Київ у період боротьби за виконання плану першої п’ятирічки (1928 — 1932 рр.)
Роки першої п’ятирічки знаменні гігантськими історичними зрушеннями в економічному і політичному житті країни і величезними перемогами соціалістичного будівництва в СРСР і в складовій, невід’ємній його частині — Радянській Україні.
Досить сказати, що першим п’ятирічним планом розвитку народного господарства УРСР передбачалося збільшення обсягу промислової продукції в республіці майже в три рази і підвищення продуктивності сільського господарства на 50 проц. в порівнянні з довоєнним рівнем.
Скрізь тоді в країні тривало величезне нове будівництво, особливо підприємств важкої промисловості, і насамперед машинобудування, здійснювалась реконструкція старих промислових підприємств, створювались колгоспи і радгоспи.
Трудящі Києва під керівництвом Комуністичної партії боролися за виконання завдань першої п’ятирічки. Велику допомогу їм надавали ЦК ВКП(б) і РНК СРСР. Зокрема, у грудні 1929 року великі і середні підприємства Києва були передані у відання союзних і республіканських об’єднань. Цим самим підприємства були переведені на централізоване постачання сировиною та напівфабрикатами і одержували централізовані замовлення на продукцію. Зміна в підпорядкуванні підприємств міста сприяла значному розвитку київських заводів і фабрик, визначенню їх спеціалізації. Київ починає розвиватися як центр середнього і точного машинобудування.
Серед багатьох проблем перша п’ятирічка намітила і проблему «Великого Дніпра», яка передбачала створення єдиного водного шляху від Балтики до Чорного моря, і будівництво річкового флоту. Центром судобудування повинен був стати Київ.
Ще в 1928 році на нараді в «Укрбудмаштресті» було прийнято рішення про завантаження заводу «Ленінська кузня» замовленнями на виготовлення котлів, машин і суднових механізмів для пароплавів і барж Дніпровського пароплавства. З того часу «Ленінська кузня» і почала спеціалізуватися, як підприємство річкового суднобудування. Перший п’ятирічний план передбачав для заводу «Ленінська кузня» будівництво 60 буксирних пароплавів і 18 барж. Для виконання цього плану були побудовані на березі річки в районі залізничного мосту тимчасові суднобудівні майстерні, а на Рибальському острові — суднобудівну верф. Протягом 1929 і 1930 рр. було збудовано і введено в експлуатацію заготівельний, деревообробний, монтажний, електрозварювальний та інструментальний цехи, а також житловий будинок і школу ФЗН. У 1930 році завдання по суднобудуванню заводу було збільшено. Зокрема верф повинна була спустити на воду 230 буксирів. Нагадаємо, що до революції колишній Південноросійський завод випускав лише 45 парових машин на рік.
На реконструкцію заводу «Ленінська кузня» уряд у 1931—1932 рр. асигнував 6.5 млн. крб. Були збудовані великий котельний цех, потужна кузня і значно поширені чавуноливарний і сталеливарний цехи. У 1933 році закінчилось спорудження великого механічного цеху для виробництва допоміжних суднових механізмів (штурвалів, брашпилів, конденсаторів тощо) і розпочалось будівництво великого механічного цеху для випуску парових машин. Так, завод «Ленінська кузня» і верф перетворювались у суднобудівельну базу «Великого Дніпра». Колектив цього підприємства за допомогою професора Є. О. Патона першим в країні освоїв виготовлення буксирних пароплавів з суцільнозварними корпусами. Теоретичні обчислення показали, що запровадження цього методу у суднобудуванні може дати 27.5 проц. економії металу, скоротити строки будівництва, знизити його вартість. Заміна клепання електрозварюванням мала революціонізуюче значення в суднобудівній промисловості. Тепер майже 100 проц. з’єднань у річкових суден здійснюється таким способом. Натхненна, творча праця всього колективу давала свої на-слідки. Тільки за один 1932 рік валова продукція заводу зросла з 11,5 млн. крб. до 17,2 млн. крб. (у цінах 1926/27 року)2. Завод успішно освоїв виробництво нової техніки (клапанні парові машини, пародинамо тощо), звільняючи Радянський Союз від імпорту цих машин.
Взагалі промислові підприємства міста за роки першої п’ятирічки налагодили виробництво понад 200 видів нової продукції — машин, приладів, інструментів, які раніше імпортувались.
Зазнав значної реконструкції завод «Більшовик». На місці старого підприємства фактично був споруджений новий завод. Виросло 6 нових корпусів і цехів, зокрема великий механічний корпус площею 12 тис. кв. м, чавуноливарний цех, цех кислототривкого чавуну, кузня, компресорна станція і багато побутових закладів. Робітники «Більшовика» під керівництвом партійної організації опанували техніку електрозварювання. Якщо у 1929 році на підприємстві був лише один електрозварювальний апарат і один електрозварювач, то в 1933 році більшість робіт у котельному цеху перевели на електрозварювання. Проведена реконструкція давала можливість значно збільшити потужність заводу і розширити асортимент продукції. Так, коли перед реконструкцією завод виробляв 1775 т чавунного литва, то після реконструкції він став виробляти 26 тис. т. Виробництво сталевого литва зросло з 818 т до 10 тис. т, а обсяг котельних робіт зріс з 2,5 тис. до 27 тис. т3. Підприємство з 1933 року почало спеціалізуватись на виготовленні устаткування для хімічної промисловості. Завод почав випускати кислототривкий чавун, сталь, а також полімеризатори, концентратори, бензольні колонки, реторти, випарки, сатуратори, дифузори. На XVII конференції ВКП(б) В. В. Куйбишев у своєму виступі підкреслив, що київський завод «Більшовик» є одним з головних підприємств в CPСP, яке вироблятиме хімічну апаратуру в другій п’ятирічці.
За рішенням Радянського уряду в 1929—1931 рр. була проведена реконструкція київського заводу «Транссигнал», підпорядкованого Наркомату шляхів сполучення. Тоді було споруджено головний корпус та чавуноливарний цех. «Транссигнал» став заводом всесоюзного значення по виготовленню апаратів СЦБ (сигналізація, централізація, блокування), селекторних ключів, жезлових апаратів та іншого устаткування для залізничного транспорту. Про швидкі темпи зростання цього підприємства свідчать такі дані: якщо у 1931 році валова продукція становила 3,9 млн. крб., то у 1932 році — 4,5 млн. карбованців.
За клопотанням партійних і радянських організацій міста і республіки ЦК ВКП(б) і Радянський уряд виділили кошти для реконструкції заводу ім. Домбаля (тепер ім. Дзержинського), який виробляв трамвайні вагони та капітально ремонтував їх. У 1931—1932 рр. підприємство збагатилось естампажним, стельмаховим і складальним цехами, кузнею. Реконструкція сприяла зростанню виробничої потужності заводу. Раніш він випускав щороку 20 нових і 500 відремонтованих вагонів, а після реконструкції — 280 нових трамвайних вагонів, крім того, завод випускав трамвайне устаткування і капітально ремонтував трамвайні вагони, задовольняючи потреби трамвайного господарства не тільки Києва, а і всієї республіки.
За роки першої п’ятирічки було розширено головний корпус кабельного заводу, збудовано обмотувальний, котельний і прокатний цехи. Виробнича потужність підприємства зросла з 2,3 млн. крб. на рік до 24 млн. крб. (у цінах 1926/27 року)1. За висновками спеціальної комісії ВРНГ СРСР, Київський кабельний завод у 1931 році став підприємством союзного значення по виробництву кабелів силових, шахтних, підвісних, емальованих, панцирних та кабелів для врубових машин.
Протягом першої п’ятирічки значно зросло в Києві і виробництво сільськогосподарських машин. Універсальні тракторні сівалки почав виробляти завод «Червоний плугатар», сита для комбайнів — завод ім. Письменного, запасні тракторні частини — завод ім. Лепсе. Після реконструкції профіль заводу «Червоний плугатар» змінюється. З 1932 року він почав масове виробництво траншейних багатоковшових екскаваторів, автобетономішалок, ексцентрикових грохотів тощо. Тоді ж завод став називатись «Червоний екскаватор».
Одночасно з розвитком підприємств середнього і точного машинобудування в Києві досить швидкими темпами зростали легка, харчова, деревообробна, поліграфічна і силікатно-керамічна промисловість. Значної реконструкції зазнали в роки першої п’ятирічки деревообробна фабрика ім. Боженка, яка виробляла меблі, лісохімічний завод по переробці живиці, деревообробний комбінат, що виробляв напівфабрикати для меблевої фабрики та паркет, беконна фабрика в Дарниці та ряд інших підприємств. Кондитерська фабрика ім. К. Маркса після реконструкції збільшила виробництво продукції з 10,7 т у 1930 році до 33,6 т у 1931 році.
Водночас у Києві будувалися нові підприємства. В першій п’ятирічці було побудовано і налагоджено виробництво на 26 нових державних фабриках і заводах. Це були в основному великі механізовані підприємства. Введена в дію у 1929 році 4-а взуттєва фабрика вже у 1932 році дала 2,2 млн. пар взуття. Швейна фабрика ім. Горького у тому ж році виготовила продукції на ЗО млн. крб. На 20 млн. крб. продукції випускала щороку трикотажна фабрика, збудована в 1930 році. Нарощували темпи виробництва і колективи новозбудованих заводів «Червоний гумовик» і термосного, фотохімічної фабрики та інших підприємств.
Про розмах промислового будівництва у Києві красномовно свідчить зростання капіталовкладень у промисловість. Якщо в 1929 році вони становили 10,3 млн. крб., то у 1932 році — 42,5 млн. крб. а в цілому за 4 роки капіталовкладення в промисловість Києва перевищили 115 млн. карбованців.
Поряд з зростанням державної промисловості розвивалася й промислова кооперація міста. У 1930 році у Києві налічувалось 102 промислові кооперативи,, які об’єднували 17 981 чол. Промкооперація поширювалась не шляхом кількісного зростання підприємств, а шляхом укрупнення існуючих, їх спеціалізації. Головна увага промкооперації була спрямована на розвиток виробництва будівельних матеріалів та виробів з місцевої сировини і утилю. Підприємства промкооперації в 1928—1930 рр. виробляли картоплечистки, овочерізки, провадили лагодження взуття та одягу. Тоді ж були створені великі виробничі об’єднання — «Коопремонт», «Кооподяг», «Харчопродукт», «Текстильник» та ін. За 1930—1933 рр. продукція промислової кооперації зросла з 43 млн. крб. до 154 млн. крб., головним чином за рахунок збільшення виробництва речей широкого вжитку. В роки п’ятирічки відбувалася дальша концентрація і деяка реконструкція підприємств, зростала продуктивність праці членів артілей. Це дало можливість промкооперації зменшити кількість робітників у своїй системі, передавши у державну промисловість до 10 тис. робітників.
Досить значне місце в київській промисловості посідали і підприємства окремих відомств. Найбільшими серед них були КПВРЗ, майстерні Дніпровської флотилії, електромеханічні майстерні Південно-Західної залізниці (КРЕЗ) та інші. Відомча промисловість у зв’язку з загальним розвитком народного господарства теж значно зростала і в 1929—1930 рр. давала продукції на 28 млн. крб., або майже 12 проц. загальної продукції державної промисловості міста.
В цілому за першу п’ятирічку вся промисловість Києва збільшила обсяг виробництва в 4,2 раза і виробляла продукції майже на півмільярда крб.3. Головною особливістю в розвитку промисловості Києва у першій п’ятирічці було те, що металообробна промисловість стала домінуючою.
Налагодження виробництва машин і приладів було великим досягненням в боротьбі за економічну незалежність СРСР. Якщо в 1927—1928 рр. харчова промисловість більше ніж у 2,5 раза перевищувала металообробну промисловість щодо обсягу продукції, то наприкінці першої п’ятирічки ці галузі вже вирівнюються. У металообробній промисловості в 1932 році було зосереджено 39,4 проц. всіх робітників. Друге місце щодо кількості робітників (25,2 проц.) посідала взуттєва і швейна промисловість.
Таким чином, промисловість Києва розвивалась у цілковитій відповідності з директивами Комуністичної партії і Радянського уряду про здійснення соціалістичної індустріалізації країни.
Збільшення випуску промислової продукції заводами і фабриками Києва, природно, відбилося і на питомій вазі київської промисловості щодо промисловості УРСР і всього Радянського Союзу. Вона становила 10,7 проц. усієї промисловості республіки і 2,5 проц. промисловості СРСР4.
У першій п’ятирічці в Києві була організована і розвинулась фотокінопромисловість.
Нові для Києва галузі з’явилися і в харчовій промисловості. Зокрема було налагоджено виробництво консервів, бекону, крохмалу. Різко збільшила випуск продукції кондитерська промисловість. Виробництво взуття зросло в 5,5 раза, швейних виробів — у 19 разів, трикотажних виробів — у 23 рази.
Величезну братерську допомогу трудящим Києва у здійсненні завдань першої п’ятирічки подавали колективи промислових підприємств Москви, Ленінграда, Тули, Ярославля та інших міст Російської федерації. Зокрема, робітники московського заводу «Красный пролетарий», ленінградського — «Красный путиловец», горьковського «Двигатель революции» виконували замовлення на устаткування для київського заводу «Ленінська кузня». Завод «Красная Пресня» у Москві, електрозавод у Ярославлі, підприємства Тули та Іжевська — оснащували свердлильними і токарними верстатами київський завод «Червоний двигун». Протягом 1931—1932 рр. кондитерська фабрика ім. К. Маркса одержала з Москви і Ленінграда 35 першокласних заверточних та кегельних машин. Робітники Ленінграда за короткий час виготовили устаткування для першої черги Київської районної електростанції. У 1932 році Київська трикотажна фабрика одержала 140 машин, виготовлених на заводах Москви і Ленінграда. Текстильні фабрики Російської федерації постачали сировину швейним підприємствам Києва. У свою чергу кияни з великим ентузіазмом виконували замовлення Магнітобуду, Кузнецькбуду, Березниківського хімкомбінату та інших новобудов країни.
Промисловість Києва, що розвивалася, споживала багато електроенергії.
І введена в дію 2 травня 1930 року перша черга київської районної електростанції потужністю 21,3 тис. кіловат уже не могла задовольнити зростаючі потреби міста. Тому постало питання про реконструкцію існуючих і будівництво нових електростанцій. Це було здійснено в роки другої п’ятирічки.
Оновлення верстатного парку на фабриках і заводах, освоєння виробництва нових видів продукції постійно вимагали підвищення технічних знань робітників та інженерно-технічних працівників. Тому І всесоюзна конференція працівників соціалістичної промисловості, скликана ЦК ВКП(б) і РНК СРСР 4 лютого 1931 року, проголосила: «Техніка в період реконструкції вирішує все!» Комуністична партія закликала робітничий клас, господарників-комуністів покласти край зневажливому ставленню до техніки, оволодіти новою технікою і цим самим прискорити реконструкцію народного господарства. Це було тим більш необхідно, бо робітничий клас країни поповнювався з середовища селян, які не мали ніякого досвіду роботи на механізованих промислових підприємствах.
Зросла і чисельність робітників на підприємствах Києва. На кінець п’ятирічки тут працювало понад 50 тис. робітників.
В результаті величезної організаторської роботи Комуністичної партії Радянський Союз у реконструктивний період, як зазначалося на XVII з’їзді партії, перетворився в країну масового технічного навчання. Робітники Києва під керівництвом міської партійної організації наполегливо оволодівали технікою. В 1931 році на 20 найбільших підприємствах міста постійно працювало 386 виробничо-технічних гуртків. На заводах «Більшовик», «Ленінська кузня», «Арсенал», кабельному та ін. були створені виробничо-технічні гуртки, курси підвищення кваліфікації майстрів та середнього технічного персоналу, вечірні технікуми. Для керівних працівників цехів був організований постійно діючий семінар по вивченню технологічних процесів. Великий потяг до технічних знань виявляли комсомольці. Наприклад, у квітні 1931 року у виробничо-технічних гуртках заводу «Більшовик» навчалось 1200 комсомольців, на курсах підготовки бригадирів — 50 чоловік.
Велику роль в організації технічної пропаганди відігравали будинки техніки. До читання лекцій і проведення консультацій залучались видатні виробничники-фахівці і вчені, зокрема, перед робітниками часто виступав з лекціями академік Є. О. Патон.
У період соціалістичної реконструкції народного господарства особливо гостро постало завдання підготовки нової, радянської, зокрема технічної, інтелігенції. Колективи промислових підприємств посилали на навчання передових робітників. У 1931 році завод ім. Лепсе направив у київські вузи 120 чол., завод «Ленінська кузня» — 47, депо ім. Андреева — 20 чоловік. Значна частина випускників київських технічних вузів направлялась для роботи на підприємства міста. Це сприяло збільшенню тут кількості інженерно-технічних кадрів. Цікаві такі дані: якщо в 1913 році на підприємствах Києва працювало 380 інженерно-технічних працівників, то на кінець п’ятирічки лише на заводі «Більшовик» було 414 інженерів і техніків, на заводі «Ленінська кузня» — 406, «Червоному екскаваторі» — 112 чоловік.
Піднесення народного господарства республіки, велике зростання економіки міста в роки довоєнних п’ятирічок визначили інтенсивний розвиток Київського залізничного вузла, зумовили його реконструкцію. Якщо напередодні першої п’ятирічки вантажооборот залізничного вузла становив 1518 тис. т на рік, а кількість перевезених пасажирів 1900 тис., то в останній рік першої п’ятирічки вантажооборот збільшився в 2,2 раза, а кількість пасажирів — в 3,5 раза проти 1927/28 року. У 1934 році було в основному закінчено будівництво першої черги нового Київського вокзалу, спорудження якого розпочалося ще в 1928 році.
Відкриття нового залізничного вокзалу мало важливе значення для поліпшення обслуговування пасажирів.
Будувався Київський цивільний аеропорт, який став до ладу у першому кварталі 1933 року. Спочатку провадились лише випадкові рейси на поштових літаках, а з серпня 1933 року був відкритий регулярний поштово-пасажирський рух на лінії Київ — Харків. У наступні роки відкрито ряд нових ліній. Цивільний повітряний транспорт набував все більшого значення.