Література у 1900 — 1917 рр.
На початку XX століття в літературі особливої гостроти набула боротьба між передовим революційно-демократичним і реакційним напрямами, яка відбивала загострення класових суперечностей в добу імперіалізму.
В цей період провідну роль в українській літературі відігравали видатні представники революційно-демократичного напряму великі українські письменники І. Я. Франко, Леся Українка і М. М. Коцюбинський, на творчості яких вже помітний вплив ідей марксизму-ленінізму. Життя і діяльність цих письменників на початку XX століття були тісно пов’язані з Києвом. В їх творах, написаних в ці роки, з’являються перші паростки соціалістичного реалізму. Партія більшовиків, В. І. Ленін наполегливо боролися за створення вільної, зв’язаної з робітничим класом і пройнятої ідеєю соціалізму літератури, покликаної служити «мільйонам і десяткам мільйонів трудящих, які становлять цвіт країни, її силу, її майбутнє»1.
Під впливом революційного руху трудящих, ідей наукового соціалізму, передової російської культури розгорнулася творча і громадська діяльність Лесі Українки.
Уже в кінці 90-х років XIX століття письменниця знайомиться з марксистською літературою, бере активну участь у політичному житті Києва. Вона встановлює зв’язки з соціал-демократичними гуртками. Її квартира на Маріїнсько-Благовіщенській вулиці (тепер вул. Саксаганського, 97) була місцем явки членів Київської організації РСДРП.
Активну участь брала Леся Українка в діяльності літературно-артистичного товариства, що утворилось у Києві в 1897 році. Видатною подією в громадському і культурному житті міста було відзначення 100-річчя з часу опублікування «Енеїди» І. П. Котляревського. Урочистий вечір, присвячений цій даті, відбувся 28 листопада 1898 року в залі товариства. Великого громадського звучання набрав вірш Лесі Українки «На столітній ювілей української літератури», прочитаний тут М. П. Старицьким. В ньому письменниця виступила проти колоніальної політики царизму, прославляючи поетів, які борються за волю народу.
У 1899—1901 рр. Леся Українка співробітничала в літературно-політичному журналі «Жизнь», який був близький до соціал-демократії і в якому друкувався В. І. Ленін. У статтях, вміщених у цьому журналі, письменниця захищала реалістичні традиції в літературі, показувала боротьбу двох класово протилежних культур в кожній національній культурі. Вона виступала проти націоналізму і декадентства, обстоювала активну революційну роль літератури і мистецтва в боротьбі за народні ідеали. В ці ж роки Л. Українка вела боротьбу проти українських буржуазних націоналістів С. Єфремова, О. Кониського, їх реакційних виступів у пресі.
Через утиски і переслідування революційного українського слова передові письменники не мали свого друкованого органу. Вони змушені були друкуватися в київському журналі ліберально-буржуазного напряму — «Киевской старине». На початку XX століття на сторінках цього журналу були опубліковані оповідання І. Франка, М. Коцюбинського, П. Мирного, Лесі Українки.
З 1902 року у Києві розгорнулася діяльність письменника і громадського діяча буржуазно-ліберального напряму Б. Д. Грінченка.
Він упорядкував чотиритомний словник української мови, що вийшов у світ у 1907—1909 рр., за який дістав премію Російської Академії наук. В багатьох його поезіях і оповіданнях, надрукованих в цей період у Києві, виразно виступають демократичні мотиви2.
Заслугою Б. Грінченка є його боротьба за навчання рідною мовою, створення підручників для народних шкіл, популяризація творів українських письменників. Проте як в літературній творчості, так і в громадській діяльності Б. Грінченка проявилась обмеженість світогляду, властива ліберальній інтелігенції України початку XX століття.
Виходячи з позицій буржуазного націоналізму, він виступив з теорією «малих діл», аполітичного культурництва, проти класової боротьби, обстоював реакційну ідею класового миру всередині нації. Це викликало осуд з боку прогресивних письменників, зокрема П. А. Грабовського.
Піднесення робітничого руху в Росії, в т. ч. і на Україні, напередодні революції змусило царизм ослабити переслідування української культури і мови. В 1904 році у Києві вийшов з друку літературний збірник «На вічну пам’ять Котляревському», в якому були надруковані твори видатних письменників того часу — І. Франка, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, Лесі Українки, М. Старицького та інших. В цьому ж році в Києві почала виходити прогресивна газета «Киевские отклики» за редакцією професора університету І. Лучицького. В ній співробітничали передові діячі, зокрема М. М. Коцюбинський.
М. М. Коцюбинський в цей період створює ряд своїх кращих творів, які друкувалися в «Киевской старине» та окремими виданнями. У Києві виходять з друку збірки віршів Лесі Українки, твори І. Франка, Л. Глібова, Панаса Мирного та інших. Великим святом української літератури було відзначення у Києві в грудні 1904 року 35-річного ювілею творчої діяльності видатного письменника-демократа I. С. Нечуя-Левицького. Присутні на зборах підписали резолюцію з вимогою скасувати заборону української мови і надіслали її міністру внутрішніх справ.
Революція 1905—1907 рр. привела до пожвавлення літературного життя Києва. Під тиском революційних мас царизм змушений був скасувати заборону української мови. В Києві почали виходити українські журнали і газети. Наприкінці 1905 року з’являється газета «Громадська думка», на початку 1906 року — газета «Боротьба», журнали «Нова громада» і «Шершень». У 1907 році як продовження «Киевской старины» починає виходити історико-етнографічний і белетристичний журнал «Україна».
В Київському університеті професори В. М. Перетц і А. М. Лобода починають читання курсів української літератури і українського фольклору. В. Перетц неодноразово виступав у пресі на підтримку необхідності вивчення української культури, створення кафедри української мови і літератури в університеті.
Революція 1905—1907 рр. сприяла піднесенню творчості письменників революціонерів-демократів, стала могутнім джерелом їх натхнення.
Активну участь в громадському і літературному житті міста брала Леся Українка. В своїх поезіях і драматичних творах, написаних напередодні і під час революції 1905 року, письменниця закликала до боротьби проти царизму, показувала вирішальну роль народних мас в історії, викривала угодництво ліберально-буржуазної інтелігенції. Вона відкрито стала на бік повсталого народу, за що зазнала репресій царських властей.
В ряді сатиричних віршів, опублікованих у цей час в журналі «Шершень», поетеса висміювала ліберальних панів. Революційною героїкою просякнута фантастична драма Лесі Українки «Осіння казка», в якій в алегоричній формі показана боротьба трудящих проти самодержавства. Зображуючи народ як єдиного творця матеріальних і духовних цінностей, вона у творі «Напис в руїні» проголосила: «Хай згине цар!».
Прямим закликом до рішучої, безкомпромісної боротьби, до активної громадської дії звучала драматична поема Лесі Українки «В катакомбах». Герой твору — раб-неофіт, зрозумівши облудність християнської релігії та її слуг, сміливо проголошує:
«А я піду за волю проти рабства,
Я виступлю за правду проти вас!».
З’явившись в період наростання революційної боротьби робітничих і селянських мас проти царизму, цей твір був надзвичайно актуальним.
Драми Лесі Українки були прикладом справді глибокого, органічного зв’язку художнього твору з найбільш насущними і животрепетними суспільними проблемами і промовляли до сучасників цілком реальним голосом політичної пропаганди.
Під впливом революції І. Франко написав один з визначніших своїх творів — поему «Мойсей», сповнену почуттям безмежної відданості народу, віри в його світле майбутнє.
Правдиво відобразив життя народних мас, їх боротьбу проти самодержавства М. Коцюбинський.
Його повість «Fata morgana», присвячена революційним подіям в українському селі на початку XX століття, є великим внеском у світову літературу.
У цьому творі поряд з образами безземельних селян він перший в українській літературі показав образ робітника, який виступає свідомим керівником селянських мас у їх боротьбі за землю і волю.
Співчуттям до сільської бідноти, наймитів — активних учасників революційної боротьби — пройняті твори революціонера-демократа А. Ю. Тесленка «За пашпортом», «Радощі», «Любов до ближнього», «У схимника» та інші, що були опубліковані у Києві в роки революції. Автор розвінчує наївні сподівання частини селянства на царську думу, розкриває контрреволюційну роль духовенства. Він гостро критикує самодержавство, засуджує реакційну діяльність українського панства та заможної верхівки села, царських урядовців, викриває відступників від революції. У 1905 році А. Ю. Тесленко приїздив до Києва.
В роки революції Київ відвідав Михайло Коцюбинський, який виступав тут з читанням своїх творів. Він був організатором видання збірки кращих творів передових письменників України — Лесі Українки, І. Нечуя-Левицького, М. Старицького та інших, яка під назвою «З потоку життя» у 1905 році вийшла у Києві.
Яскраво виявлену революційно-демократичну спрямованість мав журнал «Шершень», що виходив у Києві з січня по серпень 1906 року. За короткий час свого існування «Шершень» зумів об’єднати основні сили української демократичної культури. В ньому друкувалися І. Франко, Леся Українка, В. І. Самійленко, О. С. Маковей та інші. Сатира «Шершня» мала політичний характер. На його сторінках прогресивні українські письменники викривали царизм, царську бюрократію, всі ті сили, які перешкоджали визволенню народних мас від соціального і національного гноблення.
Після поразки революції 1905—1907 рр. в країні почався період чорносотенної реакції. Уряд перейшов у наступ на культуру і літературу пригноблених народів. У Києві було закрито українські культурно-освітні установи, журнали, газети. Ця великодержавна шовіністична політика царизму сприяла активізації місцевого буржуазного націоналізму.
Більшовицька партія в роки реакції вела непримиренну боротьбу проти великодержавного шовінізму і місцевого націоналізму, за інтернаціональне згуртування трудящих. Велике значення для боротьби проти буржуазної ідеології, зокрема на літературній ниві, мала стаття В. І. Леніна «Партійна організація і партійна література» (1905 рік), в якій вказувалося на необхідність посилення боротьби за перемогу пролетарської ідеології в галузі культури і літератури.
В ці роки на поверхню спливають декаденти, що проповідували індивідуалізм, націоналізм, зневагу до суспільства, виправдували ренегатство і зраду. Одним з центрів декадентства став київський журнал «Українська хата» (1909—1914 рр.), навколо якого об’єдналися М. Сріблянський, М. Євшан, А. Товкачевський та інші письменники цього напряму. На сторінках київських журналів з’являються твори Г. Чупринки, П. Богацького, Ю. Будяка, в яких індивідуалізм і націоналізм поєднані з занепадництвом, песимізмом.
Настроям зневіри і розпачу піддався поет О. Олесь, який перед тим вітав революцію 1905 року. В збірках «Поезії» і «Твори» він віддалився від бойових позицій передової літератури, зайнявся проповіддю національної обмеженості, пошуками нових форм у поезії, віддаючи данину символізму і декадентству.
Особливо активізував у ці роки свою діяльність колишній попутник революції В. Винниченко. В своїх п’єсах та повістях він проповідував наскрізь індивідуалістичну, філософськи неспроможну теорію «чесності з собою», відкидав існування об’єктивної істини, пропагував культ «сильної особи», яка керується лише своїм бажаннями та інстинктами. В характерах героїв п’єс Винниченка все соціальне поступається або зникає зовсім перед всесильними біологічними чинниками. В своїх творах він зводив наклепи на революціонерів, проповідував зневагу до народу, індивідуалізм, націоналізм. Творчість В. Винниченка періоду реакції гостро засуджувала Леся Українка.
Рішуче виступив проти буржуазних націоналістів і декадентів М. Коцюбинський. В рецензії на твір М. Філянського «Лірика» (1907 рік) він засудив убогість думки цього письменника і викрив реакційність декадентської літератури. Боротьбу проти декадентів вели також інші кращі представники української літератури — І. Франко і Леся Українка.
З кінця 1910 року в країні почалося нове революційне піднесення. У Києві відбувалися страйки робітників, масові студентські демонстрації.
У цей час українська буржуазія створює в Києві журнал «Дзвін» (1913 — 1914 рр.), який, прикриваючись псевдомарксистською фразеологією, намагався стати ідейним керівником українського пролетаріату. Буржуазно-націоналістичні діячі Д. Донцов, Л. Юркевич, В. Винниченко, С. Черкасенко та інші, які групувалися навколо журналу, проповідували шовіністичні погляди, намагалися відірвати український пролетаріат від російського. В. І. Ленін у праці «Критичні замітки з національного питання» викрив і засудив ворожі дії цих буржуазно-націоналістичних теоретиків, охарактеризувавши їх як опортуністів, як групу націоналістичних міщан, що розколюють пролетаріат і тим самим зраджують «інтереси не тільки демократії взагалі, але й своєї батьківщини, України».
Прогресивні письменники і діячі групувалися навколо «Літературно-наукового вісника», редакція якого переїхала з Львова до Києва. Тут публікувалися твори Лесі Українки, М. М. Коцюбинського, О. Ю. Кобилянської.
Активно боровся проти реакційних напрямів в літературі М. Коцюбинський. В своїх новелах, написаних у 1910—1912 рр. («Що записано в книгу життя», «Сон», «Коні не винні», «Подарунок на іменини»), він викривав контрреволюцію, висміював лібералізм українського панства, таврував міщанство. Одночасно письменник показував злидні та безправ’я трудящих мас, славив мужність революціонерів, їх непохитну віру в перемогу народу. В ці роки він часто приїздив до Києва, де брав участь у всіх прогресивних громадських заходах, а в 1912 році тривалий час перебував тут на лікуванні і підтримував зв’язки з передовими діячами та революційною молоддю.
В цей період також плідно працювала Леся Українка. Її твори публікувалися на сторінках київських прогресивних періодичних видань. У 1913 році вона востаннє приїздила до Києва. На честь письменниці передова громадськість міста влаштувала літературний вечір. Проте хвороба примусила Л. Українку жити і лікуватися в Грузії, де вона й померла 1 серпня 1913 року. Поховали її в Києві на Байковому кладовищі. Більшовицька «Правда» відгукнулась на смерть великої української поетеси некрологом: «Леся Українка вмерла, але її бадьорі твори довга будитимуть нас до роботи-боротьби. Добра, вічна пам’ять письменниці — другові робітників»1.
У період революційного піднесення в літературу приходить творча молодь, зокрема С. В. Васильченко, М. Т. Рильський, П. Г. Тичина, діяльність яких широко розгорнулася в Києві за Радянської влади.
Царизм жорстоко переслідував українську літературу. Нерідко заборонялось розповсюдження в Києві творів Т. Шевченка, П. Грабовського, М. Коцюбинського, І. Франка. У 1914 році царський уряд заборонив святкування 100-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка, що викликало хвилю обурення не лише в Києві, а й по всій країні. Ще більше посилились утиски і переслідування української літератури в роки світової війни. Лише переможна Велика Жовтнева соціалістична революція відкрила шлях для небувалого розквіту української літератури як складової частини соціалістичної культури радянського народу.