Київ — центр Древньоруської держави. (продовження)
У першій половині XI століття площа Києва не обмежувалася територією «Города Ярослава». Ремісниками і купцями був заселений Поділ. Тут в XI столітті були споруджені укріплення Нижнього міста. Існували заселені квартали на Замковій горі, Щекавиці, в районі Кудрявця, далі йшли монастирі, слободи і приміські села.
На південь і схід від міста містився заповідний парк, в якому князь і близькі йому особи влаштовували полювання. Він займав територію Хрещатої долини (Перевесіще) та її схили до Печерська і Клова. За ним знову починалися приміські слободи, монастирі і села.
За свідченням іноземців, зокрема Тітмара Мерзенбурзького, у XI столітті в Києві налічувалося понад 400 церков. Звичайно, це перебільшено, але, безперечно, відображає враження, яке справляв Київ XI століття на тих, хто його відвідував. В цей час населення Києва, за даними досліджень, становило близько 100 тис. чоловік . Іноземці вважали його більшим за тогочасний Лондон.
Основу економіки Києва становило ремесло та торгівля. Поряд з цим значна частина міського населення не поривала зв’язку з сільським господарством, яке розвивалося в значних розмірах особливо на околицях міста. Повністю порвала з сільським господарством тільки верхівка ремісничого населення.
Ремесло у Києві в домонгольські часи, досягло високого рівня. За неповними даними, в Києві налічувалося понад 60 ремісничих спеціальностей. Це характеризує досить значний .поділ праці в міському виробництві Києва періоду раннього феодалізму.
Київ був найбільшим ремісничо-торговельним центром Русі X—XIII століть. Про це, зокрема, говорять залишки численних ремісничих майстерень, знайдених на території різних районів древнього Києва — на Подолі, у верхній частині міста, на Копир’євому .кінці, Замковій горі та в інших місцях.
Інтенсивно розвивалася у Києві тісно зв’язана з ремеслом торгівля. Частину своєї продукції київські ремісники продавали на місці, а частину вивозили. Крім того, у Київ привозилося багато товарів, серед яких головне місце посідали продукти сільського господарства, які вироблялися у навколишніх селах а також іноземні товари.
У Києві проживало багато купців. Крім місцевих, тут жили купці з Німеччини, Італії, Скандінавських країн, Польщі, Чехії, Угорщини, приїздили купці з Візантії, Хозарії, Волзької Болгарії, з країн Арабського Сходу, Кавказу та інших місць. На початку XII століття Київ уже був важливим центром транзитної торгівлі між Заходом і Сходом. Серед восьми київських торгів, про які свідчать іноземці, що бували у Києві, важливу роль відігравав відомий так званий Бабин торг, що був розташований на території «города Володимира». Не менша роль в розвиткові торгівлі належала великому торгу, що містився поблизу гирла Почайни, в районі сучасної Поштової площі.
У X—XI століттях досить різним був соціальний склад населення Києва. Тут були представники панівної верхівки, середні верстви і низи. Верхню частину міста займали аристократичні квартали, палаци великого князя, а також двори менш знатних князів і бояр. Жили тут і дружинники. До класу феодалів належало і духовенство — біле і чорне — від митрополита і епіскопів до приходських священиків і рядових монахів. Ця частина населення займала важливе місце у громадському житті міста і країни. До класу феодалів тяжіла і багата верхівка ремісничого і торгового населення — голови ремісничих об’єднань, найбільш багаті майстри і купці. Але основну масу населення становили у древньому Києві трудящі люди — дрібні ремісники, торговці і феодально залежні верстви — смерди, закупи, холопи та інші.
Внаслідок глибокого соціально-економічного розшарування в Київській Русі загострюється класова боротьба. В Києві не раз вибухали народні повстання проти князів та міської аристократії. Рушійною силою в цих класових виступах були ремісники, смерди та міська біднота.
Вся історія древнього Києва — це історія безперервної боротьби між пригнобленими низами і пануючим класом. «Гора» — аристократичний кремль і Поділ — демократична ремісничо-торговельна частина нижнього міста— завжди протистояли одна одній, що було проявом глибоких суспільних суперечностей, характерних для феодального міста.
Київ — політичний центр Древньоруської держави і резиденція великого князя, в руках якого зосереджувалася вся повнота влади — законодавчої, виконавчої, судової і військової. В час князювання Ярослава Мудрого тут було створено «Руську Правду» — перший кодекс законів на Русі. В Києві було видано і багато інших законодавчих актів: «Правда Ярославичів», «Устав Володимира Мономаха» та інші.
В середині XI століття почала складатися та соціально-економічна система, яка в першій половині XII століття призвела до феодальної роздробленості Древньої Русі. Удільні князі постійно вели між собою війни за землі. Дуже часто, хоча вони й були васалами київського великого князя, претендували на київський стіл, через що у XII—XIII століттях йшла жорстока боротьба за великокнязівську владу.
Після смерті Ярослава Мудрого влада перейшла до його синів. Київ, а разом з ним і великокнязівський стіл одержав старший син Ізяслав.
У 1068 році на Русь напали половці. Ізяслав з своїми братами Святославом Чернігівським і Всеволодом Переяславським виступили проти них. У битві на річці Альті вони зазнали поразки. Половці загрожували Києву. Кияни звернулися до князя з вимогою зброї для захисту міста. Але Ізяслав відмовив, побоюючись, що вони повернуть її проти нього. У відповідь на це у місті спалахнуло повстання. Були розгромлені двори князя і найбільш ненависних феодалів. Ізяслав утік до Польщі, сподіваючись знайти допомогу у князя Болеслава Сміливого. Повстанці проголосили великим князем полоцького князя Всеслава Брячеславича, звільнивши його з в’язниці, куди його посадили Ізяслав з братами.
Проте Всеслав прокнязював тільки сім місяців. У 1069 році Ізяслав з польським військом на чолі з Болеславом Сміливим захопив Київ і жорстоко розправився з киянами. 70 керівників повстання було страчено і багатьох осліплено.
З 1073 року аж до їх смерті йшла міжусобна боротьба за київський стіл між Ізяславом, Святославом і Всеволодом. Всеволод пережив своїх братів, і час його князювання (1078—1093 рр.) був відносно спокійним.
Після смерті Всеволода у 1093 році зайняти київський стіл мав можливість його син Володимир Мономах, але він відмовився на користь сина Ізяслава — Святополка, мотивуючи це тим, що той був представником старшої лінії роду Ярослава.
З другої половини XI століття на південні кордони Русі все частіше почали нападати половці. У 1098 році орда хана Боняка прорвалася до Києва, пограбувала його околиці і спалила село Берестове. Захист південних земель від половців став серйозною проблемою для киян. Проте відсутність єдності між руськими князями, боротьба за владу і землі перешкоджали організації оборони країни.
За рішенням Любечського з’їзду у 1097 році Київ і титул великого князя були залишені за нащадками Ізяслава як старшого сина Ярослава. Але після смерті Святополка його нащадкам зайняти київський стіл перешкодили кияни. У 1113 році в місті спалахнуло повстання — одне з найбільших народних виступів в історії Древньої Русі. Щоб припинити його, правляча верхівка вирішила запросити на великокнязівський стіл переяславського князя Володимира Мономаха, який користувався великою симпатією народних мас, тому що був рішучим противником феодальних усобиць, і до того ж провів кілька вдалих походів проти половців. Однак він відмовився зайняти великокнязівський стіл, і тільки після другого запрошення погодився стати київським князем.
Першим же заходом нового князя була зміна законодавства, яка дещо полегшувала становище нижчих верств населення і послаблювала таким чином класовий протест мас. За новим законодавством було обмежене лихварство і полегшувалося становище феодально залежного трудового населення. Ці законодавчі акти дістали назву «Устава Володимира Мономаха» .
Нове загострення міжусобної феодальної боротьби припадає на другу половину XII — першу половину XIII століття. Посилюються удільні князівства, і Київ фактично втрачає значення загальноруського політичного центру, хоча номінально і лишається столицею Русі, у зв’язку з чим боротьба за великокнязівський стіл набирає особливої гостроти. В цей час боротьба за князівський стіл йде в основному між династіями Мономаховичів і Ольговичів — між нащадками Всеволода Ярославича і його сина Володимира Мономаха, що володіли Переяславським князівством, і Святослава Ярославича та його сина Олега, що княжили у Чернігові, і які вважали, що мають перевагу перед Мономаховичами на Київ, бо Святослав був середнім сином, а Всеволод — молодшим.
Боротьба між князями призвела до народного повстання у 1139 році, яке було використане Мономаховичами для захоплення київського стола.
Одним з претендентів на київський стіл влітку 1149 року виступив суздальський князь Юрій Долгорукий, який двічі захоплював Київ (1149 і 1150 рр.), але невдало, і тільки у 1154 році остаточно закріпився тут і княжив до смерті у 1157 році. Поховано його у Києві в князівській усипальниці — церкві Спаса на Берестові. Його син Андрій Боголюбський залишив Київ і своєю резиденцією обрав новозбудований замок Боголюбово біля Володимира на Клязьмі. Після цього знову загострилась боротьба за Київ. У 1169 році він послав військо на Київ, яке і захопило місто. Під час бою спалено і вщент зруйновано було велику кількість житлових кварталів, більшість церков і монастирів. Але Андрій Боголюбський не залишився у Києві, а, поставивши тут намісником неавторитетного князя Гліба Юрійовича, повернувся в Боголюбово.
Боротьба за київський стіл продовжувалася. Незважаючи на роздробленість і посилення удільних князівств, київський князь і тепер номінально був верховним правителем Русі. У 1174 році Андрій Боголюбський, якого не визнавали великим київським князем, організував новий похід на Київ. Але він закінчився поразкою. З рештками свого війська Андрій втік у Суздальську землю, де був убитий боярами.
Боротьба за київський стіл в цей період в основному велася між галицько- волинськими, смоленськими і чернігівськими князями, від якої в першу чергу терпіли широкі маси народу.
Але на Русь насувалося нове лихо. У 1223 році передові загони татаро-монгольських загарбників на чолі з Чінгіс-ханом вторглися в межі Руської держави. На річці Калці відбувся бій, в результаті якого руські війська були розбиті. Проте ця поразка нічого не навчила руських князів. Вони продовжували міжусобну боротьбу.
У 1237 році онук Чінгіс-хана, Бату-хан, або як його називали на Русі, Батий пішов у похід на північно-руські землі : Рязанську, Ростовську, Володимирську та інші. Користуючись відсутністю єдності серед руських князів, Батий по черзі громив їх. Татаро-монгольська орда рушила на Новгород, але, не дійшовши до нього, повернула на південь і зруйнувала південні землі Русі — Чернігівщину і Переяславщину.
Влітку 1239 року передові загони татаро-монголів на чолі з Менгу-ханом з’явилися на лівому березі Дніпра, проти Києва. А восени 1240 року вони вже на чолі з Батиєм перейшли на правий берег Дніпра і обложили Київ.
Татаро-монгольська орда, що обложила Київ, була на той час величезна. Про це літописець розповідає так: «Приде Батый Кыеву в силѣ тяжьцѣ многом множеством силы своей и окружи град, и остолни сила татарская, и бысть град в одержаны! вєлицѣ. И 6ѣ Батый у города и отроци его обьсѣдаху град, и не 6ѣ слышати от гласа скрипания телег его множества ревения вельблудъ его рыжания от гласа стад конь его. Ибѣисполнена земля руская ратных» .
Обороною міста керував воєвода Дмитро — намісник Данила Галицького. Тяжкими втратами заплатили татари за штурм Києва. Але їм вдалося проламати мури й другого укріплення «Города Володимира», які були значно слабіші, ніж укріплення, збудовані при Ярославі. Після штурму татаро-монголи прорвали укріплення в районі Софіївських воріт, які з того часу почали називатися Батиєвими.
Останнім опорним пунктом героїчної оборони Києва була Десятинна церква. Кияни створили навколо неї, як свідчить літописець, «пакы другий град», тобто нові тимчасові оборонні споруди, і вона перетворилась у потужну фортецю. Всередині її замкнулися мирні жителі — жінки, діти і старики. Церква була переповнена. Були заповнені навіть хори. І раптом сталася катастрофа, яка була фіналом героїчної оборони Києва. Як розповідає літописець, хори Десятинної церкви не витримали ваги людей і завалилися. Під уламками їх загинули останні захисники міста. Татаро-монголи майже повністю зруйнували Київ, нещадно знищували його жителів, у тому числі дітей і стариків. Більшість архітектурних пам’яток Києва було зруйновано. Випадково уціліли лише деякі споруди, зокрема Софійський собор, але й вони були дуже пошкоджені.
Захопивши і зруйнувавши Київ, татаро-монгольська орда пішла далі на захід. Вона розгромила і зруйнувала майже всі великі древньоруські міста і з’явилася у Центральній Європі. Проте героїчний опір руського народу значно послабив сили татаро-монголів, які вже не могли витримувати серйозного опору і зазнали жорстокої поразки від чеських військ.
Героїчна боротьба руського народу проти татаро-монгольської навали врятувала Західну Європу від поневолення і кривавого монгольського ярма. К. Маркс називав владу Золотої Орди над захопленими нею країнами «брудом монгольського іга» і підкреслював, що воно не тільки «гнітило, але ображало і виснажувало саму душу народу, який став його жертвою».
В результаті татаро-монгольської навали посилився економічний і політичний занепад Києва і взагалі всього Придніпров’я. Посол папи римського до татарського хана, який проїжджав через Київ, писав, що «ледве існує там 200 будинків», а люди «перебувають у найтяжчому рабстві». Але він пише і про те, що, незважаючи на великі руйнування і винищення, життя у Києві продовжувалося. Тут були тисяцький і бояри, а також купці з різних країн Заходу і Сходу.
Трекбэк с Вашего сайта.