Київ у революційно-демократичному і національно-визвольному русі
У другій половині XIX століття Київ відігравав важливу роль у громадсько- політичному житті Росії, був одним з визначних центрів революційного і національно-визвольного руху на Україні.
В середині XIX століття намітилося велике піднесення суспільного руху, поштовхом до якого стали поразки Росії у Кримській війні і все зростаюча хвиля селянських заворушень. На Україні, як і в цілому в Росії, відбувався перехід від дворянського до різночинського періоду визвольного руху. «Падіння кріпосного права,— писав В. І. Ленін, — викликало появу різночинця, як головного, масового діяча і визвольного руху взагалі і демократичної, безцензурної преси зокрема»3. В поре- формений період різночинці — головним чином шкільна молодь, учителі та інші представники інтелігенції — відігравали провідну роль у визвольній боротьбі, посівши в ній місце, яке в дореформений час належало кращим представникам дворянства.
Пробудженню різночинців до активної громадсько-політичної діяльності допомогли дворянський революціонер Герцен і створений ним «Колокол». Революціонери-різночинці підхопили, розширили, зміцнили й загартували революційну агітацію Герцена. «Ширше стало коло борців, ближчий їхній зв’язок з народом»,— писав про різночинців В. І. Ленін1. З свого середовища вони висунули видатних діячів визвольного руху — Шевченка, Чернишевського, Добролюбова, блискучу плеяду революціонерів 70-х років, героїв «Народної волі». Різночинський період визвольного руху в Росії, в тому числі й на Україні, тривав до середини 90-х років, коли на арену революційної боротьби виступив пролетаріат.
Пануючим напрямом визвольної суспільної думки на цьому етапі було народництво — «ідеологія (система поглядів) селянської демократії в Росії»2. Основоположником російського народництва ще в дореформений час виступив О. І. Герцен3. Слідом за Герценом народницькі погляди розвинув великий російський революційний демократ М. Г. Чернишевський4.
Скасування кріпацтва відбулося в умовах гострої класової і суспільно-політичної боротьби, що призвела до виникнення в країні революційної ситуації. Обстановка була тоді напруженою. Початок 60-х років В. І. Ленін називав часом «першого демократичного піднесення в Росії»5. Факторами, що робили тоді можливим революційний вибух, були, за словами В. І. Леніна, «польське заворушення, невдоволення у Фінляндії, вимога політичних реформ усією пресою і всім дворянством, поширення по всій Росії «Колокола», могутня проповідь Чернишевського, який умів і підцензурними статтями виховувати справжніх революціонерів, поява прокламацій, заворушення селян, яких «дуже часто» доводилося з допомогою військової сили і з пролиттям крові примушувати прийняти «Положення», що обдирало їх, як липку, колективні відмови дворян — мирових посередників застосувати таке «Положення», студентські безпорядки»6.
Бурхливими були ці роки й у Києві. Осередком визвольного руху у місті став університет, який за кількістю студентів посідав друге місце в Росії (після Московського). З кінця 50-х років почався процес деякої демократизації студентського складу за рахунок збільшення числа студентів недворянського походження. За підрахунками ректора університету М. X. Бунге, за 10 років (1859—1869) кількість дворян серед студентів зменшилась майже вдвоє (з 60,9 до 31 проц.)7 8. В університетські аудиторії впевнено крокував різночинець.
У 1861—1862 рр. в університеті випускалися нелегальні рукописні журнали «Самостайне слово» і «Громадниця», на сторінках яких студенти відгукувалися на злободенні політичні питання. Окремі номери журналів, старанно переписані А. О. Красовським, збереглися в його судовій справі до нашого часу.
Демократична інтелігенція і студентство Києва взяли активну участь у революційній пропаганді початку 60-х років. Студентська молодь читала й розповсюджувала герценівські твори, газету «Колокол», нелегальні політичні прокламації, журнал «Современник», заборонені вірші тощо. В березні 1862 року у студента Я. Лободовського було знайдено три номери таємної прокламації «Великорусе». На допиті Лободовський зізнався, що прокламацію він одержав від студента Е. Орлова. При обшуку в останнього було відібрано копію листа Герцена до Олександра II і два номери «Колокола» за 1859 рік^.
Студент історико-філологічного факультету Є. Моссаковський провадив революційну пропаганду і поширював заборонені твори, в тому числі герценівські видання, серед учнів військового училища, де він був викладачем1.
Прикомандирований до Київського кадетського корпусу підполковник А. О. Красовський у червні 1862 року, дізнавшись про те, що на придушення селянських заворушень у Канівському повіті буде відправлений 4-й резервний батальйон Житомирського піхотного полку, дислокований під Києвом, склав відозву до солдатів із закликом відмовитись від участі в екзекуціях. Красовського було заарештовано. Військово-польовий суд засудив його до розстрілу, заміненого 12-річною каторгою в рудниках.
Революційна агітація Красовського не залишилась безслідною, вона знайшла відгук з боку солдатів. В солдатському листі, переданому Красовському в каземат, повідомлялось, що властям вдалося знайти лише 6 відозв, решта залишилась у солдатів, які «їх напам’ять завчили і в інші полки, кому слід, передали». «Спасибі Вам, чесний, благородний страждалець, — писали солдати, — за Вашу любов до бідного солдата і його брата рідного мужика»2. Гаряче співчувала Красовському і передова студентська молодь. В університеті було вивішено оголошення, в якому студенти запрошувались взяти участь у проводах Красовського.
У вересні 1862 року біля містечка Богушкова Слобідка Золотоніського повіту на Полтавщині була знайдена прокламація «Усім добрим людям», в якій колишні поміщицькі селяни, козаки й міщани закликалися, наслідуючи приклад гайдамаків, повстати проти панів, за завоювання землі і волі. Прокламація була складена в Києві3.
Київ був важливим центром польського національно-визвольного руху на Правобережній Україні. Тут відбувалися демонстрації-панахиди по загиблих у Варшаві учасниках маніфестацій, бурхливі студентські сходки в університеті. Організовані в кінці 50-х років польські студентські гміни (земляцтва) згодом перетворилися на таємну польську політичну організацію, що була підпорядкована головному центру у Варшаві.
Серед офіцерів Кременчуцького піхотного полку, дислокованого в Києві, поляки поширювали літографовану статтю Герцена «Vivat Роїопіа», в якій містився заклик не стріляти в поляків, що домагаються своєї незалежності4. Під керівництвом відомого діяча польського визвольного руху С. Бобровського в січні 1862 р. в літографії при друкарні Києво-Печерської лаври були надруковані три номери прокламації «Великорусе» і початок газети «Відродження» (польською мовою)5.
Підготовкою польського повстання на Правобережній Україні керував створений у Києві в 1862 році «Провінціальний комітет на Русі».
З метою залучення на бік повстання українського селянства у Києві в березні 1863 року була надрукована прокламація «Грамота сільському народу», в якій містилась обіцянка передати селянам у власність ті землі, якими вони вже володіли, ліквідації феодальних повинностей тощо.
Виступ польських повстанців у Києві, в основному студентів університету, відбувся в ніч з 26 на 27 квітня 1863 року. Однак недалеко від міста повстанці, яких налічувалось кількасот чоловік, були розгромлені царськими військами. Частину їх було вбито під час сутички, решта потрапила в полон. Українське селянство не підтримало польське повстання.
Демократичне піднесення початку 60-х років не переросло в революцію. За словами В. І. Леніна, «революційний рух у Росії був тоді слабий до мізерності, а революційного класу серед пригноблених мас зовсім ще не було»1. Селянські повстання були неорганізованими, роздробленими, стихійними «бунтами», і їх легко придушували. Царизму вдалося відбити перший революційно-демократичний натиск. Почалася жорстока політична реакція, що особливо посилилася після замаху Д. Каракозова на Олександра II (1866 р.).
Нове пожвавлення активності різночинної інтелігенції спостерігається лише в кінці 60-х років. Першим його проявом були студентські заворушення 1869 року в Петербурзі. Рух знайшов відгук і в Києві. В університеті відбувались бурхливі сходки, на яких обговорювались питання, що хвилювали студентів.
Кінець 60-х — початок 70-х років ознаменувався рядом важливих подій у громадсько-політичному житті Росії. На молодь великий вплив справили літературно- публіцистичні виступи П. Л. Лаврова, М. К. Михайловського, В. В. Берві-Флеровського. Значний резонанс мав і судовий процес над нечаєвцями (1871 р.). Всупереч задумам царського уряду за допомогою цього процесу дискредитувати революціонерів молодь була захоплена самовідданістю і готовністю підсудних піти на жертву задля блага народу. До студентів доходили чутки про діяльність Міжнародного товариства робітників (І Інтернаціоналу), про повстання паризького пролетаріату і утворення ним знаменитої Паризької комуни. У 1872 році російською мовою було видано геніальний твір К. Маркса «Капітал», з захопленням зустрінутий прогресивною громадськістю. Економічну теорію Маркса сприйняв і популяризував доцент Київського університету М. І. Зібер.
В кінці 60-х — на початку 70-х років у Київському університеті, незважаючи на утиски, розгорнувся самоосвітній рух молоді. Серед студентів виникали наукові, літературні та інші гуртки. Проведене за наказом міністра народної освіти розслідування виявило, що в студентських гуртках об’єднувалося до 500 чоловік. Було створено також студентську касу взаємодопомоги і студентський суд.
Проте суспільно-політичний рух у Києві в цей період не обмежувався діяльністю тільки студентських гуртків самоосвіти. Тут були створені різні народницькі гуртки, а також активізувала свою роботу українська «громада».
У 1872 році виник народницький гурток, близький до так званих «чайковців», який провадив пропаганду серед робітників. До його складу входили П. Аксельрод, С. Лур’є, М. Колодкевич, брати Левенталь, І. Рашевський, В. Емме, Я. Стефанович та інші. Гурток встановив і підтримував зв’язки з однодумцями в Петербурзі, Москві, Одесі. З двох напрямів, що оформилися в народництві на початку 70-х років, київські «чайковці» спочатку схилялися до пропагандистського, який обгрунтував на сторінках журналу «Вперед» П. Л. Лавров. Однак з кінця 1873 року серед них посилився вплив бакунізму.
«Штаб-квартирою» бакуністів у Києві була так звана «Київська комуна». За словами одного з діячів народницького руху С. Ковалика, більшість революціонерів, що обрала своєю «штаб-квартирою «Київську комуну», відзначалась неабиякою енергією, проявила велику працездатність і в усякому разі не послабила репутації Києва як одного з великих революційних центрів»1. У цьому гуртку було кілька десятків чоловік. Значна частина з них жила на квартирі в будинку Лемінського на Мало-Васильківській вулиці.
К. Дебогорій-Мокрієвич писав, що «комуна» виконувала призначення «революційної станції» і була місцем зустрічі народників. В «комуні» міг оселитися кожний, хто погоджувався «йти в народ»2. Однак переважали в ній народники-бакуністи.
«Ходіння в народ» революціонерів 70-х років В. І. Ленін вважав «розквітом дійового народництва»3. Народники йшли в народ з метою підняти його зразу ж на соціалістичну революцію. Активну участь у «ходінні в народ» на Україні взяли члени «Київської комуни». Так, В. Дебогорій-Мокрієвич, Я. Стефанович і В. Фішер та інші вирушили «в народ» під виглядом майстрових. Вони вели пропаганду серед селян і робітників Правобережної України.
«Ходіння в народ» зазнало поразки. Селянство не відгукнулося на заклик народників, і їм на практиці довелося переконатися в наївності уявлення про комуністичні інстинкти мужика4 5. Царські власті восени 1874 року провели масові арешти, в результаті чого багато народницьких гуртків було розгромлено. В кінці 1874 року у зв’язку з арештами припинила існування і «Київська комуна».
Заарештовано було понад тисячу чоловік. Проте згодом частина з них була звільнена за відсутністю доказів, багатьох заслали до Сибіру, частина померла у тюрмах, бо слідство тривало майже чотири роки. Нарешті, коли слідство було закінчено, відбувся так званий «процес 193-х», що проходив у Петербурзі з 18 жовтня 1877 по 23 січня 1878 року. Багато було засуджено на каторжні роботи, на вічне поселення у віддалених губерніях і в Сибіру.
Київські народники-бунтарі, що уціліли від арештів, і ряд бакуністів з інших місць утворили в 1875 році гурток так званих «південних бунтарів», до складу якого входило понад 20 чоловік (В. Дебогорій-Мокрієвич, Я. Стефанович, М. Коленкіна, Л. Дейч, М. Фроленко, Г. Макаревич, В. Костюрін, М. Ковалевська, В. Засулич, Чубаров, І. Бохановський та інші)6. Одними з перших вони відмовились від надій підняти селянство на революцію в ім’я незрозумілих для нього ідей народницького соціалізму і вирішили «стояти на грунті найближчих народних вимог», здійснити назрілі вимоги народу6. Оскільки селянство пристрасно прагнуло до завоювання землі і волі, то цей лозунг був висунутий і народниками. «Південні бунтарі» слідом за Бакуніним вважали потрібним організовувати селянські «бунти». Замість мандрівної агітації вони перейшли до створення поселень серед селянства, маючи на меті організацію збройних загонів для участі в «бунтах». Місцем своїх поселень бунтарі обрали Корсунь і його околиці в Канівському повіті на Київщині, де ще зовсім недавно відбувались масові селянські заворушення. Проте викликати нові селянські виступи народникам виявилось не під силу. Влітку 1876 року поселення були ліквідовані, і скоро гурток «південних бунтарів» фактично розпався.
Завдання організації збройного селянського повстання, яке ставили перед собою «південні бунтарі», спробували здійснити Я. Стефанович та його товариші Л. Дейч та І. Бохановський. Використовуючи царистські ілюзії селянських мас, за допомогою фальшивої «царської грамоти», їм вдалося у 1877 році організувати в Чигиринському повіті на Київщині так звану «Таємну дружину», до якої було залучено близько тисячі селян. Початок повстання планувався на 1 жовтня 1877 року. Але вже у серпні — вересні цього року «Таємна дружина» була розкрита, а її організатори заарештовані.
Майже до кінця 70-х років революційне народництво «стояло на утопічній, напіванархічній точці зору. Мужика-общинника вважали готовим соціалістом. За лібералізмом освіченого російського громадянства ясно бачили прагнення російської буржуазії. Боротьба за політичну свободу відкидалася, як боротьба за установи, вигідні буржуазії»1. Однак досвід «ходіння в народ» переконав народників у тому, що на шляху здійснення соціальної революції стоять царизм і його державна машина. Поступово народники приходили до висновку про необхідність у першу чергу повалити самодержавство і завоювати політичні свободи, як необхідну передумову проведення соціально-економічних перетворень. У кінці 70-х років у народництві зароджується «політичний» напрям. Але на відміну від лібералів народники прагнули вести політичну боротьбу «в ім’я соціалізму, спираючись на теорію, що народ готовий для соціалізму і що простим захопленням влади можна буде зробити не політичну тільки, а й соціальну революцію»2.
Взимку 1877—1878 рр. у Києві В. А. Осинський організував гурток, який визнавав необхідною боротьбу з урядом і називав себе «Виконавчим комітетом Російської соціально-революційної партії». У 1878 році членами гуртка було вчинено кілька терористичних актів. Так, В. А. Осинський стріляв у товариша прокурора Котляревського, Г. Попко вбив ад’ютанта жандармського управління Гейкінга, в ніч з 26 на 27 травня було влаштовано втечу з Лук’янівської тюрми Я. Стефановича, Л. Дейча та І. Бохановського.
Трекбэк с Вашего сайта.