Літературне життя
Складним і суперечливим було й літературне життя Києва. В ньому теж відбувалася гостра боротьба між прогресивним демократичним і реакційним та ліберально-буржуазним напрямами. В місті видавалось чимало журналів і газет, але не було жодного українського періодичного видання. Книги українською мовою вилучалися з бібліотек і читалень. Українські письменники фактично не мали можливості друкувати свої твори в Росії і мусили надсилати їх у Львів, де виходило кілька українських журналів. Але розповсюджувати ці журнали на Україні суворо заборонялось. Так, у 1879 році у студента Київського університету В. Янушкевича жандарми вилучили збірки «Дзвін» і «Молот», видані у Львові в 1878 році І. Франком та М. Павликом. Головне управління у справах друку повідомило III відділ, що згадані книги «визнані недозволеними до вжитку в Росії і внесені до списків заборонених книг»1.
Царська цензура жорстоко переслідувала українське друковане слово. Головне управління у справах друку в 1890 році на запит Київського губернського жандармського управління щодо книжок, які належали студентові М. М. Марковському, віднесло до числа заборонених «Історію Русі» Барвінського і брошуру «Ляхи» Танячкевича, а рукопис з творами Шевченка «Сон», «Кавказ», «Заповіт» — визнало «вкрай обурливим за своїм змістом»2. Лише епізодично цензурний терор пом’якшувався і з’являлась можливість видати у Києві кілька книжок українською мовою. В 1889 році вперше надруковано в Києві Шевченків «Кобзар», але це видання значно поступалося двотомному «Кобзарю», виданому 1876 року в Празі діячами київської «Старої громади» (до другого тому празького «Кобзаря» ввійшли заборонені в Росії твори поета). Наприкінці століття художні твори українських письменників почала публікувати на своїх сторінках «Киевская Старина».
З Києвом пов’язана діяльність багатьох визначних українських письменників другої половини минулого століття. Тут жили й працювали М. П. Старицький, С. Нечуй-Левицький, Олена Пчілка, Іван Білик (Рудченко), О. Я. Кониський, В. І. Самійленко, Леся Українка. Більшість з них сприяла утвердженню в українській літературі методу критичного реалізму, яскраво і правдиво відбивала у своїх творах життя народу, полум’яним словом боролася проти його гнобителів.
Важливу роль у розвитку української літератури відіграв М. П. Драгоманов — талановитий літературний критик. Він обстоював ідейність, реалізм і народність літератури, виступав проти національної обмеженості й голого етнографізму, пропагував досягнення російської реалістичної і демократичної літератури1. Перебуваючи в еміграції, Драгоманов опублікував кілька творів українських письменників, що не могли бути видані в Росії, серед них повість Панаса Мирного «Лихі люди» («Товариші») і знаменитий роман Панаса Мирного та Івана Білика з життя українського селянства «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».
Творчість кращих письменників Києва була тісно зв’язана з революційно-демократичним рухом і розвивалася під благотворним впливом передової російської літератури.
Київ був визнаним центром літературного життя всієї України, до нього тяжіли передові письменники всіх українських земель, у т. ч. й західних (Галичини, Буковини, Закарпаття), що на той час входили до складу Австро-Угорської імперії. У Києві бували західноукраїнські письменники О. Маковей (1897, 1903, 1904 рр.) і О. Кобилянська (1899 р.). Двічі в минулому столітті приїздив до Києва великий український письменник-революціонер І. Франко. Вперше він відвідав Київ у 1885 році з метою підготувати видання журналу, за допомогою якого письменник розраховував розгорнути в Галичині боротьбу проти реакціонерів-москвофілів і націоналістично обмежених народовців, проти клерикалізму, рутини, відсталості. «Головна користь з тої подорожі була та, що я пізнав людей…», — згадував пізніше Франко2. Хоча справа до видання журналу так і не дійшла, поїздка була корисною. У Києві він встановив особистий контакт з видатними діячами української культури, зокрема з основоположником української класичної музики М. В. Лисенком. Наступного року Франко знову приїхав до Києва, де одружився з курсисткою Ольгою Хоружинською. Обидва приїзди письменник використав для вивчення історії і пам’яток старовини національного і культурного центру України. Повернувшись до Львова, Франко не поривав своїх зв’язків з Києвом. Він друкувався на сторінках журналу «Киевская Старина», стежив за науковим життям міста, зокрема високо оцінив згадуваний уже відзив проф. М. П. Дашкевича на книгу М. І. Петрова «Очерки истории украинской литературы XIX ст.». Зв’язки Франка з Києвом відіграли визначну роль у розвитку демократичних сил української культури, в об’єднанні літератур обох частин України3.