Київ — головний центр української культури XVIII століття
Освіта. Велику роль у розвитку освіти не тільки на Україні, айв Росії протягом всього XVIII століття відігравала Київська академія, яка мала значення вищої школи. Сюди приїжджали вчитися юнаки з Москви, Петербурга та інших міст Росії, з Молдавії, Польщі, Білорусії.
Київська академія грамотою Петра І від 26 вересня 1701 року одержала підтвердження в своєму званні «Академії» і право на внутрішнє самоуправління. Однак усі справи академії в першій половині XVIII століття вирішувалися тільки за згодою Київського митрополита (призначення і звільнення викладачів, прийом студентів, суд над ними та інше)3.
На чолі академії стояв ректор, який зобов’язаний був, зокрема, стежити за викладанням наук, за поведінкою студентів і викладачів, відвідувати заняття і диспути. Серед ректорів академії були відомі вчені й громадські діячі І. Поповський (1704—1707 рр.), Ф. Прокопович (1711— 1718_рр.) та інші. Всією адміністративною частиною в академії відав префект.
У матеріальному відношенні академія залежала від Братського монастиря. Деякі суми поступали з військової скарбниці та від київських митрополитів. У другій половині XVIII століття за указом Катерини II на утримання академії відпускалося з казни щорічно 8400 крб. У 1703—1704 рр. збудовано кам’яний будинок академії, а в 1732—1740 рр.— добудовано другий поверх. Водночас у дворі Братського монастиря збудовано дерев’яну «бурсу», де жили студенти.
В академію приймали «дітей російського народу всяких чинів», а також вихідців з інших країн, але православного віросповідання. Переважну більшість студентів становили діти козацької старшини та заможних міщан. Близько третини — діти духовенства. Число студентів у середині XVIII століття досягало 1200 чоловік.
Курс академії складався з 8 класів: «фари» або «аналогії», «інфіми», «граматики», «синтаксими», «поетики», «риторики», «філософії» та «богослов’я». З 1738 року введено вивчення грецької, єврейської та німецької мов. Весь курс науки в академії становив 12 років, оскільки у філософському класі навчалися 2 роки, а в класі богослов’я — 4 роки.
Навчання в академії мало переважно загальноосвітній характер. Викладання майже всіх наук провадилося латинською мовою. Крім латинської, студенти вивчали польську та російську мови. В старших класах — навчались майстерності складання віршів та ораторського мистецтва, знайомилися з географією та історією (хоч і без певної системи). З філософських дисциплін вивчали логіку, етику, філософію природи і метафізику. Певна увага приділялася вивченню природничих наук (фізики, математики, астрономії, фізіології, психології). Академія мала велику на той час бібліотеку. У 80-х роках XVIII століття в ній налічувалося близько 10 тис. книг.
Серед викладачів філософії та природничих наук були такі відомі вчені, як Ф. Прокопович, І. Поповський, С. Яворський, Г. Кониський та інші.
Феофан Прокопович — видатний вчений, громадський діяч, сподвижник Петра І — вимагав від студентів «не йти лише по дорозі, протоптаній іншими вченими, але дотримуватися самостійних наукових поглядів, які, породжуючи справжню ученість, творять знавців, а не торгашів науки…». Кращі студенти і вчені академії намагалися йти шляхом, указаним Ф. Прокоповичем. Ці вихованці академії відіграли значну роль у розвитку національної культури як на Україні, так і в Росії.
У першій половині XVIII століття в Київській академії завершував освіту основоположник російського документального джерелознавства і палеографії Андрій Денисов, автор «Поморских ответов». У 1733 році — вивчав рукописні твори великий російський вчений М. В. Ломоносов. У 1738—1750 рр. тут учився український філософ Г. С. Сковорода. Він був також талановитим співаком, віртуозом гри на багатьох музичних інструментах і композитором. Одночасно з Г. С. Сковородою в 1744—1750 рр. в академії навчався й інший відомий український філософ — Я. П. Козельський, який завершив освіту в Петербурзі. Вихованцем академії був і визначний мандрівник В. Г. Григорович-Барський. У другій половині XVIII століття в Київській академії здобуло освіту багато видатних письменників, державних діячів і вчених, зокрема Нестор (Амбодик) Максимович — доктор медицини, який першим почав друкувати російською мовою праці з медицини; П. О. Загорський — професор анатомії; Кіршак Кондратович — поет і перекладач, що переклав «Российский ботанический словарь»; Г. Козицький — лектор філософії в Академії наук, видавець журналу «Всякая всячина»; філософ Д. М. Велланський; П. I. Симонов- ський — автор «Краткого описания малороссийского козацкого народа…». Колишній учень академії П. Сохацький став професором римської і грецької словесності в Московському університеті, видавцем трьох журналів1 2. Понад 40 студентів, які закінчили Київську академію, протягом XVIII століття завершували освіту за кордоном — в університетах Кракова, Кенігсберга, Пешта, Токая, Пресбурга. Значна частина їх стала згодом професорами Київської академії, викладачами шкіл і семінарій у багатьох містах України і Росії, а також Болгарії, Сербії, Чорногорії.
Початкові київські школи були такими, як і в інших містах України того часу. Хлопчики, а в окремих випадках і дівчатка, навчалися в них грамоти і лічби. Поблизу церкви, звичайно, будувалась шкільна хата, де жив «пан дяк» — учитель, обраний парафією. За вивчення букваря батьки учнів сплачували від 50 коп. до 1 крб., часослова — 1—2 крб. і псалтиря від 2 до 5 крб2. Такі парафіальні школи були на Подолі при церквах, а на Печерську та в Старому Києві — при монастирях.
1 травня 1789 року в Києві відкрито головне народне училище — попередник 1-ї Київської гімназії. В перший рік існування училища в ньому навчалося 99 хлопчиків і 35 дівчаток. Викладачами працювали відомі вчені — історик і географ М. Берлінський, математик і фізик І. Карбановський, а також М. Громницький і С. Стефанович, які викладали російську і латинську мови. Обидва закінчили Київську академію і Петербурзьку вчительську семінарію.
Музика. Київ у XVIII столітті лишався головним центром музичної культури на Україні. Церковна музика, яку писали студенти-композитори Київської академії, стояла на рівні розвитку гармонії і мелодії західноєвропейської класичної музики. Київські композитори вчилися на творах Баха і Палестріна.
Київська академія широко впроваджувала в життя «партесний» спів, відомий на Україні з кінця XVI століття. На противагу католицькому богослужінню (з хором, солістами та органом) у православній церкві під впливом народнопісенних традицій виробились форми хорового співу а капела. У поширенні цього співу та у створенні нових зразків російської церковної музики велику роль відіграли композитори Д. С. Бортнянський. М. С. Березовський та А. Л. Ведель.
Ще студентом Київської академії М. Березовський звернув на себе увагу вчителів. Завдяки гарному голосу його взяли до придворної капели, а згодом відправили для вивчення музики до Болонської академії. Його музичні твори відзначаються силою почуття, оригінальністю і разом з тим простотою музики, високою композиторською технікою. Найбільш відомі його твори «Вірую», концерт «Не отвергай меня во время старости», опера «Демофонт». Березовський був обраний членом кількох академій, в т. ч. Болонської.
Артемій Ведель народився в Києві 1767 року. Вчився в Київській академії, був диригентом студентського хору, а також солістом-скрипалем студентського оркестру. За дорученням московського генерал-губернатора організував у Москві хорову капелу, якою керував до 1790 року. В наступні роки керував хорами в Києві та Харкові. Останні роки життя Ведель провів у Києві, де й помер.
Незважаючи на деяку сентиментальність, твори А. Л. Веделя відзначались легкістю та чистотою мелодії, теплотою і безпосередністю. На деяких з них помітний вплив української пісні-романса. Найбільш відомі його твори — тріо «Покаянія отверзи ми двери», «На ріках Вавілонських», літургія та інші.
Певного розвитку досягла в Києві і світська музика. Так, у середині століття Київський магістрат мав при своєму збройному загоні постійний оркестр. Ще в 1786 році магістрат заснував музичну школу, яка проіснувала до 1852 року. За статутом, ті діти, що пройшли курс навчання, зобов’язувалися все життя служити в магістратському оркестрі, який грав під час святкових церемоній. Серед випускників школи було чимало відмінних музикантів. У цей час виникла й музична школа для навчання співів і гри на гуслях, бандурі і «скрипице». З України протягом XVIII століття набирались півчі—басисті, тенористі, «альцест» і «дишкантові» для придворної капели і хорів сановників-меценатів.
У 1738 році було видано указ про організацію вокальної школи на Україні. В указі сказано про необхідність «…заснувати невелику школу, в яку набирати з усієї Малої Росії з церковних, а також із козачих і міщанських дітей та інших і утримувати завжди в тій школі до 20 чоловік. Вибирати, щоб найкращі голоси були… Тих учнів навчати на скрипці, на гуслях і на бандурі, щоб могли вони на тих інструментах з нот грати». На чолі школи стояв регент, який «у співах четвертоголосному і партесному був досить вправним». Спочатку школа перебувала в Глухові, але Румянцев перевів її в Переяслав, а згодом — до Києва.
Київська музична школа випускала регентів, співаків, скрипалів, бандуристів і музикантів, що грали на духових інструментах. Багато з них входило до складу надвірних оркестрів і хорових ансамблів російських та українських поміщиків.
Книгодрукування. Помітний слід в історії української культури залишила Києво-Печерська друкарня. Тісно зв’язана з Київською академією, вона сприяла розвитку науки і освіти на Україні. Навколо неї згуртовувалися видатні українські художники і гравери. У XVIII столітті лаврська друкарня видала 32 книги1, але цей список далеко не повний. Так, у ньому немає надрукованого в лаврській друкарні «Панегірика» Петру І, написаного Ф. Прокоповичем через 2 тижні після Полтавської битви, «Странствования» В. Григоровича-Барського, видатного українського мандрівника XVIII століття по країнах Сходу. В 20-х роках XVIII століття друкарня майже повністю перейшла на друкування церковно-релігійної літератури, але після рескрипту Катерини II 1787 року друкування світської літератури було відновлено. В 1788 році вийшла книжка А. С. Нарушевича «Таврия, или известия древнейшие и новейшие о состоянии Крыма»; в 1789 році — праця Ф. Гартмана «Рассуждение о воде, как всеобщем врачестве»; в 1791 році — польська граматика М. Селігіновського; друкувалися «Киевские месяцесловы» на 1796—1799 рр. У 1795 році тут надруковано «Краткое известие о Киеве», а в 1796 році — «Достопамятнейшие древности в Киеве». Це були перші наукові праці з історії Києва2.
Архітектура, живопис, графіка. У XVIII столітті значного розвитку набула українська архітектура. В цей період створено чимало визначних споруд, серед яких багато будов цивільного призначення.
Початок XVIII століття в галузі будівництва зв’язаний з діяльністю в Києві видатного російського зодчого Д. В. Аксамитова, якого відрядив російський уряд для будівництва Печерської фортеці. Під його керівництвом була збудована кам’яна огорожа навколо лаври з вежами і церквами. Д. Аксамитов велику увагу приділяв використанню місцевих будівельних матеріалів та конструкцій української архітектури.
В перші роки століття розгорнулось кам’яне будівництво на Подолі. В 1703—1704 рр. зведено будинок академії та Богоявленську церкву. Споруджуються і цивільні кам’яні будівлі, серед них будинок, де жив Петро І, коли приїздив до Києва.
Починаються великі будівельні роботи в Софійському монастирі: розпочато спорудження кам’яної Софійської дзвіниці, реставровано Софійський собор і зведено південну надвратну башту.
В 1746—1747 рр., одночасно з огорожею Софійського монастиря, була побудована т. зв. Брама Заборов- ського з фігурним фронтоном. Це найяскравіший зразок українського барокко. В 20-х роках побудовано трапезну і почалося будівництво Митрополичого будинку. Велися також відбудовчі роботи в Михайлівському Золотоверхому монастирі. В 1712 році тут споруджено нову трапезну1. В 1727 році на території Києво-Печерської лаври побудовано Митрополичий дім, який став одним з кращих зразків архітектури Києва першої половини XVIII століття. Дім прикрашали 3 високі фронтони та пілястри.
Починаючи з другої чверті XVIII століття в Києві, як і в цілому по Україні, будівництво набирає великого розмаху. Цьому сприяло скасування указу Петра І про заборону кам’яного будівництва за межами Петербурга. В 20-х роках до Києва був направлений архітектор Ф. Васильєв, а згодом — московський «каменного архитектурного и штукатурного дела мастер Иван, Иванов сын Каландин», який керував роботами в Успенському соборі, коли його реставрували після пожежі 1718 року. І.І.Каландін був першим учителем видатного українського архітектора- кріпака G. Д. Ковніра, що починаючи з 20-х і до 80-х років XVIII століття жив у Києві і працював над спорудженням багатьох кам’яних будівель, більша частина яких містилася на території Києво-Печерської лаври. Найвизначніші з них — т. зв. Ковнірський корпус (1720—1773 рр.), друкарня (1770 р.), дзвіниця на Дальніх печерах (1754—1761 рр.), збудована за проектом російського архітектора В. І. Неелова, дзвіниця на Ближніх печерах (1759—1762 рр.). Спільно з В. І. Неєловим С. Ковнір побудував Кловський палац в урочищі Клов (1754—1755 рр.)2.
Будівлі, споруджені С. Ковніром, являють собою зразки української житлово- цивільної архітектури XVIII століття. На багатьох з них позначився вплив народної творчості. Так, у композиціях фронтонів Ковнірського корпусу, розташованого в східній частині головної площі Києво-Печерської лаври, бачимо мотиви народної творчості, хоч загалом корпус побудований в стилі класичної архітектури. С. Ковнір брав участь у спорудженні в 1731—1745 рр. визначним російським архітектором Й. Г. Шеделем Великої дзвіниці Києво-Печерської лаври. Висока (понад 95,5 метра) дзвіниця завершила архітектурний ансамбль лаври. За досконалістю конструкції, вдалим розташуванням частин, прекрасними пропорціями архітектурних деталей ця чотириярусна дзвіниця не мала собі рівних на Україні і в Росії.
Трекбэк с Вашего сайта.