Музична культура в роки мирного будівництва (1921 — 1941 рр.)
Протягом 20-х і початку 30-х років мистецьке життя Києва відігравало важливу роль у всьому культурному будівництві республіки. Але значно збільшується його питома вага з 1934 року після перенесення з Харкова до Києва столиці Радянської України. Чимало діячів культури і мистецтва в той час ділили свою творчу долю між обома згаданими містами.
Музичне життя Києва у першій половині 20-х років відзначалося достатньою різноманітністю. Проводилися численні концерти хорових колективів міста, в яких незмінний успіх завжди мали капела «Думка», що в ті роки досягла визначного рівня майстерності, та 1-а капела кобзарів. Організовувались виступи різних артистичних бригад. Профспілкове об’єднання «Посередробмис» влаштовувало за завданням органів народної освіти концерти камерної та симфонічної музики, якими керували диригенти Києва та інших міст України. Київський філіал Російської, а далі Союзної філармонії («Росфіл» і «Софіл») розгорнули велику роботу по обміну виконавцями між РРФСР і Україною. Концерти української музики нерідко влаштовувало музично-громадське товариство ім. М. Леонтовича. Значну за обсягом концертну діяльність у робітничих районах міста і в селах Київщини провадили педагоги і студенти Київського музично-театрального інституту ім. М. Лисенка. В приміщенні оперного театру відбувалися сезонні вистави оперних труп.
Партійні й державні організації приділяли велику увагу справі музичної освіти, бо від стану підготовки висококваліфікованих музичних кадрів (виконавських, теоретичних і творчих) залежала дальша доля всіх галузей української музики. Значним центром вищої музичної професіональної освіти на Україні став музично-драматичний інститут ім. М. В. Лисенка, який готував композиторів, теоретиків, диригентів хорів і оркестрів, музикантів-організаторів і керівників культосвітніх установ, викладачів учбових закладів,, а також наукових працівників у галузі історії і теорії музики. Крім інституту, в Києві існували музичний технікум, який випускав, виконавців, вищої, кваліфікації,, а також музпрофшколи, що готували виконавців середньої кваліфікації.
На базі цих учбових закладів у 1934 році створено Київську консерваторію (Київську Консерваторію заснували у 1913 році, див. нижче), музичне училище, музичну десятирічку та мережу дитячих районних музичних шкіл і музшкіл для дорослих. Київська консерваторія мала тоді аспірантуру для підготовки кадрів вищої кваліфікації з історії і теорії музики, а також «Школу вищої майстерності» — для. удосконалення виконавського мистецтва.. Дуже добре було поставлене в консерваторії викладання співу і виховання оперних артистів.
З часу запрошення в 1924 році на педагогічну роботу Л. Ревуцького виростає значення факультету теорії та композиції. А в другій половині 30-х років, завдяки багаторічній плодотворній педагогічній діяльності видатного композитора, починає викристалізовуватися яскрава українська музично-творча реалістична школа. Вихованцями Л. М. Ревуцького були нині відомі композитори: О. Андреева, В. Гомоляка, М. Дремлюга, С. Жданов, Г. Жуковський, О. Зноско-Боровський, В. Кирейко, А. Коломієць, брати Г. і П. Майбороди, В. Рождественський, А. Свечников, А. Філіпенко та інші. Педагогічна діяльність таких київських композиторів і теоретиків, як Б. Лятошинський, В. Косенко, Г. Таранов, також значною мірою сприяла справі підготовки на Україні висококваліфікованих теоретиків і композиторів.
З метою консолідувати творчі кадри для будівництва вогнищ радянської музичної культури, в Києві у 1923 році музичний комітет пам’яті Леонтовича був перетворений на Всеукраїнське музичне товариство ім. М. Д. Леонтовича, яке стало першою на Україні організацією композиторів і виконавців. Об’єднавши провідних діячів музики і чимало художніх колективів, товариство провадило тоді значну за обсягом концертну роботу в Києві і на периферії, виявило плідну ініціативу щодо організації музичного життя, створення репертуару для хорових капел та гуртків самодіяльності, провадило музично-видавничу діяльність, спрямовувало розгортання наукової думки в галузі музикознавства. Так, за ініціативою музичного товариства з 1923 року став виходити фаховий журнал «Музика», що проіснував з річною перервою до 1927 року. Його замінив науково-популярний журнал «Музика масам», який друкувався з 1928 до 1931 року в Харкові.
Але музичне товариство ім. Леонтовича неспроможне було об’єднати всі музично-творчі сили в період соціалістичного наступу по всьому фронту. Наприкінці 20-х років паралельно виникають інші музично-творчі організації: Асоціація революційних композиторів України (АРКУ), Асоціація пролетарських музик України (АПМУ). Саме ж товариство ім. Леонтовича реорганізується і прибирає нову назву — Всеукраїнське товариство революційних музик (ВУТОРМ), а далі — «Пролетмуз». Хоча кожне з названих музично-творчих об’єднань мало певні позитивні риси в своїй діяльності, однак розрізненість їх праці й значні творчі суперечки, що нерідко переходили в прямі виступи, навіть ворожнечу між собою, фактично утруднювали і гальмували основні, суто творчі завдання, що стояли перед композиторами України по створенню глибоко ідейної і високохудожньої музики. Після постанови ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 року про перебудову літературно-художніх організацій було ліквідовано АРКУ, АМПУ, ВУТОРМ і створено Спілку радянських композиторів України. Це сприяло об’єднанню всіх композиторів і музикознавців на спільній загальнорадянській платформі.
Визначною подією в культурному житті республіки було відкриття в 1926 році в Києві оперного театру. Ця подія мала також велике політичне значення, бо наочно свідчила про правильний курс Комуністичної партії в національному питанні. Далеко за межами України були відомі імена таких талановитих співаків театру, як 3. Гайдай, М. Литвиненко-Вольгемут, О. Петрусенко, О. Ропської, Б. Гмирі, М. Гришка, М. Донця, Ю. Кипоренка-Даманського, І. Паторжинського, М. Частія та багатьох інших. При театрі організувалася трупа балету, до складу якої входили балетмейстери П. Вірський, С. Сергеев, О. Соболь, Г. Березова, артисти О. Гаврилова, А. Васильєва, Л. Герасимчук, 3. Лур’є та інші.
На сцені театру вперше зазвучали українською мовою «Князь Ігор» Бородіна, «Садко», «Золотий півник» Римського-Корсакова, «Євгеній Онєгін», «Пікова дама» Чайковського, «Кармен» Бізе. Поставлено також балети «Лебедине озеро» Чайковського, «Жізель» Адана та інші. До репертуару театру входили й перші радянські опери та балети: «Тихий Дон» і «Піднята цілина» І. Дзержинського, «В бурю» Т. Хрєннікова, «Червоний мак» Р. Глієра, «Бахчисарайський фонтан» і «Кавказький полонений» Б. Асаф’єва, ряд творів композиторів інших братніх республік — «Даїсі» 3. Паліашвілі, «Серце гір» А. Баланчивадзе.
Здійснилась і мрія основоположника класичної української музики М. Лисенка — 15 жовтня 1927 року театральний сезон у Київському театрі опери та балету відкрився його оперою «Тарас Бульба». Постановка цього спектаклю належала режисеру І. Юрі, диригували О. Орлов і М. Вериківський. Ролі виконували М. Донець (Тарас Бульба), Д. Захарова (Настя), В. Войтенко (Андрій), М. Шуйський (Остап), М. Баратова (Марильця), М. Стефанович (воєвода). Художнє оформлення спектаклю зробив А. Петрицький. Пізніше в опері брали участь М. Донець і І. Паторжинський (Тарас), М. Литвиненко-Вольгемут (Настя), М. Гришко (Остап). Створена Л. Ревуцьким на матеріалі Лисенкових мелодій увертюра до опери «Тарас Бульба» (оркестровка Б. Лятошинського) являє собою шедевр національного героїко-романтичного мистецтва, який можна поставити поряд з кращими надбаннями світової класики. Київський театр поставив також інші твори українського оперного мистецтва — вічно юні опери «Наталка Полтавка», «Різдвяна ніч» М. Лисенка, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського. Протягом 30-х років у театрі були апробовані перші опери та балети українських радянських композиторів — опери «Дума чорноморська» Б. Яновського, «Золотий обруч» Б. Лятошинського, «Кармелюк» В. Костенка, «Щорс» Б. Лятошинського, «Перекоп» 10. Мейтуса, В. Рибальченка і М. Тіца; балети — «Пан Каньовський» М. Вериківського, «Ференджі» Б. Яновського, «Міщанин з Тоскани» В. Нахабіна, «Лілея» К. Данькевича та інші. Надзвичайно великий успіх мала в 1937 році прем’єра опери «Продана наречена» Б. Сметани. Згадані вистави відзначалися високою культурою виконання і свідчили про те, що молоде українське оперне та балетне мистецтво переживало час свого розквіту.
Піднесення культурного рівня трудящих вимагало перебудови справи художнього обслуговування. У 1928 році на досвіді Союзної філармонії створюється Українська державна філармонія («Укрфіл»). Реорганізація на державній основі всього концертного і музично-театрального життя сприяла народженню нових музичних колективів.
Блискучою демонстрацією успіхів українського виконавського мистецтва, досягнутого за роки Радянської влади, була перша Декада українського мистецтва в Москві, яка відкрилась 11 березня 1936 року. В декаді брали участь Київський театр опери та балету, заслужена капела «Думка», Зразкова капела бандуристів, Жіночий хоровий ансамбль, Державний симфонічний оркестр УРСР. Велика група артистів одержала тоді високі урядові нагороди.
У другій половині 30-х років у столиці України періодично влаштовувались конкурси на виявлення серед молоді кращих виконавців вокалістів, піаністів, скрипалів, віолончелістів та інших.
Вся ця робота по піднесенню художньої культури в республіці стимулювала розвиток робітничо-селянської музичної самодіяльності. В Києві, як і в інших містах України, виникло чимало хорів, хорових капел, агітаційних хорових ансамблів на фабриках, заводах, при клубах, учбових закладах тощо.
У 1936 році в Києві була проведена Перша республіканська олімпіада самодіяльного мистецтва. З того часу щорічні огляди художньої самодіяльності стали справжніми святами народного мистецтва. Для постійного керівництва і методичної допомоги масовому мистецькому руху наприкінці 20-х років створені т. зв. Станції самодіяльного мистецтва, а в другій половині 30-х років в усіх областях уже працювали будинки народної творчості.
Виникнення нових музично-творчих організацій, створення оперного театру, об’єднання концертної роботи в Українській державній філармонії, зростання творчих кадрів у вищих музично-учбових закладах сприяли активізації діяльності композиторів.
На початку 20-х років на музично-творчу арену вийшли молоді українські композитори, міцно зв’язані з масовим хоровим мистецтвом. Серед них значне місце посіли композитори-кияни М. Вериківський, П. Козицький, Г. Верьовка, Л. Ревуцький. У своїй творчості вони спирались на традиції видатних попередників — Лисенка, Стеценка і Леонтовича. Народна пісня була для композиторської молоді тією основою, на якій розвивалися різні жанри хорової творчості.
У 1921 році Державне видавництво України надрукувало збірник для хору а капела «10 народних пісень» в гармонізації та обробці Вериківського. Цим збірником була, власне, відкрита нова сторінка у творчості композиторської молоді, яка оголосила себе послідовником методу Леонтовича. Видатним вкладом у хорову літературу були «8 прелюдій-пісень» (1921 р.) для хору а капела П. Козицького. Полум’яний пропагандист і послідовник Леонтовича, П. Козицький використав і розвинув прийоми хорового стилю і поліфонічного письма свого видатного сучасника. Хорові твори Козицького, як і переважна більшість творів Леонтовича, побудовані на основі народних пісень. До збірника ввійшли прекрасні обробки обрядових, ліричних і побутових пісень — «Ой у полі, полі світлиця стояла». «Болить, болить голівонька», «Ой коляда, колядниця», «Ой дуб, дуба» та інші. Всі вони користувались великою популярністю, а остання стала класичним зразком віртуозної обробки гумористично-побутової пісні. Подальшим етапом у жанрі концертної гармонізації і обробки народної пісні були збірники «Сонечко», «Галицькі пісні» та «Козацькі пісні», створені Л. Ревуцьким у середині 20-х років.
У 20-х роках зазвучали аранжировані композитором Г. Верьовкою революційні пісні-хори — італійська революційна «Вперед, народе, йди!» і пісня паризького пролетаріату «Чого бажає комунар?», а також його популярна оригінальна «Пісня комсомольців». Ці твори ніби відкрили нову сторінку в т. зв. жанрі масових агітаційних пісень-хорів композиторів нової генерації. З’явилося багато пісень на революційну тему, про творчу працю трудящих, хори про Леніна, про молодь — видані у різних широкодоступних збірниках. Серед них слід відзначити пісні-хори «Прапор червоний», «Під прапором чорним», «В час пожеж» М. Вериківського, «Пісня незаможниці», «Пісня колективу», «Молотки», «Могутній орел» П. Козицького. Почали з’являтися і складні хорові твори. До них, в першу чергу, необхідно віднести «Дивний флот» П. Козицького (1924 р.), що був прикладом значної майстерності й віртуозного володіння хоровою палітрою.
Розвиток хорового мистецтва на Україні зумовив створення великих вокально-симфонічних форм. Найбільші творчі досягнення в цьому жанрі належали Л. Ревуцькому (лірико-епічна поема-кантата «Хустина» на текст поеми Т. Шевченка) та М. Вериківському (героїко-епічна ораторія на сюжет народної думи про Марусю Богуславку).
Жанр кантати в 30-х роках відіграє дедалі більшу роль, особливо під час відзначення різних урочистих всенародних свят. Зміст їх відтворював образи тяжкого життя українського народу в минулому, перемоги радянського народу в роки революції і на трудовому фронті. В українську музику, як кращі твори цього жанру, ввійшли «Жовтнева кантата» (1935 р.) М. Вериківського та «Урочиста кантата» (1939 р.) Б. Лятошинського.
Розгортання концертної діяльності українських філармоній викликав розвиток жанру сольної пісні та романсу. Найбільші досягнення в галузі концертного вокального репертуару належали, насамперед, чудовому знавцю камерної музики В. Косенкові. Він створив цикл перших високохудожніх солоспівів на слова П. Тичини («На майдані», «Мобілізуються тополі», «Іду з роботи я, з заводу»), Пушкіна («Я вас кохав», «Я пережив свої бажання», «Вечірня пісня», «Послання в Сибір» та інші). Чимало ліричних романсів написав інший знавець камерно-вокального стилю Ф. Надененко. Його романси на слова Т. Шевченка, І. Франка, М. Лєрмонтова, О. Пушкіна характеризуються виразною мелодійністю. Своєрідні були солоспіви на слова І. Франка та О. Пушкіна композитора Б. Лятошинського, який в ряді творів тяжів до узагальнено-філософського трактування ліричної теми.
У галузі гармонізації та обробки радянських народних пісень працювали Л. Ревуцький, В. Косенко та інші композитори. В 1936 році вийшов з друку збірник «Українські пожовтневі пісні», який підтвердив існування і розвиток на Радянській Україні нових за змістом та інтонаційною виразністю народних пісень. Значним внеском у цю галузь вокального мистецтва були збірники: «8 українських народних новел» (1936—1937 рр.) П. Козицького, «Вокальна сюїта» з шести народних пісень (1937 р.) Г. Таранова, а також окремі обробки Г. Верьовки та В. Косенка.
На основі використання та розробки народної мелодики і великого досвіду російської і національної класики народжувалась нова українська інструментальна музика.
Зачинателем українського класичного симфонізму був Л. Ревуцький, автор чудової лірико-епічної 2-ї симфонії (1927 р.), яку можна визначити як романтичну оповідь про Україну. Це був перший твір українських композиторів, удостоєний Державної премії.
До первістків української радянської симфонічної музики слід віднести також сюїту «Веснянка» (1924 р.) М. Вериківського та «Увертюру на 4 українські теми» Б. Лятошинського, премійовану на конкурсі Народного комісаріату освіти в 1927 році. Тематичний матеріал їх оснований на українських народних веснянках. Натхнений пафосом соціалістичного будівництва, Косенко написав до 15-річчя Жовтневої революції «Героїчну увертюру» для симфонічного оркестру. Тут композитор ніби узагальнює ті почуття і настрої, які були типовими для років перших п’ятирічок. Цей твір величезної сили і темпераменту здобув широке визнання громадськості.
Хорошим подарунком до 125-річчя з дня народження великого українського поета Т. Шевченка була симфонічна поема «Лілея», написана початкуючим тоді композитором Г. Майбородою. Композитор щирою і натхненною мовою змалював у ній гірку долю української дівчини-кріпачки.
У жанрі інструментального концерту значних успіхів добилися Л. Ревуцький (2-й концерт для фортепіано та оркестру, 1934 р.), В. Косенко (концерт для фортепіано й оркестру), П. Глушков (тричастинний концерт для скрипки та оркестру) і М. Скорульський, який привернув увагу мистецької громадськості своїм фортепіанним одночастинним концертом. У жанрах камерної інструментальної музики успішно працювали в кінці 20-х і на початку 30-х років Л. Ревуцький і В. Косенко.
Заснування на міцній державній основі українських музичних театрів створили сприятливий грунт для інтенсивного розвитку української оперної та балетної творчості. Протягом 1924—1941 рр. написано понад 20 опер та балетів, серед яких твори київських композиторів посідають одне з перших місць. Тут ми зустрічаємо народно-музичні драми, героїко-епічні, патріотичні, ліричні і навіть сатиричні опери. Серед них можна назвати опери: «Кармелюк» (1928—1929 рр.), «Щорс» (1938 р.) В. Йориша, «Золотий обруч» (1929—1930 рр.), «Щорс» (1938 р.) Б. Лятошинського, «Діла небесні» (1932 р.), «Сотник» (1939 р.) М. Вериківського, «Невідомі солдати» (1934—1938 рр.) П. Козицького, «Марина» (1939 р.) Г. Жуковського; балети: «Пан Каньовський» (або «Бондарівна», 1930 р.) М. Вериківського, «Лісова пісня» (1939 р.) М. Скорульського.
Незважаючи на таку різноманітність тем і жанрів, оперна творчість українських композиторів тої пори мала, в основному, експериментальний характер. Серйозною перешкодою на шляху розвитку і утвердження методу соціалістичного реалізму і народності були модерністські пережитки у творчості деяких композиторів, ігнорування традицій класичної музики. І все ж не можна недооцінювати значення ряду творів у процесі зародження радянської оперної та балетної музики, їх появу треба розглядати як певний підготовчий етап, що проходив у боротьбі з формалізмом. В міру розвитку реалістичної музики ставали все більш відчутними пошуки справді нового, але нового — прекрасного, зрозумілого широкому колу глядачів і слухачів. Саме з таких позицій слід розглядати значення роботи київських композиторів Б. Лятошинського і М. Вериківського над операми, М. Скорульського та М. Вериківського над балетами.
Протягом майже 25-річного шляху розвитку мистецтва Радянської України діячі музичної культури Києва зробили вагомий внесок до всіх галузей національної музики. Саме в цей період було закладено основи для всебічного розгортання масового народного і професіонального виконавського мистецтва, ліквідовано нерівномірність у розвитку видів і жанрів української музики, засновано національно-творчу школу радянського типу.
1. 4 квітня 1913 р. на базі музичного училища Київського відділення Російського музичного товариства була заснована Київська консерваторія. Посприяли появі нового музичного навчального закладу в українській столиці такі видатні композитори та музиканти, як Сергій Рахманінов, Олександр Глазунов, Петро Чайковський та інші. Першим директором консерваторії було назначено Володимира Пухальського, але наступного року на цій посаді його замінив композитор та диригент Рейнгольд Глієр. Вже у 1919 р. консерваторія стала державною.