Київ у період назрівання революційної кризи та в роки першої російської револю­ції (1900-1907 рр.)

Підготовлено: Admin. Розділ: Київ

Частина 1Частина 2Частина 3Частина 4

Початок XX століття був переломним моментом в історії революційної боротьби. Центр світового революційного руху перемістився в Росію. Тут назрівала народна революція, першочерговим завданням якої було повалення самодержавства.

На Україні, як і в усій Росії, розгорталась революційна боротьба пролетаріату і селянства. Одним із значних центрів революційного руху напередодні першої російської революції був Київ.

Капіталістична експлуатація трудящих, їх політичне безправ’я доповнювались на Україні жорстоким національним гнобленням. Промислова криза, яка стала особливо відчутною в Києві з другої половини 1900 року, безробіття, голод погір­шили і без того тяжке становище пролетаріату, посилили його революційну боротьбу. Робітники, керовані соціал-демократами, переходять від економічної до політичної боротьби, проводять політичні страйки й демонстрації, вимагаючи політичних сво­бод і 8-годинного робочого дня.

Ці нові риси робітничого руху Росії проявились під час святкування Першого травня 1900 року. Київські робітники та ремісники відзначили цей день сходкою, яку провели за містом. У травні 1900 року в Києві відбувся великий страйк будоч­ників, у якому взяла участь 1 тис. чоловік. Ним керував Київський комітет РСДРП1. Всього в 1900 році в Києві відбулося 20 страйків, у яких взяли участь переважно робітники харчової промисловості2.

У 1901 році революційна боротьба київського пролетаріату посилюється. В січні застрайкували робітники машинобудівного заводу Гретера і Криванека. Приводом до страйку було зниження розцінок і скорочення робіт. У страйку взяло участь 86 чоловік3 4. На заклик Київського комітету РСДРП на знак протесту проти від­дання київських студентів у солдати робітники Києва 11 березня 1901 року орга­нізували демонстрацію. Як відзначала «Искра», вона «пройшла блискуче».

По всій країні прокотилася хвиля політичних демонстрацій в Першотравневі дні, хоч уряд вживав усіх заходів, щоб не допустити виступів пролетаріату. У Києві 1 травня тисячі робітників припинили роботу. 6 травня вони організували анти­урядову демонстрацію, але вона була розігнана поліцією1.

Робітники Києва продовжували страйкову боротьбу. У жовтні страйкували кравці майстерень, розташованих на Хрещатику. Але страйк розпочався неодно­часно і проходив неорганізовано. 4 листопада кравці виступили знову. Припинилась робота в 60 майстернях на Хрещатику і на Подолі. Страйкарі вимагали скорочення робочого дня з 18 до 12 годин і підвищення заробітної плати на 50 проц. Страйк тривав близько двох тижнів, внаслідок чого хазяї змушені були піти на деякі по­ступки2. В кінці листопада страйкували робітники заводу «Товариства дубових екстрактів у Росії»3.

Ще з більшою силою розгорнувся революційний рух у 1902 році. Київський комітет РСДРП 1 лютого звернувся до робітників з прокламацією, в якій закликав вийти на демонстрацію. Вона почалась 2 лютого о 12-й годині на Хрещатику. Де­монстранти несли прапори з написами: «Геть самодержавство!», «Свобода слова, друку, зборів!», «Політична свобода!». Кінні стражники і городові з нагаями та шаблями кинулись на демонстрантів і частину з них відтіснили на вул. Прорізну. Звідси демонстранти вирушили до університету, де зібралося близько 10 тис. чоловік. Тут вони були розігнані козаками. Наступного дня — 3 лютого демонстрація поча­лася о 2-й годині дня і тривала до пізньої ночі. Багато демонстрантів було побито й заарештовано. Всього в ці дні було заарештовано близько 200 чоловік4.

Під впливом революційних виступів пролетаріату активізувався студентський демократичний рух, який В. І. Ленін вважав важливою складовою частиною політич­ної боротьби проти царського самодержавства.

Для боротьби з реакційною політикою уряду студенти вирішили об’єднатися. Демократично настроєні студенти Києва групувались навколо «Союзної ради об’єд­наних земляцтв і організацій». Одним з осередків студентського руху у місті був Київський університет. Восени 1900 року студенти університету виступили з про­тестом проти виключення двох своїх товаришів і організували сходку. У відповідь на це багатьох студентів було заарештовано і за урядовим розпорядженням від січня 1901 року 183 з них було віддано в солдати. На цю розправу студенти всіх вищих учбових закладів міста відповіли загальним страйком. Викриваючи цей не­бачений каральний захід царизму, В. І. Ленін у статті «Віддача в солдати 183-х студентів» поставив перед робітничим класом, соціал-демократією і всіма прогре­сивними верствами суспільства завдання відповісти на нього політичним протестом5.

Київські робітники підтримали революційні виступи студентів. Київський комітет РСДРП у січні 1901 року видав відозву, в якій закликав передову час­тину студентства разом з робітничим класом підніматись на боротьбу. Комітет РСДРП був також ініціатором організації студентської демонстрації 11 березня, в якій взяли участь і робітники. Демонстрація пройшла успішно6 7.

Під впливом соціал-демократичної організації київські студенти починають розуміти необхідність політичної боротьби. У жовтні 1901 року в університеті та політехнічному інституті відбулися масові сходки. В резолюції, прийнятій сту­дентами політехнічного інституту, підкреслювалось: «Наші академічні вимоги можуть бути задоволені лише шляхом політичної боротьби»1.

Підбиваючи підсумки студентського руху в 1901 році, В. І. Ленін писав: «Дос­від минулого року не минув для студентів марно. Вони побачили, що тільки підтримка народу і головним чином підтримка робітників може забезпечити їм успіх…»1.

Піднесення революційного руху, перехід пролетаріату від економічної до політичної боротьби настійно вимагали керівництва з боку революційної соціал-демократії. Перед марксистами постало завдання об’єднати розрізнені соціал-демократичні організації в революційну партію, яка була б здатна повести пролета­ріат на боротьбу проти царизму і капіталізму.

Вирішальну роль у створенні марксистської партії в Росії відіграла організо­вана В. І. Леніним нелегальна загальноросійська політична газета «Искра». Пер­ший номер її вийшов у грудні 1900 року.

Навколо «Искры» згуртувались її агенти — професіональні революціонери, які підтримували зв’язок з місцевими соціал-демократичними організаціями, розпов­сюджували газету і ленінські праці. Агентами «Искры» в Києві у різний час пра­цювали Ф. В. Ленгнік, П. А. Красиков, М. Е. Бауман, Д. І. Ульянов, М. М. Лит­винов (Валах), О. Г. Шліхтер, С. М. Афанасьева, А. Кузнецова, Г. І. Окулова, В. С. Еобровський та інші. На початку 1901 року в Києві була організована група сприяння «Искре», яка підтримувала систематичний зв’язок з В. І. Леніним, вела жваве листування з редакцією.

«Искра» широко розповсюджувалась серед робітників, інтелігенції, студент­ської молоді Києва. Агенти «Искры» були тісно зв’язані з київськими робітниками, одержували від них інформацію про революційний рух у місті і губернії та надси­лали її до редакції. В 42 номерах газети було надруковано 93 матеріали про Київ і Київську губернію2.

Газета «Искра», твори В. І. Леніна, особливо його праця «Що робити?», віді­грали велику роль у політичному вихованні київських робітників, у вивільненні їх з-під впливу «економістів», у завоюванні Київського комітету РСДРП на бік «Искры».

В результаті масових арештів, проведених властями після І з’їзду РСДРП у 1898 році, в Київському комітеті РСДРП переважали «економісти», які вважали, що робітничий клас повинен вести лише економічну боротьбу, виступали проти об’єднання всіх соціал-демократичних організацій в єдину централізовану партію.

Під впливом «Искры» в Київській організації почали групуватись сили, що виступали за необхідність політичної боротьби. В ході тривалої і гострої боротьби між іскрівцями та «економістами» на кінець 1901 року більшість членів комітету стала на позицію «Искры»3 .

Занепокоєні зростаючим впливом іскрівців серед робітників і пожвавленням політичної боротьби пролетаріату, власті робили все, щоб виявити агентів «Искры». У лютому 1902 року їм вдалося заарештувати представників соціал-демократичних організацій Києва, Москви, Кавказу і редакції «Искры», що прибули до Києва на нараду. Арешти були проведені і в інших містах. Київському жандармському управ­лінню було дано наказ організувати показовий процес над іскрівцями. З цією метою всіх заарештованих іскрівців привезли до Києва і кинули до Лук’янівської тюрми.

Київська група «Искры» з допомогою товаришів, що прибули з Москви, орга­нізувала втечу іскрівців. Серед 11 іскрівців, які 18 серпня 1902 року втекли з Лу­к’янівської тюрми, були М. Е. Бауман, М. М. Литвинов, В. С. Еобровський та інші. З приводу цієї вдалої втечі Київський комітет РСДРП і організація «Искры» випу­стили спеціальну прокламацію4.

Втеча з тюрми і вихід на волю іскрівців сприяли дальшому зростанню впливу ідей «Искры» серед членів Київського комітету РСДРП. На кінець 1902 року комітет визнав «Искру» своїм керівним орга­ном, схвалив створення Організаційного комітету по скликанню II з’їзду РСДРП. Але «економісти», скориставшись від’їздом з Києва кількох іскрівців, скасували це рішення.

Таке становище в Київському комітеті дуже хвилювало В. І. Леніна. В листі до уповноваже­ного «Искры» у Києві Ф. В. Ленгніка В. І. Ленін гостро критикував його за те, що він не увійшов до складу комітету для боротьби за іскрівські прин­ципи й тактику1. Після тривалої боротьби з «еконо­містами» іскрівський напрям остаточно переміг у Київському комітеті РСДРП, про що офіціально було заявлено в березні 1903 року у прокламації комітету2.

Перемога іскрівського напряму в Київському комітеті сприяла дальшій активізації його роботи.

Комітет звертається до робітників з прокламація­ми, в яких роз’яснює значення політичної боротьби. В листівці, випущеній ним 1 квітня під назвою «Чому російському робітникові потрібна політична свобо­да», підкреслювалось, що «російський пролетаріат може добитись розширення політичних прав лише шляхом революційного повстання із зброєю в руках»3.

Особливо велику роль відіграв Київський комітет РСДРП в організації київ­ських робітників для участі в загальному політичному страйку, що охопив влітку 1903 року південь Росії. Страйк, що почався в Баку, був дружно підтриманий про­летаріатом великих промислових центрів України.

Київський комітет РСДРП провів велику підготовчу роботу до страйку, склав вимоги робітників до підприємців, випустив агітаційні листівки. 21 липня комітет звернувся із закликом до залізничників і друкарів підтримати загальний страйк. «Кидайте негайно роботу! — говорилось у відозві комітету.— Наші одеські і ба­кинські товариші чекають нашої підтримки»4. Страйк почався того ж дня. При­пинили роботу робітники Головних залізничних майстерень і Південноросійського машинобудівного заводу, всього близько 4 тис. чоловік. Страйкарі вимагали скоро­чення робочого дня, підвищення заробітної плати, поліпшення умов праці тощо. В листівці «До всіх робітників м. Києва» Київський комітет РСДРП закликав ро­бітників підтримати страйк, що почався5. Другого дня, 22 липня, до страйку приєд­налися друкарі, робітники кількох інших підприємств, а 23 липня страйкували робітники більшості заводів і фабрик, працівники крамниць, конки, пекарень.

Для боротьби з страйкарями до міста були стягнуті війська. Сутички робіт­ників з поліцією і військами відбувалися в багатьох районах міста. 23 липня була вчинена кривава розправа над страйкарями, що зібрались в районі залізничного вокзалу. Робітники припинили рух поїздів, вимагаючи задовольнити їх вимоги. Віце-губернатор, що прибув на місце подій, дав наказ стріляти в беззбройних ро­бітників. В результаті 8 робітників було вбито, багато поранено6.

Звістка про цю звірячу розправу викликала величезне обурення київських робітників. Наступного дня страйк став загальним. В деяких місцях відбувались, демонстрації. 25 липня сталася сутичка між робітниками і козаками на Подолі, внаслідок якої кілька чоловік було поранено.

Київський комітет РСДРП вирішив організувати 27 липня демонстрацію про­тесту проти жорстокої розправи над страйкарями. Проте демонстрація не відбулася, бо до місця її проведення були стягнуті війська, а напередодні в місті проведені арешти. Після 27 липня страйк пішов на спад.

В результаті впертої боротьби робітники добились деякого поліпшення умов праці. Але основне значення страйку полягало в тому, що він сприяв політичному вихованню пролетаріату, показав роль організованої боротьби. Це був огляд сил пролетаріату Росії напередодні революції 1905 року. Оцінюючи загальний страйк 1903 року, В. І. Ленін писав: «Почувається, що ми напередодні барикад…»1.

Частина 1Частина 2Частина 3Частина 4