Київ у період боротьби проти іноземних інтервентів та внутрішньої контрреволюції (1918—1920 рр.)
Частина 1Частина 2Частина 3Частина 4
З перших днів встановлення Радянської влади трудящі України, поряд з боротьбою проти буржуазно-націоналістичної та білогвардійської контрреволюції, приступили до державного будівництва і соціалістичної перебудови народного господарства. Але через зраду контрреволюційної Центральної ради мирне життя було порушено. 27 січня 1918 року розгромлена і вигнана з України Центральна рада уклала так званий мирний договір з Німеччиною та її союзниками, що надавав кайзерівським військам право окупувати Україну.
Прикриваючись цим договором, австро-німецькі імперіалісти почали в лютому 1918 року окупацію Радянської України.
Для пограбування України і ліквідації на її території Радянської влади австро-німецьке командування кинуло величезні сили — більше 400 тис. солдатів.
З перших кроків німецькі окупанти наштовхнулись на жорстокий опір українських трудящих, які під керівництвом Комуністичної партії піднялися на боротьбу проти іноземного нашестя.
Уряд Радянської України, партійні організації провели велику роботу по організації оборони столиці республіки — Києва. Надзвичайний Комітет Оборони України, до складу якого входили G. С. Бакинський, Ю. М. Коцюбинський, В. М. Примаков, М. О. Скрипник та інші, ввів у Києві та його околицях стан облоги.
Для забезпечення керівництва обороною Києва було створено штаб, в якому активно працювали члени Українського уряду Є. Б. Бош, Ю. М. Коцюбинський, секретар Київського міськкому партії Я. Б. Гамарник, В. М. Примаков та інші.
В цей тривожний час в Києві організовуються загони Червоної гвардії, які очолюють Г. Чудновський, А. Дзедзієвський.
Особливо відзначився в боях за Київ загін Червоної гвардії Київського залізничного вузла під командуванням А. Дзедзієвського. Налічуючи кілька сот чоловік, цей загін мав на своєму озброєнні бронепоїзд, артилерію, кулемети.
На підступах до міста були також зосереджені загони Червоного козацтва під командуванням В. М. Примакова, Уманський загін під командуванням І. Ю. Кулика, Вінницький загін під командуванням Е. Едельштейна, Слов’янський загін під командуванням В. Марапульця, російсько-сербський загін Нехамкіна та А. В. Гриневича та інші. До Києва з боями відступили соціалістичний загін під командуванням В. Кіквідзе, підрозділи 2-го гвардійського корпусу і радянських революційних частин. Керівництво обороною міста було доручено начальнику оперативного штабу Південно-Західного фронту О. В. Павлову.
Червоногвардійці і революційні солдати вели вперті бої з ворогом. Наступ окупантів було затримано, що дало можливість організувати евакуацію з Києва в тил радянських установ, сімей червоногвардійців. З міста було вивезено цінності Державного банку, продовольство, військове спорядження. Залізничники відправили в тил велику кількість паровозів і вагонів. Евакуацією Києва керував народний секретар шляхів України С. С. Бакинський.
Тяжкі бої за Київ проходили кілька днів, але сили були нерівними. І 1 березня захисники Києва змушені були залишити місто. Війська німецьких окупантів захопили столицю України.
В обозі німецької армії повернулася в Київ буржуазно-націоналістична Центральна рада, що прикривала флагом «самостійності» встановлений німецькими імперіалістами режим кривавого терору, масових пограбувань і насильств над українськими трудящими.
Проте Центральна рада виявилась нездатною виконувати і ту чорну роботу, яку доручили їй окупанти. Не маючи ніякої підтримки з боку населення України, Центральна рада не могла бути прикриттям для окупантів в їх загарбницьких діях. Тому 28 квітня 1918 року інтервенти розігнали Раду. Замість неї до влади прийшов німецький ставленик Павло Скоропадський — один з найбільших поміщиків України, царський генерал. 29 квітня, на з’їзді «хліборобів» у київському цирку, що був оточений рядом німецьких військ, поміщики і куркулі проголосили Скоропадського «гетьманом всієї України». На Україні було відновлено буржуазно-поміщицьку владу.
У Київ з усіх кінців Росії з’їхалися розгромлені революцією капіталісти, поміщики та тисячі білогвардійських офіцерів. Тут виникає безліч контрреволюційних організацій, єдиною метою яких був розгром молодої Радянської республіки. Прикриваючись багнетами німецьких окупантів, російська контрреволюція, використовуючи гетьманщину, намагалась відродити «єдину неділиму Росію». Разом з українськими буржуазними націоналістами вони продавали інтереси народу іноземним імперіалістам.
Почався широкий наступ експлуататорських класів на життєві права робітників і трудящих селян України.
В. І. Ленін в промові на з’їзді комісарів праці 28 травня 1918 року відмічав, що на Україні відбуваються нечувані звірства, ллється море крові, якими «буржуазія та її прихильники від кадетів до есерів заливають міста, перемагаючи їх з допомогою своїх союзників». Всі завоювання робітників і селян, здобуті за Радянської влади, були знищені.
Проти робітничого класу застосовувалися локаути, їх заарештовували, розстрілювали без суду і слідства. Закривалися підприємства, зростало безробіття. За неповними даними у Києві в липні 1918 року налічувалось 15 тис. безробітних.
Пограбування окупантами України, вивезення ними продовольства призвело до того, що вже влітку 1918 року населення Києва та інших міст залишилося без хліба. На кінець липня норма видачі хліба в Києві була значно зменшена і за офіціальними даними доходила до півфунта на робітника і чверть фунта іншим на два дні.
Проти трудящих і, особливо комуністів, проводився жорстокий терор. Переслідувалися і висилалися за межі України робітники — учасники січневого повстання проти Центральної ради. Більшовицькі організації міста змушені були піти в підпілля. Але й у цій обстановці вони не склали зброї. Уже в кінці квітня 1918 року на загальних зборах київських більшовиків було обрано тимчасовий комітет, який став організуючим центром по розгортанню політичної роботи в масах.
Необхідно було об’єднати підпільні організації, посилити їх керівництво виступами робітників і селян проти окупантів і надати їм організованого характеру. З цією метою 26 травня 1918 року в Києві під час з’їзду профспілок, за ініціативою київського комітету більшовиків, представники підпільних більшовицьких організацій зібрались на партійну нараду, на якій було обрано Тимчасовий всеукраїнський комітет робітничої комуністичної партії в складі Л. Й. Картвелішвілі (Лаврентій), М. М. Майорова, М. В. Реута та інших. На цей партійний центр було покладено керівництво всією роботою більшовицького підпілля і підготовка до скликання партійного з’їзду більшовиків України. Місцем перебування Тимчасового партійного центру був обраний Київ.
Тимчасовий Всеукраїнський партійний центр незабаром встановив зв’язок з ЦК РКП(б) і місцевими підпільними організаціями. Він випускав листівки, посилав на місця своїх представників для подання допомоги партійним організаціям.
Київський партійний комітет в організованих ним двох підпільних друкарнях видавав листівки до робітників і селян, в яких закликав до нещадної боротьби з інтервентами.
Велике значення в дальшій діяльності комуністичних організацій, згуртованості їх сил і посиленні керівництва боротьбою трудящих мас проти окупантів і буржуазно-націоналістичної контрреволюції мав І з’їзд КП(б)У, який відбувся в Москві 5—12 липня 1918 року. Від київської організації на з’їзді було 7 делегатів, в тому числі В. Затонський, М. Майоров, Л. Картвелішвілі (Лаврентій), П. Слинько (Петро) та інші.
Озброєні рішеннями з’їзду, партійні організації України розгорнули широку роботу, спрямовану на підготовку повстання проти окупантів та їх буржуазно-націоналістичних прислужників, за відновлення Радянської влади.
В Києві вже на час відкриття І з’їзду КП(б)У підпільні партійні організації Деміївська, Подільська, Шулявська, Лук’янівська, Міська та Печерська розгорнули значну роботу.
Підпільні організації Києва мали тісний зв’язок з повстанцями Звенигородського, Таращанського і Васильківського повітів, виділяли їм на допомогу партійних працівників.
Значну роль у мобілізації трудящих на боротьбу проти окупантів відіграла більшовицька преса. У Передмістній слобідці під керівництвом члена партії з 1910 року М. О. Алексеева працювала підпільна друкарня, де видавалася газета «Киевский коммунист» — нелегальний орган Київського комітету КП(б)У.
Посилення діяльності більшовицького підпілля активізувало боротьбу робітничого класу. Відбувалися мітинги, збори, страйки. Так, починаючи з кінця червня і до середини вересня у Києві було проведено кілька страйків, в яких взяли участь кілька тисяч робітників підприємств. Страйкуючі вимагали збільшення заробітної плати, визнання прав профспілок, покращання свого становища.
Київські робітники-залізничники взяли найактивнішу участь у всеукраїнському страйку залізничників, що почався в середині липня 1918 року і тривав понад місяць. Цей страйк мав політичний характер і був спрямований проти окупаційно-гетьманського кривавого режиму. Першими припинили роботу робітники Головних залізничних майстерень. Гетьманський міністр шляхів наказав закрити Головні залізничні майстерні, а всіх майстрів і робітників — звільнити з роботи1. 29 липня були поновлені тимчасові правила від 2 грудня 1905 року про покарання за участь у страйках. Страйк залізничників підтримали робітники ряду підприємств міста.
Командування окупаційної армії намагалось шляхом застосування масових репресій примусити залізничників стати до роботи. У Києві в ніч з 28 на 29 липня німецькі війська оточили район Солом’янки, де жили залізничники, і провели масові арешти. Особливо багато було заарештовано машиністів, помічників машиністів і кочегарів. Окупанти силою зброї намагалися примусити залізничників стати до роботи. Багатьох з заарештованих було відправлено у Німеччину на примусові роботи.
Трудящі під керівництвом більшовиків робили все, щоб зірвати плани окупантів щодо пограбування українського народу. Вони підпалювали вагони, навантажені зерном, різними сільськогосподарськими продуктами, устаткуванням підприємств, обстрілювали і висаджували в повітря ешелони, залізничні мости, лінії.
Незважаючи на жорстокі переслідування революційних робітників і, особливо більшовиків, на провал окремих партійних організацій у Києві, підпільна робота провадилась дуже інтенсивно. Послані ЦК КП(б)У на підпільну роботу у Київ досвідчені партійні працівники С. В. Косіор, М. М. Майоров та інші вели велику роботу по зміцненню і створенню нових партійних осередків на найважливіших підприємствах міста. Посилюється агітація серед робітників, селян приміських сіл і у військах окупантів.
Восени 1918 року українські робітники і селяни готувалися до вирішальних боїв проти окупантів. Партійні організації України, виконуючи рішення II з’їзду КП(б)У, роз’яснювали трудящим всесвітньо-історичне значення Жовтневої революції і вказували, що час загальної боротьби за відновлення Радянської влади на Україні настав. Зокрема, відозва Київського більшовицького комітету, яка закликала робітників до одноденного страйку на честь першої річниці Великого Жовтня, закінчувалась закликом: «Хай живе загальне повстання на Україні!». Більшовицьку відозву було розповсюджено на заводах «Арсенал», Гретера і Кривенка (тепер «Більшовик») та інших підприємствах міста, а також на вулицях.
Весь апарат гетьманської охорони і окупантів було кинуто на розгром більшовицьких організацій. Вживалося суворих заходів, щоб не допустити страйків і мітингів, присвячених славним роковинам. У Києві в ніч на 6 листопада було проведено 150 обшуків і арештовано близько 100 чоловік активних учасників революційної боротьби. Ранком 6 листопада окупанти влаштували наскок на правління київських профспілок металістів, автомобілістів, деревообробників, заарештували працівників цих профспілок і опечатали приміщення.
Але окупантам і їх посібникам нічого не допомогло. 7 листопада 1918 року в Києві було проведено одноденний страйк. Страйкувало більшість підприємств.
Святкування першої річниці Великого Жовтня стало початком розгортання повсюдної боротьби за відновлення Радянської влади на Україні.
У листівках і відозвах, що були випущені до річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції, відмічались вірність братерству і дружбі українського народу з російським народом, трудящі закликалися до рішучої боротьби з окупантами.
Під ударами трудящих України, в результаті широкої агітаційної роботи більшовиків і діяльності німецьких спартаківців, а також в зв’язку з поразкою Німеччини у першій світовій війні та революції в Німеччині німецько-австрійська окупація зазнала повного краху. Німецькі солдати створюють Ради солдатських депутатів. 13 листопада 1918 року в Києві в казармі на Хрещатику відбулося перше засідання Ради солдатських депутатів німецьких військ, що були розташовані в районі міста. Було прийнято рішення про невтручання «у внутрішні справи українського населення». Війська окупантів розкладалися і революціонізувалися. Вони прагнули якнайшвидше повернутися на батьківщину.
Бачачи, що окупаційна політика повністю провалилася, українські буржуазно-націоналістичні партії 13 листопада 1918 року створили свій уряд — Директорію, на чолі якої стали Винниченко, Петлюра та інші зрадники українського народу. Зразу ж Директорія виїхала в Білу Церкву, де, зібравши надійні війська, почала наступ на Київ, демагогічно проголошуючи лозунги проти влади царського генерала Скоропадського за «незалежність України».
14 грудня 1918 року петлюрівці вступили в Київ і в цей же день гетьман Скоропадський відмовився від влади і втік до Німеччини.
Петлюрівська Директорія підписала ряд договорів з Антантою, за якими вона повністю продавала Україну, її волелюбний народ на пограбування англо-французько-американським імперіалістам. Вона зобов’язалась разом з інтервентами Антанти та білогвардійськими військами взяти участь у боротьбі проти Радянської влади в Росії. З цією метою Директорія повинна була до 1 серпня 1919 року створити 300-тисячну регулярну армію і в боротьбі з Радянською республікою діяти під єдиним командуванням, призначеним Антантою.
Свою зрадницьку антинародну політику, свій зв’язок з міжнародним імперіалізмом, націоналістична Директорія намагалася маскувати демагогічними лозунгами, брехливими обіцянками.
В цих складних умовах більшовицькі організації розгорнули широку роз’яснювальну роботу серед населення, викривали контрреволюційний характер петлюрівської Директорії, закликали трудящих не вірити петлюрівцям і вести боротьбу за Радянську владу. Проводячи велику роз’яснювальну роботу, більшовики ставили своїм головним завданням відколоти маси повсталих від Директорії, змінити співвідношення сил на свою користь і добитися відновлення Радянської влади. З цією метою Київською партійною організацією на місця боїв були послані представники ревкому,, які, створили військово-політичний центр для ведення агітації серед повстанців.
В Київському підпіллі в цей час працювали члени ЦК КП(б)У С. В. Косіор, який був секретарем Київського обкому, та А. С. Бубнов. Крім них, активну участь у роботі підпілля брали М. Майоров, О. Ластовський, П. Слинько, П. Дехтяренко, В. Чернявський та інші.
У другій половині грудня 1918 року, незважаючи на репресії петлюрівців, Бюро по організації виборів до Київської Ради випустило звернення про проведення виборів.
До Київської Ради було обрано понад три чверті депутатів-більшовиків. На першому засіданні Київської Ради робітничих депутатів було обрано виконком в складі 11 членів, з них сім — комуністів: А. С. Бубнов, С. В. Косіор, О. К. Ластовський, М. Чорний, П. Дехтяренко та інші.
Ріст впливу більшовиків і наростання народної боротьби проти націоналістичної Директорії викликали посилення терору і звірства петлюрівських банд. За час з 20 по 28 грудня у Києві були розгромлені робітничі організації, розігнані профспілки, значно збільшилась кількість арештів і розстрілів без суду і слідства.
Так, в ніч з 24 на 25 грудня 1918 року загін «січовиків» Коновальця, що супроводжував від готелю «Версаль» до штабу корпусу на Печерськ групу заарештованих комуністів, дійшовши до Володимирської гірки почав у них стріляти і колоти багнетами. Серед закатованих були: М. Врублевський (Сергій), Д. Шуцький, О. Юрковський і Г. Тимофеева.
Ввечері 27 грудня були заарештовані на Подолі учасники підпільних більшовицьких зборів. Зразу ж частину з них було розстріляно.
С. В. Косіор пізніше так говорив про жахливий терор Директорії: «Останні півтора місяця були кошмарні. Мені ніколи не доводилося переживати того, що в цей час,— такого полювання на людей… Хапали без розбору робітників, і майже кожну ніч знаходили кілька трупів на звалищі».
Щоб послабити розмах боротьби широких народних мас, верховоди Директорії вирішили провести вибори до так званого «трудового конгресу». Цим вони розраховували підмінити Ради робітничих і селянських депутатів куркульськими.
Київські більшовики провели велику роботу по зриву намірів націоналістів у зв’язку з скликанням «Трудового конгресу». У газеті «Киевский коммунист» були опубліковані статті «Геть куркульський парламент!», «Директорія і куркульський конгрес», в яких була викрита класова суть політики буржуазно-націоналістичної Директорії. На другий день роботи конгресу більшовики міста розповсюдили серед його делегатів спеціальну прокламацію. В ній писалося: «Київський міський комітет (більшовиків) на Україні повідомляє робітників міста Києва про нову зраду Директорії. Зрада ця полягає в тому, що Директорія склала такий договір з союзниками. Вміщаємо його без коментарів, бо договір цей говорить сам за себе…». Далі йшов текст секретної угоди, яку підписали Директорія і керівники Антанти.
Трудящі Києва під керівництвом більшовиків все більше розгортали боротьбу проти петлюрівської Директорії.
Частина 1Частина 2Частина 3Частина 4