Література у роки Жовтневої революції
У Києві — місті славних літературних традицій — на сторінках більшовицьких газет і листівок, а згодом і перших українських радянських журналів, з’явилися молоді паростки жовтневої літератури, тут збиралися й гуртувалися кадри «першого призову» її творців, зародилися початкові форми організації літературного життя і розгорнувся масовий літературний рух.
Гострота політичного становища, класової збройної боротьби, різке і складне переплетення в ній різних політичних сил до краю напружували і літературне життя. У Києві в 1917—1920 рр. збираються основні сили літератури, на арені якої виступали різні течії і напрями — від реалізму до символізму і футуризму. Все це особливо позначалося на ідейно-творчому розвитку молодих письменників.
Про боротьбу різних тенденцій, що все поглиблювалась і загострювалася, свідчили періодичні видання 1918 року. У «Літературно-критичному альманасі», наприклад, провідне місце посідали твори молодих авторів, які, свідомо чи несвідомо, в теорії і на практиці були прихильниками та епігонами символізму, співцями небуття, рафінованого індивідуалізму, «вселюдської туги» (вірші і статті Я. Савченка, Д. Загула, О. Слісаренка та інших). Але й у цьому журналі лунали голоси заперечення, осуду декадентського мистецтва (поезії П. Тичини). Відгомони
«Літературно-критичного альманаху» відчутні і в двотижневому ілюстрованому «Універсальному журналі», якого вийшло два номери. В поетичному відділі журналу були надруковані поезії П. Тичини, В. Еллана (Блакитного) під псевдонімом Маркіз Попелястий, М. Терещенка, В. Кобилянського та інших. Проте у кращих творах тут ще голосніше й послідовніше прозвучало заперечення декадансу, занепадництва (вірш П. Тичини «Ходять по квітах, по росі», пародії В. Еллана). В 1919 році вийшов альманах «Музагет» — орган однойменної групи «митців новішої генерації», що склалася восени 1918 року. Основній його лінії, як і в попередніх журналах, змістом, формою і спрямуванням протистояли твори П. Тичини, особливо вірш «Плуг», у масштабних, гіперболічних образах якого поет оспівав соціалістичну революцію — «красу нового дня», «мільйон мільйонів мускулястих рук», що велетенським плугом розорювали перелоги старого життя. Група «Музагет», коли виявилася повністю фальшивість її ідеологічних засад в умовах великого культурного будівництва в Києві, влітку 1919 року розпалась, як розпалася організована одночасно з «Музагетом» група «Боротьба» (Г. Михайличенко, А. Заливний та інші).
У Києві в 1917—1918 рр. було видано ряд книг, переважно поезії молодих письменників: М. Рильського, М. Семенка, Я. Савченка, О. Слісаренка та інших. Знаменним для тогочасного літературного життя був вихід у світ першої збірки поезій П. Тичини «Сонячні кларнети» (1918 р.), яка на фоні тодішньої журнальної поезії і поетичних збірок вирізнялася своїм бадьорим звучанням, пафосом життєствердження, високою поетичною майстерністю.
Справді нова і незвичайна сторінка в літературному і культурному житті Києва відкрилась у лютому 1919 року, коли радянські війська визволили місто від жовто-блакитних банд. В усіх галузях культурного будівництва, зокрема в літературно-мистецькому русі, поряд з професіональними діячами одразу ж почали брати найактивнішу участь широкі верстви трудящих. Яскравим показником небувалого зростання інтересу трудящих до художньої літератури був широкий розмах масової самодіяльної революційної народної творчості. В її розвитку велику роль відіграла київська партійна, радянська, військова преса.
7 лютого 1919 року вийшов 13(21) номер газети «Киевский коммунист», яка досі видавалася в підпіллі. 13 лютого почали виходити «Известия» (з 20.IV 1920 р. «Вісті») — орган виконкому Київської Ради робітничих депутатів; 11 березня — «Сільська комуна». Після переїзду в Київ центральних радянських і партійних органів тут стали видаватися газети «Коммунист» — орган ЦК і Київського міського комітету КП(б)У; «Більшовик» — щоденна газета робітників і селян, видання ЦК КП(б)У; «Коммунар», «Красная Армия», «Молот и Плуг», «Ежедневная стенная газета БУП’а» (Бюро української преси), «Галицький комуніст» та інші.
Газети, що виходили в Києві, поряд з інформацією про внутрішнє і міжнародне життя з роз’ясненням політики партії і Радянської влади в місті й на селі, з оперативними зведеннями з фронтів велику увагу приділяли питанням літератури, мистецтва, науки, освіти.
Редакції газет та їх літературні відділи провадили велику роботу серед початківців у формі консультацій, листування (в т. ч. в спеціальних рубриках), відповідей на запитання тощо. Всі без винятку газети вміщували твори, здебільшого віршовані, робітничих, селянських, червоноармійських авторів. «Червоні рими», «Пролетарські вірші», «Пролетарська культура і мистецтво» — ці та подібні назви поезій і цілих добірок їх яскраво передавали політичну і емоціональну атмосферу часу.
Поезії самодіяльних авторів, писані українською і російською мовами, порушували найрізноманітніші питання будівництва нового життя, боротьби за зміцнення Радянської влади. Написані іноді ще невправною рукою, вони все ж свідчать про широкий ідейний кругозір їх авторів, високу класову свідомість, хвилюють глибиною змісту і щирістю думки. Різноманітними були ці твори у жанровому відношенні: пісні, гімни, віршовані заклики, частівки, байки, віршовані фейлетони тощо. Активно виступали в київській пресі робітничі і червоноармійські поети: Я. Отрута, С. Новий, С. Матовий, Г. Коренев, О. Грішний, О. Качайло, поет під псевдонімом Червоний Шершень та інші.
Партійна і комсомольська організації міста, культвідділи профспілок, політоргани військових частин, редакції газет, прагнучи надати масовому літературному рухові організаційних форм, організовували літературні гуртки і студії для молодих письменників. У Києві був добре відомий «Гурток пролетарських письменників», заснований на початку березня 1919 року при Комуністичній Спілці Молоді України. Члени гуртка систематично друкували свої твори в газетах, підготували до друку літературно-художній двотижневик «Молот и Плуг». «Майстерня для вивчення техніки пера» була відкрита культосвітнім відділом при Київській раді профспілок. Активно працювала мистецько-літературна студія, організована агітосвітнім відділом Наркомвійськсправ.
Широку роботу серед літераторів-професіоналів Києва, а також серед трудящих провадив створений при Наркомосвіті Всеукраїнський літературний комітет — Всеукрлітком — та його Бюро пропаганди, що мало українську, російську, єврейську секції. Бюро організувало літстудії для робітників у Подільському районі та на Солом’янці, налагодило видання «Рабочего журнала». Студії та літгуртки працювали також на залізничній станції Київ-ІІ, при багатьох клубах підприємств і народних будинках у різних районах міста. Була створена і провадила чималу роботу «Пролетстудія для дітей».
З метою спрямування літературної творчості, її активізації вперше почали провадитись літературні конкурси на текст революційного гімну, зразково видану книгу, нові п’єси тощо.
Різними засобами велася широка пропаганда газет, політичної та художньої літератури, щоб «зробити її святим добробутом пролетарських мас, для яких вона була майже недоступною розкішшю, майже чимось забороненим». Значну допомогу літературою подавали Києву і Україні Петроград та Москва.
Широко розповсюджені були також літературно-художні вечори, інсценізації творів класиків і сучасних письменників, лекції та доповіді з питань літератури, що відбувалися в робітничих клубах, народних будинках, у театрах, бібліотеках.
Пропаганда класичної і радянської літератури, творчості самодіяльних робітничих і червоноармійських авторів (зокрема, через видання одноденних газет — «Красное знамя», «День красного командира» та інших) посідала значне місце серед заходів, які проводилися під час урочистого відзначення 58-ї річниці з дня смерті Т. Г. Шевченка, Першого травня, Дня пролетарської культури, Свята дітей, Дня червоного командира тощо.
Перше за Радянської влади вільне вшанування пам’яті великого народного поета-революціонера у Києві було урочистим і багатогранним. Газети вмістили портрет Кобзаря, статті та вірші, присвячені його життю і творчості. Широко повідомлялося — з поданням фотознімків — про урочисте відкриття пам’ятника Т. Г. Шевченку в Петрограді в листопаді 1918 року. В день ювілею відбувся урочистий похід-демонстрація, на Хрещатику — багатотисячний мітинг. Вранці в театрах дітям показали вистави за мотивами біографії поета, інсценізації його творів. Увечері відбулися вистави для дорослих. Перед виставами читалися лекції про життя і творчість Кобзаря. Дітям у фойє театрів безплатно роздавали книги поета. Ще в лютому 1919 року ім’я Т. Г. Шевченка було присвоєно колишньому Бібіковському бульвару, а до дня 1 Травня на одній з площ міста встановлено пам’ятник-погруддя поета.
Масовим, справді народним святом трудящих Києва став День пролетарської культури, проведений 6 квітня 1919 року. Київська рада профспілок і Центральна культосвіткомісія випустили відозву, в якій закликали робітників і червоноармійців до найактивнішої участі у складанні і виконанні програми свята. Тиражем 10 тисяч вийшов журнал «Рабочее творчество», що містив твори членів літстудій і гуртків. Вийшла одноденна газета «День пролетарской культуры». Голосно звучали в ній заклики українською і російською мовами: «Вивчайте старе — творіть нове!», «Хай живе народна творчість!», «Мистецтво — на майдани!» та інші. Поряд із статтями та віршами київських поетів у газеті були надруковані в оригіналі вірші В. Маяковського «Приказ по армии искусств» та «Поэт-рабочий».
Святкування Дня пролетарської культури проходило на вулицях, площах, у парках, робітничих і червоноармійських клубах. Сотні людей власними силами виготовляли декорації, картини. У святі взяли участь численні самодіяльні хори, оркестри, драматичні трупи, початкуючі і професіональні композитори, художники, поети.
Велику, багату за формами агітаційно-пропагандистську роботу серед населення міста і губернії провели літературно-інструкторський поїзд ім. В. І. Леніна, що на початку липня прибув із Москви, та агітпароплав «Більшовик», який у травні — червні 1919 року ходив по Дніпру від Києва до Черкас.
З кожним місяцем все ширше розгортали роботу по виданню і пропаганді класичної та радянської літератури Всеукрлітком та Всеукрвидав. Українська секція Бюро пропаганди Всеукрліткому до дня 1 Травня (1919) видала збірник поезій «Веснянки» і підготувала до друку збірник «Революція» (твори П. Тичини, В. Ел-лана, В. Чумака, М. Семенка, В. Коряка, В. Ярошенка та інші), російська секція випустила збірник «Революционное искусство», видавала двотижневі журнали «Зори», «Рабочий журнал», єврейська — журнал «На зорі». В Києві у липні—серпні 1919 року друкувалися перші українські радянські журнали для дітей та юнацтва «Барвінок», «Весняні хвилі», «Червоний мак».
Наповнилися новим змістом у цей час життя і творчість київських письменників-професіоналів. Усі чесні літератори стали на бік Радянської влади і, будучи свідками її повсякденного піклування про культуру народу, активно включалися в процес творення нових художніх цінностей. Літературне життя набирало нових організаційних форм. Згуртуванню літературних сил сприяло створення навесні 1919 року профспілки художників слова, а також профспілки журналістів. Письменники Києва організували «Майстерню мистецького (художнього) слова» для «теоретичного й практичного студіювання красного письменства». Серед керівників її були П. Тичина, В. Ярошенко, Д. Загул та інші. Була створена спільна організація українських письменників і акторів — «Мистецький цех».
Важливими центрами об’єднання літературних сил дедалі більше ставали літературно-мистецький тижневик української секції Всеукрліткому «Мистецтво» — перший український радянський літературно-художній журнал — та Всеукрвидав. У «Мистецтві» з новими творами виступали П. Тичина, В. Еллан, В. Чумак, І. Кулик, М. Семенко, В. Ярошенко, М. Терещенко, Д. Загул та інші.
Але картина літературного життя в Києві лишалась дуже строкатою. Частина літераторів ще трималася групи «Музагет», інші — здебільшого представники ста-
рої, буржуазної інтелігенції — групувалися навколо «Літературно-наукового вісника», «Книгаря». Різке ідейне розмежування відбувалося і в середовищі російських письменників Києва. Кращі з них виступали в радянських газетах (М. Кольцов, Л. Нікулін). Збірка Л. Нікуліна «Страдиварий» (1919 р.) дістала позитивну оцінку в пресі.
У Києві, як і в інших містах країни, в цей період виникли і такі специфічні форми літературного життя, як «літературні кафе» («ХЛАМ» — «художники, літератори, артисти, музиканти»), «Льох мистецтва».
У складній обстановці тогочасного літературного життя виникали численні літературні школи-одноденки, представники яких часто спекулювали на потребах створення мистецтва революційного часу. Деякі з них були активними учасниками Пролеткульту, організованого влітку 1919 року в Києві. Київська організація Пролеткульту чимало зробила для налагодження в місті культосвітньої роботи, але разом з тим внесла багато плутанини й дезорієнтації, особливо в питаннях, що стосувалися класичної спадщини.
Денікінська навала перервала процес культурного будівництва в місті. Білогвардійці переслідували українську мову, закрили українські школи, видавництва,, клуби, знищили пам’ятник Т. Г. Шевченкові. З визволенням Києва від білогвардійських банд у грудні 1919 року одразу ж почалася відбудова і дальший розвиток української радянської культури. Відновили роботу робітничі, червоноармійські клуби і народні будинки, що були важливими осередками партійно-політичної роботи, пропаганди літератури й мистецтва, зокрема самодіяльного. Для учасників масового літературного руху відділ наросвіти губревкому відкрив студію, яка мала «виявляти творчі сили народу на полі художнього слова». Як і в 1919 році, велику роботу провадили редакції всіх газет. Гасло «Пишімо свою газету гуртом!» знаходило відгук серед найширших мас робітників міста, селянства губернії, червоноармійців. Багато хто з них присилав і художні твори, які друкувалися в постійних рубриках — «Робітниче життя», «Голос з села», «Листи з села», на спеціальних сторінках. У другій половині 1920 року виникають нові організаційні форми самодіяльного літературного руху — т. зв. літературні колегії (при газетах «Коммунист», «Красный моряк» та інших).
Незважаючи на складні умови, розруху, будівництво нової культури в Києві весь час розширювалось. Провадилась різноманітна робота щодо організації книжкової торгівлі, збереження книжкових фондів та бібліотек.
При робітничих клубах, народних будинках, у всіх районах міста створюються нові бібліотеки, яким присвоювалися імена письменників-класиків: Шевченка, Котляревського, Франка, Гоголя, Коцюбинського, Грінченка, Ушинськога та інших. Культосвітня секція Київської ради профспілок організувала в місті Центральну робітничу бібліотеку з відділеннями на околицях. Розширювала свою роботу Всенародна бібліотека (тепер Центральна наукова бібліотека АН УРСР). При районних бібліотеках створювалися пересувні бібліотеки для обслуговування читачів на підприємствах.
Підступний напад на Радянську країну білополяків, наступ «чорного барона» Врангеля викликали до життя цілий потік фейлетонів, віршованих закликів, байок, пісень, віршованих переробок на мотиви народних пісень. Широке коло тем порушували у публіцистичних статтях, фейлетонах, гуморесках, віршах письменники-професіонали С. Пилипенко і М. Любченко (К. Котко), які були редакторами київських газет. Велику популярність здобули систематично вміщувані в газеті «Більшовик» вірші та байки автора, що підписувався «Червоний шершень», цикли поезій та байок на різні теми В. Поліщука (Микити Волокити), що друкувалися під спільною назвою «Теревені».
З відновленням у Харкові діяльності Всеукрдержвидаву в Києві на базі агітвидаввідділу губному було створено відділення (філію) Всеукрдержвидаву— Крайвидав. Велику організаторську і творчу роботу провадив його керівник — поет і громадський діяч Є. Григорук, автор одного з перших перекладів на українську мову «Інтернаціоналу», надрукованого в київських газетах у квітні 1920 року.
Цього ж року вийшло ще одне — шосте — число журналу «Мистецтво», в якому побачили світ славнозвісна поема П. Тичини «Псалом залізу», твори В. Чумака, В. Еллана, М. Семенка, О. Слісаренка, Д. Загула, Я. Савченко та інші.
Величезне політичне і культурне значення мало видання Київським крайвидавом творів К. Маркса, В. І. Леніна, книг М. Горького, в серії «Універсальна бібліотека» — творів І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, С. Васильченка, а також у перекладі на українську мову творів світової класики.
Для видавничої справи в Києві в 1920 році були особливо несприятливі умови. Газети протягом тривалого часу друкувалися на обгортковому папері різноманітних кольорів і напівкартоні, на чистих сторонах етикеткових листів. Не вистачало поліграфічних фарб. Друкарські машини нерідко приводили в рух працівники редакцій і автори вручну. І все ж труднощі переборювалися. Читачі систематично одержували газети і журнали, книги і плакати.
Видавались і твори сучасних письменників. У 1920 році в Києві побачили світ збірка поезій В. Еллана «Удари молота і серця», посмертні збірки поезій В. Чумака «Заспів» та В. Кобилянського «Мій дар», публіцистична книжка «В польськім раю» І. Кулика, збірка «Сонячна міць» В. Поліщука, «Альманах трьох» (твори М. Любченка, М. Семенка, О. Слісаренка). В ці роки в Києві вийшло кілька збірок М. Рильського, в яких серед хороших ліричних поезій було чимало й таких, що свідчили про значні суперечності у творчості поета.
Видатною подією в українській радянській літературі була поява збірки поезій П. Тичини «Плуг», в якій вміщені його твори 1919 — 1920 рр. В героїко-ліро-епічних віршах «На майдані», «Як упав же він з коня…», поемі «Псалом залізу» та інших поет відобразив революційні події на Україні, розкрив народний характер соціалістичної революції, уславив переможні пролетарські батальйони будівничих нового світу, керованих Комуністичною партією.
Наприкінці 1920 року деякі письменники об’єдналися організаційно. Виникла група «Гроно», яка видала під такою ж назвою альманах і опублікувала в пресі свою декларацію. Група виступала за «гармонійний синтез усіх існуючих течій» (від символізму до футуризму), проголошувала принцип «вільного вірша», без певного розміру й ритму, щось «на зразок морських хвиль», відкидала рими, як «непотрібні прикраси», намагаючись усім цим утвердити в поезії т. зв. «динамізм», що мав, на їх погляд, нібито якнайкраще відповідати революційній добі з її бурхливим розвитком і зміною, тобто динамікою, подій. До групи також входили київські художники та композитори. Угруповання «Гроно» в цілому стояло на революційних позиціях, свій художній метод визначало, як середнє між імпресіонізмом та футуризмом. Будучи строкате за складом, угруповання розпалося.
Постійне піклування Радянської влади про літературу і мистецтво, використання кращих художніх надбань минулих епох дали українській, як і всій радянській літературі, правильний орієнтир для її розвитку по шляху соціалістичного реалізму.