Народна освіта в роки мирного будівництва (1921 — 1941 рр.)
Після чотирьох років імперіалістичної війни і трьох років іноземної воєнної інтервенції і громадянської війни Радянська країна була розорена. Голод і тиф косили людей. За таких умов розвивати народну освіту було дуже важко, але партійні організації і органи Радянської влади, розв’язуючи найскладніші завдання господарського і радянського будівництва, велику увагу приділяли дітям, шкільній справі. Дороговказом у галузі освіти і виховання радянської молоді була історична промова В. І. Леніна на III з’їзді комсомолу в жовтні 1920 року. Звертаючись до комсомольців, В. І. Ленін говорив: «Перед вами завдання будівництва, і ви його можете розв’язати, тільки оволодівши всім сучасним знанням, уміючи перетворити комунізм з готових заучених формул, порад, рецептів, приписів, програм у те живе, що об’єднує вашу безпосередню роботу, перетворити комунізм у керівництво для вашої практичної роботи».
У 1920/21 навчальному році на Україні основним типом єдиної трудової школи стала семирічка. Тому всі чотири- і трирічні початкові школи, чоловічі й жіночі гімназії та прирівнені до них учбові заклади були перетворені в єдині трудові семирічні школи спільного навчання. У Києві налічувалось 196 семирічних шкіл.
Крім того, на літо 1921 року по лінії професійно-технічної освіти було створено 23 короткотермінові курси двох типів (для ліквідації технічної неписьменності і для підвищення рівня технічних знань), 7 шкіл фабрично-заводського учнівства та 10 районних робітничих шкіл. Більшість курсів першого типу виникла у зв’язку з необхідністю дати робітникам хоча б початкові технічні знання. Школи фабрично-заводського учнівства теж були двох типів: одні готували кваліфікованих робітників для тих галузей виробництва, що вимагали тривалого навчання, другі готували технічно освічених робітників з меншим обсягом знань. Робітничі школи обслуговували робітників різних фахів і вважалися школами першого ступеня. Утримувались всі курси і робітничі школи господарськими організаціями.
Однак внаслідок розрухи і неврожаю 1921 року матеріальне становище шкіл міста було надзвичайно тяжке. Так, 14 серпня 1921 року шкільна рада 67-ї трудової школи повідомляла губнаросвіту про те, що проводити навчання нема можливості, бо шкільні працівники роз’їхались шукати засобів для існування. Кількість шкіл почала зменшуватись. На 1 січня 1923 року в Києві залишилося 105 трудових шкіл, з них на утриманні міського відділу народної освіти — 18, батьків — 16 і на утриманні профорганізацій, підприємств і установ — 182.
Скрутний стан шкіл змусив ввести грошовий і натуральний податки на потреби освіти і запровадити плату за навчання, а ряд шкіл перевести на господарський розрахунок.
У країні розгорталась боротьба за ліквідацію неписьменності. У Києві в 1921 році було понад 30 проц. неписьменного населення. На підприємствах, установах, при будинкоуправліннях створювалися сотні груп для ліквідації неписьменності. Внаслідок напруженої праці вчителів міста, комсомольців, інтелігенції на 1930 рік неписьменність у Києві була в основному ліквідована.
В результаті імперіалістичної і громадянської воєн, розорення народного господарства і втрати батьків сотні тисяч дітей опинилися на вулиці без притулку і матеріального забезпечення. Неврожай 1921 року та епідемія тифу збільшили дитячу безпритульність. З неврожайних районів Поволжя до Києва привезли десятки тисяч дітей, щоб розмістити їх у Київській, Волинській та Подільській губерніях. У місті була створена «Рада захисту дітей». На кінець 1922 року в Києві працювало 96 дитячих будинків, в яких виховувалися тисячі дітей. Багато дітей-сиріт прийняли сім’ї киян.
У цей тяжкий час партія і весь народ приділяли особливу увагу культурному будівництву, і зокрема справі народної освіти. Голова ЦВК УРСР Г. І. Петровський у зверненні «До народних учителів» зазначав, що треба вчителя одягти, дати йому взагалі все потрібне для того, щоб він міг творчо працювати. «Скоротивши нашу Червону Армію, — писав Г. І. Петровський, — ми можемо більше уваги приділити народній армії вчителів. Ті ресурси, що звільняються після зменшення кадрів Червоної Армії, — одяг і пайки — слід віддати для задоволення потреб народного вчителя».
На потреби народної освіти в 1923/24 навчальному році за місцевим бюджетом Києва було асигновано 1750 тис. крб. і за державним бюджетом — 2 млн. крб., тобто на 100 тис. крб. більше в порівнянні з 1922/23 роком. Вживалися заходи до збільшення витрат на харчування дітей в дитячих будинках з 5 до 6 крб. на місяць, а також асигнувань на піонерську роботу, на ліквідацію неписьменності тощо. Проте матеріальне становище шкіл і далі залишалось тяжким. Так, у 1924 році з 107 шкіл лише 8 ремонтувалось на кошти комунального відділу, 10— за рахунок відділу народної освіти, інші школи робили деякий невеликий ремонт власними силами, а 15 шкіл не ремонтувалось.
Навесні 1924 року в Києві налічувалося 12 технікумів, 34 профшколи, 4 педагогічні і 17 різних інших курсів, 5 робітфаків та 17 шкіл фабрично-заводського учнівства. Але існуюча мережа середніх учбових закладів, особливо профшкіл, не задовольняла потреб міста. Вона могла охопити лише 35—40 проц. випускників трудової школи, які бажали дістати середню освіту.
Партійні кадри, що працювали в органах освіти і профспілкових організаціях Києва, провадили підготовку і перепідготовку вчителів на різних курсах і семінарах. Широко роз’яснювалась національна політика партії, проблеми економіки і політпросвітньої роботи. Вчителі знайомились з творами В. І. Леніна.
В перших числах жовтня 1924 року на засіданні міської Ради було оголошено декларацію київського вчительства. В ній зазначалось: «Поволі, але грунтовно відбувався процес революціонізування вчительства. Учительська маса назавжди позбулась властивої інтелігенції нерішучості і хитань. Після ідеологічного і психологічного переродження настає час революційної роботи. Комуністична партія зуміла вивести вчительство із стану інерції та байдужості… Ми, революційне вчительство м. Києва, заявляємо: ми вже стали під прапори революції. Справдились пророкування В. І. Леніна, його думки про те, що вчительство повинно відіграти певну роль в наступі революції. Комуністична партія перевиховала армію освітників. Наш обов’язок політично виховати тих, хто є об’єкт виховної педагогічної роботи. Комінтерн і компартія це школи для нас. А ми з свого боку понесемо їх науку до тих шкіл, куди нас покликано працювати. Перекажіть штабові світової революції, що на його заклик: „Будь напоготові!» ми відповідаємо: „Завжди напоготові»…».
Ці думки висловлювались у той час, коли по всій країні проходили конференції і з’їзди позапартійного вчительства, що готувалось до Всесвітнього з’їзду вчителів, який розпочав свою роботу 12 січня 1925 року. І коли М. І. Калінін, вітаючи з’їзд, говорив: «Історія хоче, щоб учительство виконало такі завдання: створити нову людину, боротися за братерство народів, за комунізм», то ці слова приймались як програма дій, як заклик до великої революційно-культурної роботи.
На початок червня 1926 року в Києві налічувалося 112 трудових шкіл, тобто одна школа обслуговувала в середньому 4,5 тис. жителів, 92 школи, або 88 проц., мали повністю всі групи від першої до сьомої. Школи були задовільно забезпечені педагогами (в середньому на один учбовий заклад припадало 16 учителів), 66,8 проц. дітей від 8 до 14 років було охоплено навчанням. Але профшколи на початку 1925/26 навчального року прийняли тільки 37 проц. тих, хто закінчив семирічну трудову школу в 1924/25 навчальному році.
Після XIV з’їзду ВКП(б), коли індустріалізація країни стала першочерговим завданням, виникла потреба значно збільшити підготовку кадрів для промисловості і насамперед розширити мережу шкіл. Постало питання про те, щоб діти робітників навчалися в початкових школах і класах безплатно, щоб зменшити плату за навчання дітей кустарів. Починаючи з 1926/27 навчального року безплатне навчання було встановлене лише для учнів першої та другої груп трудових шкіл. Поширити безплатне навчання на третю і четверту групи поки не вдалося, бо місцевий бюджет ще не міг забезпечити цього. Розмір плати за навчання дітей кустарів у 1926/27 році був знижений на 25 проц., причому він встановлювався залежно від майнового стану батьків.
У цілому розвиток загальноосвітніх шкіл у Києві, починаючи з 1923 року, характеризується такими даними:
1923/24 р. | 1924/25 р. | 1925/26 р. | 1926/27 р. | |
Шкіл | 102 | 114 | 112 | 105 |
Педагогічних працівників | 1622 | 1638 | 1770 | 1785 |
Процент охоплення дітей школою | 62,6 | 64,3 | 66,8 | 68,5 |
Починаючи з 1927/28 навчального року вже не було випадків, коли б відмовили у прийомі дітей до школи, а на кінець 1927 року школи охоплювали до 92 проц. дітей. У наступні роки цей процент зростав і в 1930 році досяг 99 процентів.
Найважливіші основи і напрями розвитку радянської школи були визначені історичним рішенням XVI з’їзду партії про запровадження загального обов’язкового початкового навчання і постановами ЦК ВКП(б) і Радянського уряду про початкову і середню школу.
У постанові ЦК ВКП(б) від 5 вересня 1931 року «Про початкову та середню школу» відзначалося, що Радянська держава добилася великих успіхів у справі розширення шкільної мережі і перебудови школи. Одночасно ЦК ВКП(б) вказав на істотні хиби в організації освіти, які полягали в тому, що навчання в школі не давало ще достатнього обсягу загальноосвітніх знань і незадовільно розв’язувало завдання підготовки для вступу в технікуми і вищу школу цілком грамотних людей, які б добре володіли основами наук (фізика, хімія, математика, рідна мова, географія та ін.). Внаслідок цього політехнізація школи в ряді випадків набувала формального характеру; школа не готувала всебічно розвинених будівників соціалізму, які б уміли пов’язувати теорію з практикою і володіли основами техніки. Центральний Комітет запропонував в основу всієї дальшої роботи шкіл покласти вказівки В. І. Леніна, які він дав ще в 1920 році в «Замітках на тези Н. К. Крупської про політехнічну освіту».
У наступні роки ЦК ВКП(б) і Радянський уряд неодноразово розглядали різні сторони роботи шкіл. У результаті був вироблений тип загальноосвітньої середньої школи (десятирічки), а також розроблено її найважливіші організаційно-педагогічні основи.
Важливих результатів у боротьбі за здійснення закону про загальне обов’язкове початкове навчання, прийнятого в 1930 році, було досягнуто в Києві. Вже в тому році школи міста прийняли 99 проц. тих, хто мав починати шкільне навчання. На кінець листопада 1931 року в школах навчалося 62 775 дітей обох статей. Починаючи з 1930/31 навчального року значно поліпшилась навчально-виховна робота. Крім того, що було здійснене загальне початкове навчання, підвищилась його якість, збільшився обсяг знань учнів, зміцніла дисципліна, зріс авторитет учителів, учні навчались за стабільними підручниками. В 1934/35 навчальному році відбувся перший випуск учнів середніх десятирічних шкіл.
Питання поліпшення роботи шкіл стояли в центрі уваги радянської громадськості. Як відзначав XVIII пленум Київського міськкому КП(б)У (грудень 1935 року) у своїй постанові «Про роботу серед дітей», запровадження твердого розкладу занять, нова система оцінок успішності поліпшили порядок у школі, підвищили якість засвоєння учнями знань за програмою, піднесли їх дисципліну і рівень культури.
Для допомоги шкільним працівникам у вихованні дітей було відкрито Палац піонерів і жовтенят, театр для дітей, районні і підрайонні дитячі клуби і дитячі технічні станції на Подолі, Куренівці, Звіринці, Деміївці, збільшено кількість майданчиків (до 510) та дитячих кімнат при будинкоуправліннях (до 253). У школах і позашкільних установах діяли тисячі гуртків юних техніків і авіамоделістів та юних друзів оборони, гуртків, секцій і команд фізкультури. Це давало можливість краще організовувати дозвілля дітей і розвивати їх творчі здібності.
Зміцніла піонерська організація, яка була утворена ще в 1922 році. Зросла роль шкільних комсомольських та піонерських організацій у справі виховання в учнів свідомої дисципліни. Партійні організації міста повсякденно займалися питаннями виховання дітей у школі, поза школою і в родині. Посилилась їх увага до роботи шкільних комсомольських та піонерських організацій.
Разом з тим виявились і недоліки в шкільній роботі. У ряді шкіл ще не було забезпечено потрібної дисципліни учнів. У деяких школах недооцінювалось викладання рідної мови, історії та географії, внаслідок чого успішність багатьох учнів з цих дисциплін була незадовільною. Мали місце також факти ліберального ставлення до оцінки успішності учнів з боку окремих педагогів.
Деякий час на сторінках ряду педагогічних видань пропагувалась лівацька «теорія» про відмирання школи. З цієї «теорії» випливало, що програми і підручники не потрібні, роль учителя-викладача зводилась нанівець. Ці безглузді і анти-ленінські погляди партія розгромила, але навіть у 1935 році вони ще не були викорінені до кінця серед частини працівників народної освіти.
Опублікована в «Правде» 4 вересня 1935 року постанова Раднаркому Союзу РСР і ЦК ВКП(б) про організацію навчальної роботи і внутрішній розпорядок у початковій, неповній середній і середній школі мала величезне значення для дальшого розвитку шкільної справи. Конкретні і детальні вказівки партії та уряду про організацію навчального року, шкільного режиму, перевірку знань і видачу переводних посвідчень та атестатів з зазначенням оцінок успішності та поведінки сприяли дальшому поліпшенню всієї навчально-виховної роботи.
Одночасно треба було ліквідувати неправильне розміщення шкіл у районах міста, унаслідуване від дореволюційних часів. На початку 30-х років у центральній частині Києва, зокрема в районах вулиць Енгельса, Леніна, біля Червоної площі на Подолі, розташувались цілі «гнізда» шкіл, а в районі Червоноармійської вулиці, в північно-східних кварталах Подолу і в Святошині шкіл було дуже мало. Так, 71-а школа (біля заводу «Більшовик») обслуговувала дітей навіть з Святошина.
До 1934 року включно школи Києва містилися в основному в дореволюційних шкільних приміщеннях. Здійснення загального обов’язкового початкового навчання і перехід до семирічного супроводжувались тоді великими труднощами. Школи працювали у дві, а іноді в три зміни; в багатьох школах ще були т. зв. «мандрівні групи», які не мали своїх класних приміщень. За постановою Радянського уряду і ЦК ВКП(б) у 1935 році у великих містах УРСР намічалось збудувати 91 середню школу, в т. ч. в Києві 12 на 10 тис. учнів, які мали навчатися в одну зміну. Це давало можливість цілком ліквідувати третю зміну. На будівництво шкіл у Києві в 1935 році було асигновано 10 млн. карбованців.
1936 рік став роком значного зрушення на всіх ділянках народної освіти в Києві. Матеріально-технічна база шкіл поступово наближалась до рівня, якого вимагала радянська школа. Якщо в 1935 році партійні і радянські організації міста займалися тим, щоб цілком ліквідувати третю зміну в школах, то в 1936 році вже постало завдання ліквідувати заняття у дві зміни. Для цього тоді ж розгорнулось будівництво 33 шкіл на 26 тис. учнівських місць. Програма шкільного будівництва зросла майже втроє проти 1935 року. На початок 1936/37 навчального року в місті було збудовано 32 шкільні приміщення. Крім того, закінчено спорудження другої черги музичної середньої школи—концертний зал, інтернат та службові приміщення. При виборі місця розташування нових шкіл ураховувалась потреба максимально наблизити їх до районів найбільшої концентрації учнів.
У 1937/38 навчальному році кількість шкіл у місті зросла до 165. Це давало змогу значно зменшити двозмінне навчання. Число учнів у київських школах досягло 112 тис. Держава асигнувала величезні кошти на обладнання шкільних кабінетів, лабораторій, бібліотек. У 1937/38 навчальному році школи одержали до З млн. підручників відповідно до потреб викладання рідною мовою.
Головною силою, що забезпечувала дальше зміцнення всієї системи шкільної освіти і виховання, були педагогічні кадри.
Вчительський колектив Києва на початку 1937/38 навчального року налічував понад 4,5 тис. відданих своїй справі педагогів. У 1938 — 1939 рр. у школи міста прийшло близько 1 тис. нових учителів.
Педагогічна робота велась на більш високому рівні. На початку 1938/39 навчального року була закінчена атестація вчителів. Усі ці заходи сприяли дальшому поліпшенню успішності учнів.
На початок 1940/41 навчального року в Києві було 176 шкіл.
Крім загальноосвітніх, на січень 1940 року в Києві працювало 37 шкіл для дорослих, з них 11 робітфаків, які охоплювали 2686 чоловік, 26 неповних середніх та середніх шкіл для дорослих, в яких училося 3814 учнів, 27 шкіл ФЗН і типу ФЗН, де вчилося 4135 чоловік, і 29 середніх спеціальних учбових закладів (технікумів і училищ), які охоплювали 7632 учня.
В цей період у Києві, як і в інших великих містах країни, вже були серйозні матеріальні передумови для здійснення обов’язкового десятирічного навчання. Число повних середніх шкіл тільки системи міськнаросвіти збільшилось у Києві з 36 у 1934 році до 108 у 1939 році і становило 68 проц. усіх шкіл. У 1940 році 10-і класи закінчило, близько 5 тис. чоловік..
Таким чином, роки п’ятирічок характеризувались не тільки зростанням кількості шкільних закладів, а й значними змінами в організації навчання. Особливо велике значення для піднесення шкільної справи мали рішення партії та уряду про підвищення зарплати вчителів, атестація їх, встановлення персональних звань для вчителів середніх шкіл.
Піклуючись про підростаюче покоління, Комуністична партія і Радянська держава особливу увагу приділяли дошкільному і позашкільному вихованню дітей. За роки довоєнних п’ятирічок була значно розширена мережа позашкільних закладів у Києві: організовано 5 нових відділів у Палаці піонерів (технічний, військовий, агробіологічний, ляльковий театр, кінотеатр), 5 технічних станцій, 3 ігротеки, 7 дитячих спортивних баз, дитячий пляж, 4 дитячі клуби; кількість піонерських форпостів зросла до 253. Палац піонерів став справді великим комбінатом позашкільної роботи серед дітей. Тут діяли гуртки: художні, оборонні, фізкультурні, науки й техніки, юних натуралістів, а також шахово-шашкова база і клуб колекціонерів.