Київ у період назрівання революційної кризи та в роки першої російської революції (1900-1907 рр.) (продовження)
Частина 1Частина 2Частина 3Частина 4
Наростання революційного руху, наближення революції вимагали якнайшвидшого об’єднання соціал-демократичних організацій в єдину партію робітничого класу, яка очолила б революційну боротьбу. Це завдання повинен був вирішити партійний з’їзд.
II з’їзд РСДРП, що працював з 17 липня по 10 серпня 1903 року за кордоном, відіграв величезну роль в історії революційного руху. Він створив бойову марксистську партію, партію більшовиків, прийняв її Програму і Статут, обрав Центральний Комітет.
Після II з’їзду партії в Києві перебувала російська частина ЦК РСДРП, до складу якої входили Г. М. Кржижановський, Ф. В. Ленгнік, В. А. Носков. Для допомоги членам ЦК в організації виконання рішень II з’їзду РСДРП і налагодженні зв’язку з місцевими партійними організаціями у вересні—жовтні 1903 року у Київ прибули брат В. І. Леніна Дмитро Ілліч Ульянов та сестри Марія Іллінічна Ульянова і Анна Іллінічна Ульянова-Єлізарова. Разом з ними приїхала і мати В. І. Леніна — Марія Олександрівна.
Приїзд сім’ї професіональних революціонерів Ульянових у місто був важливою подією в його революційному житті і викликав піднесення серед партійних працівників. Ульянови розгорнули активну революційну діяльність. Вони відіграли величезну роль у налагодженні роботи російської частини ЦК, розширенні її зв’язків з місцевими партійними комітетами, у боротьбі проти дезорганізаторських дій меншовиків, спрямованих на зрив рішень II з’їзду партії.
В умовах жорстокого поліцейського режиму Ульянови підтримували постійне листування і зв’язок з В. І. Леніним, інформували його про всі найважливіші події в партійному житті міста. В своїх листах у Київ В. І. Ленін приділяв велику увагу зміцненню позицій більшовиків у Київському комітеті, критикував членів ЦК за те, що вони не увійшли в комітет для боротьби з меншовиками. «Треба що б то не стало,— писав В. І. Ленін, — займати позиції скрізь і всюди своїми людьми»2.
Незважаючи на безперервний нагляд царської охранки, встановлений за ними, Ульянови брали практичну участь в пропаганді рішень II з’їзду РСДРП, налагодженні видання нелегальної літератури і розповсюдженні праць В. І. Леніна, підтримували тісний зв’язок з партійними працівниками, передовими робітниками і революційно настроєною інтелігенцією.
Кипуча революційна діяльність Ульянових у Києві була перервана їх арештом. У січні 1904 року Д. І. Ульянов, М. І. Ульянова і А. І. Ульянова-Єлізарова були кинуті у Лук’янівську тюрму. Звільнившись з величезними труднощами з царської катівні, Ульянови з новою силою розгорнули революційну роботу, піднімаючи трудящих на боротьбу проти царизму, поміщиків і капіталістів3.
Більшовикам Києва не вдалось утримати в своїх руках Київський комітет РСДРП. Масові арешти в січні 1904 року значно ослабили позиції більшовиків. Згодом Київський, комітет став цілком меншовицьким.
Однак, незважаючи на засилля меншовиків у комітеті, більшовики Києва продовжували проводити велику агітаційну роботу в масах, готуючи їх до революції, що наближалася. У 1904 році в місті відбулися виступи студентів, заворушення серед запасних у селах губернії1.
Під впливом революційного руху робітників і селян, виступів студентства з’явились опозиційні настрої серед інтелігенції, ліберальної буржуазії. Ліберали виступали проти «крайніх» репресивних заходів царизму, боячись, що вони сприятимуть посиленню революційного руху.
Українська ліберальна буржуазія та ліберали-поміщики звертались до уряду з проханням дозволити викладання в школах українською мовою, видання українською мовою газет та літератури. Вони хотіли використати ненависть українського народу до великодержавної політики царизму в своїх класових цілях.
Інтереси української буржуазії та поміщиків відображали створені на початку XX століття буржуазні партії: «Українська радикальна партія» на чолі з Б. Грінченком, С. Єфремовим та «Українська демократична партія» на чолі з А. Лотоцьким, Є. Тимченком, Є. Чикаленком.
У 1900 році виникла українська дрібнобуржуазна націоналістична партія, що називалась «Революційною українською партією» (РУП). Засновниками і керівниками її були Д. Антонович, М. Русов, В. Винниченко, С. Петлюра та інші. Ця партія, прикриваючись революційною фразою, на ділі проводила антинародну шовіністичну політику, намагалася отруїти свідомість робітників націоналізмом. Вона складалась переважно з дрібнобуржуазної інтелігенції, мала деякий вплив на заможне селянство. У 1904 році РУП розкололася. З неї виділилась «Українська соціал-демократична спілка», яка ввійшла до складу меншовицького крила РСДРП, а решта членів у 1905 році перейменувалась в «Українську соціал-демократичну робітничу партію» (УСДРП). УСДРП пропагувала відокремлення українських робітників від російських, стояла за роздроблення соціал-демократичних організацій за національною ознакою, що ослабило б революційну боротьбу пролетаріату.
Більшовики ганьбили шовіністичну політику царизму, рішуче виступали проти націоналістичних домагань української буржуазії та її партій, засуджували ідею поділу соціал-демократичних організацій за національною ознакою. В. І. Ленін; більшовики відстоювали принцип рівноправності народів і визнання за всіма націями права на самовизначення, вимогу про що було включено у програму партії, прийняту на II з’їзді. Вони закликали пролетаріат усіх національностей до найтіснішого згуртування для боротьби проти царизму і капіталістів.
Таким чином, в Росії наближалась народна революція, очолити яку був покликаний робітничий клас та його партія.
Кривавий розстріл робітників 9 січня 1905 року на площі біля Зимового палацу у Петербурзі поклав початок революції в Росії. Страшна звістка про ці події блискавично рознеслася по всій країні. На знак солідарності з петербурзькими робітниками на боротьбу проти царизму піднявся весь багатомільйонний пролетаріат.
Оцінюючи політичне значення подій 9 січня, В. І. Ленін підкреслював: «Робітничий клас дістав великий урок громадянської війни; революційне виховання пролетаріату за один день ступило вперед так, як воно не могло б ступити в місяці і роки сірого, буденного, забитого життя»1.
До політичного життя і революційної боротьби пробудилися найширші кола трудящих. Почалися страйки робітників в багатьох містах країни. Під впливом революційних подій піднімалось на боротьбу і селянство. Число страйкуючих у січні 1905 року досягло величезної цифри — 440 тис. «І ось саме в цьому пробудженні колосальних народних мас до політичної свідомості і до революційної боротьби, — писав В. І. Ленін,—й полягає історичне значення 22 січня 1905 року»2.
Разом з усім російським пролетаріатом на боротьбу проти царизму піднялися трудящі України.
Про події в Петербурзі у Києві стало відомо наступного дня — 10 січня. На знак протесту проти кривавого злочину царизму 12 січня застрайкували робітники заводів Південноросійського машинобудівного, Гретера і Криванека, Млошевського, Унгермана і Неєдли, Фільферта і Дєдіни та ряду фабрик. Цей страйк охопив близько 6 тис. робітників і тривав понад тиждень.
Активну діяльність під час січневого страйку розгорнули більшовики Київської групи «Вперед» — О. Г. Шліхтер, Г. М. і 3. П. Кржижановські, Л. М. Скорняков, М. П. Козеренко, Г. С. Михайлов, В. Г. Єлагін та інші. Ця група була створена прихильниками ленінської тактики після II з’їзду партії, коли меншовики захопили Київський комітет РСДРП у свої руки.
Меншовики, які окопалися у Київському комітеті РСДРП, всіляко перешкоджали роботі більшовиків серед мас, намагаючись звести боротьбу робітників до економічних вимог. Але під впливом більшовиків робітники міста поряд з економічними вимогами висунули також і політичні. Вони вимагали 8-годинного робочого дня, збільшення заробітної плати на 50 проц., припинення війни з Японією, що її вів царизм на Далекому Сході.
Прагнучи придушити робітничий рух на самому початку, місцеві власті викликали військові частини. До Головних майстерень Південно-Західної залізниці, заводу Гретера і Криванека були кинуті солдати й козаки. Місто і передмістя були поділені на райони, в кожний з яких посилалися дозори і роз’їзди з військових частин. Але, незважаючи на ці заходи, страйковий рух у Києві поширювався далі.
Лише внаслідок жорстоких репресій і дезорганізаторської діяльності меншовиків січневий страйк у Києві не набрав загального характеру. 17 січня припинили страйк робітники Південноросійського машинобудівного заводу. 18 січня на заводі Гретера і Криванека під тиском робітників капіталісти змушені були піти на ряд поступок. Так, акціонерне товариство заводу погодилося на скорочення робочого дня з 11 до 10 годин1. 19 січня більшість робітників київських заводів припинила страйк.
Страйковий рух у Києві продовжувався і в лютому 1905 року. Страйки набули гострого політичного характеру. Значно посилився вплив більшовиків на трудящих міста.
Більшовики Києва взяли активну участь у підготовці лютневого страйку. 7 лютого застрайкували службовці управління Південно-Західної залізниці. У страйку взяло участь 2600 чоловік. Страйкарі під керівництвом більшовиків О. Г. Шліхтера і Г. М. Кржижановського розробили вимоги, які передали адміністрації залізниці. Вони вимагали збільшення заробітної плати, зменшення робочого дня, встановлення обов’язкового державного страхування робітників і службовців, зрівняння в правах робітників — чоловіків і жінок та інше. Страйк тривав до 21 лютого і закінчився перемогою страйкарів. Незважаючи на те, що адміністрація обмежилася в основному лише обіцянками, звільнила активних учасників руху, в т. ч. і О. Г. Шліхтера, цей страйк мав дуже велике значення. Він уперше розбудив до політичного життя масу службовців-залізничників, навчив їх солідарності і згуртованості.
У березні розмах страйкового руху зменшився, але політична активність трудящих Києва була досить високою. Великий вплив на зростання політичної свідомості трудящих мали більшовицькі видання, зокрема більшовицька газета «Вперед». 21 березня під час обшуку в підпільній друкарні Київського комітету РСДРП поліція знайшла один примірник оголошення про видання газети «Вперед», два примірники газети, 3068 прокламацій, праці В. І. Леніна та багато іншої марксистської літератури2.
Під керівництвом більшовиків страйковий рух набирав дедалі гострішого характеру. Страйки мали політичне забарвлення та були запеклими і тривалими.
Відгук пролетаріату України, зокрема Києва, на січневі події в Петербурзі свідчив про високу класову солідарність українських і російських робітників.
Революційні виступи робітників вплинули на активізацію студентського руху. На знак протесту проти кривавого злочину царизму і солідарності з робітничим класом студентство оголосило всеросійський студентський страйк. Революційно-демократична частина студентів Києва приєдналася до нього.
На боротьбу піднялися студенти двох найбільших учбових закладів міста — університету і політехнічного інституту.
15 січня в Київському політехнічному інституті відбулася сходка, де обговорювався план організації демонстрації протесту. Для придушення революційного виступу студентів було кинуто козаків Уральського полку і збірний батальйон Бендерського і Луцького полків1.
У Київському університеті 21 січня відбулися курсові сходки студентів, де було прийнято рішення про проведення демонстрації і страйку. Налякані розмахом студентського руху, царські власті 22 січня закрили університет2. Проте сходки студентів відбувалися у студентській їдальні на Гімназичній вулиці (тепер Леонтовича). За розпорядженням київського губернатора 21 лютого ця їдальня була закрита3.
Великі мітинги відбулися 2 і 9 вересня в політехнічному інституті. Промовці, що виступали там, закликали до повалення самодержавства. ЦК партії більшовиків, надаючи великого значення студентському рухові, запропонував студентським організаціям разом з пролетаріатом почати підготовку до збройного повстання4.
Частина 1Частина 2Частина 3Частина 4