Культура Києва в XIV — першій половині XVII століття

Підготовлено: Admin. Розділ: Київ

Культура кожного народу відбиває рівень його матеріального і духовного життя на певному етапі історичного розвитку. Вона насамперед залежить від рівня шкільної освіти в країні.

Після татаро-монгольської навали шкільна освіта в Києві не одразу набула широкого розвитку, але деякі зразки літератури та -літописання XIV—XV століть свідчать про наявність у Києві значного кола освічених людей. Так, у 1460 році за ініціативою настоятеля Печерського монастиря Касіана — людини високоосвіче­ної для свого часу — складено два нові списки «Києво-Печерського Патерика». У київських монастирях писалися і зберігалися літописи, переписувалися церковні книги. Оригінальною пам’яткою українського літописання XV століття є «Короткий літопис», який містить історичні оповідання про події в Києві в 1481—1515 рр., зокрема, оповідання про напад кримських татар на чолі з ханом Менглі-Гіреєм у 1482 році. Збереглося також багато пам’яток ділової писемності XIV—XV століть.

В історичних джерелах ми зустрічаємо письмові свідчення про існування в XV столітті школи в київському Золотоверхому Михайлівському монастирі. Були парафіальні школи при церковних громадах, де діти здобували елементарні знання з ариф­метики, читання, письма. Є згадка про те, що литовський воєвода М. Гаштовт засну­вав у Києві католицьку школу, яка протистояла школам православним.

У зв’язку із зростанням економічної і політичної ролі Києва в XVI—XVII сто­літтях все більш важливе місце в культурному житті займає шкільна освіта. Велике значення для розвитку української національної культури мала діяльність Київ­ського братства, яке не тільки стало значною перешкодою для запровадження унії на Україні, а й розгорнуло широку культурно-освітню діяльність. При братстві в 1615 році була створена школа, де молодь виховувалась у дусі відданості своєму народові.

Братські школи, в т. ч. Київська, були безстановими учбовими закладами, до них приймали дітей незалежно від походження. Через це їх підтримували широкі кола городян, і вони були міцною опорою православ’я у боротьбі з католиками та уніатами.

У Києві діяли також школи при Софійському, Печерському, Михайлівському та інших монастирях. Дітей вчили читати, лічити і співати в церковному хорі.

Велику роль у культурному житті Києва і всієї України в XVII столітті віді­грала Києво-Печерська друкарня, заснована в 1616 році архімандритом Печерського монастиря Є. Плетенецьким. Щоб забезпечити друкарню папером, у Радомишлі була збудована паперова мануфактура. Навколо Києво-Печерської друкарні об’єд­нались учені й культурні діячі Київського братства. Серед них Захарів Копистенський, Памва Беринда, Лаврентій Зизаній, Тарас Земка, Іов Борецький та багато інших, що друкували свої праці словеноруською мовою. Спочатку це були книги, призначені для церковного вжитку. Першим в 1617 році надруковано «Часослов»; у 1619 році вийшла велика книга «Анфологіон» у перекладі з грецької мови Іова Борецького та Захарія Копистенського.

Серед книг, надрукованих у перші десятиліття існування Києво-Печерської друкарні, видатне місце належить філологічному твору, який і в наш час має велике наукове значення. Це «Лексикон славеноросский и имен толкование» Памви Беринди, що був надрукований в 1627 році. Вихід у світ філологічної праці Памви Беринди свідчить, що питання вітчизняного мовознавства в тогочасних школах України та серед освіченої громадськості було одне з актуальних. Боротьба за збереження рід­ної мови стала діючим знаряддям проти полонізації українського населення. Свою передмову до «Лексикона славеноросского» Памва Беринда починає славленням величі мови свого народу. Він з захопленням говорить про «широкий й великослав­ный язык славеноросский». «Лексикон», як і чимало інших літературних творів того часу, відзначався т. зв. синкретизмом, тобто, крім філологічних, містив також багато філософських, історичних, географічних та інших знань, що відповідали тодішньому рівню науки на Україні і в Європі.

У Києві в першій чверті XVII століття (ще пізніше 1627 року) відомий історик і письменник-полеміст Захарія Копистенський написав книгу- «Палінодія» (книга оборони), яка вийшла в світ тільки в другій половині XIX століття. «Палінодія» побудована на багатому джерельному вітчизняному матеріалі, а також на творах античних, західноєвропейських, візантійських та східних письменників, що свід­чить про величезну ерудицію автора. Він був добре обізнаний з історико-філологічного та богословсько-теологічною літературою античного світу, з творами середньо­вічних істориків, польськими хроніками, давніми руськими літописами, з сучасним йому письменством, іноземним і вітчизняним. Існує думка, що Захарія Копистен­ський є також автор «Густинського літопису» — важливої пам’ятки української літератури та історіографії.

Після смерті Захарія Копистенського (1627 р.) архімандритом Києво-Печер­ського монастиря було обрано сина молдавського господаря Петра Могилу. В 1632 році він став митрополитом київським і галицьким.

Петро Могила багато зробив для розвитку Києво-Печерської друкарні. Б 1631 році він відкрив вище училище — Лаврську школу, яка в 1632 році була об’єднана з Київською братською школою і дістала офіційну назву Києво-Могилянського колегіуму.

Фундатори колегіуму, прагнучи, щоб його учні нічим не поступалися перед вихованцями католицьких шкіл, запровадили викладання окремих курсів латин­ською мовою. Тут викладалися на високому науковому рівні слов’яноруська, ла­тинська, грецька, польська мови, риторика, піїтика, філософія, арифметика, гео­метрія, астрономія, музика. Подавалися також відомості з інших наук, а пізніше вивчалася психологія і медицина. З Київської колегії вийшли видатні культурні діячі, серед них Інокентій Гізель, Ігнатій Старушич, Лазар Баранович та інші.

Завдяки розвитку освіти, друкарства, ораторського мистецтва Київ у, першій половині XVII століття перетворився на справжній центр культури та освіти не лише України, а й Білорусії та Росії. Між Києвом та Москвою відбувався постій­ний обмін книжковими виданнями. Так, у Росії стала широко відома видатна праця українського письменника-полеміста і філолога Мелетія Смотрицького — «Грама­тика словенська». В 1648 році цей твір був перевиданий у Москві. Велике значення для зміцнення культурних зв’язків мали приїзди до Москви представників київ­ського духовенства. Відомо, наприклад, що в 1624 році за дорученням Іова Борець­кого їздив у Москву Памва Беринда для виправлення церковних книг.

Наприкінці XVI і особливо в першій половині XVII століття в Києві широкого розвитку набуває літературне життя. Тут видаються збірки віршованих творів, авторами яких були вихованці Київської колегії. Значне місце серед них посідають панегірики на честь Є. Плетенецького, П. Могили, на смерть та поховання гетьмана війська запорізького П. Сагайдачного, який помер у 1622 році. У братській школі виник літературно-мистецький вид творів — шкільна драма та інтермедія, які досягають високого рівня в наступні десятиліття XVII століття, і особливо у XVIII столітті.

У Києві живі були й староруські традиції літописання. Так, на початку XVII століття в Києві був складений невеликий збірник літописних оповідань, пізніше відомий під назвою «Літописці Волині й України». Коли цей збірник видавала Київ­ська тимчасова комісія для розбору давніх актів, йому дали назву «Київський лі­топис». Автор цього літопису лишився невідомим.

Значне місце в культурному житті Києва цього періоду посідає архітектура та образотворче мистецтво.

Пам’ятки монументального будівництва в Києві XIV—XV століть відомі нам тільки з письмових згадок. До таких споруд належить дерев’яний замок у Києві, про який уже йшла мова. Маємо згадки про замок київського князя Симеона Олельковича, але вони не дають нам уявлення про його будову. В цей час переважало недовговічне дерев’яне будівництво, про архітектурний стиль якого ми можемо скласти деяке уявлення з пізніших дерев’яних храмів та жител. У Києві князі литовські в цей період обмежувались, головним чином, відновленням старокиївських храмів, зруйнованих татарами, або тих, що занепали внаслідок давності існування. Слід сказати насамперед про Софійський собор. Під час навали орд Батия храм не був перетворений на руїни, як багато інших давньоруських архітектурних пам’я­ток. Але з часом внаслідок занедбаності він почав руйнуватися. Наприкінці XVI століття секретар короля Стефана Баторія і дипломат Гейденштейн, що був на Укра­їні в 1596 році, писав про Київ, що він, можливо, своєю історією сягає Колхіди та Енея, але все це покрите сивою давниною і забуте через байдужість істориків. «Все ж,— пише Гейденштейн,— залишились пам’ятники його колишньої величі: стіна навкруги міста, а в ній ворота стародавньої структури всі позолочені… В самому місті немало знищено храмів, які всі були грецького обряду. До цього часу лишився один з них — св. Софія, але й та має такий жалюгідний вигляд, що служба в ній не відбувається». Але Гейденштейн підкреслив, що «ще й тепер лишилися сліди величності й пишноти: весь храм вкритий мозаїкою на зразок храмів константи­нопольських та венеціанських. Структурою і мисте­цтвом Софія не поступається перед жодним із них».

Це писалося в той час, коли Софію після Брестської унії захопили уніати. Вона настільки занепала, що на її подвір’ї водилися дикі звірі.

Петро Могила домігся повернення Софії право­славній митрополії. За його словами, він одержав від уніатів Софію «безпокрівну». Багатства її були погра­бовані. Собор — спустошений, двері завалені великими кам’яними брилами мурованої стіни, що перетворилась на руїну. За допомогою російського уряду та місце­вими коштами Петро Могила відбудував храм Софії.

Значно перебудована була у XVII столітті також Успенська церква Києво-Печерського монастиря. Її тогочасний зовнішній вигляд зображено на багатьох гравюрах книжкових видань, які випускав Печерський монастир, а також на плані Києва 1638 року.

Крім названих споруд стародавнього Києва, зазнали корінних архітектурних перебудов у XVII столітті також храм Спаса на Берестові, церкви Пирогощі та Кири­лівська на Подолі. В 1631 році на Подолі, поблизу Житнього ринку, коштами бага­того київського міщанина по прозвищу Залізний Гріш споруджено храм Миколи Притиського, який існує понині. Цей храм з одною банею, поставленою на восьмигранний барабан, у своїй основі має вигляд хреста з подовженим захід­ним раменом. Такий стиль кам’яних культових споруд був запозичений з ук­раїнської архітектури дерев’яних будов і властивий саме XVII століттю. Суво­рий інтер’єр церкви Миколи Притиського з її підпружними монументальними арками, без зайвих дрібних членувань, ліплень, різьблень тощо вражає своєю величністю.

Для архітектури України XVI—першої половини XVII століття було властиве будівництво храмів-фортець, які мали оборонне значення. Одною з таких церков- фортець був Межигірський монастир поблизу Києва. У 1651 році його намалював голландський художник Вестерфельд, що перебував тоді в Києві. Укріплення Межигірського монастиря були дерев’яні в стилі української народної архітек­тури, з оборонними вежами здебільшого квадратного зрубу і дахом у вигляді намету, вкритого гонтою або драницею. Покрівля мала невеликий злам на зразок солом’я­них або очеретяних покрівель українських хат. Посеред укріплення стояв п’ятикамерний і відповідно п’ятикупольний монастирський собор Спаса, збудований у 1611 році. У Межигірському монастирі в XVII столітті був написаний відомий «Межигірський літопис».

Образотворче мистецтво Києва, як і всієї України в XIV—XV століттях мало переважно церковно-релігійний характер. І все ж, незважаючи на використання норм художньої культури Київської Русі, в мистецтві, зокрема в живопису, дедалі більше відбувалися зрушення, що зумовлювались внутрішнім розвитком суспіль­ства, зміною поглядів на мистецтво, ознайомленням з мистецтвом Польщі, Чехії, Німеччини та інших країн. Центром малярства в Києві був Печерський монастир, де в XIV—XVII століттях існувала художньо-мистецька школа і працювало чимало іконописців.

Київські художники у своїх творах починають поступово відходити від умовного зображення, стає помітним прагнення відтворити реальні почуття, психологічні переживання. Поряд з традиційними прийомами ми бачимо пошуки нових форм. І хоч майстри українського мистецтва все ще використо­вують релігійні сюжети, але намагаються зробити ці сюжети зрозумілими народові.

Творів живопису та скульптури Києва XIV—XVII століть збереглося зовсім мало. Це пояс­нюється тим, що внаслідок грабежів польсько-ли­товської шляхти та уніатів і систематичних пере­будов пам’ятки настінного станкового живопису, а також скульптури руйнувалися. Але й ті, що збе­реглися до наших днів, свідчать про високий рівень образотворчого мистецтва того часу і Так, видатною пам’яткою скульптури другої половини XV сто­ліття є рельєф-триптих із зображенням божої матері Оранти та Антонія і Феодосія Печерських. Триптих було створено на замовлення князя Семена Олельковича в 1470 році під час відбудови Успенського собору Києво-Печерського монастиря. Цей рельєф містився на стінах абсиди собору, але під час ре­монту в 1890 році його перенесено у велику лавр­ську дзвіницю.

До визначних пам’яток різьбярства та скульп­тури в стилі ренесансу належав надгробок князя К. І. Острозького — гетьмана Великого князівства Литовського. Його побудував на свої кошти син гетьмана, відомий культурний діяч України К. К. Острозький 1579 року в Успенському соборі Києво-Печерської лаври на місці поховання К. І. Острозького. В період тимчасової німецько-фашистської окупації Києва, коли гітлерівці зруйнували Успенський собор, загинув і цей пам’ятник.

В 1642—1644 рр. київський митрополит П. Могила реставрував храм Спаса на Берестові в Києві. Для його розпису він запросив майстрів з Афону. У Спаських фресках поряд із традиційною умовністю поз, канонічністю зображення більш реалі­стично показано побут, окремі типи. Це насамперед помітно на фресці «Благові­щення». Образ діви Марії далекий від традиційного візантійського зображення богоматері. Свіжо і яскраво намальовано букет живих квітів у глечику на неве­личкому столику. Багато є цікавих побутових подробиць і в інших сценах на єван­гельські сюжети у «Різдві Христовому». Тут виділяється нерозлучна з українською матір’ю-породіллею баба-повитуха. Вона пов’язана хусткою і одягнена в україн­ську сорочку з короткими рукавами. Рукою вона пробує воду в купелі, що приго­тована для немовляти. У «Поклонінні волхвів» пастухи у звичайному одязі того часу і в брилях. Серед постатей виділяється портретне зображення ктитора храму — П. Могили, що молиться народженому немовляті-спасителю. Церковне іконописання того періоду розвивалося в напрямі портретного живопису. Подібні сцени могли малювати лише місцеві українські митці, що добре знали життя і побут свого народу.

У Києві в XIV—XVII століттях значного розвитку набуває мистецтво книж­кової мініатюри, що була популярною ще в Київській Русі. Характерною з точки зору мініатюрного оформлення книг XIV століття вважається «Спиридонієв псал­тир», складений у 1397 році в Києві протодияконом Спиридоном на замовлення епіскопа Михаїла. Псалтир написаний добірним уставним письмом і містить близько 300 мініатюр, які ілюструють відповідні тексти книги. Тут, поряд з канонічними зображеннями, є багато побутових, історичних, алегоричних і пейзажних сюжетів.

У XIV—XV століттях мініатюра займає дедалі більше місце в оформленні рукописних книг. У мініатюрному оздобленні появляються такі народні художні елементи, як плетінчасто-тваринна орнаментика. У майстерно виконаних заставках, кінцівках, заголовних літерах, поряд з дивовижно переплетеними вузлами, зустрі­чаються зображення фантастичних тварин, звірів, птахів, різних потвор, запози­чених митцями з пісенної творчості, казок, загадок тощо. Таке оздоблення, напри­клад, характерне для «Київського Євангелія» 1393 року.

З виникненням книгодрукування розвивається і такий вид мистецтва, як гра­вюра. Початком української гравюри слід вважати появу першої друкованої книги на Україні — «Апостола», надрукованого Іваном Федоровим 1574 року у Львові, та Острозької біблії — 1581 року. Декоративні прикраси цих видань є цінними зразками графіки кінця XVI століття.

На початку XVII століття значну роль у друкуванні книг відігравала Стрятинська друкарня, яку купив Є. Плетенецький для Києво-Печерського монастиря. Перші київські друковані видання — «Часослов» (1617 р.) і «Анфологіон» (1618— 1619 рр.) — були прикрашені гравюрами, привезеними із Стрятина до Києва разом з друкарнею. Але в цих книжках уже зустрічаються й перші гравюри київського походження. Це, зокрема, «Св. Єлисей», «Успіння» та інші.

Друкарня Києво-Печерської лаври, поряд з книжками релігійного змісту, видавала і світську літературу — букварі, збірники поезій, книги історичного змісту, які ілюструвалися гравюрами на історичні та побутові теми. Так, у 1622 році вийшла книжка ректора Київської братської школи Касіана Саковича «Вирши на жалосный погреб Зацного рыцера Петра Конашевича-Сагайдачного», ілюстрована трьома гравюрами історичного світського змісту: «Гетьман Петро Сагайдачний на коні», «Здобуття Кафи запорожцями на чолі з Сагайдачним» та герб війська запорізь­кого — постать козака з рушницею.

Особливо виділяються гравюри в книгах «Бесіди Іоанна Златоуста» київського видання 1623 і 1624 років. Ці книги ілюстрував художник «Т. П.» — майстер склад­них композицій. У книжці «Бесіди Іоанна Златоуста на 14 посланій апостола Павла» 1623 року сказано, що книжку надрукували Степан Беринда і Тимофій Петрович.

Можливо, художник «Т. П.» і Тимофій Пет­рович одна й та ж особа. В ілюстраціях до «Бесід» художник зображує пейзажі та архі­тектуру відповідно до перспективних планів. Це дає можливість зробити припущення, що малював він з натури. Особливо це помітно на малюнку Успенського собору Києво-Печер­ської лаври.

Цілком світський характер мають сюжети гравюр у Київському «Учительному євангелії»

(1637 р.). У цих гравюрах художник відображає свої спостереження над природою, життям і побутом народу. Наприклад, такі сюжети, як «Багач та убогий Лазар», «Багач і смерть», хоч запозичені з євангельських притч, але відображають суто житейську класову нерівність у тогочасному українському та польському суспільстві.

У Києво-Печерській друкарні в 1638 році був виданий латинською мовою твір Афанасія Кальнофойського «Оповідання про чуда в Києво-Печерському монастирі». Твір важливий тим, що до нього додано три докладні плани тогочасного Києво- Печерського монастиря і міста Києва. На одному з планів зображений будинок Києво-Печерської друкарні.

Гравірувальне мистецтво набрало широкого розвитку в часи, коли митрополи­том був П. Могила. Про це свідчили кілька тисяч ксилографічних дощок того періоду, що зберігалися до Великої Вітчизняної війни в Лаврському музеї.

Значного розвитку в Києві в XIV—XVII століттях досягло декоративно-ужит­кове мистецтво, зокрема ткацтво та гаптування. Про це свідчать зразки розкішного, майстерно гаптованого золотом і сріблом церковного і світського вбрання, яке дійшло до нас. Лише у фонді Іова Борецького налічувалось 2 тис. гаптованих антимінсів. (До навали німецько-фашистських загарбників всі ці багатства зберігалися в музеї Київської лаври і загинули в 1941 році).

У Києві в XVI столітті високого рівня досягло ливарне мистецтво людвісарів і конвісарів. Людвісарами називались майстри, що виливали гармати, дзвони, металеві предмети домашнього і церковного вжитку, чаші, ліхтарі, підсвічники, металевий посуд, а також різноманітні прикраси з металу. Конвісарами називалися майстри лиття з олова. Вони виготовляли коновки-чарки для горілки й пива, а також олов’яний посуд. Є підстави гадати, що в Києві був вилитий в 1649 році дзвін, пода­рований козаками церкві Спаса у старовинному селі Рославичах (нині Васильків­ського району Київської області). Цей дзвін зберігається в Київському державному історичному музеї.

Київ — економічний і культурний центр України — відіграв велику роль у розвитку музичного мистецтва, зокрема у формуванні української професійної музики, в основу якої лягли народні музичні традиції.

Пісня у супроводі музичного інструменту з давніх часів була постійним супут­ником народу в його праці та відпочинку, в побуті, віруваннях та звичаях. Православна церква, переслідуючи інструментальну музику, всіляко сприяла розвитку вокальної культової музики, що стала невід’ємною частиною церковного ритуалу. Довгий час церковна музика була одноголосною. В XVI столітті в українських церквах утвердився багатоголосний, т. зв. партесний спів, що будувався на п’яти- лінійній нотній системі, яка була вдосконалена в Києві на місцевій національній основі і мала назву «Київське знамено». У XVI—XVII століттях, коли особливо загострилася боротьба з католицизмом та західнолатинським впливом, церковне хорове мистецтво набрало яскравих українських національних форм. Візантійські запозичення кінця X та початку XI століття були витіснені остаточно. Показником впливу української народної пісні на церковний спів є могутній київський лавр­ський наспів, поширений в усіх православних церквах.

Усна пісенна народна творчість була нерозривно пов’язана з музикою, з вико­нанням під акомпанемент бандури українських народних дум та історичних пісень, які виникли в часи, коли український народ боровся за своє соціальне та націо­нальне визволення. В основі їх лежить староруська епічна творчість, билинний богатирський епос. Так, цікавою пам’яткою усної народної творчості, в якій відоб­ражена боротьба з татарами, є легенда, що була поширена в Києві та його околи­цях, про «Михайла та Золоті ворота». Вона виконувалась кобзарями на мотив відо­мої пісні про Байду.

Народ і професіональні виконавці пронесли через століття невичерпне багат­ство української народнопісенної та музично-інструментальної творчості.

XIV—XVI століття були періодом формування української народності. В цьому важливому історичному процесі Київ відіграв найвидатнішу роль. Його ремісничо- промислове виробництво, постійні і ростущі зв’язки з населенням інших міст Укра­їни, активна участь міських низів у селянсько-козацьких повстаннях, багата різно­манітна культура і навіть монастирі, що були популярні серед мас віруючих,— все це становило один з найважливіших центрів притягання і уподібнення для мільйо­нів людей, перетворюючи етнічну масу на виразну, об’єднану спільною терито­рією, економічними, політичними, мовними і культурними зв’язками, українську народність.

Трекбэк с Вашего сайта.