Київ у період назрівання революційної кризи та в роки першої російської революції (1900-1907 рр.) (закінчення)
Частина 1Частина 2Частина 3Частина 4
6 листопада відкрився другий пленум Київської Ради. На ньому були присутні близько 500 делегатів від багатьох заводів, фабрик та інших підприємств міста. Головою Ради було обрано робітника заводу Гретера і Криванека Ф. Алексеева.
На засіданні розгорілась боротьба між більшовиками і меншовиками. Більшовики рішуче викривали намагання меншовиків відвернути увагу робітників від політичних питань, нав’язати рішення про об’єднання Київської Ради робітничих депутатів «Союзом спілок» — політичною організацією буржуазно-ліберальної інтелігенції, яка оформилась у травні 1905 року на з’їзді представників 14 спілок — адвокатів, лікарів, письменників, інженерів, вчителів та інших1. Під впливом більшовиків пленум Київської Ради прийняв резолюцію, в якій говорилося: «Рада робітничих депутатів м. Києва в питанні об’єднання з „Союзом спілок” ухвалює: інтереси робітничого класу вимагають окремої організації пролетаріату, а тому Рада висловлюється проти вступу до „Союзу спілок”»2. Протягом листопада заводи продовжували обирати своїх делегатів до Ради.
Під керівництвом більшовиків виступи робітників Києва за свої права тривали 17 листопада відбулася сходка на Південноросійському заводі3. 14 листопада почався великий страйк на заводі Гретера і Криванека, до якого приєдналися робітники інших підприємств. 16 листопада застрайкували працівники пошти і телеграфу Києва. На телеграф були послані військові телеграфісти з саперних батальйонів, але вони відмовились замінити страйкарів4.
Під впливом революційних виступів робітників посилились заворушення серед солдатів саперних частин.
Ввечері 16 листопада страйк почали солдати 3-ї роти 5-го понтонного батальйону. В цій роті під впливом Київської військової організації РСДРП виник солдатський актив, який мав великий вплив на саперів. Солдати поставили ряд вимог, більшість яких було спрямовано на поліпшення матеріально-побутових умов саперів.
17 листопада військово-революційна організація випустила прокламацію, в якій засуджувалися знущання командира роти штабс-капітана Смирнова з солдатів. Прокламація закінчувалася закликом до солдатів виступити за честь і людську гідність, за праве діло солдатського і народного визволення та обрати представників у Раду солдатських депутатів. На нараді представників військових частин і військової організації РСДРП, яка відбулася на Московській вулиці, № 31, було вирішено 18 листопада почати збройну демонстрацію і перетворити її на збройне повстання5. Всю ніч спішно готувалися до виступу.
Вранці 18 листопада повстали солдати саперної бригади на чолі з підпоручиком Б. П. Жаданівським і рушили в напрямку розташування інших військових частин — спочатку по Московській вулиці до Миколаївських казарм, потім до казарм Курського полку і через Звіринець до залізничної станції Київ-ІІ. До них приєдналися робітники заводів «Арсенал», Південноросійського машинобудівного,
Головних майстерень Південно- Західної залізниці та багатьох інших підприємств міста. На вулицях, де проходили солдати, збиралися юрби народу, які вітали повсталих. Під звуки «Варшав’янки» демонстранти попрямували на Жилянську вулицю до казарм артилерійської бригади.
Проте контрреволюція вжила рішучих заходів. В місто були стягнуті військові частини. Робітники і солдати, які йшли до Брест-Литовського шосе, щоб з’єднатися там з бойовими дружинами Шулявського фабрично-заводського району, були зустрінуті вогнем. На вулицях з’явилися барикади, відбувалися сутички між повсталими і урядовими військами. Понад ЗО чоловік було убито і 100 поранено. Увечері збройне робітничо-солдатське повстання було придушене. 19 листопада у Києві введено воєнний стан.
Царська влада жорстоко розправилася з повсталими. Активні учасники повстання Б. Жаданівський, П. Коровій та інші були засуджені до смертної кари, яку пізніше замінили довічною каторгою. Багато солдатів було заслано до Сибіру І відправлено в дисциплінарні батальйони.
Київська Рада робітничих депутатів підтримала виступ саперів і оголосила загальний політичний страйк. Було вирішено провести демонстрацію в день похорон жертв кривавого розстрілу. 19 листопада у приміщенні політехнічного інституту, де відбувалося засідання Ради робітничих депутатів, зібралося багато робітників. Але демонстрацію вирішили відкласти, бо стало відомо, що готується її розгром. 23 листопада Рада робітничих депутатів ухвалила припинити політичний страйк.
Найвищою точкою першої російської революції було грудневе збройне повстання 1905 року. Воно мало великий відгук на Україні. Активно виступили на підтримку московського пролетаріату робітники Києва. На мітингах, які відбулися в місті, вони висловлювали свою солідарність з робітниками Москви. 12 грудня почався страйк, в якому взяло участь 5 тис. чоловік. Але внаслідок дезорганізаторської діяльності меншовиків він не переріс у збройне повстання.
16 грудня власті вирішили ліквідувати «Шулявську республіку», де влада фактично знаходилась в руках робітників. Сюди були кинуті урядові війська, які проводили поголовні обшуки і арешти. Були заарештовані члени Київської Ради робітничих депутатів.
Грудневе повстання зазнало поразки. Але, як вказував В. І. Ленін, «робітники Петербурга, Києва, Одеси, Варшави, Лодзі не розбиті. Вони виснажені страшенно тяжкою боротьбою, що тягнеться вже цілий рік, але їх мужність не зломлена. Вони збираються з силами, щоб знову почати боротьбу за свободу»1.
Після поразки грудневого збройного повстання 1905 року революція пішла на спад. Царський уряд скористався цим, щоб остаточно придушити її.
Репресії царизму були спрямовані насамперед проти більшовиків, які очолили всі революційні виступи пролетаріату. Жорстоких переслідувань зазнав київський пролетаріат. Після придушення «Шулявської республіки» і розгрому Київської Ради робітничих депутатів царські власті посилили наступ проти робітників та їх організацій. Не припинялися облави, обшуки, арешти. Придушувати революційний рух царизму допомагали київські чорносотенці з відділень «Російського зібрання», «Російської монархічної партії», «Російського братства» та «Союзу руського народу».
Проте і в цих тяжких умовах найжорстокішого поліцейського терору київські більшовики не припиняли організаційної та агітаційно-пропагандистської роботи серед широких мас трудящих, спрямовували революційну боротьбу робітників.
Керуючись рішеннями III з’їзду партії, Таммерфорської конференції і настановами В. І. Леніна, київські більшовики згуртовували трудящі маси навколо більшовицьких лозунгів, вели агітацію за активний бойкот І Державної думи, з новими силами почали готуватись до збройного повстання.
В той же час загострилася боротьба між більшовиками і меншовиками. Важливою теоретичною зброєю київських більшовиків в їх боротьбі проти меншовиків була знаменита книга В. І. Леніна «Дві тактики соціал-демократії в демократичній революції», яка в той час набула значного розповсюдження в місті. Розширення і зміцнення зв’язків з масами проходило також у запеклій боротьбі з українськими та єврейськими буржуазними націоналістами. їх націоналістичним- програмам більшовики протиставили бойову марксистську програму пролетарського інтернаціоналізму. Непримиренна боротьба більшовиків проти великодержавного шовінізму і місцевого буржуазного націоналізму допомагала визріванню у народних мас високої революційної свідомості, сприяла зміцненню дружби між усіма народами Росії. Більшовики Києва вели також боротьбу проти есерів та анархістів.
Позиції київських більшовиків значно зміцнилися після приїзду в місто ряду більшовиків з Москви та інших міст, учасників грудневого повстання. Почастішали масовки, стало практикуватися читання політичних рефератів. Автором одного з цікавих рефератів був видатний більшовик Артем (Ф. А. Сергеев), який в цей час приїхав у місто.
Борючись за вплив на робітничі маси, більшовики Києва почали видавати щоденну легальну газету «Работник». У першому номері її, що вийшов 8 червня 1906 року, була вміщена стаття В. І. Леніна «Напередодні».
Київські більшовики надавали великого значення революційній роботі у профспілках. У 1906 році в місті налічувалось 22 профспілки, які створили Центральне бюро Київських профспілок, що існувало нелегально. Професійні спілки при активній допомозі більшовиків сприяли зростанню класової свідомості робітників, відігравали значну роль у їх боротьбі за свої економічні і політичні права.
Продовжуючи готувати трудящих до майбутніх боїв з самодержавством, київські більшовики невтомно роз’яснювали їм шкідливість конституційних ілюзій, які поширювала ліберальна буржуазія. Вони розглядали думу як грубу підробку народного представництва, боролись за розгортання революції. При Київському комітеті РСДРП на початку 1906 року була створена бойова дружина, яка готувала ядро для майбутнього збройного повстання.
Незважаючи на жорстокі репресії, робітники, керовані більшовиками, не припиняли боротьби. Перші роковини революції — 9 січня 1906 року були відзначені у місті одноденним політичним страйком. Припинили роботу робітники заводів Південноросійського машинобудівного, Терещенка, Унгермана і Неєдли, Фільверта і Дєдіни, Шиманського, Млошевського, пароплавних майстерень, тютюнової фабрики братів Коген та багатьох інших.
Особливо активізувався робітничий рух у Першотравневі дні 1906 року. В день Першого травня в Києві був проведений одноденний страйк, в якому взяли участь робітники всіх фабрик і заводів.
Велику роботу у 1906—1907 рр. проводило Вузлове бюро РСДРП Південно-Західної залізниці, яке діяло під керівництвом більшовиків. Воно вело агітацію і пропаганду серед залізничників, влаштовувало масовки й збори, розповсюджувало листівки, спрямовувало діяльність профспілок. Особливо значну роботу розгорнуло бюро по зміцненню союзу робітничого класу з селянством, розповсюджуючи серед селян губернії нелегальні прокламації, газети, брошури.
Під впливом боротьби робітників і селян у 1906—1907 рр. відбувались заворушення і у військових частинах київського гарнізону, де активно продовжувала Працювати Київська військова організація РСДРП. У березні 1906 року вона почала видавати спеціальну газету для солдатів — «Голос солдата». Посилилась і усна агітація. Систематично скликались солдатські сходки, більшовики частіше проникали в казарми і проводили там революційну роботу. Посиленню роботи Київської військово-революційної організації сприяв приїзд у Київ групи більшовиків, у т. ч. Д. 3. Мануїльського і О. А. Трояновського. 23 січня 1906 року у місті відбулося заворушення солдатів 7-го саперного батальйону.
Робітники відступали повільно, з боями. Хоч кількість страйкуючих у Києві, як і в інших містах країни, зменшилася, проте в 1906 році у страйках взяло участь близько 10 тис. робітників. Ні численні арешти, ні тяжкі переслідування не зламали духу київських більшовиків, які продовжували готувати пролетаріат до нового революційного піднесення.
Незважаючи на поразку, революція 1905—1907 рр. мала величезне історичне значення. Вона була першою народною революцією епохи імперіалізму і знаменувала собою початок найглибших політичних потрясінь і революційних битв. За роки революції народи Росії, в т. ч. і український народ, нагромадили неоціненний політичний досвід, який став могутньою зброєю в їх наступній боротьбі за своє соціальне і національне визволення.
Частина 1Частина 2Частина 3Частина 4