Народна освіта у роки Жовтневої революції та громадянської війни
Велика Жовтнева соціалістична революція зруйнувала буржуазно-поміщицьку систему освіти і забезпечила умови для створення нової, соціалістичної системи. Будівництво радянської школи відбувалось в умовах боротьби проти зовнішньої і внутрішньої контрреволюції, проти буржуазного націоналізму і великодержавного шовінізму.
Одразу ж після встановлення на Україні Радянської влади вона почала дбати про школу. Для керівництва справами народної освіти був створений державний орган — Народний комісаріат освіти УРСР. У січні — березні 1918 року створено відділи народної освіти при місцевих Радах робітничих депутатів. Але тільки після вигнання німецьких окупантів і буржуазно-націоналістичної Директорії широко розгорнулася робота по організації народної освіти на нових засадах. 14 лютого 1919 року було опубліковано повідомлення колегії народної освіти при виконкомі Київської Ради робітничих депутатів про здійснення декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України «Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви». Колегія визначила порядок передачі всіх церковнопарафіальних шкіл органам народної освіти і вказала строки поступового переходу всіх шкіл на нові засади, відповідно до принципів «Положення про єдину трудову школу», прийнятого в РРФСР. Згідно з Декларацією Тимчасового робітничо-селянського уряду України про організацію навчання в школах України рідною мовою учнів, Народний комісаріат освіти УРСР прийняв постанову, яка закликала вчителів активно працювати в галузі розвитку української мови, української радянської культури, боротися за здійснення ідей пролетаріату — перебудову суспільства на соціалістичних засадах.
Одним з перших організаційних заходів, пов’язаних з перебудовою системи керівництва школами, було створення шкільних рад, до яких залучались, крім педагогів та учнівських організацій, також представники фабрик, заводів та установ. Керівництво школами здійснювалось через міський відділ наросвіти. Він у свою чергу розподілив школи по комунальних комітетах, яких у Києві налічувалось близько 20.
Розгорталась робота по навчанню робітників. Кращі педагогічні сили брались за організацію шкіл для робітників і червоноармійців. Активними будівниками загальноосвітніх шкіл стали видатні вчені-педагоги К. Ф. Лебединцев і О. М. Дстряб. До культурно-освітньої роботи залучалась також учнівська молодь. У березні 1919 року на Солом’янці була відкрита загальноосвітня вечірня школа для дорослих, що мала готувати слухачів до Народного університету. До другої половини квітня 1919 року, крім діючих, відкрито ще 17 нових шкіл для дорослих, у яких навчались чоловіки й жінки. Заняття провадились рідною мовою.
Першочерговим завданням у галузі будівництва нової системи освіти в Києві, як і по всій Україні, була реформа школи, перетворення її в загальнодоступну єдину трудову школу. Першими кроками на цьому шляху була організація в Києві при шкільному відділі Наркомосвіти УРСР комісії, яка мала виробити і здійснити «Положення про єдину трудову школу».
Велика робота планувалась на літо 1919 року (масова перепідготовка вчителів, забезпечення шкіл підручниками, організація оздоровлення дітей в дачних місцевостях навколо Києва, створення міських дитячих майданчиків та інше). Але вона була припинена у зв’язку з наступом на Київ військ Денікіна.
З приходом денікінців міська управа закрила половину шкіл, передусім українських. У дитячих притулках, для яких не відпускалось продовольства, палива, створилось дуже тяжке становище, тому більшість з них припинила своє існування.
Найближчим завданням органів народної освіти після визволення міста було забезпечити школи паливом, а їх працівників — продуктовими пайками. Звичайно, насамперед треба було спрямувати роботу шкіл і культурно-освітніх установ в інтересах диктатури пролетаріату. Ворожі елементи намагалися всіляко використати освітні установи у своїх класових інтересах. Так, з 1917 по 1920 рік у Києві виходив загальнопедагогічний, професійно-вчительський журнал «Вільна українська школа», орган т. зв. Всеукраїнської вчительської спілки. На VIII Всеросійській конференції РКП(б) В. І. Ленін у заключному слові в питанні про Радянську владу на Україні наполягав на необхідності розігнати спілку вчителів України, бо вона, як і Всеросійська учительська спілка, «не проводила принципів пролетарської диктатури, а захищала інтереси і проводила політику дрібної буржуазії».
Загальний напрям шкільного і культурно-освітнього будівництва був визначений настановами партії більшовиків. У програмній резолюції ЦК РКП (б), підтвердженій VIII Всеросійською партійною конференцією, вказувалося: «Зважаючи на те, що українська культура (мова, школа і т. д.) протягом віків придушувалася царизмом і експлуататорськими класами Росії, ЦК РКП ставить в обов’язок всім членам партії всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод до вільного розвитку української мови і культури… Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитись і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіючи спробам штучними засобами відтіснити українську мову на другий план, прагнучи, навпаки, перетворити українську мову в знаряддя комуністичної освіти трудящих мас»2. У світлі цих настанов партії і розгорталась у Києві робота в галузі шкільного і культурно-освітнього будівництва.
У перші ж дні після визволення міста від білогвардійців органи народної освіти почали налагоджувати роботу учбових закладів. Знову відкрились українські школи, ліквідовані денікінцями. На початку січня 1920 року в Києві вже працювало 150 початкових шкіл, 19 вищепочаткових, 20 чоловічих гімназій, 8 реальних училищ, 23 інші середні учбові заклади, 9 комерційних училищ, 2 торговельні училища, учительський інститут, 25 жіночих училищ.
Губернський відділ народної освіти скасував накази і розпорядження у шкільній справі, видані під час хазяйнування денікінців (про закриття українських шкіл, зміни в персональному складі вчителів і внутрішньому розпорядку шкільного життя тощо) і поновив всі декрети і розпорядження Радянської влади. Були закриті інститут благородних дівиць, пансіон Левашової, духовна семінарія, єпархіальна та духовна школи.
Разом з профспілками губернський відділ народної освіти почав відновлювати школи для дорослих. На початку січня 1920 року вже функціонували 3 школи з російською мовою викладання, 2— з українською і 2— з польською. Готувались до нормальних занять і інші школи та курси для дорослих.
1 березня 1920 року в Києві відкрився Робітничий університет, який мав дати закінчену середню освіту широким робітничим масам і підготувати працівників у галузі радянського будівництва, а також слухачів для «Єдиної трудової вищої школи», як тоді називали вузи. Курс університету був дворічний. Його слухачі вчились без відриву від виробництва. Викладання провадилось різними мовами (учні обирали мову викладання за власним бажанням). До університету приймали в першу чергу робітників підприємств і осіб, яких посилали на навчання професійні спілки. Але ця творча робота була припинена у зв’язку з нападом на Радянську країну військ панської Польщі та окупацією Києва. Вона знову розгорнулася після визволення міста від білополяків.
8 серпня 1920 року в колишньому царському палаці відкрився Дім червоноармійської дитини. Там же відбулось дитяче свято з нагоди відкриття нового культурно-освітнього закладу для дітей, який був названий ім’ям великого Леніна. На свято зібрались діти з усіх шкіл та притулків, для них були влаштовані вистави, ігри; їм роздали подарунки.
Організація і проведення Тижнів захисту дітей, Тижнів освіти, «Походів за освіту», які тоді широко практикувались,— усе це було спрямоване на те, щоб якомога скоріше налагодити роботу шкіл, дитячих будинків тощо.