька гравюр на міді: «Покладання у гроб Христа», «Цар Давид» та інші, оформив київське видання «Апостола» 1722 року1.
В Києві в З0—40-х роках XVIII століття працював вихованець Академії, уславлений гравер Г. Левицький-Ніс. В 1737 році він зробив серію майстерних гравюр для кишенькових видань «Євангелія» і «Апостола», в реалістичній манері створив портрет Дм. Туптала (Ростовського). Йому ж належить цикл гравюр для подарункового видання «Філософія Арістотелева» на честь О. Розумовського (1745 р.). Поряд з рисами барокко у гравюрах Г. Левицького-Носа яскраво виражені реалістичні риси.
Крім вищеназваних, у Києві працювало ще чимало видатних художників-граверів, твори яких відзначалися високою технікою виконання, гарним малюнком і композицією. Хоч їхні гравюри були переважно на релігійну тематику, у них відображені і пейзажі, і елементи тогочасного побуту, і історичні події. Творчість цих митців — важливий етап на шляху до реалізму в українському мистецтві.
Графічне мистецтво було поширене і серед ремісників Подолу, зокрема сріблярів. Відомі імена таких народних майстрів-граверів, як Ф. Коробки, С. Проценка, С. Скрипчинського та інших.
Зразки українського народного гравірування на дереві (лубок) лишили ремісники подільського малярського цеху Є. Денбровський та Я. Сербин. У своїх хатніх майстернях народні умільці друкували з саморобних дерев’яних дощок «куншти» — листки з образами святих і текстами релігійного характеру. Лаврські ченці переслідували їх, вбачаючи в цьому порушення монополії лаврської майстерні на виготовлення книг і гравюр2.
У XVIII столітті Київ уславився також різними видами декоративно-прикладного мистецтва, зокрема золотарством, яке досягло високого рівня художньої досконалості. Одним з найбільш відомих київських золотарів був А. Равич. У музеях нашої країни зберігається понад 60 виробів з його тавром. Це різного роду срібні кухлі, чарки, келихи з орнаментальним карбуванням у вигляді фігур, завитків, плетива стрічок, гірлянд тощо.
Оригінальним майстром-сріблярем був І. Білецький. Найбільш відомі його роботи — дерев’яний хрест у срібній оправі (1762 р.) та оправа євангелія, виготовлена для Києво-Печерської лаври (1722 р.). Одна з оправ євангелія роботи цього майстра зберігається в Оружейній палаті Московського Кремля.
На середину XVIII століття припадає творчий розквіт видатного золотаря — Михайла Юревича. Він викарбував срібні оздоби царських врат Успенського собору Києво-Печерської лаври (1748 р.) і створив оправу головного престолу того ж собору в 1751 році. На жаль, від цих шедеврів золотарського мистецтва збереглися тільки фрагменти, знайдені в руїнах Успенського собору. Всі прикраси царських врат — буйні форми рослинного орнаменту у вигляді акантових розводів, соковиті зв’язки бутонів квітів, химерне переплетення стрічок та листя — виконані з великою майстерністю і художнім смаком. Вражає своєю витонченістю і орнаментальна кайма оправи престолу, трактована в дусі українського гаптування. Образи євангелістів відзначаються кожен своєю портретною індивідуальністю. Слід сказати, що в творчості Юревича багато спільного з Равичем, особливо в орнаментальних оздобах.
Майже в один час з М. Юревичем працювали відомі майстри-золотарі Ф. Левицький, М. Мощенко, С. Симидиновський. На їх творчості особливо позначився вплив народного мистецтва.
З другої половини XVIII століття в київському золотарстві починає пробивати шлях новий художньо-стилістичний напрям — рококо. Цей манірний стиль відповідав смакам старшинської верхівки, що злилася з російським дворянством. У золотарстві з’являються химерні форми з безліччю гнутих ліній, завитків, сухий примхливий асиметричний орнамент. Цей стиль виявляється у творчості одного з кращих золотарів другої половини XVIII століття І. Атаназевича, хоч його роботам ще притаманні й деякі риси українського барокко, зокрема таким, як срібний хрест до Воскресенської церкви на Печерську (1772 р.). Більш яскраво рококо виявляється у виробах майстрів Д. Любецького, О. Іщенка та інших.
На останню чверть XVIII століття припадає творчість видатних майстрів-золотарів С. Постовського і Ф. Барановича, відомих далеко за межами Києва. Вони, як і їх попередники, захоплювалися стилем рококо.
Театр. Визвольна боротьба українського народу проти польської шляхти і возз’єднання України з Росією сприяли загальному піднесенню суспільного життя, і зокрема розвитку літератури і театрального мистецтва. На початку XVII століття на Україні зароджується шкільний театр, що спершу діяв при навчальних закладах (Київській колегії, Острозькій школі). Сюжети драм шкільного театру були переважно біблійні, а вистави йшли латинською і церковнослов’янською мовами. Між актами ставилися сценки — інтермедії з життя простих людей, які мали більш реалістичний характер. До найдавніших з відомих нам п’єс належить «Драма про Олексія, чоловіка божого», написана в 1673 році. Поступово тематика п’єс розширювалася. З’явилися шкільні драми на історичні теми.
Найвизначнішим драматургом періоду народження української літературної драми був Феофан Прокопович. У своїй відомій віршованій «трагедокомедії» «Володимир» (1705 р.) Ф. Прокопович, розробляючи сюжет про запровадження християнства на Русі, відійшов від алегорично-моралізаторського характеру попередніх п’єс. Показ історичних подій тут поєднано з певним політичним трактуванням їх. Прокопович в образі Володимира прославив Петра І як високоосвічену людину і мудрого правителя, а в сатиричних образах жерців — Жеривола, Пияра, Курояда — висміяв захисників старовини. П’єса багата на психологічні мотиви, в ній чимало побутових та комічних моментів.
В іншій драмі Прокоповича «Милость божія, Україну… свободившая» висвітлюється національно-визвольна війна українського народу. В п’єсі прославлено Богдана Хмельницького як національного героя та його бойових сподвижників — козаків.
У театрі академії, крім названих п’єс, студенти ставили також такі драми, як «Комическое действие» М. Довгалевського, «Воскресение мертвых» Г. Кониського та інші. Театр Київської академії мав великий вплив на театральну культуру Росії та багатьох слов’янських країн.
Популярний серед трудящих мас Києва був і народний ляльковий театр-вертеп та вистави мандрівних дяків — «пиворізів». Світська частина вертепної вистави складалася з побутово-інтермедійних сцен, які відбивали життя різних соціальних груп Києва XVIII століття. Сатиричний і життєстверджуючий характер вистав мандрівних дяків та інтермедій вертепу з їх антикріпосницькими мотивами — свідчення глибоко народної основи цих вистав.
Київ відіграв важливу роль у розвитку і взаємозбагаченні культур не тільки українського і російського, а й інших народів нашої Батьківщини. Як великий культурний центр України XVIII століття, він сприяв зближенню народів і підвищенню їх культурного рівня, зокрема південнослов’янських народів. Так, у Київській академії вчилися студенти з Сербії, Далмації, Чорногорії1. Київський генерал- губернатор Глебов у 1765 році у своєму рапорті на ім’я цариці Катерини II писав, що в академії навчаються «приходящие иностранцы, то-есть: валахи, молдавцы, сербы, греки…».
В основному вихованці академії із слов’янських земель після закінчення навчання знову поверталися на батьківщину, де брали участь в організації початкових і середніх шкіл, займалися просвітительською та культурною діяльністю.
Києву належала провідна роль у мистецьких зв’язках слов’янських народів. Іконографічні твори київських митців розповсюджувалися не тільки на Україні та Росії, а й у південно-слов’янських країнах. У малярській школі при літній резиденції київського митрополита на Кудрявці навчалися малярству вихідці з Сербії, Македонії, Далмації.
Особливо велику роль у зміцненні взаємозв’язків між слов’янськими народами відіграло київське книгодрукування. Київські видання займали провідне місце серед книг, які йшли з України і Росії в слов’янські землі. Так, у 1761 році далматинський епіскоп Сімеон Кондревич вивіз із Києва 277 книг, серед них 60 букварів2. У Києві друкувалися книги не тільки церковнослов’янською мовою, а й польською, сербською, болгарською.
Отже, Київ — найголовніший культурний центр України у XVIII столітті — відігравав провідну роль у різноманітних культурних зв’язках українського, російського та інших слов’янських народів.
Трекбэк с Вашего сайта.