Київ у роки переходу до соціалістичної індустріалізації (1926 — 1928 рр.)
Успіхи Країни Рад, досягнуті у відбудовний період, мали велике значення для дальшого здійснення ленінського плану побудови соціалізму в СРСР. «Єдиною матеріальною основою соціалізму, — зазначав В. І. Ленін, — може бути велика машинна промисловість, здатна реорганізувати і землеробство». Однією з основних ланок цього плану була соціалістична індустріалізація країни за рахунок внутрішніх джерел і соціалістичного нагромадження. Її суть полягала в перетворенні Радянської країни з аграрної в індустріальну, з країни, що ввозить машини і устаткування, в країну, що виробляє машини та устаткування, в країну з промисловістю, оснащеною найновішою технікою.. Тільки соціалістична індустріалізація могла забезпечити економічну незалежність і військову могутність Радянської держави, створити передумови для колективізації сільського господарства, стати основною базою для неухильного піднесення матеріального добробуту та культурного рівня трудящих.
XIV з’їзд Комуністичної партії Радянського Союзу, що відбувся в грудні 1925 року в Москві, взяв курс на індустріалізацію країни.
Індустріалізація СРСР, як підкреслюється в Програмі КПРС, являла собою великий подвиг робітничого класу, всього народу, який не шкодував ні сил, ні коштів, свідомо йшов на нестатки, щоб витягти країну з відсталості.
Великі і відповідальні завдання стояли тоді і перед трудящими Києва, де було зосереджено ряд машинобудівних і металообробних підприємств. Промисловість Києва у 1925/26 господарському році випустила продукції на 31,6 проц. більше, ніж вона випускала у 1913 році. Проте переважну частину промислової продукції давали київські підприємства харчової промисловості.
Соціалістична індустріалізація вимагала проведення докорінної технічної реконструкції київських підприємств і зміни структури промислового виробництва.
Трудящі Києва, загартовані в революційній боротьбі і героїчній праці по відбудові народного господарства, виявляли високу політичну і виробничу активність. Вони одностайно виступали проти спроб міжнародного імперіалізму і його агентури всередині країни — троцькістів, правих опортуністів і буржуазних націоналістів — перешкодити здійсненню планів індустріалізації.
Імперіалісти різними підступними діями намагалися загальмувати розвиток нашої країни, спровокувати війну. Уряд Чемберлена у травні 1927 року розірвав торгові і дипломатичні відносини між Англією і СРСР. У липні 1927 року світова реакція організувала злочинне вбивство радянського посла в Польщі П. Л. Войкова.
Трудящі Києва на численних мітингах висловлювали свій гнів і обурення з приводу провокацій імперіалістів, запевняли Комуністичну партію і Радянський уряд, що до останньої краплі крові готові відстоювати завоювання Великого Жовтня.
«Загроза війни, — як зазначав в своєму звіті Київський окружний партійний комітет, — викликала бурхливе зростання політичної активності робітничих мас, яка виявлялася у величезних демонстраціях у зв’язку з вбивством тов. Войкова і розривом відносин з Англією».
Рішуче виступили трудящі Києва, як і всієї радянської республіки, і проти спроб імперіалістів спровокувати війну проти Радянського Союзу на Далекому Сході влітку і восени 1929 року.
Нищівну відсіч дістали і намагання троцькістів, правих опортуністів та українських націоналістів загальмувати темпи соціалістичної індустріалізації. На партійних зборах, що відбувалися в партійних організаціях Печерського району Києва, з викриттям троцькістів виступило 72,2 проц. усіх комуністів. Велику активність у боротьбі з троцькізмом виявили комуністи партійних організацій і інших районів міста. X з’їзд КП(б)У відзначив велику роль Київської партійної організації в боротьбі проти троцькізму. В ході цієї боротьби Київська організація ще більше зміцніла і згуртувалася навколо Центрального Комітету Комуністичної партії.
Велику небезпеку для дальшого розвитку Києва становили намагання буржуазно-націоналістичних елементів перетворити місто на так званий «Культурний Донбас», що означало відмовитись розвивати у Києві промисловість, а насаджувати у місті головним чином навчальні і культурні заклади. Ці вигадки буржуазних націоналістів викликали законне обурення робітників Києва і були відкинуті. У листопаді 1929 року у Києві була викрита контрреволюційна організація, так звана «Спілка визволення України», яка мала на меті за допомогою інтервенції, шляхом збройного повстання повалити Радянську владу, реставрувати капіталістичний лад, встановити на Україні військово-фашистську диктатуру. Робітники і трудова інтелігенція міста на багатолюдних мітингах і зборах з глибоким обуренням таврували зрадницькі дії буржуазно-націоналістичних агентів міжнародного імперіалізму. 22 листопада в Києві відбулася 15-тисячна демонстрація студентів, обурених злочинами українських буржуазних націоналістів та їх іноземних хазяїв. Робітники заводів «Більшовик», «Ленінська кузня», фабрики ім. Боженка та ряду інших вимагали суворо покарати учасників СВУ.
Праві капітулянти, прикриваючись тим, що Київ знаходився тоді недалеко від кордону, пропонували, нібито з стратегічних міркувань, відмовитись від дальшого розвитку і технічної реконструкції київської промисловості, законсервувати великі заводи і фабрики, створивши навколо Києва так званий агроіндустріальний комбінат. Це означало припинити розвиток машинобудівної промисловості в Києві, а провідну роль надати харчовій промисловості. Виступаючи проти промислового розвитку Києва, ворожі елементи хотіли замість пролетарського міста, відданого Радянській владі і Комуністичній партії, мати Київ дрібнобуржуазний, який був би центром антипартійних груп і буржуазно-націоналістичних угрупувань.
Київська партійна організація при підтримці і допомозі ЦК КП(б)У повела рішучу боротьбу проти ворожих соціалістичній індустріалізації міста настроїв і пропозицій. Коли в 1927 році Головконцеском прийняв рішення про ліквідацію київського заводу «Фізико-хімік» і передачу німецькій фірмі концесії на спорудження в СРСР заводу по випуску водомірів, партійна організація заводу порушила клопотання перед керівними партійними і радянськими організаціями про скасування цього неправильного рішення. Комуністів заводу «Фізико-хімік» підтримали Київський окружком партії та ЦК КП(б)У, і уряд СРСР вжив заходів до розширення заводу «Фізико-хімік», по організації серійного випуску водомірів. ЦК ВКП(б) і РНК СРСР підтримали також клопотання комуністів і робітників заводу «Ленінська кузня» та кабельного про збереження цих підприємств. Реконструкцію кабельного заводу РНК СРСР включила до п’ятирічного плану розвитку електропромисловості Радянського Союзу.
Багато уваги господарському і культурному будівництву Києва приділяв ЦК ВКП(б). За його завданням до Києва приїжджали видатні державні діячі: В. В. Куйбишев, К. Є. Ворошилов, А. В. Луначарський, А. І. Мікоян та інші. Вони подавали практичну допомогу киянам у розвитку економіки і культури.
Для здійснення плану соціалістичної індустріалізації потрібно було винайти величезні кошти для капіталовкладень. Кияни допомогли державі знайти необхідні кошти. Активну участь у цьому взяли колективи заводів «Більшовик», «Арсенал», «Ленінська кузня» та інших підприємств. На заводі «Більшовик» завком і бюро парторганізації проводили у всіх цехах виробничі наради, роз’яснювали робітникам заводу завдання соціалістичної індустріалізації, необхідність виконання планових завдань, дотримання суворого режиму економії. Ця робота дала відповідні наслідки. За 1926/27 господарський рік на заводі було заощаджено 12,5 тис. карбованців. Значної економії сировини, підвищення продуктивності праці добилися і колективи інших підприємств. На підприємствах металообробної промисловості продуктивність праці в середньому у 1927 році зросла на 37 проц., деревообробної—на 42 проц. і шкіряної — на 60,5 проц. Значну економію коштів давало впровадження у виробництво раціоналізаторських пропозицій робітників та інженерно-технічних працівників, скорочення адміністративно-управлінських витрат. В цілому по Києву за 1926/27 господарський рік економія коштів становила 4200 тис. карбованців. Активну участь брали кияни і в передплаті позик індустріалізації.
Нагромадження коштів у період індустріалізації давало можливість розпочати будівництво нових і реконструкцію діючих промислових підприємств у країні в цілому і, зокрема, у Києві. Великою перемогою робітників Києва було спорудження залізничного моста через Дніпро. За планом його будівництво передбачалось здійснити протягом кількох років. Усвідомлюючи дуже важливе значення залізничного моста для розвитку Києва і економіки всієї республіки, будівельники взяли соціалістичне зобов’язання спорудити його за рік і в 1929 році з успіхом виконали своє зобов’язання, збудувавши міст за 11,5 місяця.
Індустріальний розвиток Києва вимагав насамперед створення в місті потужної енергетичної бази. І в 1926 році за рішенням Ради праці та оборони СРСР було розпочато будівництво Київської районної електростанції (КРЕС) першої черги. В її проектуванні взяли участь інженери Москви, Харкова та Києва. У тісній співдружності вони швидко виконали проектні роботи, склали кошторис. Для будівництва з інших промислових міст країни було доставлено найдосконаліші машини та механізми.
Уже в перші роки соціалістичної індустріалізації трудящі Києва під керівництвом Комуністичної партії та за допомогою російського та інших народів СРСР розгорнули будівництво нових та розширення діючих промислових підприємств. У 1927 році на заводі «Більшовик» було збудовано нову сушарню для стального литва, розширені окремі цехи. Завод почав виробляти складні машини та устаткування для промислових підприємств України, Кавказу, Туркестану. Виросли нові цехи і розширились виробничі площі на «Ленінській кузні», кабельному заводі та на ін. підприємствах. Київські машинобудівники почали відігравати важливу роль у здійсненні індустріалізації країни, особливо в розвитку машинобудування.
Помітно зростали капіталовкладення в промисловість. У 1927/28 господарському році в державний сектор промисловості Києва капіталовкладення становили близько 4 млн. крб., в 1,5 рази більше, ніж у попередньому році.
Збільшення капіталовкладень у промисловість дало можливість розгорнути будівництво судноверфі, двох великих взуттєвих фабрик, хлібозаводу. Водночас почалися роботи по спорудженню кінофабрики, вокзалу, товарної станції, будинку сільськогосподарського інституту, нового будинку АН УPСP тощо.
Про бурхливе зростання промисловості міста в роки індустріалізації (1925/26 — 1928/29) свідчать такі дані: валова продукція київської промисловості зросла більше як у 6 разів проти довоєнного періоду, чисельність робітничого класу — більше як у два рази. Піднесення промисловості міста Києва яскраво видно і на прикладі окремих підприємств. Так, валова продукція заводу «Ленінська кузня» в 1926/27 році становила 1926 тис. крб., у наступному — 3030 тис. крб., а в 1928/29 році — 4400 тис. крб. Колектив підприємства з 1926/27 по 1928/29 рік зріс з 653 до 980 чол., а виробіток продукції на одного робітника відповідно — з 2808 крб. до 4570 крб. на рік.
Швидкими темпами розвивалася в роки індустріалізації і легка промисловість. Валова продукція восьмої взуттєвої фабрики у Києві зросла з 617 тис. крб. — у 1925/26 господарському році до 10 750 тис. крб. — у 1928/29 році. Більш як у два рази (з 11 крб. ЗО коп. до 28 крб. 40 коп.) збільшилася тут продуктивність праці на людино-день з 1925/26 до 1928/29 господарського року. Сама фабрика з напівкустарного підприємства перетворилась на велике механізоване виробництво, де в 1928/29 господарському році працювало понад 1000 робітників, службовців та інженерно-технічних працівників.
Перші успіхи індустріалізації, впровадження нової техніки, піднесення матеріального добробуту викликали величезний трудовий ентузіазм робітників, що виявлявся в розгортанні масового соціалістичного змагання, яке сприяло підвищенню продуктивності праці і зниженню собівартості продукції. Одним з перших у соціалістичне змагання включився колектив Київського кабельного заводу. Слюсар-винахідник тов. Прохоров, кадрові робітники тт. Грачов, Дудик та ін. стали систематично перевиконувати норми виробітку. їх приклад наслідували товариші по роботі.
Зростало виробництво на підприємствах міста, збільшилось і його населення. Так, з 1926 по 1928 рік населення зросло на 63 тис. чоловік. В зв’язку з цим у Києві розгорнулось житлове будівництво. За 1926—1928 рр. у місті було споруджено нових будинків загальною площею 33 955 кв. метрів. Проте темпи житлового будівництва ще значно відставали від темпів зростання населення.
Значні кошти міська Рада витрачала на розвиток комунального господарства. У Києві в 1926—1929 рр. більш ніж удвоє зросло виробництво електроенергії, що дало можливість електрифікувати околиці міста. Поліпшилось водопостачання населення. Зокрема, довжина водопровідної мережі зросла з 60 до 250 км. Кількість трамвайних вагонів збільшилася з 211 до 235, а довжина колії — на ЗО кілометрів. Здійснювалися роботи по розвитку транспорту і зв’язку. Було введено в дію нову залізничну станцію Київ — Петрівка. Розпочалися роботи по спорудженню нового Київського вокзалу. Поліпшилась робота поштових відділень, телеграфу, розширилась телефонна мережа. Великих успіхів домоглися радіоаматори в радіофікації міста. Вони виготовили і ввели в дію понад 3300 радіоустановок, тоді як у 1926 році їх було тільки три.
Здійснення соціалістичної індустріалізації, розвиток комунального господарства вимагали поліпшення роботи Рад, профспілок, комсомольських та інших громадських організацій. Важливе значення для зміцнення місцевих органів влади і залучення трудящих до активного політичного та господарського життя мали перевибори Рад у 1927 році, під час яких процент депутатів-робітників підвищився і становив близько 65 проц. від усього складу Київської міської Ради. Поліпшенню роботи міської Ради значно сприяло зміцнення зв’язків її відділів з виборцями. На 15 найбільших підприємствах міста були створені депутатські групи, до яких зверталися трудящі з своїми пропозиціями та скаргами.
Кращих своїх представників кияни послали у вищі органи влади. Так, наприклад, членами ЦБК СРСР було обрано кадрового робітника «Арсеналу» П. Ф. Водзякіна і робітницю восьмої державної друкарні А. Мурашкіну.
Велику роботу по залученню трудящих до участі в соціалістичній індустріалізації проводили профспілки. Одним з показників зростання активності робітників може служити їх участь у виробничих нарадах, на яких обговорювалися питання боротьби за режим економії, за зростання продуктивності праці. Якщо у 1926 році в складі виробничих нарад було лише 47 проц. робітників, то у 1927 році — 71,2 проц. На виробничі наради подавалося майже 80 проц. раціоналізаторських пропозицій2. За один тільки 1927/28 господарський рік кількість робітників-раціоналізаторів зросла у Києві на 125 чоловік. Діяльність раціоналізаторів давала великий економічний ефект. На заводі «Арсенал» новатор виробництва, робітник-фрезерувальник М. Струтинський за два роки подав 50 раціоналізаторських пропозицій, від впровадження яких у виробництво було одержано понад 500 тис. крб. економії. Слюсар заводу «Більшовик» Л. Немировський винайшов пристрій для виготовлення гайок, що у 800 раз збільшило продуктивність праці робітників3. Винахідники і раціоналізатори, новатори виробництва зробили вагомий внесок у підвищення продуктивності праці, в зниження собівартості продукції, заощадили багато державних коштів, які йшли на соціалістичну індустріалізацію.
Водночас із зростанням продуктивності праці підвищувалась і заробітна плата робітників. У порівнянні з 1912 роком у 1927 році середньорічна зарплата одного робітника зросла на 33 проц. Тільки за один 1927/28 господарський рік заробітна плата промислових робітників міста зросла майже на 12 процентів.
Поряд з неухильним зростанням заробітної плати велике значення для підвищення матеріального добробуту киян мало соціальне забезпечення. Зростала чисельність робітників і службовців, які одержували пенсії, подавалась також допомога демобілізованим червоноармійцям та їх сім’ям, інвалідам. За один тільки 1927/28 рік витрати на соціальне страхування по Києву зросли з 3,2 млн. до 4,3 млн. карбованців.
Розвивалася і торгівля, головним чином державна і кооперативна, при одночасному скороченні приватної. Загальна кількість магазинів робітничої кооперації з 1926 по 1929 рік збільшилась з 176 до 347, де товари коштували майже на 25 проц. дешевше, ніж у приватника4. Товарооборот же робітничої кооперації за цей же час зріс майже в півтора рази.
Матеріали обстеження, яке провела окружна Рада профспілок наприкінці 1929 року, свідчать про неухильне зростання добробуту трудящих. Заробітної плати вистачало не тільки на харчування, взуття, одяг, житло, паливо, але й на культурний відпочинок. Діти трудящих навчалися в школах, де одержували безплатні сніданки.
Зростав і культурно-освітній рівень робітників. Поряд з підвищенням своєї виробничої кваліфікації, робітники відвідували заняття на різних курсах.
Багато робітників від верстата, які виявляли організаторські здібності у 1926— 1928 рр., були висунуті на керівну роботу, що також сприяло підвищенню діяльності радянських, господарських і профспілкових органів. Зокрема, після призначення директором заводу ковкого чавуну одного з кращих робітників-раціоналізаторів тов. Пеха підприємство почало працювати значно краще. Успішно справлявся з роботою майстра одного з провідних цехів цього заводу висуванець тов. Гу-р’янов1. Старого кадрового робітника-клепальника Ф. Чернишова не раз обирали на керівні пости в радянських органах, а в 1928 році його висунули на посаду директора заводу «Арсенал». В цілому у найбільших промислових підприємствах Києва за 1926 рік і перший квартал 1927 року на керівну роботу було висунуто 400 робітників, у тому числі 298 комуністів. Висуванці успішно справлялися з покладеними на них обов’язками.
Дійовим заходом поліпшення роботи радянських і господарських органів була критика і самокритика, що розгорнулась після звернення ЦК ВКП(б) від 3 червня 1928 року. Велику роль у розгортанні критики і самокритики, в усуненні недоліків, що перешкоджали успішному соціалістичному будівництву, відіграла окружна газета «Пролетарская правда» і її тисячний актив робітничих кореспондентів. Широкий робкорівський актив мала і газета «Киевский пролетарий».
У 1926—1929 рр. значно пожвавили свою роботу первинні партійні організації, районні і київський окружком партії. Комуністи були в авангарді борців за здійснення соціалістичної індустріалізації країни. їх самовіддана праця на підприємствах і будовах, безмежна відданість спільній справі, непримиренність до недоліків, принциповість у боротьбі проти троцькістів, правих опортуністів та українських буржуазних націоналістів забезпечувала невпинне зростання авторитету Комуністичної партії. Кращі кадрові робітники — новатори виробництва, активісти — вступали в лави партії.
За 5 років, що минули після смерті В. І. Леніна, київська партійна організація зросла на 1967 чоловік і в травні 1927 року налічувала 11 260 членів і кандидатів партії.
У зв’язку з святкуванням десятиріччя Великої Жовтневої соціалістичної революції відбувся призов у партію робітників, кращих новаторів. Заяви про бажання стати комуністами подали кадрові робітники заводу «Арсенал» П. М. Старшинов, О. П. Єфіменко, Д. Д. Ціоха, С. І. Антоненко та інші, які тривалий час працювали на заводі і активно боролися за встановлення Радянської влади на Україні.
Зростання київської партійної організації за рахунок передових кадрових робітників сприяло її зміцненню, підвищенню ролі партійних організацій в боротьбі за виконання господарських планів.
Здійснюючи соціалістичну індустріалізацію, робітничий клас Києва під керівництвом партійної організації брав активну участь у боротьбі за колективізацію сільського господарства. Київське робітниче товариство шефства над селом, яке об’єднувало на кінець 1928 року 187 первинних організацій, що охоплювали 15,5 тис. робітників, подавало всебічну допомогу в організації колгоспів, машинно-тракторних товариств, хат-читалень, агрохімічних лабораторій. Київська партійна організація на початку 1928 року відрядила близько 600 комуністів з заводів «Більшовик», «Арсенал», «Ленінська кузня» та ін. підприємств на допомогу соціалістичному будівництву на селі. Половина з них залишилась на постійну роботу в колгоспах і радгоспах. У 1927—1929 рр. 1200 членів товариства зробили 400 виїздів у підшефні села. За допомогою шефів в 1927—1928 рр. у селах Київської округи було засновано 3 колгоспи, 6 машинних товариств, 10 товариств по спільній обробці землі, 3 меліоративні товариства і 3 — по переробці молочних продуктів. Шефи організували в селах два медпункти, одну амбулаторію, чотири хати-читальні, а також добре обладнану агрохімічну лабораторію. За рахунок шефських організацій утримувалося 7 агрономів і завідуючих хатами-читальнями. Особливо посилилась шефська допомога селу, коли почалась масова колективізація сільського господарства. 1200 передових робітників київських заводів відгукнулись на рішення Комуністичної партії про мобілізацію для роботи на селі 25 тис. робітників і висловили бажання поїхати на роботу в радгоспи і колгоспи.
Ця допомога міста селу сприяла тому, що вже на 1 Травня 1930 року в Київській окрузі було створено 539 артілей, 69 тсозів, 41 комуна.
Успіхи соціалістичного будівництва, досягнуті в роки індустріалізації, і набутий досвід планування сприяли переходу до складання п’ятирічних планів розвитку народного господарства країни.