Музика у роки Жовтневої революції
Після Великої Жовтневої соціалістичної революції, вперше за всю багатовікову історію український народ дістав можливість вільно будувати свою національну за формою і соціалістичну за змістом музичну культуру.
Напружена творча робота по упорядкуванню музичного життя Радянської України розгорнулась у лютому 1919 року. В Києві організовується ряд нових колективів музичного і хорового мистецтва. Тут був створений Всеукраїнський музичний комітет відділу мистецтв — Вукмузком, одним з перших керівників якого став видатний російський співак Л. Собінов. При Вукмузкомі були організовані спеціалізовані секції, що відали різними галузями музичної роботи: хорова, педагогічна секції, інструментальна, етнографічна, історико-теоретична, виробництва музичних інструментів. Очолювали ці секції українські музичні діячі М. Д. Леонтович, Я. С. Степовий (Якименко) та інші. Значну роботу за завданням Вукмузкому та органів народної освіти виконували композитори К. Г. Стеценко, Я. М. Яциневич, музичні етнографи-фольклористи П. Д. Демуцький, К. В. Квітка, а також київські педагоги й музиканти. Велику допомогу в налагодженні справи музичної освіти подавали діячі російської музики, які працювали в ті роки в Києві, зокрема видатний композитор Р. М. Глієр, теоретик музики Б. Л. Яворський.
Вукмузком розпочав видання «Музыкального вестника», де матеріали і статті друкувались українською та російською мовами. «Музыкальный вестник» роз’яснював політику Комуністичної партії в галузі мистецтва, відстоював «право трудящих на естетичний розвиток і насолоду прекрасним».
Серйозної реорганізації зазнала концертна справа. У центрі уваги художнього обслуговування стали пролетарські околиці, робітничі райони міста. Найпопулярнішими формами масової музичної роботи були в той час т. зв. районні концерти, концерти-лекції, концерти-мітинги.
На міських площах, вулицях, у садах і парках Києва організовувалися масові свята, мітинги, демонстрації. Після промовців на естрадах та імпровізованих підмостках виступали актори, музиканти, художні колективи.
Масові свята-концерти влаштовувались на честь знаменних подій і дат: роковин Жовтневої революції, 1 Травня, дня Паризької комуни, перемог Червоної Армії над ворогами революції, а також вшанування видатних діячів української культури і мистецтва.
Захист Країни Рад від контрреволюційних військ Антанти і буржуазно-націоналістичних банд вимагав мобілізації всіх матеріальних і духовних сил народу. Перед працівниками мистецтва України постало серйозне завдання організації культурного обслуговування частин Червоної Армії. В Києві при політичному управлінні Червоної Армії була створена «Музична секція Наркомвійськсправ», у роботі якої брали активну участь київські композитори і музиканти, зокрема Б. М. Лятошинський, І. А. Віленський. «Музична секція Наркомвійськсправ» в контакті з Вукмузкомом і профспілками організовувала концерти для червоноармійців, комплектувала пересувні фронтові концертні бригади, забезпечувала революційним репертуаром учасників цих колективів.
Незважаючи на великі випробування, яких зазнавала молода Радянська республіка, потяг до культури і мистецтва в широких масах народу зростав з кожним днем. Щоб задовольнити його, Радянський уряд сприяв розвитку професіональних і самодіяльних художніх колективів. У 1919 році в Києві був створений перший республіканський симфонічний оркестр ім. М. Лисенка та кілька хорових капел. За ініціативою К. Г. Стеценка організовано ряд т. зв. мандрівних хорових капел, які обслуговували робітничі селища та сільські місцевості. Одна з таких капел, заснована в 1920 році при господарсько-культурному товаристві «Дніпросоюз», дістала назву «Думка», тобто Державна українська мандрівна капела. Іншою хоровою мандрівною капелою керував К. Г. Стеценко, а хормейстером був видатний український поет П. Г. Тичина. В хорову капелу, якою керували Я. Калішевський і Я. Яциневич, комісаром призначили М. Д. Леонтовича. Він же брав активну участь в організації робітничих районних хорів Києва. П. Д. Демуцький створив хор залізничників, Я. С. Степовий — мішаний вокальний ансамбль, який під його керівництвом обслуговував робітників цукрової промисловості України.
Київський російський оперний театр (тоді імені К. Лібкнехта) також давав багато безплатних вистав вітчизняної і зарубіжної класики спеціально для робітничої аудиторії та бійців Червоної Армії.
За ініціативою Всеукраїнського театрального комітету Народного комісаріату освіти УРСР навесні 1919 року в Києві засновано «Державну українську музичну драму». До театру було запрошено співаків: М. Литвиненко-Вольгемут, М. Донця, М. Микишу, Л. Собінова та інших. Створено хор і оркестр. Музичною частиною керував Я. Степовий. До репертуару мали увійти опери «Утоплена» і «Тарас Бульба» М. Лисенка, «Галька» С. Монюшка, «Князь Ігор» О. Бородіна, «Аскольдова могила» О. Верстовського. Великий успіх мали опери «Утоплена» і «Галька». Здійснити постановки інших опер не пощастило. У зв’язку з наступом на Київ денікінських банд діяльність «Державної української музичної драми» припинилась.
Докорінні зміни сталися і в галузі професіональної музичної освіти. Основні учбові заклади були націоналізовані і взяті на державний бюджет. Тисячі юнаків і дівчат, дітей трудящих, мали можливість спеціалізуватися в галузі музики. Характерною особливістю того часу є масове зростання музичних учбових закладів різних типів. Відкривалися музичні академії, студії, курси, інститути, консерваторії тощо. Особлива увага зверталася на підготовку керівників хорових колективів, бо хорове мистецтво на Україні мало давні й багаті традиції. У підготовці таких спеціалістів велика роль належала Київському музично-драматичному інституту ім. М. Лисенка, організованому в роки громадянської війни на базі музично-драматичної школи ім. М. Лисенка. Готувала хормейстерів також Народна консерваторія та її філії в робітничих районах Києва. Ініціаторами їх створення і впровадження нових, прогресивних методів викладання був теоретик музики і педагог Б. Л. Яворський, а також молоді педагоги Є. Скрипчинська, Г. Верьовка, С. Протопопов та інші.
До найбільш відомих композиторів старшого покоління належали М. Д. Леонтович, Я. С. Степовий та К. Г. Стеценко.
Микола Дмитрович Леонтович — геніальний самородок, справжній народний композитор — відкрив нові шляхи розвитку української музики, створив новий напрям у галузі хорового «а капела» мистецтва. Композитор з радістю зустрів пролетарську революцію і віддав молодій Радянській республіці всі свої сили і здібності.
Більшість хорів Леонтовича створено на основі народних мелодій і народних текстів. Проте це були не просто аранжировки і обробки. Різні прийоми поліфонічного письма в тій чи іншій формі втілено в таких його вокальних шедеврах, як «Ой темная та невидная ніченька», «Із-за гори кам’яної», «Мала мати одну дочку», в знаменитому «Щедрику» та інших. Свій метод обробки народних пісень М. Леонтович переніс на оригінальні хори («Льодолом», «Літні тони», «Моя пісня», «Легенда»). Він одним із перших радянських композиторів звернувся до аранжировок для червоноармійських і народних хорів революційних пролетарських пісень («Інтернаціонал», «Варшав’янка», «Ми ковалі»).
Жовтнева революція застала Я. С. Степового в Києві, де він викладав у консерваторії. В київський період творчість Я. Степового значно збагатилась як за жанрами, так і за тематикою та музичними образами. Йому належить гармонізація та впорядкування збірника пролетарських революційних пісень (1921 р.). Я. Степовий перший з українських композиторів звернув увагу на створення антирелігійного репертуару («Прийшла в церкву стара баба», «На тім світі»), сатиричних пісень, що мали соціально-викривальний характер («Гнався постом засідатель»), написав багато народних гуморесок («Та куди їдеш, Явтуше», «Задумала вража баба», «Музика на весіллі»). Композитор зробив значний вклад у вокально-концертний репертуар. У робітничих центрах з пересувних підмостків, у концертах звучали його революційні пісні-романси, солоспіви про працю робітничого класу, про непохитну волю і силу нової людини — «Каменярі» (на слова Ів. Франка), «Коваль», «У шахті», «Слово», «Гетьте, думи» (на слова Лесі Українки), ліричні пісні на тексти Т. Шевченка та інших українських поетів.
Видатний знавець хорового мистецтва Кирило Григорович Стеценко віддав багато сил організації хорової справи на Україні і розвитку хорових жанрів музичної творчості. Після революції значно активізувалася діяльність композитора, який майже припинив творчу роботу напередодні 1917 року, доведений до тяжкого морального стану безперервними гоніннями і знущаннями з боку царських властей. У післяжовтневий період К. Г. Стеценко написав ряд музично-драматичних творів. До кращих зразків цього жанру належать фрагменти з музики до драматичної поеми «Гайдамаки» Т. Шевченка, музика до драми «Дві сім’ї» М. Кропивницького і драматичний етюд — одноактна опера «Іфігенія в Тавриді» на текст Лесі Українки. Перу композитора належить кантата на текст Т. Шевченка «У неділеньку святую», де високо піднято образ народного героя Наливайка. Отже, в більшості творів К. Стеценка радянського періоду звучить тема народної героїки.
У процес творення української радянської музики включалась і композиторська молодь, яка тільки починала свою творчу діяльність, — це, зокрема, Б. М. Лятошинський, П. О. Козицький, М. І. Вериківський, Г. Г. Верьовка, Ф. М. Надененко та інші.