Київ у революційно-демократичному і національно-визвольному русі (продовження)
Все частіше, щоб не потрапити у руки царських катів, революціонери вдавались до зброї під час арештів. 24 січня 1879 року під час арешту вчинив збройний опір В. А. Осинський. 11 лютого під час розгрому нелегальної квартири на Жилянській вулиці відбулася сутичка з жандармами, під час якої один жандарм був убитий, а два революціонери — брати Івані Гнат Івичевичі — були смертельно поранені.
А у травні 1879 року військово-окружний суд у Києві засудив до страти В. А. Осинського і учасників збройного опору на Жилянській вулиці Л. Брандтнера і В. Свириденка.
На грунті різного ставлення до політичної боротьби у 1879 році народницька організація «Земля і воля» розпалася на дві організації — «Чорний переділ» і «Народна воля».
Переважна більшість народників влилася у «Народну волю», на чолі якої стояв Виконавчий комітет у складі О. Д. Михайлова,
А. I. Желябова, С. Л. Перовської, В. М. Фігнер та інших. Народовольці «постарались залучити до своєї організації всіх невдоволених і спрямувати цю організацію на рішучу боротьбу з самодержавством. В цьому полягає… їх велика історична заслуга»1.
У Києві виник об’єднаний гурток, до якого входили і народовольці, і чорнопередільці. Створив цей гурток відомий землеволець М. Р. Попов, який після розколу «Землі і волі» примкнув до чорнопередільців. Він вважав, що розкол був великою помилкою, і прагнув відновити єдину народницьку організацію. Київський гурток саме і мав бути її зародком, повинен був «об’єднати під лозунгом «Земля і воля» діяльність народників, або чорнопередільців, і народовольців»2. Найбільш активним членом його був студент Г. К. Іванов.
На 19 листопада 1879 року гуртком була підготовлена збройна демонстрація на Подолі, під час якої члени гуртка мали пояснити народу обставини і причини замаху на Олександра II, який мав на той час відбутися.
Але народовольцям не вдалося здійснити замах на царя під Олександровськом (нині Запоріжжя), і тому демонстрація не відбулася.
Гуртківці, зокрема М. Попов, дізнавшись від Г. В. Плеханова, який приїздив у цей час в Київ, про створення у Петербурзі «Північного союзу російських робітників», вирішили «по тому ж плану організувати Південноросійський робітничий союз». Була розпочата робота серед робітників. Але закінчити її не вдалося. На початку 1880 року гурток було розгромлено, а його членів заарештовано. У липні відбувся суд, і всі заарештовані гуртківці були засуджені до різних строків каторжних робіт.
На посилення революційного руху царський уряд відповів жорстокими репресіями. Так, лише у 1879—1880 рр. у Києві було засуджено 70 чоловік. Проте ніякі репресії не змогли припинити дальшого розгортання боротьби проти царизму, яка проходила в умовах нового демократичного піднесення в країні.
Влітку 1880 року в Києві виникла нова народницька організація — «Південноросійський робітничий союз», організаторами якого були Є. М. Ковальська і М. П. Щедрій, колишні чорнопередільці. Вони були противниками політичної боротьби, однак на перший план висували необхідність організації робітничих союзів і застосування терору щодо підприємців. У програмі «Союзу» висловлювалась віра у здійснення в близькому майбутньому самим народом «економічного перевороту», слідом за яким «з’являться й політичні пільги»1.
«Південноросійський робітничий союз» провадив пропаганду в основному серед арсенальців і залізничників. Керівники «Союзу» Є. М. Ковальська і М. П. Щедрін на сходках, які спочатку відбувалися майже щодня, провадили з робітниками бесіди в дусі програми «Союзу». Як згадувала згодом Є. М. Ковальська, «наше головне завдання полягало в тому, щоб викликати ініціативу у робітників, домогтися, щоб вони самі взяли в свої руки свою справу»2.
У жовтні 1880 року керівники «Союзу» Є. М. Ковальська і М. П. Щедрін були заарештовані. Проте «Союз» не припинив своєї роботи. На чолі його стали С. М. Богомолець, П. О. Іванов, І. М. Кашинцев, О. І. Преображенський. Ними було вироблено нову програму «Союзу», в якій намітився відхід від економічного терору і посилення пропаганди та агітації серед робітників і селян. «Союз» намагався поширити свій вплив і на інші міста України (Одеса, Бердянськ). Однак у першій половині 1881 року почалася нова хвиля арештів, і «Союз» був розгромлений3. Більшість його членів була заарештована і засуджена.
Але і після розгрому «Союзу» пропаганда і агітація серед робітників Києва не припиняється. Київ у цей час стає одним з центрів народовольської пропаганди і агітації. За свідченням сучасника, на початку 80-х років «всіх розпропагованих робітників на Півдні» було «не менше тисячі чоловік», з них у Києві майже сотня4.
До 1882 року в Києві існувало кілька розрізнених народовольських гуртків і груп, до складу яких входили переважно студенти. На чолі однієї групи стояли В. І. Бичковта І. Я. Левінський, друга склалась навколо П. В. Гортинського. Між ними нерідко траплялися незгоди. Група Бичкова — Левінського налагодила пропаганду серед робітників, військових, учнівської молоді, встановила зв’язки з деякими іншими містами України (Кременчук, Полтава, Новгород-Сіверський). Однак на весну 1882 року обидві групи були розгромлені, уціліло лише по 2—3 чоловіки з кожної. Влітку цього року до Києва прибули О.М. Бах, О. О. Спандоні, М. Д. Захар’їн, С. В. Нікітіна та інші народовольці, які, об’єднавшись з уцілілими від арештів членами народовольських груп, утворили єдину організацію «Народної волі». Вона розгорнула значну агітаційно-пропагандистську діяльність серед різних верств населення. Значну діяльність тут провадив О. М. Бах, згодом відомий радянський біохімік, який був керівником робітничої групи.
Весною 1883 року народовольська організація була розгромлена. Ті, хто уник арешту, в тому числі О.М. Бах, виїхали з Києва.
В наступні роки були спроби створити нові групи народовольців. Але всі вони закінчилися невдачею. Царська охранка заарештовувала всіх, хто був зв’язаний з народовольцями. І після 1884 року організований народовольський рух у Києві фактично припинився.
Важливе місце в суспільно-політичному русі і культурному житті Києва 60 — 80-х років посідала київська «громада», у складі якої в другій половині 1862 року було не менше 60 чоловік. Поряд з ліберально настроєними діячами до «громади» були близькі або входили до її складу Є. Моссаковський, Я. Лободовський, А. Кра- совський, В. Синьогуб та деякі інші. Весною 1863 року до «громади» увійшов М. Драгоманов, що згодом відіграв важливу роль у суспільно-політичному русі на Україні. З київською «громадою» встановили зв’язок керівники товариства «Земля і воля», намагаючись залучити її членів до боротьби проти царизму.
У відповідь на поширювані реакційними колами чутки про революційні заміри членів київської української «громади» вони в листопаді 1862 року опублікували на сторінках «Современной летописи» (додаток до московського журналу «Русский вестник») відкритого листа («Отзыв из Киева»), в якому проголосили себе противниками насильствених методів боротьби, зокрема, засудили прокламацію П. Заїчневського «Молодая Россия», в якій містився заклик до кривавої революції і знищення «імператорської партії». Вони спростовували також обвинувачення у антипоміщицькій пропаганді і сепаратистських намірах. За словами М. Драгоманова, погляди, викладені в «Отзыве из Киева», «витікали досить логічно із консервативного, безполітичного народовства», а погляди «Молодой России» — з «соціально-революційного народництва»1.
Незважаючи на поміркований і лояльний тон листа, невдовзі після його опублікування начальник III відділу Долгоруков наказав київському генерал-губернатору Васильчикову припинити будь-яку діяльність «громади»2. Гоніння на український національний рух особливо посилилися після вибуху польського повстання 1863 року. Хоча громадівці виступали проти домагань поляків на Правобережну Україну, російські великодержавні шовіністи оголосили український рух «польською інтригою» і повели наступ проти української мови і культури. М. Катков у червні 1863 року опублікував у своїй газеті «Московские ведомости» статтю, в якій заперечував саме існування українського народу та його мови. Аналогічної думки був і царський уряд. Міністр внутрішніх справ П. Валуев в листі до міністра народної освіти О. Головніна (липень 1863 р.) писав, що «ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути». Він наказав цензорам, щоб «до друку дозволялись тільки такі твори цією мовою, які належать до галузі красного письменства», тобто твори художньої літератури3. Але царські цензори, керуючись загальним тоном валуєвського розпорядження, почали забороняти друкування українською мовою й художніх творів. З 1 липня 1864 року у Києві почала виходити великодержавно-шовіністична газета «Киевлянин», видавець і редактор якої В. Шульгін з номера в номер цькував усе українське, прагнучи представити Київ і Правобережну Україну «російським краєм».
Валуєвська постанова завдала величезної шкоди розвиткові української культури. В умовах посилення політичної реакції і жорстокого переслідування національно-визвольного руху київська «громада» восени 1863 року фактично припинила своє існування як політична організація4. Відновлення її діяльності, в дещо зміненому складі, припадає лише на початок 70-х років.
Діяльність київської «громади» в 70-х роках була складовою і невід’ємною частиною широкого суспільно-політичного руху цього періоду. До її складу входив ряд визначних діячів українського національного руху і української культури, в тому числі М. П. Драгоманов, М. В. Лисенко, В. Б. Антонович, П. Г. Житецький, М. П. Старицький, В. Л. Беренштам, Ф. Т. Панченко, П. А. Косач, О. I. Лоначевський, I. Я. Рудченко, К. П. Михальчук, Ю. Ю. Цвітковський, О. О. Русов та інші1. Але, як і в 60-х роках, діяльність більшості громадівців обмежувалася питаннями розвитку української мови, літератури, культури, науки, збиранням і виданням народних пісень, вивченням української історії та етнографії тощо. Як і раніше, значна частина громадівців виступала проти революційних методів боротьби, дотримувалася легальних форм діяльності.
Громадівці виступили ініціаторами відкриття у Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства (1873 р.), який перетворився на науковий центр по вивченню економіки, статистики і культури України, організував, зокрема, одноденний перепис населення Києва і його передмість (2 березня 1874 р.), результати якого опублікував. Учасники «громади» видали два томи історичних пісень українського народу (за редакцією В. Антоновича і М. Драгоманова), кілька етнографічних та археографічних збірників, нарис історії української мови (П. Житецький), ряд музичних творів М. Лисенка, кілька популярних книжок для народу тощо. У 1874 році вони взяли активну участь в роботі III археологічного з’їзду, що відбувся у Києві.
В середині 70-х років під впливом загальноросійського народницького руху в київській «громаді» посилюються революційно-демократичні настрої. В ній утворюється ліве крило, що складалося з молоді (С. А. Подолинський, Ф. К. Вовк, Я. М. Шульгін та інші). До цього крила примкнув і М. Драгоманов.
Літературним органом «громади» з кінця 1874 року стала газета «Киевский телеграф». В оголошенні про видання «Киевского телеграфа» на 1875 рік говорилося, що співробітники газети будуть «звертати особливу увагу на потреби і прояви життя народної маси, яка становить головну силу нашої вітчизни як за чисельністю, так і за економічною продуктивністю» 2. У передових статтях і кореспонденціях, за словами М. Драгоманова, послідовно проводився «поступово демократичний і федеральний погляд». «Сміло скажу, — писав він, — що на Україні не було ніколи видання, котре так би підходило по своєму напрямку до програми Кирило-Мефодіївського братства 1847 р., звісно, з відповідними часу змінами, як наш «Киевский телеграф» 1875 р.»3. Але окремі співробітники газети, звичайно, йшли значно далі від цієї програми.
Це стосується передусім С. А. Подолинського — видатного українського революціонера-демократа і соціаліста, який у цей час надрукував у Відні свої перші українські соціалістичні брошури «Парова машина» та «Про бідність», а на сторінках газети опублікував ряд статей, написаних з революційно-демократичних позицій.
Відомий популяризатор економічного вчення К. Маркса М. Зібер на сторінках «Киевского телеграфа» піддав нищівній критиці працю буржуазного економіста П. Леонарда «Про найм робітників у сільському господарстві», в якій автор намагався довести, що нібито інтереси великих виробників товарного хліба в південних губерніях є загальнодержавні і загальнонародні4. Значний інтерес становить також стаття (підписана: Ф. Новостроєнський) «До питання про найм робітників». Її автор висловлюється за скорочення робочого дня з 12 до 8 годин без зменшення заробітної плати, за заборону застосування дитячої праці на заводах тощо5.
Посилення демократичних і соціалістичних тенденцій в київській «громаді» викликало занепокоєння у місцевих реакційних колах і жорстокі репресивні -заходи царського уряду. Відомий київський українофоб М. Юзефович вже у квітні 1875 року назвав українофільство «демократичним соціалізмом»6. Через рік, у березні-1876 р., у своїй записці «Про так званий українофільський рух», надісланій міністру внутрішніх справ 0. Тімашову, Юзефович писав, що сучасне йому українофільство «є не що інше, як засіб до здійснення внутрішнього заколоту для чисто революційних цілей». Він називає українофільство «покришкою, оздобленою чистісіньким соціалізмом». Як доказ цього, Юзефович згадує брошуру «Парова машина», цілісінький тюк якої було привезено, за його словами, до Києва у 1875 р. «В цій брошурі,—пише він, — робітник, покалічений поміщицькою паровою машиною, ходить по селах, розповідаючи народу пророчий сон про те, як селяни завоювали собі всю землю і благоденствують у своїй комуні без уряду, без податків, безо всякої над собою влади, крім обраних з свого середовища старшин». Донощику вже ввижалося, що на Україні завдяки українофілам зароджується гайдамаччина, і він вимагав рішучих заходів проти українофільського руху.
Доноси реакціонерів і шовіністів не залишилися без уваги з боку царського уряду. За розпорядженням Олександра II у серпні 1875 року була створена спеціальна комісія. Підготовлений цією комісією «журнал у справі українофільської пропаганди» був 18(30) травня 1876 року затверджений Олександром II. В цьому документі, відомому в історії під назвою «Емського акту» (від німецького міста Емс, де він був підписаний царем), викладена широка програма жорстоких репресивних заходів царизму проти українського слова і культури. Категорично заборонялося ввозити з-за кордону до Росії будь-які українські книги або брошури і друкувати в імперії твори та переклади українською мовою. Заборонялись також сценічні вистави і публічні читання українською мовою, друкування цією мовою текстів до музичних нот. Південно-Західний відділ Географічного товариства підлягав закриттю.
М. Драгоманова в кінці 1875 року було звільнено з Київського університету «за напрям, що не відповідав намірам уряду». Тепер йому, а також П. Чубинському було заборонено проживання в українських губерніях і столицях. М. Драгоманов змушений був виїхати за кордон. В цьому ж році виїхав за кордон і М. І. Зібер, який залишив університет на знак протесту проти звільнення Драгоманова.
Засліплена ненавистю до всього українського великодержавна газета «Киевлянин» писала про молодих громадівців, що вони носили «в одній кишені Карла Маркса, а в другій «батька Тараса»», тобто Шевченка. Звичайно, молоді громадівці не були марксистами, але вони підтримували тісні стосунки з революційними народниками.
У 1879 році «громади» зазнали репресій і переслідувань, окремі їх діячі (Р. О. Житецький, В. Л. Беренштам та деякі інші) були відправлені на заслання.
У 80-х роках діяльність громадівців проявлялась у виданні журналу «Киевская Старина», «Кобзаря», охороні могили Т. Шевченка, влаштуванні його роковин тощо.
На противагу культурникам-українофілам в другій половині 80-х років виникли гуртки так званих політиків-драгоманівців. Складалися вони переважно з молоді. Але в умовах жорстокої політичної реакції їх діяльність була дуже обмеженою, в значній мірі вона зводилася до подання грошової допомоги М. Г. Драгоманову. їх діяльність активізується лише в 90-х роках в умовах нового піднесення громадсько-політичного руху.