Київ у період боротьби проти іноземних інтервентів та внутрішньої контрреволюції (1918—1920 рр.) (продовження)
Частина 1Частина 2Частина 3Частина 4
Успішний наступ радянських військ, визволення ними міст і сіл України викликав нову хвилю повстанського руху в тилу Директорії. До Києва наближалися радянські війська. Розгромивши петлюрівців у районі Димерки, вони 5 лютого 1919 року вступили в Київ.
Після вигнання з Києва петлюрівців владу в місті взяли в свої руки виконком Ради робітничих депутатів, що до цього діяв у підпіллі. 6 лютого 1919 року було опубліковано звернення Ради до населення Києва, в якому було закликано трудящих всемірно підтримувати Радянську владу та дотримуватися дисципліни і порядку.
Велику допомогу в налагодженні нормального життя та встановленні революційного порядку в місті подав М. Щорс, що став першим комендантом Києва.
Постановою Київської міськради від 8 лютого 1919 року було оголошено про розпуск буржуазної міської Думи, а 10 лютого при виконкомі міськради був створений Київський раднаргосп, який займався питанням керівництва промисловістю, залізничним і водним транспортом, постачанням міста паливом. Водночас створено комісію по перейменуванню вулиць. З того часу існують вулиці Леніна, Карла Маркса, бульвар Шевченка та багато інших.
Раднаргосп вжив заходів по націоналізації промислових підприємств. Його робота була тісно зв’язана з військовим відділом міськради, замовлення якого він виконував.
Органи Радянської влади виявили велике піклування про робітників. їм було видано аванси в рахунок заробітної плати, відпущено кошти для робітничої кооперації і видано дозвіл на заготівлю продуктів у межах Київської губернії. По підприємствах обиралися завкоми, які мобілізували маси на ліквідацію розрухи, на піднесення продуктивності праці. Робітники працювали на виробництві з великим ентузіазмом, незважаючи на великі матеріальні труднощі.
Київський міськком КП(б)У на чолі з М. Чорним та виконком Київської Ради на чолі з А. Бубновим провадили велику роботу по організації допомоги Червоній Армії та наведенню революційного порядку в місті. Активну участь у громадському житті міста брала молодь.
Вже у першій половині березня 1919 року вся територія Київської губернії була визволена від петлюрівських військ. В усіх містах і селах було відновлено Радянську владу. Але буржуазні націоналісти не склали зброї. У підпіллі вони розгорнули активну підривну діяльність проти Радянської влади.
Недобиті буржуазно-націоналістичні партії виступили організаторами куркульських банд. Бандити, шпигуни, диверсанти, що діяли у Києві і навколишніх селах, вносили дезорганізацію, тероризували населення, порушували нормальне життя в місті.
Особливо небезпечною стала банда петлюрівського отамана Махна, що діяла навколо Києва в кінці березня — на початку квітня 1919 року. Ці дії викликали загрозу припинення постачання продовольства для Києва. Для ліквідації банд було створено спеціальну групу військ. Ця група, в яку були включені кращі частини Київського гарнізону, завдала бандитам нищівного удару. Так, група загонів М. Зоріна вже до 9 квітня очистила від банд залізничну лінію Київ—Фастів і район Василькова.
Починаючи з березня 1919 року на Куренівці і у Кирилівській лікарні була підпільна націоналістична організація есерів і «незалежників», яка створила штаб, що керував куркульсько-бандитськими виступами у Києві та його околицях. На початку квітня вони організували повстання на Куренівці. Озвірілі куркулі жорстоко, по-звірячому, розправилися з захопленими червоноармійцями, розстрілювали робітників і радянських службовців.
Трудящі Києва, очолювані більшовиками, швидко організували рішучу відсіч націоналістичним бандам. Було створено спеціальний загін із комуністів і комсомольців. Проти заколотників були кинуті українські частини, загін Надзвичайної комісії, Комуністичний караульний полк, об’єднаний загін 15-го прикордонного полку, інтернаціональні підрозділи.
На вечір 10 квітня заколот на Куренівці було придушено, його керівники були схоплені і розстріляні. Проте стан в місті і його околицях залишився тривожним. В районі Києва діяла банда Зеленого, яка була найбільш небезпечною. Отаман Зелений, примушуючи селян силою зброї вступати до своєї банди, довів її чисельність на початку травня 1919 року до 12 тис. чоловік1. Бандити захопили ряд сіл Київського повіту, затримували і грабували всі вантажі, що направлялися в Київ, прагнучи зірвати постачання робітників. У зв’язку з цим у місті було оголошено воєнний стан.
13 квітня пленум міськкому КП(б)У ухвалив постанову про навчання комуністів військовій справі. Крім того, у Києві було введено загальне військове навчання всіх чоловіків віком від 18 до 40 років.
На ліквідацію банди Зеленого були направлені військові частини і Дніпровська воєнна флотилія. Активну участь в боях з бандою взяли Київський резервний Комуністичний полк, Шулявський робітничий батальйон, підрозділи 3-го інтернаціонального полку, 1-го кавалерійського інтернаціонального дивізіону та загони київських комсомольців.
Ще у березні 1919 року за вказівкою ЦК КП(б)У комсомольський актив обрав організаційне бюро, яке почало підготовку до скликання І з’їзду комуністичних спілок молоді України.
26 червня 1919 року в приміщенні клубу юних комунарів (Хрещатик, № 1) відбувся І з’їзд комуністичних спілок молоді.
На з’їзді було 75 делегатів, що представляли близько 10 тис. чоловік комсомольців. Однією із найбільш численних була київська губернська організація, що налічувала понад 1100 членів спілки.
Столична київська комсомольська організація провела велику роботу по підготовці і проведенню І з’їзду комсомолу України, її представники виїздили на місця для подання необхідної допомоги. Так, з допомогою представника комсомольської організації міста Києва була створена спілка молоді у Фастові.
З’їзд об’єднав усі організації в єдину Комуністичну Спілку Молоді України — складову частину Російської Комуністичної Спілки Молоді. Підтвердивши вірність спілки принципам пролетарського інтернаціоналізму, І з’їзд комсомолу України заявив про свою підтримку міжнародної юнацької організації — Комуністичного Інтернаціоналу Молоді.
В дні роботи І з’їзду комсомолу України комсомольці Києва виявили героїзм у боях з бандою Зеленого в придніпровському селі Трипіллі. Загін молоді в 100 чоловік з 20 червня діяв у складі Київського резервного комуністичного полку і після деякої підготовки 25 червня виступив на боротьбу проти банди Зеленого.
Спільними діями Дніпровської флотилії і радянських частин банда Зеленого була розсіяна. Опорний пункт бандитів — Трипілля — було зайняте радянськими військами. Але ігнорування елементарних правил охорони привело радянські війська до катастрофи. Скориставшись безтурботністю радянських командирів і бійців, отаман Зелений швидко зібрав своїх головорізів і раптово оточив Трипілля. Почався жорстокий бій. Оточені бандитами бійці Київського резервного комуністичного полку, Шулявського робітничого батальйону, інтернаціонального батальйону та Київського комсомольського загону билися до останнього патрона. За винятком кількох десятків бійців, усі вони загинули в бою, але не зганьбили честі комсомолу. Ця подія увійшла в історію під назвою Трипільської трагедії.
Серед тих київських комсомольців, що загинули в нерівному бою з бандитами Зеленого, були М. Ратманський, М. Дончаков, І. Давидов, X. Єфімов, Л. Аронова, М. Левченко, Т. Орликова, Б. Палій та інші. В Трипіллі загинула група китайців на чолі з своїм командиром Ко Гуанєм (Конга). Бандити жорстоко знущалися над радянськими бійцями, що попадали їм в руки. Вони закопували живими людей в землю, зв’язаними кидали в Дніпро.
Незабаром банда Зеленого була розгромлена радянськими військами за допомогою Дніпровської військової флотилії під командуванням А. Полупанова. У боях з недобитками банди Зеленого особливу мужність і відвагу виявили матроси загону на чолі з В. Крупчинським, бійці батальйону Київського військкомату, очолюваного М. Петренком; підрозділи 1-ї інтернаціональної бригади, очолювані славним представником чеського народу Славояром Частеком. Таким чином, безпосередня загроза Києву зменшилась. Але в районі його продовжували діяти інші банди, які робили наскоки на залізниці, розбирали колію, пускали під укіс поїзди тощо.
Петлюрівці всіма силами намагалися розчистити шлях військам Денікіна вглиб України.
У березні 1919 року В. І. Ленін звернувся до трудящих України із закликом подати продовольчу допомогу робітникам братньої Радянської Росії. «Перший соціалістичний обов’язок кожного громадянина України,-—говорив Ленін, — допомогти півночі»1. Заклик В. І. Леніна знайшов широкий відгук і підтримку серед комуністів і всіх трудящих України.
Разом з тим, в цей важкий для соціалістичної революції період трудящі Києва, як і весь український народ, одержували значну матеріальну допомогу із Радянської Росії, особливо промисловими товарами.
Трудящі Києва схвалювали заходи Комуністичної партії про об’єднання воєнно-господарських зусиль братніх радянських республік у боротьбі проти внутрішньої контрреволюції та імперіалістичної інтервенції. Українська Радянська республіка першою виступила за створення воєнного союзу радянських республік. 18 травня 1919 року ЦВК України на спільному засіданні разом з Київською Радою робітничих депутатів, Київським повітовим з’їздом селянських депутатів і представниками київських профспілок та фабзавкомів прийняв постанову «Про об’єднання військових сил радянських республік». Вони звернулись до всіх радянських республік з пропозицією виробити конкретні форми цього об’єднання. Особливо велике політичне піднесення в Києві проявилося під час нової небезпеки, викликаної наступом Денікіна. На підприємствах і установах відбувалися мітинги і збори, на яких приймалися резолюції про посилення допомоги фронту та зміцнення братньої дружби з російським народом.
«Ми заявляємо товаришам пітерським робітникам, робітницям, — говорилося в резолюції робітниць 7-ї радянської майстерні м. Києва 25 липня 1919 року, — що ми, робітниці України, ідемо з ними, йдемо… за справу трудящих і, об’єднавшись разом тісною сім’єю, переможемо нашого спільного ворога». Схвалювалася політика про воєнну єдність радянських республік в резолюціях робітників залізничного депо, трамвайних майстерень та інших підприємств.
Представники військових частин Київського гарнізону в резолюції, прийнятій на зборах наприкінці червня 1919 року, підкреслювали, що Українська Червона Армія буде боротися проти білогвардійців і націоналістичної контрреволюції «разом з Червоною Армією Російської та інших республік, єдиним загальним фронтом, під керівництвом єдиного командування».
Влітку 1919 року обстановка в республіці дуже ускладнилась. 18 липня Київ був оголошений на військовому положенні.
До лав Червоної Армії з Києва було відправлено на фронт, для боротьби з Денікіним 2 тис. комуністів.
У 1919 році Київ був одним із центрів формування інтернаціональних частин, що відігравали велику роль у боротьбі з ворогами революції. В кінці березня 1919 року в Києві було створено федерацію іноземних комуністів1. Федерація провела значну роботу по організації інтернаціональних загонів у Києві та інших містах України2. Діяльність федерації особливо активно розгорнулась під час героїчної боротьби угорського народу за владу Рад — весною і влітку 1919 року.
До Києва часто приїжджали представники Комуністичного Інтернаціоналу, провадились мітинги і збори іноземних комуністів, інтернаціоналістів-червоноармійців. Діяльність федерації іноземних комуністичних груп у важкий 1919 рік є яскравим прикладом пролетарського інтернаціоналізму, братерської солідарності трудящих зарубіжних країн з робітниками і селянами України в їх боротьбі за владу Рад.
5 травня 1919 року Нарком військових справ УРСР М. Подвойський видав наказ про формування на Україні 1-ї інтернаціональної дивізії в складі двох бригад. А згодом — 9 травня — його ж наказом було утворено при Наркомвійську УРСР Управління по формуванню інтернаціональних частин, яке очолив славний син угорського народу Й. Башкович. Постачання дивізії здійснювалося Київським окружним військовим комісаріатом.
У Києві протягом травня 1919 року були сформовані 1-й і 3-й інтернаціональні полки та 1-й кавалерійський окремий інтернаціональний дивізіон. Всі сформовані інтернаціональні частини були відправлені на фронт боротьби проти ворогів революції.
Так, 1-й інтернаціональний полк, під командуванням Юричека був відправлений в район Проскурова — (нині Хмельницький), де героїчно бився з петлюрівцями в складі 2-ї комуністичної бригади. 2-й інтернаціональний полк під командуванням Фекете увійшов до складу групи радянських військ Правокиївської бойової ділянки, що вели боротьбу проти контрреволюційного наступу отамана Григорьева і куркульських повстань. 3-й інтернаціональний полк під командуванням Л. Гавро та 1-й окремий інтернаціональний кавалерійський дивізіон під командуванням Хорвата Шитвана дислокувались в Києві.
За наказом реввійськради республіки від 22 червня 1919 року в районі Києва формується 1-а інтернаціональна бригада, командиром якої було призначено Славояра Частека. Після закінчення формування вона була включена до складу 12-ї армії.
Частини 1-ї інтернаціональної бригади захищали в липні — серпні 1919 року від петлюрівців Київ, билися з денікінцями під Черніговом і Гомелем.
Наприкінці червня 1919 року становище на фронті боротьби з Денікіним значно погіршилося. Одним із напрямків білогвардійського наступу була столиця України — Київ.
9 липня 1919 року ЦК РКП(б) звернувся до партії з листом «Всі на боротьбу з Денікіним!». Лист ЦК, написаний В. І. Леніним, став бойовою програмою розгрому ворога. 12 липня 1919 року в Києві було введено стан облоги. З 5 серпня проводилась мобілізація в ряди Червоної Армії населення віком до 45 років. Київська міська партійна конференція, що відбувалася з 8 по 10 серпня, прийняла розгорнуте рішення про проведення партійної мобілізації.
Рада Оборони Української РСР (М. Подвойський, К. Ворошилов, В. Антонов-Овсієнко) терміново вжила ряд заходів, спрямованих на посилення оборони республіки і, зокрема, Києва.
Велику роботу по мобілізації сил і засобів на боротьбу проти наступаючих на Київ денікінських військ і петлюрівських банд проводили в цей час видатні партійні і радянські діячі України: Артем (Ф. А. Сергеев), А. С. Бубнов, С. В. Косіор, В. П. Затонський, Д. 3. Мануїльський, В. І. Межлаук, Г. І. Петровський, О. Г. Шліхтер та інші.
Відповідно до постанови ЦК КП(б)У у Києві був створений Комітет Оборони на чолі з А. В. Івановим. Партійні і радянські організації міста вживають рішучих заходів по посиленню допомоги Червоній Армії. Робітники заводу «Арсенал», де в червні 1919 року працювало близько 1000 чоловік, оголосили себе мобілізованими і встановили тризмінну роботу. Тут ремонтувалися артилерія, бронепоїзди тощо. Успішно виконували в цей час фронтові замовлення робітники колишнього заводу Гретера і Криванека, Деміївський снарядний завод та інші київські підприємства.
Героїчно билися радянські війська проти денікінців, але чисельна перевага і краще озброєння, одержане ними від іноземних імперіалістів, дозволило їм просуватися вперед. У серпні 1919 року білогвардійці і петлюрівці наблизилися до Києва.
В умовах безпосередньої ворожої загрози кияни доклали багато зусиль, щоб вивезти з міста всі цінності, і, особливо, золотий запас, що зберігався в Державному банку.
В тяжкий час для трудящих України, які напружували всі сили для відсічі білогвардійським бандам, прямими посібниками виступили українські буржуазні націоналісти. Петлюрівські банди, поповнивши з допомогою іноземних імперіалістів свої сили, рвалися до Києва, щоб випередити денікінців, раніше їх захопити місто, і там вже вести з ними переговори. ЗО серпня 1919 року петлюрівські частини вступили у Київ. Захопившись тимчасовим успіхом, петлюрівське командування навіть призначило на 31 серпня на Думській площі (тепер площа Калініна) парад своїх військ. Але ранком 31 серпня в місто вдерлися білогвардійські війська генерала Бредова. Між петлюрівцями і денікінцями виникли збройні сутички, і свята «перемоги» у націоналістичних банд не відбулося. Білогвардійський генерал Бредов наказав командуючому петлюрівськими військами генералу Кравсу залишити Київ і відвести свої частини до Василькова. Петлюрівське командування покірно виконало цей наказ. У боротьбі проти Радянської влади петлюрівці, за порадою своїх хазяїв — іноземних імперіалістів, дуже швидко примирилися з царським генералом Денікіним, а значна частина їх навіть перейшла до нього на службу. Білогвардійці, не визнаючи петлюрівської «самостійності», дозволили їм, однак, випускати у Києві націоналістичну газету «Рада», що лила грязюку на Радянську владу — владу робітників і селян.
Проте білогвардійцям не було спокою в захопленому Києві. На південному заході вела жорстокі бої з білогвардійцями, петлюрівцями і бандами Махно Пів-
денна група радянських військ під командуванням начдива 45-ї Й. Е. Якіра. Ця група пробивалася на північ на з’єднання з радянськими військами. 15 жовтня три полки 38-ї радянської дивізії під командуванням І. Ф. Федька разом із загоном суден Дніпровської військової флотилії навальним ударом захопили Київ і пробули в ньому два дні. У місто з передовими частинами прибув В. П. Затонський — член Реввійськради Південної групи військ. Білогвардійські війська охопила паніка. Як згадував пізніше В. П. Затонський, цей наліт «зробив великий політичний ефект і завдав достатнього, головним чином, морального удару деніківщині»1. Але у зв’язку з важким становищем на фронті радянські війська змушені були залишити Київ і закріпилися на річці Ірпінь за 27 км на південний захід від міста.
Захопивши Україну з допомогою петлюрівців, Денікін встановив на окупованій території жорстокий буржуазно-поміщицький режим. В Києві тільки за перших два тижні після захоплення міста денікінці заарештували близько 1700 чоловік, багато з них були розстріляні за приналежність до Комуністичної партії і участь у роботі радянських установ.
Про звірства білогвардійців у Києві та його околицях нагадує пам’ятник на братській могилі біля станції Київ-ІІ. Тут білогвардійці у вересні 1919 року порубали шаблями 127 полонених червоноармійців і курсантів. Очевидці розповідають, що білогвардійські кати кидали в яму ще живих червоних бійців, а коли яму засипали, то навіть земля ворушилася.
Частина 1Частина 2Частина 3Частина 4