Образотворче мистецтво у роки Жовтневої революції
Комуністична партія і Радянський уряд приділяли велику увагу мистецтву, прагнучи поставити його на службу інтересам народу, революції. Вже в 1919 році в Києві були створені такі мистецькі установи, як Всеукраїнський комітет пластичних мистецтв і Всеукраїнський відділ мистецтв Народного комісаріату освіти, відкриті державні музеї українського, російського, східного та західного мистецтва, організовані художні виставки, взяті під державну охорону пам’ятники мистецтва і старовини; з травня 1919 року українська секція Всеукрліткому почала видавати літературно-мистецький тижневик «Мистецтво», в якому репродукувались твори О. Мурашка, Г. Нарбута, A. Петрицького та інших художників, друкувалися статті про образотворче мистецтво.
Велике значення для розвитку радянського образотворчого мистецтва мав підписаний В. І. Леніним у квітні 1918 року план «монументальної пропаганди». Рада Народних Комісарів запропонувала замість пам’ятників, споруджених на честь царів та їх прислужників, встановити в радянських містах пам’ятники та барельєфи, які пропагували б ідеї соціалізму, нагадували про героїчні подвиги трудящих в їх боротьбі проти гнобителів.
Беручи активну участь у здійсненні цього плану, група київських скульпторів — Ф. Балавенський, М. Чуйков та інші — виконала в 1919 році 8 гіпсових бюстів (К. Маркса, B. І. Леніна, Я. М. Свердлова, К. Лібкнехта, Р. Люксембург та інші), які були встановлені на площах міста. Був також збудований тимчасовий гіпсовий пам’ятник Т. Г. Шевченкові та обеліск Свободи. Спорудження цих пам’ятників мало позитивне значення для розвитку радянської скульптури.
У живописі перші спроби відгукнутися на план «монументальної пропаганди» (розписи Луцьких казарм, комсомольського клубу залізничників, Київського кооперативного інституту та інші) були невдалими через антиреалістичну концепцію їх виконавців — прихильників школи художника М. Бойчука. Багатьом з них бракувало також професійної майстерності.
Успіхи в розвитку живопису, а також станкової і книжкової графіки того часу пов’язані переважно з іменами майстрів дожовтневої української реалістичної школи — І. Їжакевича, Ф. Красицького, Ф. Кричевського, О. Мурашка, Г. Нарбута, Г. Світлицького та інших.
Провідне місце в цей період серед усіх видів образотворчого мистецтва займало агітаційно-масове мистецтво і насамперед революційний плакат. Плакатне мистецтво набуло загальнодержавного значення з перших років Радянської влади на Україні як оперативний і дійовий засіб політичної агітації.
З метою збільшення випуску плакатів у Києві були відкриті державні плакатні майстерні. Випускали плакати також Всеукраїнське державне видавництво, політуправління Київського окрвійськкомату та інші державні організації.
Позитивне значення для розвитку революційного плаката мала творча співдружність між українськими і російськими художниками-плакатистами. Українські художники розвивали творчий досвід російських плакатистів — Моора, Дені, Маяковського, Черемних та інших, які працювали над революційним плакатом з перших днів революції.
У Києві в галузі плаката працювало багато художників. Серед них найбільш відомі О. Маренков, Б. Єфімов, О. Хвостенко-Хвостов, 3. Толкачов. Ряд плакатів у ці роки виконали також художники М. Кочергін, Б. Силкін, К. Слева, Г. Світлицький. Цей список міг би бути значно поповнений, якби художники того часу підписували свої плакати. Серед згаданих імен художників-плакатистів майже не зустрічаємо митців, які б працювали над плакатом у дожовтневі роки. Це була переважно молодь, яку об’єднувало бажання поставити свою творчість на службу народу.
Тематика революційного плаката в Києві відзначалася широтою і актуальністю. Найбільше в цей час було плакатів на воєнну тему («Вступайте до Червоної Кінноти!», «На коня, робітнику й селянине!», «Червона Кіннота—запорука перемоги!», «Від малих партизанських загонів — до могутніх червоних дивізій!» та інші). Революційні плакати мобілізували народ на боротьбу з силами внутрішньої і зовнішньої контрреволюції — білогвардійцями, інтервентами, українськими буржуазними націоналістами, куркулями, бандитами, дезертирами — «Пани спалили і пограбували Україну — смерть панам і петлюрівцям!», «Геть пана з України!», «Останній бій», «Дезертир Красной Армии! Ты предатель дела мировой революции!» та інші. Плакати пропагували завдання трудящих у боротьбі з голодом і розрухою, закликали відбудовувати зруйноване війною господарство і показували перші успіхи відбудови.
Не можна не згадати також про плакати до радянських свят і ювілейних дат: Великої Жовтневої соціалістичної революції, Першого травня, Паризької комуни тощо. Було видано кілька плакатів, присвячених вшануванню пам’яті Т. Шевченка та І. Франка.
Великий успіх мали сатиричні плакати, які викривали і висміювали зовнішніх і внутрішніх ворогів («Денікіна знищено. Черга за польським панством!», «Куркуль, бандит та Червона Армія!»).
Розвиваючи традиції народного лубка, київські художники вдавалися до форми пропагандистського плаката, який складався з кількох малюнків на різні сюжети, але на одну тему. Малюнки доповнювались пояснювальним текстом. Наприклад, у плакаті «Як Петлюра зраджував Україну» в шести малюнках послідовно і переконливо розповідалося про змову Петлюри з німецькими окупантами, білогвардійським генералом Денікіним, польською шляхтою та про наслідки цієї змови: криваві розправи і знущання над трудящими.
Оригінальною і своєрідною формою революційного плаката були т. зв. «Окна РОСТА», які вперше почали видаватись у Москві та Петрограді, а з 1920 року — і на Україні (УКРОСТА, ОДРОСТА, ЮГРОСТА). Це були переважно малюнки політичної сатири з віршованими підтекстовками, які розмножувалися трафаретним способом. Такі плакати повідомляли про події на фронтах громадянської війни, відгукувалися на різні злободенні новини. «Окна РОСТА» мали велике значення для становлення всього українського революційного плаката.
Головне в київських плакатах років громадянської війни — новизна в художньому трактуванні. Образи трудящих — це образи сповнених революційного запалу і відваги патріотів своєї Вітчизни. Саме такими ми бачимо робітників, селян і червоноармійців на кращих плакатах того часу: «Красноармеец 1919 года», «Вступайте до Червоної Кінноти!» та інші.
У часи громадянської війни в Києві широко розвинулась політична сатира і карикатура. Сатиричні рисунки систематично з’являлись на сторінках газет «Більшовик», «Красная Армия». Чимало сатиричних рисунків у цей час створили художники Б. Єфімов, Ро-зе та інші.
Тематика сатиричного рисунка того періоду відзначалася актуальністю, широтою і політичною загостреністю. Художники-карикатуристи відгукувалися на найважливіші міжнародні та внутрішні події. У створених ними рисунках викривались антинародні, зрадницькі дії Петлюри та загарбницькі наміри польських інтервентів і міжнародного імперіалізму («Польсько-петлюрівська згода», «Справедливий наділ», «Черные вороны» — автор Ро-зе, «Бачить око, та зуб не втне» — автор Б. П.; «Еще недавно… и теперь» — автор Б. І.).
Зброєю сатири київські художники боролися з бандитами, куркулями, дезертирами та іншими ворогами трудящих, агітували за загальне військове навчання, закликали вступати до лав Червоної Армії: «Робітнича влада назавжди очистить Україну від різних банд», «Наслідки трусу», «Загальне військове навчання», «Усі в Червону Армію!» — автор Ро-зе (1919 р.), «Кулаком по куркулю», «Сироти», «Кулацкая агитация» (1919 р.) «Махно» (1920 р.) — автор Б. Єфімов.
Кілька карикатур було присвячено чистці радянських установ, боротьбі із зрадницькою політикою меншовиків («Щодо чистки радянських установ», «Волк на псарне», «Похоронное бюро», «Соглашатель и К°» — автор Ро-зе (1919 р.). З’являються і політичні карикатури на міжнародні теми (Ро-зе — «Щодо буржуазного перевороту в Угорщині», «Мирные переговоры „союзных” грабителей с германскими»).
Розвиток плаката і карикатури відбувався набагато швидше від інших видів образотворчого мистецтва. Цьому сприяло саме життя, а також специфіка цих видів мистецтва графіки — чітких за рисунком і композицією, політично гострих і зрозумілих для широких трудящих мас.