Київ у роки реакції, нового революційного піднесення, першої світової імперіалістичної війни та другої буржуазно-демократичної революції
Після поразки першої буржуазно-демократичної революції 1905—1907 рр. в Росії настали тяжкі роки реакції. З червня 1907 р. царський уряд розпустив II Державну думу і видав новий закон про вибори до III Державної думи. Соціал-демократична фракція II Державної думи була віддана до суду. Обмежені і до цього виборчі права робітників ще в більшій мірі були урізані новим виборчим законом. За визначенням В. І. Леніна, цей закон був виразом мерзенного злочину проти народу, повним перекрученням волі «не тільки всього народу, але навіть і меншості, яка користується виборчими правами, на догоду жменьці поміщиків і капіталістів…»1.
Вчинивши третьочервневий державний переворот, самодержавство з жорстокими репресіями обрушилося на робітників і селян. Ці репресії мали на меті знищити все, що нагадувало про революцію. Тисячі учасників революційної боротьби були замучені, розстріляні, повішені, десятки тисяч засуджені на каторгу. З нечуваною жорстокістю розправлявся царизм з робітничими організаціями. Було скасовано свободу слова, зборів і друку. «Царський уряд, поміщики і капіталісти, — писав В. І. Ленін, — шалено мстили революційним класам, і пролетаріатові насамперед, за революцію,—наче поспішаючи скористатися перервою масової боротьби для знищення своїх ворогів»2.
Царизм намагався всіляко перешкодити зростанню національної самосвідомості трудящих пригноблених національностей, в т. ч. й української. Національно-визвольний рух на Україні, що посилився в революційні роки, жорстоко придушувався. Царські власті закривали українські клуби, газети і журнали, що видавалися українською мовою, культурно-освітні українські організації, конфісковували твори Т. Г. Шевченка та інших письменників України. III Державна дума, обрана у жовтні 1907 р. за новим виборчим законом, відхилила законопроект групи депутатів про запровадження викладання українською мовою навіть у початкових школах. Українським дітям заборонялося розмовляти рідною мовою не тільки в школі, а й поза нею. Українська мова була виключена з театральних вистав, концертів, публічних лекцій.
Самодержавство докладало всіх зусиль, щоб посіяти національну ворожнечу, нацькувати трудящих різних національностей одні на одних. В. І. Ленін відзначав з цього приводу: «На протиставленні інтересів різних націй, на отруєнні свідомості темних і забитих мас побудовані всі розрахунки чорносотенців. Візьміть першу-ліпшу чорносотенну газетку і ви побачите, що переслідування «інородців», розпалювання взаємного недовір’я між російським селянином, російським міщанином; російським ремісником і селянином, міщанином, ремісником єврейським, фінським, польським, грузинським, українським — ось хліб, яким живиться вся чорносотенна банда»1.
Капіталісти посилили економічний наступ на робітничий клас, намагаючись позбавити його тих завоювань, яких він добився за роки революції. Вони збільшували робочий день, зменшували заробітну плату, запроваджували найрізноманітніші штрафи, заводили «чорні списки», до яких заносили прізвища революційно настроєних робітників, тощо.
Разом з усією країною жорстоку чорносотенну реакцію переживав і Київ. Уже 4 червня, відразу ж після розгону II Державної думи, у Києві почалися масові арешти більшовиків і революційно настроєних робітників. В результаті придушення повстання солдатів 21-го саперного батальйону і 41-го Селенгінського піхотного полку, яке було розпочате в ніч з 4 на 5 червня 1907 року за вимогою військової організації есерів і на противагу рішенню військової організації РСДРП, сотні революційно настроєних солдатів, були заарештовані і віддані до суду, а військова організація більшовиків розгромлена. Частина більшовиків, у т. ч. Д. 3. Мануїльський, змушена була залишити Київ. Наприкінці жовтня 1907 року охранці вдалося заарештувати всіх учасників Південноросійської партійної конференції, на яку зібралися представники Катеринославської, Харківської, Луганської і Київської соціал-демократичних організацій2. Більшовицька організація міста втратила багато людей. Ряд підпільних груп припинив своє існування. Проте на цей час у Київській організації налічувалося ще понад 1200 членів.
Переборюючи величезні труднощі, більшовики Києва уже з весни 1908 року пожвавили свою роботу. В різних районах міста відбувалися масовки, створювались гуртки, були обрані підрайонні та районні партійні комітети, видавалися листівки, Керівником Заводського районного комітету був П. І. Старостін, який встановив зв’язки з робітниками найбільших заводів. Цей райком влітку 1908 року видав і розповсюдив серед робітників кілька листівок. Але в червні 1908 року керівники Заводського райкому були заарештовані.
Керівним центром більшовиків у Києві в 1908 році було Вузлове бюро Південно-Західної залізниці. Воно налагодило доставку у місто більшовицьких газет «Пролетарий» і «Социал-демократ», мало свою друкарню і видавало нелегальний періодичний орган «Железнодорожный пролетарий». Перший номер цієї газети вийшов у квітні 1908 року. Редактором її був більшовик О. А. Трояновський.
Вузлове бюро виконувало функції не тільки Київського міського більшовицького комітету, а й підтримувало зв’язки з іншими партійними організаціями України. Внаслідок цього у червні 1908 року газета «Железнодорожный пролетарий» була перейменована в «Южный пролетарий». Така назва значно краще відповідала її характеру і змісту.
Восени 1908 року ще більше ускладнилися умови для підпільної роботи. Знову прокотилася хвиля репресій і арештів. У жовтні 1908 року були заарештовані П. І. Старостін, М. Ф. Головко-Улазовська, О. А. Трояновський, а згодом була ліквідована й друкарня Вузлового бюро. На весну 1909 року Київська нелегальна організація налічувала лише 80 членів партії. В березні цього року відбулися нові арешти, під час яких були заарештовані О. Ф. Розмирович, Є. Б. Бош та інші діячі Вузлового бюро і чимало працівників Заводського, Подільського та інших районних комітетів Києва. В результаті арештів Вузлове бюро і районні комітети партії влітку 1909 року фактично припинили свою діяльність.
Проте вже восени 1909 року за ініціативою робітників-більшовиків нелегальна організація в Києві почала відновлюватись. Наприкінці цього року був створений Тимчасовий комітет РСДРП, а на початку 1910 року скликана загальноміська партійна конференція, яка обрала Київський комітет РСДРП. Незабаром були оформлені Міський і Подільський районні комітети, а Заводський і Залізничний, які зазнали особливо тяжких репресій, відновили свою роботу в 1911—1912 рр. На всіх великих підприємствах створювалися партійні групи, почали працювати пропагандистські гуртки тощо. У 1910 році Київський комітет РСДРП налагодив через Є. Б. Бош листування з В. І. Леніним і Н. К. Крупською, встановив зв’язки з редакціями більшовицьких газет «Социал-демократ», «Звезда» і «Рабочая газета», систематично випускав листівки, в яких послідовно відстоював ідею зміцнення нелегальної пролетарської партії.
Одночасно більшовикам доводилося вести боротьбу проти меншовиків-ліквідаторів, які заперечували необхідність для робітничого класу мати свою нелегальну партію. Скориставшись арештами більшовиків у Києві, ліквідатори захопили легальні робітничі організації. Перед більшовиками постало завдання витіснити ліквідаторів з цих організацій і спрямувати їх діяльність по революційному шляху. Особливу увагу більшовики приділяли роботі в профспілках. Ці масові робітничі організації зазнали великих репресій з боку царських властей. Якщо в 1907 році у Києві існувало ще 29 профспілок, то у 1909 році їх залишилося лише 2. Більшовики Києва проводили роботу в нечисленних легальних профспілках, докладали всіх зусиль, щоб зберегти закриті урядом профспілки як нелегальні організації або легалізувати їх під зміненою назвою.
Більшовики все більше поширювали свій вплив і на інші легальні робітничі організації — клуби, культурно-освітні товариства, кооперативи тощо. На початку 1911 року ліквідатори були вигнані робітниками з «Товариства поширення знань в народі», «Клубу трудящих, що працюють в торговельних і промислових закладах» та з інших організацій.
Але в той час, як більшовики невтомно збирали сили для нових революційних боїв, дрібнобуржуазні елементи, що в період революції примкнули до РСДРП, особливо до її меншовицького крила, в паніці тікали з партії, відрікаючись від революційних лозунгів. Втечу нестійких, опортуністичних елементів — ненадійних попутників революції В. І. Ленін вважав позитивним явищем, що сприяло зміцненню партії. «Партія очищається від міщанського сміття, — писав він О. М. Горькому.— Робітники більше беруться до справи»1.
В роки реакції більшовикам України, вт. ч. й Києва, довелося витримати жорстокі атаки опортуністичних фракцій і груп: ліквідаторів, одзовістів, махістів, троцькістів, «богобудівників» та інших, які намагалися ревізувати вироблені партією політичні й організаційні принципи, ліквідувати нелегальну партію пролетаріату і тим обезглавити робітничий клас і селянство. Особливо вперто вони нападали на революційний світогляд пролетаріату — діалектичний і історичний матеріалізм.
Такі спроби ревізувати марксизм мали місце і в Києві з боку меншовиків Валентинова і Бермана та кадетів Кудрявцева, Блонського, Леонтовича, Гілярова. Але більшовики на чолі з В. І. Леніним відбили всі атаки ворогів марксизму і відстояли партію, її теорію та революційні принципи. Велику роль у цьому відіграла книга В. І. Леніна «Матеріалізм і емпіріокритицизм», яка вийшла в світ у травні 1909 року.
В одному таборі з меншовиками в роки реакції виступали дрібнобуржуазні партії українських націоналістів — УСДРП і «Спілка». Місцеві організації цих партій в результаті розпаду і розкладу не проявляли в цей час майже ніякої діяльності. Функціонували головним чином їх закордонні центри, що виступали разом з меншовиками-ліквідаторами проти більшовиків, проти В. І. Леніна. Частина діячів «Спілки» за кордоном зблокувалася з Троцьким і разом з ним видавала спочатку у Львові, а потім у Відні центристську газетку «Правда». У 1912 році «Спілка» остаточно припинила своє існування. Такий же занепад і розбрід переживала в роки реакції й УСДРП. Вона намагалася створити національну політичну організацію, яка могла б існувати легально і займатися лише культурно-освітньою діяльністю. На початку 1910 року УСДРП розпалася на дві фракції — «Праця» і «Робітник»1. Між ними почалася боротьба за першість, яка остаточно привела їх до занепаду. З метою консолідації всіх буржуазно-націоналістичних груп на Україні М. Гру-шевський разом з С. Єфремовим та Є. Чикаленком у 1908 році організував нову партію — так зване Товариство українських поступівців (ТУП), яка за своєю програмою примикала до російських кадетів, хоч і розходилася з ними в питанні про автономію України в рамках буржуазної конституційної Росії.
Єдиною політичною партією, здатною боротися проти царизму і вести за собою мільйонні маси трудящих, була партія більшовиків, керована В. І. Леніним. Вона відступала найбільш організовано і, перебуваючи в глибокому підпіллі, перебудувала свої ряди, зберегла зв’язки з масами, організовувала їх на боротьбу проти самодержавства і капіталістів. Хоча в умовах економічної депресії, безробіття, розгулу поліцейсько-чорносотенного терору кількість страйків різко зменшилась, спад страйкового руху був відносним. Про нього можна говорити лише в порівнянні з революційними роками; в порівнянні ж з дореволюційними роками рівень робітничого руху в роки реакції був значно вищий. Робітничий клас Росії не занепав духом від першої поразки, а відступав поволі, з боями відстоюючи свої завоювання.
Разом з робітниками всієї країни боротьбу з царизмом і капіталістами в роки реакції вели й робітники Києва. Вже 4 червня 1907 року у відповідь на розгін II Державної думи застрайкувало 400 робітників Південноросійського заводу. Страйк носив політичний характер. Виступ машинобудівників був підтриманий робітниками чавуноливарного заводу Бертрана та лісопильного і борошномельного заводів. Поряд з політичними вимогами були висунуті й економічні. Страйк закінчився перемогою робітників. Власники заводів змушені були збільшити заробітну плату й зменшити робочий день.
У червні 1907 року відбувся економічний страйк 609 робітників на тютюновій фабриці братів Коген. Страйк тривав 15 днів і закінчився частковою перемогою робітників, які домоглися підвищення заробітної плати.
Восени 1907 року по всій країні прокотилася хвиля страйків і мітингів протесту проти суду над соціал-демократичною фракцією II Державної думи. Київський комітет РСДРП звернувся з листівкою до робітників міста, в якій закликав їх протестувати проти засудження соціал-демократичних депутатів II Думи. В день суду, 22 листопада, робітники Києва направили адрес соціал-демократичним депутатам, в якому писали: «Вітаємо Вас, товариші! Тримайтеся бадьоро і знайте: робітничий клас з вами!»2. Цього ж дня почався страйк 1200 робітників Деміївського рафінадного заводу. Він тривав до 3 грудня і закінчився поразкою робітників. Багато робітників було заарештовано і звільнено з заводу.
Царський уряд посилив також гоніння проти всіх проявів демократичного руху; зокрема, він вирішив розправитись з студентським рухом. З дією метою 11 червня 1907 року були видані «Правила про студентські організації і про влаштування зборів у стінах вищих учбових закладів», які разом з виданим згодом рядом циркулярів були спрямовані на посилення нагляду за студентами і ліквідацію університетської автономії.
Революційно-демократична частина студентів Київського університету на сходці 23 вересня висловилася за бойкот цих правил. Було вирішено зберегти Раду студентських представників, а членам її перейти на нелегальне становище і скликати збори потай, під виглядом різних гуртків. 18 жовтня Рада студентських представників організувала страйк «на спомин київських подій 18 жовтня 1905 року». Студенти співали в коридорах революційних пісень і виголошували промови політичного змісту. Для припинення страйку в університет була викликана поліція. Члени Ради студентських представників 1 листопада були заарештовані, а університет протягом місяця двічі закривався. 17 листопада 1907 року студенти провели загальноуніверситетську сходку, на якій прийняли резолюцію про оголошення страйку. Близько 800 учасників цієї сходки були виключені з університету, і значна частина їх вислана з Києва. Університет був перетворений на казарму, що охоронялася козаками, солдатами і поліцією. Проте революційно-демократична частина студентів не припиняла боротьби проти царизму і в наступні роки. Так, у жовтні 1908 року студенти Київського університету взяли участь у загальноросійському студентському страйку.
Незважаючи на переслідування, робітники Києва і в 1908 році продовжували боротьбу проти царизму. У день Першого травня страйкували робітники кількох заводів — Млошевського, Шиманського, «Ауто» та інших. Відбулося і кілька страйків економічного характеру. У червні—вересні страйкували робітники ряду цегельних заводів, меблевої фабрики Кона, будівельники. Страйкарі вимагали підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня, поліпшення умов праці. Робітники деяких підприємств домоглися задоволення своїх вимог.
Найважчим роком в період реакції для робітничого класу Києва, як і всієї країни, був 1909 рік. Депресія в промисловості і наступ капіталу в поєднанні з столипінським терором привели до ще більшого спаду страйкового руху в країні. З політичних виступів 1909 року у Києві можна відзначити лише першотравневий страйк робітників заводу Гретера і Криванека. Відбулося і 10 економічних страйків, але всі вони закінчилися поразкою робітників.
З 1910 року на Україні, як і в цілому в Росії, почалася нова хвиля страйків. Передбачення більшовиків про те, що панування столипінської реакції в країні не може бути тривалим, що тяжкий період спаду робітничого руху зміниться новим революційним піднесенням, справдувалося. В авангарді революційної боротьби, як і раніше, йшов пролетаріат центрального промислового району Росії, зокрема Москви і Петербурга, який своєю революційною енергією впливав на посилення робітничого руху і на Україні.
У Києві протягом першої половини 1910 року відбулося п’ять страйків. Але починаючи з осені цього року кількість їх значно збільшується. Більшість страйків 1910 року мала ще оборонно-економічний характер. Поряд з цим значно зросла і кількість наступальних страйків, які супроводилися вимогами про підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня, поліпшення умов праці тощо. Наступальні страйки в 1910 році становили 37,4 проц., тоді як у 1908 році — 23,3, а в 1909 році — лише 15,9 проц. Робітники поступово переходили від оборони до наступу. Почалося пожвавлення робітничого руху.
Отже, незважаючи на жорстокі репресії і масовий терор, капіталісти не змогли не тільки придушити робітничий рух, а навіть звести його до рівня дореволюційних років. Робітничий клас під керівництвом більшовиків збирав сили для нового виступу проти царизму.