Література в період завершення побудови соціалізму
Активними помічниками партії в ідеологічному і культурному вихованні трудящих після Великої Вітчизняної війни були київські літератори.
Літературне обличчя Києва визначалося передусім діяльністю письменників, що жили й працювали в місті, і зокрема роботою Спілки письменників України. Крім президії та правління, у ній створюється ряд комісій та секцій (прози, поезії, драматургії, дитячої літератури, теорії літератури і критики), які мали всебічно сприяти творчості членів Спілки та початкуючих авторів. На засіданнях комісій і секцій обговорювалися рукописи, видані книги, проблеми розвитку окремих жанрів. Згодом була організована військова комісія, по зв’язках із зарубіжними митцями, бюро по пропаганді художнього слова та інші.
6 грудня 1948 року відкрився II з’їзд письменників України. На ньому, як і на всіх наступних письменницьких форумах, були присутні керівники Комуністичної партії та уряду Радянської України, представники трудящих, діячі мистецтва і культури, делегації письменників братніх народів.
У жовтні 1954 року відбувся III з’їзд письменників, який висвітлив значні досягнення української літератури за минулі 6 років і водночас викрив недоліки і окремі помилки, що мали місце в цей період. У роботі з’їзду брали участь видатні сучасні письменники М. Шолохов, С. Смирнов, В. Закруткін, П. Бровка, А. Кешоков, Я. Насирлі.
10 березня 1959 року відкрився IV з’їзд письменників України, на якому було простежено основні тенденції у розвитку мистецтва слова на новому етапі, що характеризувалися передусім посиленням його гуманістичного й аналітичного пафосу, заглибленням у складні життєві процеси часу, дедалі частішим звертанням до проблем етики й моралі. ЦК Комуністичної партії України у привітанні IV з’їзду письменників, високо оцінивши роботу літераторів республіки, закликав керівні органи Спілки «…вміло спрямовувати ініціативу широкої літературної громадськості по зміцненню зв’язків з життям, з практикою комуністичного будівництва, більше уваги приділяти творчій роботі, питанням виховання літературної молоді».
Через сім з половиною років, у листопаді 1966 року, письменники України зібралися на V з’їзд своєї організації, на якому обговорювались перспективи дальшого розвитку сучасного мистецтва слова, а також стояло питання про необхідність підвищувати ідейно-естетичні критерії при оцінці нових художніх творів.
У дні роботи з’їздів трудящі Києва зустрічалися з гостями та українськими письменниками на вечорах дружби братніх літератур. Ці зустрічі стали традиційними, вони свідчать про зміцнення дружніх зв’язків між національними літературами Радянського Союзу, між усіма народами неосяжної Соціалістичної Вітчизни.
Між з’їздами письменників періодично скликалися пленуми правління СПУ та наради, які відіграли значну роль у літературному житті республіки. Лише за 1945—1955 рр. у Києві відбулося понад 20 нарад — дитячих письменників, критиків і літературознавців, молодих авторів, прозаїків, нарисовців, перекладачів, на яких обговорювались актуальні питання розвитку літератури.
Безперервно збільшувалось число членів СПУ. Якщо, наприклад, до IV з’їзду письменницька організація прийшла в кількості 520 чоловік, то перед V з’їздом у її складі було вже близько 800 чоловік. Найбільше в літературу приходять випускники університету та педагогічного інституту, де є спеціальні факультети, які готують висококваліфікованих філологів і журналістів. До того ж, тут є літературні студії, що об’єднують здібну молодь, дають їхнім творам першу путівку в життя. Після війни університет закінчили Б. Степанюк, Н. Тихий, М. Гірник, Ю. Мушкетик, Т. Коломієць, В. Симоненко, Б. Олійник, А. Косматенко та багато інших, які нині активно працюють на літературній ниві. Викладачі обох вузів видали чимало цінних досліджень, присвячених вітчизняному і зарубіжному мистецтву слова.
Численні студії, гуртки і об’єднання працюють також на заводах, великих будовах, у палацах піонерів.
Велику роль у вихованні нових літературних сил відіграють періодичні видання— «Літературна газета» (з 16 лютого 1962 р. «Літературна Україна»), літературно-художні та громадсько-політичні журнали «Україна», «Вітчизна», «Радуга», «Всесвіт». Питання марксистської критики і літературознавства широко висвітлюються в новому журналі «Радянське літературознавство». Значною подією в житті столиці був вихід газети «Вечірній Київ» (з 1 червня 1951 р.), яка друкує багато віршів, нарисів, оповідань, статей київських авторів.
У повоєнний час, як і раніше, систематично святкувались у Києві ювілеї видатних українських, російських та зарубіжних письменників: 150-річчя з дня народження А. Міцкевича (1948 р.), 150-річчя з дня народження О. Пушкіна (1949 р.), 100-річчя з дня народження Панаса Мирного (1949 р.), 125-річчя з дня народження Л. Толстого (1953 р.), 250-річчя з дня народження Д. Гурамішвілі (1955 р.) та інші. Особливо широко відзначалися 100-річчя з дня народження І. Франка (1956 р.) та 150-річчя з дня народження (1964 р.) і 100-річчя з дня смерті (1961 р.) геніального сина українського народу Т. Г. Шевченка. На ювілейні пленуми СПУ, сесії, наукові конференції збиралися письменники і вчені з республік Радянського Союзу, з багатьох країн Європи, Азії, Америки. 29—30 травня 1964 року у Києві відбувся Міжнародний форум діячів культури, присвячений 150-річчю з дня народження великого Кобзаря. Ухвала про форум була прийнята на засіданні ЮНЕСКО. В його роботі взяли участь учені та митці з 43 зарубіжних країн та представники братніх народів СРСР. На форумі виступили М. Бажан, Л. Новиченко, К. Четтерджі (Індія), Я. Івашкевич (Польща), Д. Вігореллі (Італія), В. Макдональд (Канада), Р. Кент (США), А. Курелла (НДР), Т. Курода (Японія), С. Русакієв (Болгарія) та інші видатні діячі культури світу.
Великими ювілейними вечорами та статтями у пресі були вшановані талановиті митці наших днів: І. Кочерга, М. Рильський, П. Тичина, М. Бажан, А. Головко, П. Панч, В. Сосюра, О. Корнійчук, А. Малишко, М. Стельмах.
Першорядне значення для взаємозбагачення культур мали декади й тижні української літератури та мистецтва у Москві і в союзних республіках, а російської та інших братніх літератур — на Україні. Провідні мистецькі колективи Києва, великі групи письменників демонстрували свої здобутки перед трудящими інших республік. З великим успіхом пройшли на Україні тижні білоруської, литовської, таджицької та інших літератур, у яких взяли участь, зокрема, М. Танк, А. Кулешов, П. Бровка, І. Шамякін, Е. Межелайтіс. В різний час гістьми киян були К. Федін, К. Паустовський, О. Фадеев, О. Твардовський, І. Еренбург, М. Ісаковський, Ю. Смуул та багато інших письменників.
Часто відвідують столицю України зарубіжні літератори. Нині немає більш-менш відомої літератури, представники якої не побували б у Києві. Вже 1945 року наше місто приймало англійського прозаїка Д. Ліндсея, корейського письменника Лі Гі Єна, англійського драматурга і прозаїка Д. Б. Прістлі, у жовтні 1953 року — делегацію польських літераторів, у вересні 1955 року — групу єгипетських журналістів, восени 1958 року — італійських поетів. Літератори столиці України неодноразово зустрічалися також з письменниками Болгарії, Румунії, Данії, Угорщини, СІЛА, Франції, НДР, Японії, Індії та інших країн світу, які залишили багато захоплених відгуків про давнє і вічно молоде місто над Дніпром.
Так, Д. Ліндсей назвав столицю України «прекрасним містом, одягненим у зелень і квіти». Відомий індійський поет А. С. Джафрі сказав на вечорі у клубі Спілки письменників: «Я в захопленні від прекрасного Києва, в якому чудово поєднуються сива давнина і бадьора молодість»1. Видатний турецький письменник Назим Хікмет, що неодноразово відвідував наше місто, говорив: «Київ люблю… Він мені до душі — живий і самобутній». Кубинський поет, художник і фольклорист С. Фейхоо писав про столицю України: «Київ вразив мене своєю красою. Я захоплений його стародавньою і разом з тим сучасною атмосферою». Таким же захопленням сповнені і слова турецького новеліста-сатирика А. Несіна: «Київ — чудо! І це не моя ввічливість. Дні, які я прожив у Києві,— найпрекрасніші».
Столицю України в повоєнні роки відвідали також Ж.-П. Сартр (Франція), Л. Стоянов, Г. Караславов (Болгарія), Е. Штріттматтер (НДР) та інші.
У столиці України нині працює один з найчисленніших у Радянському Союзі (понад 400 чоловік) загін членів Спілки письменників. Літератори-кияни збагатили вітчизняну культуру творами, що мають неперехідну ідейно-мистецьку вартість. У післявоєнні роки кілька збірок нових поезій видав корифей української радянської літератури П. Тичина («І рости і діяти», «Могутність нам дана», «Ми — свідомість людства» та інші). У своїх віршах і поемах поет порушив важливі теми часу: оспівав дружбу між народами («Москва», «Вазов в Одесі»), звеличив історичну діяльність Комуністичної партії («З партією ми єдині», «Гімн партії»), пристрасно відгукнувся на події громадського і культурного життя у нас і за кордоном. За великі заслуги в галузі літератури П. Тичині було присвоєно високе звання Героя Соціалістичної Праці.
Натхненно і невтомно трудився на ниві літератури й науки талановитий майстер слова М. Рильський. У повоєнні роки він створив такі книги поезій, як «Мости», «Братерство», «Далекі небосхили», «Троянди і виноград», «Голосіївська осінь», видав кілька збірок статей: «Дружба народів», «Література і народна творчість», «Наша кровна справа», розвідки про Адама Міцкевича, велику кількість перекладів з російської, білоруської, польської, французької та інших мов. Тематичне коло поезій М. Рильського, як і коло його наукових інтересів, надзвичайно широке. Очолюючи Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, М. Рильський віддавав багато енергії підготовці та виданню наукових праць з питань фольклору, історії живопису, етнографії, музики, кіно. М. Рильський — лауреат двох Державних і Ленінської премій.
Плідно працював після війни видатний український лірик В. Сосюра. Крім кількох видань вибраних творів, він опублікував книги «Щоб сади шуміли», «Зелений світ», «За мир», «Щастя сім’ї трудової» та інші. Твори поета сповнені синівської любові до Радянської Батьківщини, до рідної природи. Особливо популярна серед читачів інтимна лірика В. Сосюри. 1963 року він відзначений республіканською премією ім. Т. Г. Шевченка.
Багатьма новими високохудожніми творами збагатив поезію у повоєнні роки М. Бажан. Віршами з книги «Англійські враження» була розвінчана і прикута до ганебного стовпа людиноненависницька мораль буржуазного Заходу, фальш і облуда збанкрутілої цивілізації прославленого Альбіону. Книга «Біля Спаської вежі» присвячена дружбі українського і російського народів. У поемі «Міцкевич в Одесі» поет тонко передав складність і багатство духовного світу генія польської літератури, його незгасну любов до народу, волі, краси. Цикл поезій М. Бажана «Італійські зустрічі» був результатом кількох відвідин поетом Італії. Повсюдне схвалення здобула його перекладацька діяльність, зокрема переклади книг «Фархад і Шірін» Алішера Навої і «Давітіані» Д. Гурамішвілі. Поет бере активну участь у громадському й науковому житті країни. Він працював заступником голови Ради Міністрів УРСР, головою Спілки письменників України, був віце-президентом Європейської співдружності письменників, нині очолює видання Української Радянської Енциклопедії, є головою Українського відділення Товариства «СРСР — Італія». М. Бажан обраний академіком АН УРСР, двічі відзначений Державними преміями та премією ім. Т. Г. Шевченка.
Серед поетів старшого покоління значних успіхів досяг М. Терещенко. Активно працював і в поезії, і в прозі Л. Первомайський. Його роман «Дикий мед» здобув широке визнання у нас і за кордоном.
На повну силу розквітнув талант А. Малишка. Поет опублікував кілька збірок («Весняна книга», «За синім морем», «Що записано мною», «Полудень віку», «Рута»), поем («Прометеш, «Сини», «Це було на світанку», «Франко в Криворівні»), статей, перекладів. Творам А. Малишка притаманне романтичне утвердження радянської дійсності, поетизація трудових і ратних подвигів народу, краси рідної землі. Водночас він гнівно таврує новітніх паліїв війни, різноманітних душителів усього світлого і людяного. Поет створив лібретто до опери Ю. Мейтуса «Молода гвардія» та Г. Майбороди «Арсенал» (разом з О. Левадою). А. Малишко відзначений двома Державними і Шевченківською преміями.
Остаточно як поет сатиричного і гумористичного складу визначився після війни С. Олійник. Його книги «Мої земляки», «Наші знайомі», «Який Сава, така й слава», «П’яні вовки» та інші сподобалися читачам різноманітністю тем, злободенністю, пафосом утвердження комуністичної моралі, простотою форми, близької до народного гумору. Поет обраний депутатом Верховної Ради СРСР.
Активно працювали в повоєнні роки в галузі сатири і гумору С. Воскрекасенко, Д. Білоус, В. Лагода, Ю. Кругляк, А. Косматенко.
Значний внесок у радянську літературу зробили київські поети — П. Усенко, П. Воронько, П. Дорошко, М. Нагнибіда, О. Підсуха, Л. Забашта, І. Гончаренко, М. Ушаков, Л. Вишеславський, Б. Палійчук, В. Кондратенко. У 1958 році до Києва переїхав із США М. Тарновський. Міцніють голоси молодих поетів, що прийшли в літературу за останні 10—15 років (Д. Павличко, Т. Коломієць, В. Коротич, Б. Олійник та інші).
Великих творчих успіхів досягли київські прозаїки. А. Головко опублікував роман «Артем Гармаш», у якому перед читачем постала картина напружених боїв за владу Рад на Україні в грудні 1917 року. П. Панч завершив багатолітню роботу над історичним полотном «Гомоніла Україна». Йому належать також повісті «Червоні галстуки», «Ерік шукає щастя», ряд оповідань, книга про минуле «На калиновім мості», за яку письменник був відзначений премією ім. Т. Г. Шевченка. Інтенсивною у повоєнні роки була діяльність Ю. Смолича. Він написав кілька великих романів («Ми разом були в бою», «Світанок над морем», «Мир хатам, війна палацам», «Реве та стогне Дніпр широкий»), книг нарисів, памфлетів, оповідань, виступав як критик і публіцист.
Недовго, але плідно працював після війни талановитий романіст, драматург і новеліст Ю. Яновський. Романом «Мир» (перша редакція мала назву «Жива вода») він поклав початок правдивому відтворенню складних і тяжких доль наших сучасників, що винесли на своїх плечах найстрашнішу за всю історію людства війну. Збірка «Київські оповідання» Ю. Яновського була відзначена Державною премією. В багатьох театрах Радянського Союзу з успіхом ішла його п’єса «Дочка прокурора».
З прозаїків старшого покоління великий внесок в українську літературу зробили також Іван Ле (історичний роман «Хмельницький», книга «Право молодості»), С. Скляренко (романи «Святослав» і «Володимир»), О. Копиленко (роман «Земля велика» та кілька збірок для дітей), І. Сенченко (книги «Мої приятелі», «Рубін на Солом’янці», «На Батийовій горі») та інші.
Як і раніше, величезною любов’ю читачів користувалися твори Остапа Вишні — гуморески, усмішки, фейлетони. Загальне визнання їх народом пояснюється принциповою, партійною позицією письменника при розкритті того чи іншого життєвого явища (книги: «Зенітка», «Вишневі усмішки», «Мудрість колгоспна» та інші). Остап Вишня створив цілу школу українських гумористів, серед яких бачимо імена Ф. Маківчука, Є. Кравченка, М. Білкуна.
По-справжньому розквітнув після війни талант романіста, майстра новели, громадського діяча О. Гончара. Почавши славетним романом «Прапороносці», що гідно увічнив визвольну місію радянських воїнів, які ціною свого життя здобували волю європейським народам, письменник згодом створив повість «Нескорена полтавчанка» («Земля гуде»), романи «Таврія», «Перекоп», «Людина і зброя», «Тронка», цілу низку високопоетичних оповідань. У них оживають події і люди недалекого минулого, повнокровно б’ється духовний пульс сьогоднішніх днів. Нині твори автора «Прапороносців» добре відомі у всіх республіках СPCP та в країнах соціалістичного табору. О. Гончар — депутат Верховної Ради СРСР, лауреат Ленінської премії, двох Державних та Шевченківської премій.
Поет і нарисовець, збирач народної творчості М. Стельмах уже після виходу першого роману «Велика рідня» став в один ряд з кращими романістами Радянського Союзу. Наступні книги М. Стельмаха — «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль», «Правда і кривда» та інші — засвідчили прихід у радянську прозу митця, якому під силу розв’язання найскладніших ідейно-художніх завдань. Романи М. Стельмаха видані багатьма мовами світу. Письменник відзначений Ленінською та Державною преміями, обраний депутатом Верховної Ради СРСР.
Повість «Молодість» О. Бойченка — одного з найактивніших організаторів і керівників комсомолу на Україні — одразу ж привернула загальну увагу читачів, особливо молодих. У ній правдиво і схвильовано розповідається про самовіддану боротьбу комсомолу й молоді міста під керівництвом Комуністичної партії за перебудову суспільного життя на Україні в перші післяжовтневі роки.
Українська проза в повоєнний період збагатилася також талановитими творами Л. Смілянського, А. Шияна, О. Ільченка, В. Козаченка, Я. Баша, В. Собка, Н. Рибака, В. Кучера, М. Руденка, Ю. Збанацького. Прийшло у прозу молоде поповнення — П. Загребельний, Ю. Мушкетик, О. Сизоненко, В. Земляк та інші.
Плідно працювали у прозі А. Турчинська, Д. Бедзик, О. Гуреїв, П. Автомонов, Л. Серпілін, Д. Ткач, Д. Міщенко, А. Хижняк, О. Полторацький, А. Хорунжий. Систематично виходили книги місцевих російських прозаїків: Ю. Чорного-Діденка, М. Дубова, В. Кисельова, П. Северова, К. Кудієвського та інших.
Чимало творчих перемог здобули в повоєнні роки київські драматурги. Це стосується передусім доробку видатного радянського драматурга О. Корнійчука. В п’єсах «Макар Діброва», «Калиновий гай», «Крила», «Чому посміхалися зорі», «Над Дніпром» автор поставив актуальні питання сучасності, викрив прояви косності, бюрократизму, недовіри до людини, схиляння перед буржуазною культурою. Він виступав також з публіцистичними та літературознавчими статтями (книга «Разом з життям»). О. Корнійчук — Голова Верховної Ради УРСР, член Всесвітньої Ради Миру. В 1960 році йому була присуджена Ленінська премія «За зміцнення миру між народами». Український драматург відзначений п’ятьма Державними преміями, йому присвоєне високе звання Героя Соціалістичної Праці.
Почесне місце в драматургії повоєнного періоду посідають п’єси І. Кочерги «Істина» та «Порок», В. Минка «Не називаючи прізвищ» та «Мовчати заборонено», О. Левади «Фауст і смерть», В. Собка «За другим фронтом», Є. Кравченка «Комсомольська лінія», М. Зарудного «Веселка», «Марина», О. Коломійця «Фараони». В цьому жанрі успішно працювали також В. Суходольський, О. Ільченко, Л. Дмитерко, Я. Баш, Ю. Буряківський.
Інтенсивно розвивалась у Києві література для дітей та юнацтва. Крім представників старшого покоління — Н. Забіли, О. Іваненко, М. Пригари, В. Бичка, І. Неходи, тут бачимо і чимало нових імен: М. Познанська, Г. Бойко, Л. Письменна та інші. Набирає сили наукова фантастика (книги В. Владка, В. Бережного) та пригодницька література (Ю. Дольд-Михайлик).
Чималу частку в розвиток літератури внесли й київські перекладачі О. Кундзич, М. Лукаш, О. Синиченко, критики, які активно сприяли збагаченню мистецтва слова,— С. Крижанівський, Л. Новиченко, М. Сиротюк, М. Шамота, Б. Буряк, В. Іванисенко і літературознавці О. Білецький, Є. Шабліовський, Є. Кирилюк, А. Іщук, Н. Крутікова, М. Бернштейн та інші.
Письменники столиці України в післявоєнний період багато зробили для художнього увічнення трудових і ратних подвигів народу, який перший на нашій планеті став на шлях побудови комуністичного суспільства.