Література в роки мирного будівництва (1921 — 1941 рр.) (продовження)
Літературна та наукова громадськість міста широко відзначала 200-річчя з дня народження видатного філософа і поета Г. С. Сковороди (1922 р.), 100-річчя з дня народження класика української байки Л. І. Глібова (1927 р.), 40-річні ювілеї творчої діяльності О. Кобилянської (1927 р.), В. Стефаника (1928 р.), 100-річчя з дня народження класика російської літератури Л. М. Толстого, 60-річчя з дня народження і 35-річчя літературної діяльності основоположника радянської літератури М. Горького (1928 р.).
На грунті вирішальних соціальних, економічних і культурних перетворень у роки першої п’ятирічки відбувається корінний ідейний поворот у свідомості старої інтелігенції, кращі представники якої поряд з кадрами нової, народної інтелігенції, вихованої з робітників і селян, стають на шлях активної участі в соціалістичному будівництві. В боротьбі з проявами буржуазної ідеології посилюється і процес творчої консолідації радянських письменників на основі марксистсько-ленінського світогляду, комуністичної партійності. Це знаходило свій вияв, зокрема, і в організаційних формах літературного руху. Новим кроком на шляху дальшого організаційного згуртування різних літературних організацій було створення в 1929 році з ініціативи ВУСПП «Федеративного об’єднання радянських письменників України» (ФОРПУ), до якого на правах філій входили і київські літературні організації ВУСПП, «Плуг», «Молодняк», «Коммуна русских писателей» та відділення «Укрлочафу» («Літературне об’єднання Червоної Армії і Флоту»), створеного в 1931 році. Проте і за цих умов ще давали себе знати відмінність ідейно-художніх настанов різних літературних організацій, а звідси — пережитки групівщини, взаємне недовір’я, претензії на гегемонію.
Неоціненне значення для ідейно-творчого зростання київських письменників, як і всіх радянських літераторів, для їх більшого згуртування на основі принципів комуністичної партійності, посилення зв’язків з життям мала історична постанова ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 року «Про перебудову літературно-художніх організацій». Радянські письменники зустріли її з радістю і ентузіазмом. У річницю постанови М. Рильський з гордістю писав: «23 квітня 1932 року — історична дата не тільки в літературі, а й у громадському житті. Не тільки в громадському, а й в особистому житті кожного письменника»1. Літературні організації всіх радянських республік приступили до організаційно-творчої перебудови своєї роботи. Після опублікування в пресі спільного рішення про ліквідацію різних літорганізацій, що існували досі, в Харкові був створений Оргкомітет Спілки радянських письменників України, до якого ввійшли й представники київських письменників. Київські літератори, створивши філію СРПУ та обравши її Оргбюро, налагодили діяльність творчих секцій, провели широку нараду з питань поезії, в 1932—1934 рр. брали найактивнішу участь у заходах Оргкомітету по підготовці І з’їзду СРПУ, в пленумах Оргкомітету та всеукраїнських нарадах з питань поезії, прози, драматургії, нарису тощо.
Багато письменників Києва були делегатами і гостями І Всеукраїнського з’їзду радянських письменників, що відкрився 17 червня 1934 року в Харкові. Заключні засідання з’їзду проходили в Києві, який на той час став столицею Української РСР. Ці засідання розпочалися 13 серпня 1934 року у великому конференц-залі Академії наук У РСР. Одразу ж після закінчення роботи з’їзду численна делегація українських письменників виїхала з Києва в Москву на І Всесоюзний з’їзд радянських письменників.
Атмосфера нечуваного політичного піднесення і трудової доблесті народних мас на будовах першої п’ятирічки, колективізація сільського господарства, постанова ЦК ВКП(б) про перебудову літературно-художніх організацій, підготовка і проведення письменницьких з’їздів незмірно зміцнили зв’язок радянської літератури з життям, активізували творчу і громадську діяльність письменників. Рік у рік зміцнювали свої зв’язки з трудящими і київські письменники, а самі ці зв’язки набирали нових форм. Літератори Києва з ВУСПП, «Молодняка», «Плуга», «Коммуны русских писателей», а з 1932 року — київської організації СРПУ цілими бригадами ідуть на заводи і фабрики, беруть активну участь у пропаганді нових форм праці — соцзмагання та ударництва, в ліквідації проривів у виконанні виробничих планів, вміщують у багатотиражках сотні віршів, епіграм, нарисів тощо.
У ті роки масовий літературний рух на підприємствах Києва, як і по всій країні, ширився під гаслом «призову робітників-ударників у літературу». Широкого розмаху набрав цей рух і в Києві.
Проходив він під постійною увагою міської парторганізації. Учасники руху — члени робітничих колективів «Ленінської кузні», «Більшовика» та інших підприємств скоро заявили про себе художніми творами в періодичній пресі та спеціальних збірниках (наприклад, «Альманах ударника», 1932 р.). Загальне керівництво творчою діяльністю робітничих літераторів здійснював кабінет ударника при Будинку літератури. Філія «Плуга» до 1932 року керувала літгрупою «Центрифуга» та рядом інших літгруп колгоспної Київщини.
У роки першої п’ятирічки київські письменники часто виїздили цілими бригадами на вирішальні будови, в колгоспи і радгоспи. Так, на початку 1931 року в складі т. зв. культешелону, до якого входили театральні, музичні, бібліотечні бригади, письменники взяли участь у шефській поїздці по Донбасу. Широкою за формами і змістовною була їх участь у проведенні в 1933 році четвертої більшовицької весни та збиральної кампанії в колгоспах області.
Цей різноманітний живий творчий зв’язок письменників з життям трудящих відбився в художніх творах, які ввібрали в себе дух часу, високо піднесли тему сучасності, патріотичної праці народу на фронтах п’ятирічки. Показові життя робітників металургійного заводу присвячена повість Івана Ле «Інтеграл» (1931 р.). У 1933 році письменник закінчив другу частину широко відомого твору «Роман Міжгір’я». Про будівників Дніпрогесу, життя і працю робітничих колективів розповідають повісті і романи «Бурун» (1932 р.) С. Скляренка, «Магістраль» (1934 р.) А. Шияна, «Мехзавод» (1930 р.) Л. Смілянського, роман «Життя плавиться» (1934 р.) Ю. Яковенка та інші. І хоч у ряді творів наявний розрив поміж широтою тематики, проблем та мірою їх художнього втілення, вони й досі зберігають пізнавальне значення.
Атмосфера і пафос часу, загальне піднесення ідейно-художнього рівня радянської літератури яскраво розкриваються і в творчості київських поетів. Розгорнуту картину наступу соціалізму по всьому фронту, нове життя особи і колективу змалював М. Бажан у поемах «Число» (1931 р.), «Садівник» (1934 р.), а в поемі «Смерть Гамлета» (1932 р.) він дав бій носіям ворожої ідеології фальшивої буржуазної гуманності, оспівав мужню красу радянської людини-патріота.
Підготовлений всім попереднім розвитком, у ці роки розпочинається новий етап у творчості видатного майстра поетичного слова М. Рильського. У віршованій «Декларації обов’язків поета і громадянина», якою відкривається збірка «Знак терезів» (1932 р.), він проголосив нові естетичні принципи співця комунізму, пролетарського інтернаціоналізму, кровну єдність з радянською дійсністю. Важливою віхою у творчості поета була його поема про минуле — «Марина» (1933 р.).
З перенесенням у Київ столиці Української РСР він став центром політичного, культурного, літературно-мистецького життя республіки. З осені 1934 року в Києві розгорнула роботу СРПУ, почали виходити її друковані органи: «Літературна газета», журнали «Радянська література», «Советская литература», згодом журнали «Літературна критика» (з 1938 р.), «Молодий більшовик» (з 1937 р.) — орган ЦК ЛКСМУ та СРПУ, «Україна» (з 1941 р.). У 1938 році Президія СРПУ створила видавництво «Радянський письменник».
У 1934 році в Києві відкрився Укрлітфонд — Українська філія Літфонду СРСР, створеного за рішенням уряду СРСР з метою подання матеріальної допомоги зростаючим письменницьким кадрам. Укрлітфонд відкрив Будинок творчості письменників в Ірпені, поблизу Києва, спорудив великий житловий будинок. У 1938 році уряд Української РСР передав президії СРПУ та Будинку літератури добре обладнане приміщення.
З кожним роком все більш різноманітною за формою і глибокою за змістом ставала громадська діяльність СРПУ та її київської організації. При СРПУ працювали творчі секції та комісії — поезії, художньої прози, драматургії, критики і теорії літератури, військової та дитячої літератури. Спілка письменників провадила велику роботу з молодими літераторами і початківцями. При «Літературній газеті» і редакціях журналів працювали літконсультації. Відомі письменники керували літгуртками та літстудіями на підприємствах міста. Особливо масовими були літстудії при університеті ім. Т. Г. Шевченка, педінституті ім. О. М. Горького. З них у 30-і роки прийшли в літературу А. Малишко, В. Собко, В. Козаченко, Я. Баш, Л. Вишеславський, Л. Новиченко, П. Колесник, А. Іщук, Б. Буряк, Ю. Кобилецький, О. Засенко та інші відомі поети, прозаїки, критики і літературознавці. Плідно працювали літературознавці старшого покоління — О. Білецький, С. Маслов, О. Дорошкевич, О. Назаревський, Є. Кирилюк, Є. Старинкевич, Є. Шабліовський, Л. Підгайний, Д. Косарик, Я. Савченко, Б. Коваленко та інші. А наймолодше покоління літераторів Києва та республіки під самий кінець 30-х років заявило про себе першими творами в різних жанрах, що склали два випуски «Київського альманаху».
Восени 1934 року при СРПУ був створений Всеукраїнський кабінет роботи з молодими авторами. Широке листування вели з молодими літераторами та подавали їм творчу допомогу П. Тичина, М. Рильський, І. Кочерга, А. Головко, В. Сосюра, Іван Ле та інші. Велике значення для виховання молодих мали систематичні семінари, курси, наради літераторів-початківців, що їх провадила СРПУ в другій половині 30-х років.
Розвиваючись на непорушних основах методу соціалістичного реалізму, радянська література в 30-і роки вступила в пору своєї ідейно-художньої зрілості. Саме тому перед нею на весь зріст поставали завдання неослабної боротьби за дальше піднесення ідейного рівня, оволодіння «секретами» художньої майстерності, за новаторство в змісті і формі. Навколо цих питань письменники Радянської України, як і всіх братніх республік, вели широкі творчі дискусії. Комуністична партія через газету «Правда» спрямовувала увагу літераторів на обговорення найпекучіших питань літератури й мистецтва.
У пресі, на нарадах і зборах письменники Києва гаряче схвалювали вказівки партії та вживали заходів до подолання хиб і помилок. Широкі дискусії з питань розвитку поезії в «Літературній газеті», республіканська поетична нарада (1936 р.), нарада критиків і літературознавців (1939 р.), дискусія на зборах творчих секцій — ось ті колективні форуми, на яких українські літератори підносили й розв’язували багато животрепетних питань і проблем дальшого зміцнення зв’язків з життям, з героями, «які творять соціалістичну дійсність», боротьби проти ідейних збочень, проявів формалізму, натуралізму, естетства. Велика делегація українських письменників взяла участь у пленумі СРП CPGP з питань поезії народів GPGP, що в лютому 1936 року відбувся в Мінську.
Київ, як і інші міста країни, став у ці роки свідком всенародних святкувань ювілеїв видатних діячів вітчизняної і зарубіжної культури і літератури. Вони засвідчили торжество ленінської національної політики дружби народів СРСР, відіграли величезну роль у справі широкого взаємоознайомлення з великою культурою і літературою братніх народів. Виходом творів у перекладах на українську мову, виставками книг, літературними вечорами на підприємствах було відзначено в 1932 році 40-річчя діяльності М. Горького. В 1935 році відбулися збори-вечори і наукові засідання з нагоди 50-річчя з дня смерті В. Гюго, 25-річчя з дня смерті Л. Толстого, 75-річчя з дня народження А. Чехова; в 1938 році — 60-річчя з дня смерті М. Некрасова, 25-річчя з дня смерті Лесі Українки, 100-річчя з дня смерті І. Котляревського, 750-річчя «Слова о полку Ігоревім»; у 1939 році — 145-річчя з дня смерті Г. Сковороди; у квітні 1940 року — 10-річчя з дня смерті В. Маяковського.
Спеціальними виїзними пленумами СРП СРСР, виданнями творів у перекладах на українську мову, виставками були відзначені 100-річчя з дня смерті О. С. Пушкіна (1937 р.), 750-річчя поеми «Витязь у тигровій шкурі» ПІ. Руставелі (1937 р.), 125-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка (1939 р.), 1000-річчя вірменського епосу «Давид Сасунський» (1939 р.), 100-річчя з дня народження А. Церетелі (1940 р.). У цих пленумах брали участь великі делегації українських письменників. На вшанування акина Джамбула з нагоди його 90-річчя в Алма-Ату виїздили П. Тичина і М. Бажан. До ювілеїв були видані книги: однотомник творів О. С. Пушкіна в перекладі на українську мову, поема «Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі в перекладі М. Бажана, поема «Давид Сасунський» та інші.
Особливо урочисто відзначалося 125-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка. В липні 1938 року постановою ЦВК України був створений республіканський ювілейний комітет. 6 березня 1939 року в Києві в парку напроти університету відкрито пам’ятник Кобзарю, увечері того ж дня відбулося урочисте засідання в театрі опери та балету, якому, як і Київському державному університету, Указом Президії Верховної Ради СРСР було присвоєно ім’я Т. Г. Шевченка.
До 125-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка була випущена ювілейна бронзова медаль, великими тиражами вийшли твори поета на Україні і в братніх республіках у перекладах на мови народів СРСР.
У роки передвоєнних п’ятирічок Київ відвідували численні делегації прогресивних зарубіжних письменників, літераторів братніх радянських республік. Так, у 1935 році гістьми міста були відомий датський письменник-комуніст Мартін Андерсен Нексе, делегація прогресивних німецьких письменників, у 1936 році — угорські письменники А. Гідаш, Б. Іллеш, Мате Залка та інші. На багатолюдних літературних вечорах вони читали свої твори, переклади «Заповіту» Т. Г. Шевченка, поезій сучасних українських поетів.
Міцніли й міжнародні зв’язки українських, як і всіх радянських письменників, посилювалася їх боротьба за мир, проти фашизму і війни. В червні 1935 року П. Тичина, І. Микитенко, П. Панч, О. Корнійчук у складі делегації СРСР брали участь у роботі Міжнародного конгресу на захист культури в Парижі.
Зростала роль літератури в суспільних перетвореннях, що відбувалися в країні, а також авторитет і популярність художників слова — вірних пропагандистів політики партії і Радянської держави. Народ виявляв до улюблених письменників високе довір’я, обираючи їх своїми посланцями у районні, міську та обласну Ради, депутатами найвищих законодавчих органів. У 1939 році Президія Верховної Ради СРСР нагородила орденами велику групу письменників, серед яких було багато літераторів Києва. П. Тичина та О. Корнійчук у 1940 році за свої видатні твори були удостоєні в числі перших радянських письменників звання лауреатів Державної премії СРСР. У 1937 році О. Корнійчук був обраний депутатом Верховної Ради СРСР першого скликання, у 1938 році П. Тичину трудящі Києва обрали депутатом Верховної Ради Української РСР.
ЦК КП(б)У, Київський обласний і міський комітети КП(б)У, проводячи в життя постанови і вказівки ЦК ВКП(б), постійно керували діяльністю Спілки письменників України та її партійної організації, націлювали літераторів і допомагали їм розв’язувати почесні й відповідальні завдання помічників партії в справі виховання народу в комуністичному дусі.
Співцем титанічної революційно-перетворюючої діяльності Комуністичної партії, торжества ленінської дружби народів, краси і сили країни перемігшого соціалізму виступає у своїх збірках поезій «Партія веде» (1934 р.), «Чуття єдиної родини» (1936 р.), «Сталь і ніжність» (1940 р.) П. Тичина. Стверджуючи поетичним словом ідеї пролетарського інтернаціоналізму і гуманізму, поет гнівно таврує ворогів миру, фашистських паліїв війни, приречений на загибель капіталістичний світ.
Книги поезій «Київ» (1935 р.), «Літо» (1936 р.), «Україна» (1938 р.), «Збір винограду» (1940 р.) створює М. Рильський — поет життєстверджуючого пафосу, ясного, молодого світовідчування. Вірші М. Рильського про Соціалістичну Батьківщину і Комуністичну партію, про дружбу народів, боротьбу за мир, про щасливу долю простих радянських людей становлять єдину хвилюючу розповідь про творців «епохи молодої» соціалізму, велич їх духу, багатий духовний світ.
На всю повноту виявився в 30-і роки самобутній талант поета-епіка М. Бажана. В поемі-трилогії «Безсмертя» (1935—1937 рр.) він створив художній образ улюбленця народу, видатного державного і партійного діяча-ленінця С. М. Кірова; в поемі «Батьки і сини» (1938 р.) — оспівав подвиг в ім’я революції легендарної родини донецького робітника Петра Цупова; в «Грузинських поезіях» та «Узбекистанських поезіях» (збірка «Ямби», 1940 р.) — намалював картини природи, минулого й сучасного життя братніх народів.
Широтою тематики, ліричною безпосередністю і високою емоціональною схвильованістю позначені нові збірки поезій В. Сосюри — «Нові поезії» (1937 р.), «Люблю» (1939 р.). Серед творів про героїку боїв за Жовтень помітне місце посів віршований роман В. Сосюри «Червоногвардієць» (1940 р.).
У передвоєнне п’ятиріччя сформувався самобутній талант поета А. Малишка — одного з визначних представників того покоління, яке виросло в період побудови соціалізму. Його книги «Батьківщина» (1936 р.), «З книги життя» (1938 р.), «Народження синів» (1939 р.), «Листи червоноармійця Опанаса Байди» (1940 р.)та інші одразу здобули широку популярність у читачів, особливо молоді.
Драматичною напругою думки, багатством тем, образів, поетичних форм відзначаються книги Л. Первомайського «Нова лірика» (1937 р.), «Барвінковий світ» (1940 р.).
Героїка труда і боротьби — центральні мотиви в нових збірках І. Кулика, М. Терещенка, П. Усенка, Л. Дмитерка, М. Шеремета, М. Шпака, К. Герасименка, С. Крижанівського, М. Стельмаха, Є. Фоміна, Л. Зимного, В. Ткаченко та багатьох інших поетів старшого і молодшого поколінь, а також у творах російських поетів М. Ушакова, С. Гордєєва, Л. Вишеславського та інших.
Широкої розробки досягає тема соціалістичного будівництва у кращих творах української художньої прози і драматургії. Найцінніше в них — це образи позитивних героїв — робітників, колгоспників, інтелігенції, для яких труд, діяльність в ім’я народу, партії, Батьківщини є змістом їх життя. Це п’єси «Платон Кречет» (1935 р.), «В степах України» (1940 р.) О. Корнійчука, «Соло на флейті» (1933 — 1936 рр.) І. Микитенка, «Підеш — не вернешся» (1936 р.) І. Кочерги; романи, повісті, оповідання «Короткі історії» (1940 р.) Ю. Яновського, «Історія радості» (1938 р.) Івана Ле, «Удайріка»(1938 р.) О. Десняка, «Граніт» (1937 р.), «Крейсер» (1940 р.) В. Собка, «Київ» (1936 р.) Н. Рибака, «Дуже добре» (1935 р.), «Десятикласники» (1938 р.) О. Копиленка, «На берегах Славути» (1940 р.) Я. Баша та інші.
Історичні перемоги соціалізму у всіх галузях економіки і культури зумовлювали зростання, поглиблення почуття патріотизму, радянської національної гордості народів СРСР. На цій основі виростав інтерес радянських письменників до історичного минулого народу, до його славних патріотичних і революційних традицій.
Крім поезій, з’являються численні твори на історичну та історико-революційну теми в українській прозі й драматургії. Серед них — п’єси О. Корнійчука «Правда» (1937 р.), в якій вперше в українській драматургії створено художній образ В. І. Леніна, та «Богдан Хмельницький» (1939 р.), Ю. Яновського роман «Вершники» (1935 р.) та п’єса «Дума про Британку» (1937 р.), роман Івана Ле «Наливайко» (1940 р.), Я. Качури «Іван Богун» (1940 р.), 3. Тулуб «Людолови» (1934 — 1936 рр.), А. Шияна «Гроза» (1936 р.), О. Десняка «Десну перейшли батальйони» (1937 р.), С. Скляренка «Шлях на Київ» (1937 р.), Н. Рибака «Дніпро» (1937 р.), Ю. Смолича «Вісімнадцятилітні» (1938 р.), П. Панча «Олександр Пархоменко» (1939 р.) та інші.
У широкому діапазоні тем, образів і мотивів української радянської літератури з перших днів Великого Жовтня чільне місце посідає тема Києва. Вже в роки громадянської війни, боротьби з внутрішньою контрреволюцією та іноземними загарбниками українські письменники втілили у своїх творах образ Києва — борця проти ворогів народу, міста-трудівника. Живий образ міста і його жителів — робітників, червоноармійців, а також багато рис суворого побуту постає з поезій 1917 — 1920 рр. П. Тичини, В. Еллана, В. Чумака, М. Семенка, І. Кулика, самодіяльних робітничих і червоноармійських поетів. У ці та наступні роки Києву присвятив кілька своїх чудових творів В. Маяковський.
Тему Києва, революційних традицій київських пролетарів, соціалістичного будівництва і розквіту культури в місті в роки перших п’ятирічок ще ширше розробили українські письменники у 20-і, і особливо в 30-і роки. Киянам і Києву присвятили вірші, цикли поезій, романи й повісті П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, М. Терещенко, А. Малишко, Ю. Смолич, С. Скляренко, Н. Рибак та багато інших поетів і письменників. Хвилюючі сторінки присвятив воїнам і трудівникам Києва у романі «Як гартувалася сталь» М. Островський.
Возз’єднання західноукраїнських земель привело в сім’ю радянських літераторів Я. Галана, С. Тудора, О. Гаврилюка, П. Козланюка, І. Вільде та інших західноукраїнських письменників, а також польську письменницю В. Василевську. Вони активно включилися в творче і громадське життя, в передвоєнні роки виступили з новими творами, в яких висловили радість возз’єднання, показали перші паростки нового, щасливого життя своїх земляків. Письменники й громадськість Києва радо вітали в себе західноукраїнських літераторів. Видавництво «Радянський письменник» видало їх твори. Як довгожданне свято зустріла визволення Північної Буковини О. Кобилянська. Вона писала: «Хвилюючись кажу я щире слово це: мої думки тобі, народе вільний, і пісня серця, і музика душі тобі». У 1940 році було урочисто відзначено 50-річчя творчої діяльності письменниці.
Багатогранним творчим і громадським життям жила письменницька організація України, в т. ч. й великий колектив київських літераторів. «Гучну славу прекрасної, квітучої республіки здобула собі Радянська Україна в передвоєнні роки. Такою багатою, квітучою була й її література. В розквіті своїх творчих сил прийшла вона на фронт…».