Київ — центр Древньоруської держави.
Розвиток продуктивних сил, зростання міст, відокремлення ремесла від землеробства прискорювали розклад родоплемінних відносин. Зростання майнової нерівності та розвиток приватної власності на землю породили класову нерівність і класову боротьбу.
Первіснообщинний патріархальний лад у Київській Русі поступово перетворився у феодальний лад. З воєнноплемінних союзів та ранніх напівдержавних об’єднань, що існували у східних слов’ян до IX століття, утворилась ранньофеодальна держава на чолі з Києвом. На чолі її стояв київський князь та підвладні йому князі феодальних князівств, бояри та воєнна дружина. Створений спочатку примітивний державний апарат, тримав у покорі народні маси, захищаючи інтереси панівного класу феодалів. Київські князі вели загарбницькі війни для захоплення чужих земель, а також війни проти чужоземних загарбників.
Першим київським князем староруський літописець вважає засновника Києва — Кия. Автор «Повести временных лет» і починає свою повість оповіданням про те «откуда есть пошла Русская земля, кто в Кыеви нача первее княжити».
Кий нібито бував на Дунаї. Тут він будував міста, а потім повернувся до Києва, де продовжував князювати в землі полян. Згодом Київ починає об’єднувати й інші східнослов’янські племена. Це об’єднання почалося в IX столітті, коли з Новгорода прийшов з своїми дружинами Олег, який убив Аскольда та Діра й став князем київським (882—912 рр.).
Починаючи з Олега київські князі спрямували свою політику на підкорення східнослов’янських племен. Так, Олег підкорив сіверян, древлян, уличів, тіверців та інших. Уже на початку X століття йому підкорялися майже всі східнослов’янські племена.
В 907 році Олег зробив вдалий похід на Візантію — результатом чого у 907 і 911 роках були укладені з нею договори, що мали велике значення для зміцнення влади київського князя і посилення економічного становища деяких найважливіших древньоруських міст. Ці договори в основному забезпечували торговельні інтереси Русі на півдні. Все це свідчило про швидке зростання могутності Київської держави та зміцнення її на міжнародній арені.
У 913 році після смерті Олега влада перейшла до Ігоря (913—945 рр.).
В 941 і 944 роках Ігор організував два походи на Візантію, в результаті яких було укладено новий договір, що підтвердив основні переваги Русі у південній торгівлі.
Восени 945 року Ігор пішов з своєю дружиною до древлян збирати данину. Після того, як данина була зібрана, за вимогою своїх дружинників Ігор вдруге почав вимагати повинностей від древлян. Але вони відмовились і вбили князя, за що жорстоко помстилася над ними Ольга, дружина Ігоря, яка стала князювати в Києві після його смерті разом з своїм малолітнім сином Святославом.
Щоб упорядкувати норми феодальних повинностей, запобігти виступам народних мас, а також зміцнити політичну владу київських князів, Ольга провела ряд реформ, які регламентували феодальну експлуатацію.
В 964 році влада перейшла до сина Ігоря — Святослава, видатного полководця, який провів кілька вдалих походів проти хозар, ясів (осетин) і касогів (черкесів), а також проти деяких інших племен. Святослав все своє життя перебував у походах. «Він ходив легко, як барс»,— свідчить літописець. Йдучи в похід, він ніколи шатра і постелі не возив; спав на кінській попоні, а сідло служило йому підголовником. До такої витривалості і загартування Святослав привчав також своїх воїнів. Він не нападав на своїх ворогів зненацька, а попереджав їх: «Іду на ви!». У 968 році Святослав виступив проти Болгарії. А у 968 році орди печенігів обложили Київ. Це перша навала печенігів, які на початку X століття з’явилися в Причорноморських степах. Набіги печенігів почастішали після того, як Святослав зробив кілька походів на Хозарський каганат, який в результаті цього значно ослаб.
Вдруге проти Болгарії Святослав виступив у 969 році. Результатом цього походу був договір про мир з Візантією. Повертаючись з цього походу, Святослав у 972 році був убитий в бою з печенігами біля дніпровських порогів. «Нападе на ня Куря князь печенежьскый и убища Святослава, и взяша голову его и во лбе его сделаша чашю, оковавше лоб его и пьяху в нем».
Коли Святослав вирушав у 969 році в другий похід на Болгарію, він залишив трьох своїх синів керувати Руссю. В Києві він поставив Ярополка, в древлянській землі — Олега. Володимира він послав у Новгород — «и йде Володимир с Добрынею уем (дядьком по матері) своим к Новгороду, а Святослав к Переяславцю».
Після загибелі Святослава між братами почалася міжусобна війна. Ярополк пішов походом на Олега, який був убитий під час облоги Овруча. Володимир, зібравши новгородців і варягів, пішов на Київ. Ярополк втік у городище Родню — замок у гирлі річки Рось. Але його воєвода видав Ярополка Володимиру, який його вбив. Володимир став київським князем (980—1015 рр.).
К. Маркс вважав час князювання Володимира кульмінаційним моментом в історії розвитку Київської держави.
За Володимира Святославича та його наступника Ярослава Мудрого Древньоруська держава на чолі з Києвом досягла найвищого розквіту. В кінці X — першій половині XI століття всі східнослов’янські землі від Карпат і Закарпаття до Волги, від Чорного до Балтійського морів були об’єднані навколо Києва під владою київських князів. Племінні князі були зігнані з своїх земель або перейшли на службу до київського князя. Місцевими князівствами правили намісники Володимира, переважно його сини, яких літописець налічує дванадцять. Володимир робив великі внутрішні зміни в керівництві державою. Він руйнував старі форми управління землями, які існували до цього.
Найяскравішим свідченням змін, що відбулися в ідеології Русі, насамперед в ідеології київських феодальних верхів, була заміна дофеодальних язичеських вірувань християнською релігією. Подібно до того, як Київ відігравав провідну роль в соціально-економічному житті, цю роль він виконував також і в галузі ідеології, основою якої був язичеський, а в період феодалізму— християнський світогляд.
В 988—989 рр. Володимир запровадив християнство на Русі. Християнство при всіх його реакційних рисах, будучи релігією розвинутого класового суспільства, допомагало зміцненню нового, тоді ще прогресивного ладу, сприяло централізації держави і зміцненню влади київського князя. Нарешті поширення християнства мало велике значення і для розвитку древньоруської культури. Під час князювання Володимира в містах, особливо у Києві, провадилось велике будівництво, що було спрямоване на посилення влади і авторитету київського князя. Київ був у той час одним з найбільших і найбагатших міст Європи. Суперником Константинополя називали його сучасники.
Протягом X століття Київ зростав як великий центр і як столиця величезної держави. Це зумовило те, що розширювалася центральна укріплена частина міста — Київський кремль. Було розширено укріплену частину Верхнього міста, для чого споруджено нову лінію укріплень, які обіймали значно більшу площу, ніж укріплення старого Київського замку VII—X століть.
Нова лінія укріплень, що починалась від південного кінця Київського городища, тягнулась на схід вздовж північного краю плато, над урвищами і схилами в долину Почайни і Дніпра (в бік Подолу), тобто вздовж правої сторони сучасної Десятинної вулиці до яру (тепер засипаного), що відділяв стару частину міста від Михайлівської гори, де пізніше споруджено Михайлівський монастир (район сучасної Радянської площі). Звідти вздовж західної сторони яру лінія укріплень повертала на південний захід і доходила майже до теперішньої Великої Житомирської вулиці. Вздовж неї вона йшла до схилів у бік Кожем’яцького яру і далі до першого Київського городища. Ця нова лінія укріплень складалася з земляних валів, які споруджувались на основі з сирцевої кладки. Новий укріплений кремль відомий під назвою «Города Володимира».
Найбільш відомі споруди, що входили в оборонну систему Києва в той час, це Софіївські, або Батиєві, ворота, які були парадним в’їздом у Київ з півдня. Вони знаходились приблизно там, де перехрещуються нинішні Володимирська та Велика Житомирська вулиці.
Разом із спорудженням нових укріплень провадилося велике міське будівництво. Споруджувалося багато нових будов—церковних і цивільних. Серед них слід відзначити кілька розкішно прикрашених князівських палаців, про що говорять уламки штукатурки із залишками стінного живопису.
Найбільш визначною спорудою цього періоду була Десятинна церква , яку почали будувати у 989, а закінчили у 996 році. Вона була задумана як головний кафедральний собор, на утримання якого Володимир виділив десяту частину доходів від своїх володінь, звідси і походить її назва—Десятинна. В дійсності ж ця десятина призначалася на утримання всієї руської єпіскопії, уособленням якої і була ця церква.
У 1015 році помер Володимир Святославич. Між його синами спалахнула боротьба за Київ. Спочатку владу захопив Святополк, який підступно вбив своїх братів Бориса, Гліба і Святослава. Святополк готував уже похід на Новгород, щоб убити і свого четвертого брата — Ярослава. Але той, дізнавшись про вбивство братів, зібрав військо і виступив проти Святополка. Під Любечем відбулася битва, в якій Ярослав здобув перемогу і зайняв Київ. Святополк втік до Польщі до свого тестя — польського князя Болеслава Хороброго.
Болеслав Хоробрий і Святополк, зібравши велике військо, у 1018 році вирушили на Київ. Поблизу міста Волині дружини Ярослава зазнали поразки, і польські війська зайняли Київ. Обурені мародерством, кияни почали нападати на окремі загони поляків і знищувати їх. Болеслав, боячись втратити своє військо, змушений був повернутися в Польщу. Святополк залишився в Києві один.
Незабаром Ярослав зібрав нове військо і виступив проти Святополка, якого підтримували печеніги. На річці Альті відбулася битва, яка закінчилася поразкою Святополка. Після цього Ярослав остаточно утвердився у Києві.
Час князювання Ярослава, за піклування про розвиток освіти і культури на Русі прозваного Мудрим (1019—1054 рр.), був періодом нового піднесення Київської держави та її столиці Києва.
В першій половині XI століття Київ швидко розвивається. Це викликало необхідність розширення його центральної частини — кремля. З 1037 року тут за ініціативою Ярослава споруджуються нові укріплення, храми, палаци. Початок цього нового будівництва «Повесть временных лет» пов’язує з нападом печенігів на Київ у 1036 році.
У 1036 році печеніги напали на Київ і почали штурм південних окраїн міста. Тут відбулася вирішальна битва, яка закінчилася перемогою війська Ярослава Мудрого.
У 1037 році на ознаменування перемоги Ярослав заклав на тому місці, де відбулася битва, нове місто, що одержало назву «Города Ярослава», який займав площу в кілька разів більшу, ніж «Город Володимира». Межі його були приблизно такими: нова лінія починалася від укріплень часів князювання Володимира над засипаним тепер ровом (район теперішньої Радянської площі) і тягнулась вздовж схилів Дніпра, до Хрещатої долини на південь — в район нинішньої вулиці Свердлова. Там вона повертала на захід і вздовж вулиць Свердлова і Великої Підвальної доходила до сучасної Львівської площі. На Львівській площі лінія укріплень повертала на схід, йшла вздовж сучасної Великої Житомирської вулиці до Кожем’яцького яру і з’єднувалась з укріпленнями «Города Володимира» десь у районі сучасної садиби Історичного музею. Укріплення, споруджені при Володимирі, були збережені, і тому Київський кремль з того часу мав два укріплені центри.
Фортифікаційні споруди, збудовані в той час, були дуже міцними і грандіозними. Археологами реконструйований вал, який був основною частиною фортифікаційної системи, що зберігся над Хрещатою долиною (в районі нинішньої Малої Підвальної вулиці). Основою валу були кліті з дерев’яних колод, заповнені добре ущільненою землею і глиною. Кожна кліть являла у плані квадрат розміром З х 3 м. В основі валу було шість безперервних ліній клітей. Таким чином, ширина його основи становила 18 м. Вал, як вважають дослідники, був висотою в 14 м. Такий оборонний вал простягався навколо Києва на кілька кілометрів.
У цій лінії укріплень було кілька воріт. Головними були Золоті ворота, які були і парадним в’їздом у Київ. Залишки цих воріт збереглися до наших часів у сквері на розі вулиць Великої Підвальної і Володимирської. Це була досить складна споруда, що мала два яруси. Нижній був власне воротами — дві кам’яні стіни з аркою, до яких з обох боків прилягав вал. Цей ярус мав зверху площадку з парапетом, як і будь-яка оборонна башта, а над нею височів другий ярус — Благовіщенська церква. Другі ворота — Східні, або Лядські,— знаходились в районі теперішньої площі Калініна, треті — Західні, або Львівські, були в районі Львівської площі. До «Города Володимира» вели Софійські, або Батиєві, ворота (на розі сучасних Володимирської та Велико-Житомирської вулиць). Так виглядав у той час «Город Ярослава».
Одночасно із спорудженням міських укріплень здійснювалося цивільне будівництво у новому кремлі — князівський палац, кафедральний собор, палац митрополита, бібліотека, школа тощо.
В архітектурний ансамбль нового центру Києва входила і найвидатніша споруда древнього міста — багато прикрашений Софійський собор. В його оформленні широко були використані найрізноманітніші засоби: фігурна кладка, різного роду карнизи, пілястри, ніші, аркади тощо. Широко застосовувалися деталі з різного каменю, з яких найбільшу цінність мають багато орнаментовані шиферні плити, що служать парапетами на хорах. Але найбільш цінною пам’яткою образотворчого мистецтва, що має світове значення, є, безсумнівно, унікальний настінний живопис. Софійські фрески і мозаїка XI століття збереглися майже повністю до наших днів. Було споруджено Георгіївську церкву та Ірининську з монастирем.
Ярослав, будуючи Софійський собор, задумав його як центр новоутвореної руської православної митрополії. Тому тут же споруджено і палац митрополита, який пізніше огородили кам’яною стіною (залишки її знайдені під час археологічних розкопок на території Софіївського заповідника у 1948—1949 рр.). При Софіївському соборі були засновані школа і перша на Русі бібліотека.
Трекбэк с Вашего сайта.