Народна освіта в період завершення побудови соціалізму
Комуністична партія і уряд, поряд з відбудовою промисловості й міського господарства і дальшого його розвитку, — багато уваги приділяли культурному будівництву в столиці Радянської України, зокрема народній освіті.
Основні завдання післявоєнної п’ятирічки в галузі шкільного будівництва полягали в тому, щоб у 1950 році довести кількість семирічних і середніх шкіл по Союзу РСР до 193 тис., охопивши навчанням до 31,8 млн. дітей, забезпечити загальне обов’язкове навчання дітей з семирічного віку як у місті, так і на селі. Крім того, передбачалось на основі широкої організації шкіл робітничої і сільської молоді забезпечити навчання тієї частини молоді, яка у зв’язку з Вітчизняною війною і тимчасовою окупацією ряду районів не могла здобути освіти.
Незважаючи на труднощі післявоєнного часу, кияни досягли серйозних успіхів у галузі народної освіти вже в перший рік п’ятирічки. В 1945/46 навчальному році в Києві працювало 100 шкіл, з них 73 середні (59 336 учнів), 18 семирічних (7135 учнів) і лише 9 початкових (1314 учнів). У школах міста працювало 2681 учитель. Спостерігалось зростання шкіл спільного навчання. В 1945 році в Києві їх налічувалось 25. Це свідчило про те, що роздільне навчання не виправдовувало себе.
Під керівництвом партійних організацій у 1945/46 навчальному році була проведена значна робота по забезпеченню необхідних умов для навчання дітей-сиріт і дітей фронтовиків. Так, у Радянському районі через відділ народної освіти 894 учні одержували безплатно гарячі сніданки, 750 учнів — одяг і взуття. При 6-й школі Шевченківського району працювала їдальня для 350 дітей-сиріт. У Московському районі було забезпечено гарячими сніданками 450 учнів. Багато шкіл залучили на допомогу дітям великі кошти шефських організацій та батьківських комітетів.
У Києві в перші післявоєнні роки велась велика робота по відбудові навчальної бази шкіл, і все ж зростання шкільної мережі було недостатнє, порівнюючи із зростанням кількості учнів. Так, у 1947 році в 16 шкільних приміщеннях роботу проводили по дві школи. Багато шкіл працювало у дві, а то і в три зміни. Крім того, не вистачало підручників і навчального приладдя. Все це не могло не впливати негативно на хід навчально-виховної роботи, на засвоєння учнями матеріалу і навіть на стан їх здоров’я.
Районні партійні організації», відділи народної освіти докладали багато зусиль, щоб забезпечити нормальну роботу шкіл. У 1950 році було ліквідовано заняття в третю зміну і реорганізовано Частину початкових шкіл у семирічні, а семирічні — в середні. Остання обставина дала можливість не переводити учнів в інші школи після закінчення ними четвертих і сьомих класів, що мало особливо велике значення для дітей, які жили на околицях міста.
Крім загальноосвітніх середніх шкіл, у 1950 році в Києві було 29 технікумів, в яких навчалось 13 332 учні на стаціонарі і 950 — заочно. В 16 дитячих будинках перебувало 1534 вихованці; 67 дитячих садків відвідувало 6120 дітей.
Ще більш величні завдання постали перед працівниками народної освіти в п’ятій п’ятирічці. Як і в попередні роки, школи Києва, виконуючи рішення Комуністичної партії з ідеологічних питань, підвищували рівень всієї навчально-виховної роботи. Здійснювались завдання, поставлені XIX з’їздом КПРС, особливо щодо розгортання політехнічного навчання.
Піклування про сиріт було і залишилось одним з першорозрядних у діяльності шкіл та органів народної освіти. Завдяки активній участі громадськості, особливо батьківських комітетів при школах, багато дітей-сиріт змогли здобути семирічну і середню освіту.
В 1950—1955 рр. школи Києва зустрілися з труднощами, які були результатом недавньої війни. Починаючи з 1948/49 навчального року в київських школах різко зменшилась кількість дітей у перших класах. Якщо в 1944/45 навчальному році до перших класів було прийнято 18 085 учнів, то в 1951/52 році — 7990, в 1952/53 — 10 107, і тільки в 1954/55 навчальному році кількість учнів перших класів становила 15 660 чоловік. Це пояснюється тим, що в роки війни народжуваність різко скоротилась. Таке становище вносило в шкільну роботу чимало як організаційних, так і чисто педагогічних труднощів.
Величезної ваги завдання були поставлені перед працівниками школи XX з’їздом КПРС щодо поширення середньої освіти, ліквідації певного відриву навчально-виховної роботи від життя, корінного поліпшення справи політехнічного навчання і трудового виховання учнів. Підвищенню рівня шкільної роботи сприяло те, що за роки п’ятої п’ятирічки у Києві збудували 18 нових шкіл. Відповідно зросла кількість учнів. На кінець п’ятирічки, в 1955/56 навчальному році в Києві всіх загальноосвітніх шкіл (разом із школами залізничного транспорту та інших відомств) налічувалось 163, в них навчалося 121 338 учнів. Крім того, в місті працювало 53 загальноосвітні середні школи робітничої молоді, в яких було до 7500 учнів, 31 технікум, де вчилось стаціонарно 22 155 учнів і заочно — 3010, 8 технічних училищ з 1543 учнями, 8 будівельних училищ з 1341 учнем, 7 ремісничих училищ з 1867 учнями, залізничне училище, в якому налічувалось 472 учні, спеціальне ремісниче училище з 297 учнями та 2 художні училища, де було 352 учні. Відповідно до рішень XX з’зду КПРС на початку 1956/57 навчального року в Києві відкрито 3 школи-інтерна-ти. На кінець 1955/56 навчального року, коли країна вступила в боротьбу за розв’язання величних завдань шостої п’ятирічки, в школах Києва системи міського відділу народної освіти працювало 6454 вчителі, більшість з яких мала спеціальну педагогічну освіту.
У київських школах на початку 1956/57 навчального року працювало 133 комсомольські організації, які налічували в своїх лавах 20 365 комсомольців, 144 піонерські дружини, в яких було 49 490 піонерів. Цей актив допомагав педагогам здійснювати великі і благородні завдання комуністичного виховання дітей.
Одним з важливих факторів боротьби за успішність учнів є культура педагогічної праці, її стиль, традиції. Включає вона в себе багато різноманітних чинників, однак вирішальними, як показує досвід, є три: єдині довготривалі і вимогливі до себе і учнів педагогічні колективи, широка, творча та висококваліфікована педагогічна діяльність кожного педагога зокрема, згуртована, наполеглива боротьба за знання самих учнів. Це видно на прикладі роботи педагогічного колективу 78-ї середньої школи, очолюваного заслуженою вчителькою школи УРСР членом КПРС Г. В. Семенцовою. Ядром, навколо якого створювався педагогічний колектив школи, були педагоги-комуністи. Найхарактернішим у його роботі вже в перші повоєнні роки було поєднання високих вимог до себе і учнів з педагогічними заходами в усіх ланках навчального і виховного процесу.
Різностороння творча робота велась у багатьох школах Києва. Такі педагоги-майстри, як О. В. Пасхіна (6-а школа), Е. Л. Приступова (65-а школа), П. В. Гусак (141-а школа), М. І. Салтиков (61-а школа) та багато інших, не тільки добивались глибоких знань своїх учнів, а й узагальнювали свій досвід на сторінках педагогічної преси, науково-методичних збірників, у брошурах. Уже в перших, випущених після війни збірниках Науково-дослідного інституту педагогіки УРСР надруковані праці О. В. Пасхіної, Е. Л. Приступової, М. І. Салтикова та інших.
Серед київських педагогів провідне місце займали заслужені вчителі школи УРСР, які подавали зразки наполегливої творчої роботи по озброєнню учнів знаннями. На початку 1960 року це почесне звання мали 62 вчителі, в т. ч. П. А. Горбатий, Г. М. Дубовик, В. В. Бодрова, Л. М. Олесюк, Р. Г. Числовська та інші. Вони спрямовували всі свої зусилля на виховання гідної зміни будівників комуністичного суспільства.
Прикладом хорошої організації позакласної та позашкільної роботи стала 45-а середня школа. Тут поряд з наполегливою боротьбою вчителів за глибокі й міцні знання проводились пам’ятні зустрічі піонерів і комсомольців із знатними людьми міста. На піонерських зборах не раз бували двічі Герой Радянського Союзу відомий партизанський командир С. А. Ковпак, мати Гулі Корольової — улюбленої героїні юних читачів книжки «Четверта висота», молодогвардієць Арутюнянц та інші. Організовувались хвилюючі зустрічі учнів школи з молоддю країн народної демократії, досвідченими виробничниками і молодими новаторами заводів «Ленінська кузня» та «Більшовик». Учителі і учні протягом двох років готували виставку, присвячену 300-річчю возз’єднання України з Росією. Із зібраних матеріалів була потім оформлена постійно діюча виставка документів, фотоматеріалів, дитячих робіт, подарунків школі на тему «Наш рідний Київ».
Після XX з’їзду КПРС партійні і радянські організації, педагогічні колективи шкіл Києва працювали над поліпшенням всієї системи навчально-виховної роботи, зміцненням матеріальної бази шкіл, впровадженням політехнізації. На початку 1958/59 навчального року в Києві в системі міського відділу народної освіти працювало 158 шкіл, у т. ч. З школи-інтернати, 57 вечірніх середніх шкіл робітничої молоді. В 1956—1958 рр. у загальноосвітніх середніх школах було створено і добре обладнано 509 навчальних кабінетів. Лише в 1958 році додатково організовано 38 навчальних кабінетів. За той же період при школах збудовано і обладнано 237 майстерень. У всіх середніх школах учні 8—10 класів проходили виробниче навчання на фабриках, заводах, у виробничо-навчальних майстернях. Для проведення з учнями практичних занять з біології і сільського господарства при 109 школах створено навчально-дослідні ділянки і сади.
При 17 середніх школах збудовані теплиці та оранжереї, де учні 5—9 класів протягом навчального року провадили досліди з ботаніки, основ дарвінізму, вирощували квіти та інші культури. З метою поліпшення політехнічного навчання школи придбали 128 кіноустановок та іншу проекційну апаратуру. Шкільні бібліотеки значно поповнились художньою, науково-популярною та іншою літературою. На початку 1959/60 навчального року в шкільних бібліотеках налічувалось понад 1,4 млн. томів книг.
Матеріальна база шкіл створювалась насамперед за рахунок державних асигнувань, які зростали з кожним роком. Поряд з цим велику допомогу школам подавали промислові підприємства та організації, зокрема колективи заводів «Ленінська кузня», «Більшовик», «Точелектроприлад», «Арсенал», Дарницький шовковий комбінат та інші. Це сприяло здійсненню завдань політехнічного навчання і підготовки учнів до практичної діяльності на виробництві.
Здійснюючи програмні завдання семирічного плану, уряд рік у рік збільшував асигнування на народну освіту. Так, у 1959 році на дальший розвиток народної освіти в Києві було асигновано 251,8 млн. крб., в 1960 — вже 325,4 млн. крб. Якщо за 1956—1958 рр. збудовано 20 нових двокомплектних шкіл, 2 школи-інтернати, 32 майстерні, то в одному лише 1959 році до початку навчального року введено в дію 16 нових шкільних приміщень, гуртожиток для школи-інтернату на 300 місць, 11 шкільних майстерень тощо. Ще більшого розмаху набуло шкільне будівництво в І959—1965 рр. Внаслідок цього в 1967/68 навчальному році в Києві діяли 207 загальноосвітніх шкіл (середніх і восьмирічних), у яких навчалося 166 400 дітей, 63 школи робітничої молоді (разом з заочними), де було 41 480 учнів. У школах працювало 11 050 учителів. Крім того, в спеціальних школах у 1967/68 навчальному році працювало 340 учителів. Таким чином, у ювілейному 1967 році у всіх загальноосвітніх школах Києва вели педагогічну роботу 11 390 вчителів, у т. ч. 90 заслужених учителів школи УРСР.
Велике значення для дальшого розвитку народної освіти мають рішення XXIII з’їзду КПРС і XXIII з’їзду КП України, а також документи III Всесоюзного і III Республіканського з’їздів учителів. У цих важливих документах накреслено шляхи дальшого розвитку народної освіти, визначені конкретні завдання переходу до загальної обов’язкової середньої освіти. Про успішне виконання цих накреслень свідчить те, що вже в 1967 році 90 проц. випусників 8 класів Києва було залучено до продовження навчання в середній школі.
Рік у рік зростає в школах міста рівень загальної і педагогічної культури. Так, за видатні досягнення в справі навчання і комуністичного виховання учнівської молоді 82-у середню школу в 1966 році нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Високу успішність і глибокі знання забезпечують учителі школи Л. І. Кириленко, Л. Ф. Великохатська, В. Г. Сергієнко, В. П. Адамовська та інші.
Наприкінці 50-х і особливо на початку 60-х років значного розвитку набули школи подовженого дня. Педагогічні колективи цих шкіл організовували роботу так, щоб якнайширше охопити своїм впливом все життя учнів.
Партійні організації міста, відділи народної освіти, педагогічні колективи шкіл велику увагу приділяють вихованню дітей в дусі комуністичної моралі і радянського патріотизму.
Школи встановлюють широкі зв’язки з підприємствами, науково-дослідними установами, військовими частинами. Цьому, зокрема, сприяють походи піонерів по місцях бойової слави. Так, улітку 1966 року юні корчагінці 71-ї школи ім. Миколи Островського з берегів Дніпра пройшли по бойовому шляху гвардійської Червонопрапорної ордена Суворова Таманської дивізії, а потім крокували на Красній площі в Москві під прапором цієї дивізії. І коли вони разом а багатьма іншими юними патріотами проголошували слова клятви: «Батьківщино,; ^ будемо зміцнювати і примножувати твою велич натхненною працею, кипучою., енергією молодості творити майбутнє», то ці слова стали для них сповненими конкретним і важливим змістом їх щоденного життя: у навчанні, праці, громадській діяльності.