Образотворче мистецтво
Царизм усіма засобами гальмував також розвиток українського образотворчого мистецтва. Заборона видавати книжки й журнали українською мовою негативно вплинула на українську графіку, книжкову й журнальну ілюстрацію. На Україні не було жодного вищого художнього навчального закладу. Існували тільки приватні малювальні школи, наприклад, М. І. Мурашка в Києві, що давали учням початкову мистецьку освіту.
Всупереч усім перешкодам українське мистецтво в другій половині XIX століття розвивалося під благотворним впливом блискучої плеяди російських художників- передвижників. Кращі з київських художників теж входили до Товариства пересувних художніх виставок, яке, як відомо, відіграло визначну роль в утвердженні у вітчизняному живописі принципів реалізму, ідейності й народності. Пересувні художні виставки мали величезний успіх у демократичного глядача. Якщо першу виставку в Києві (1872 р.) відвідало 2181 чоловік, то десяту (1883 р.) — 75002.
Членом Товариства передвижників був, зокрема, видатний київський художник-жанрист М. К. Пимоненко. Після закінчення малювальної школи Мурашка він кілька років навчався у Петербурзі в Академії художеств, а з 1893 року експонував картини на художніх пересувних виставках. До кінця свого життя Пимоненко залишився вірним демократичним принципам передвижників. У його картинах знайшли блискуче художнє відтворення звичаї і побут українського села, життя простих трударів. Кращими картинами художника є «Весілля в Київській губернії» (1891 р.), «Ворожіння» (1893 р.),«Проводи рекрутів» (1893 р.), «Не жартуй» (1896 р.), «Ярмарок» (1898 р.).
Правдиво, соціально загострено відображали життя і дійсність пореформеної України київські художники-жанристи С. П. Костенко («Пралі», «Морозивник») і X. П. Платонов («Наймичка», «Маленька няня»). Твори цих художників, сповнені глибокого співчуття до знедоленого і пригнобленого народу, по-справжньому хвилювали глядача. Чарівна українська природа знайшла відображення у творчості художників-пейзажистів В. Д. Орловського, G. І. Світославського, М. І. Мурашка, В. К. Менка та інших. Майже всі київські художники зверталися до портретного живопису, прагнучи відбити в ньому не тільки зовнішність, але й розкрити характер та внутрішній світ людини.
У Києві в різний час жили й працювали визначні російські митці — В. М. Васнецов, М. В. Нестеров, М. О. Врубель, М. Й. Микешин, М. О. Ярошенко. Вони брали активну участь у художньому житті міста: Васнецов і Нестеров розписували Володимирський собор, Врубель реставрував фрески XII століття у Кирилівській церкві, Микешин створив пам’ятник Богдану Хмельницькому на Софійській площі.
Але скульптура і архітектура в Києві другої половини XIX століття розвивалися вкрай повільно.
На перешкоді цьому стояли царизм та його великодержавна політика.
Пам’ятник Богдану Хмельницькому, наприклад, споруджувався близько двох десятиліть. В остаточний варіант пам’ятника не увійшло багато з того, що мав перший проект, зокрема було усунуто постаті представників українського, російського і білоруського народів, а це збіднило монумент. Офіціальні пам’ятники Миколі І і гр. Бобринському були позбавлені художнього смаку і пізніше їх знесли.
Протягом 34 років (1862—1896) проектувався й будувався у Києві Володимирський собор. Однак його не можна вважати видатною пам’яткою архітектури. Остаточний проект собору виконаний у псевдовізантійському стилі (архітектор О. В. Беретті). Мало цікавим в архітектурному відношенні виявився і будинок міської думи на Хрещатику, споруджений в 1876 році за проектом учня О. В. Беретті — О. Я. Шіле (в період Великої Вітчизняної війни будинок зруйнований). Мішанина стилів позначилась і на будинку Купецького зібрання, спорудженому в 1882 році за проектом архітектора В. М. Ніколаєва (нині будинок Української державної філармонії). У 1896 році в Києві згоріло приміщення міського театру, що проіснувало 40 років. На тому ж місці невдовзі був споруджений за проектом петербурзького архітектора В. О. Шретера новий будинок для театру. Але, незважаючи на зовнішню помпезність, цей будинок позбавлений справжнього художнього смаку, його архітектура еклектична. Ледве були зняті риштування, як київська громадськість висловила своє невдоволення його зовнішнім виглядом.
За проектом архітектора Г. П. Бойцова та інженера В. В. Городецького в 1898 — 1900 рр. у місті був споруджений будинок художньо-промислового і наукового музею (нині Музей українського мистецтва). Фасад будинку виконано в старогрецькому стилі. В жодній із будівель ми не знайдемо навіть елементів української національної архітектури. І в цьому виявлялась русифікаторська політика царизму.
Незважаючи на всі перешкоди, друга половина XIX століття ознаменувалася значним піднесенням в усіх галузях української культури, викликаним розвитком прогресивного на той час капіталістичного ладу, формуванням української буржуазної нації, посиленням революційного та національно-визвольного рухів. Царизм жорстоко переслідував українську мову, літературу, театр, музику, а експлуататорські класи, «свої» й «чужі», всіляко гальмували становлення демократичних і соціалістичних елементів в українській національній культурі. Але українські митці були не одинокі. Рік у рік міцніли їх творчі взаємозв’язки з передовими діячами демократичної російської культури, культури Чернишевського і Добролюбова, Салтикова-Щедріна і Толстого, Римського-Корсакова і Чайковського, Крамського і Рєпіна, Плеханова і Леніна. Спільними зусиллями кращих представників усіх народів Російської імперії, в т. ч. українського, створювалася демократична культура трудящих мас. І в цю справу певний вклад внесли видатні діячі української науки, літератури, мистецтва, що жили й працювали в Києві.