Початкова, середня та професійна освіта
У другій половині XIX століття Київ і далі відігравав провідну роль у розвитку української культури й науки. Але царський уряд, проводячи національно- колоніальну політику, всіляко перешкоджав становленню національних культур неруських народів, у т. ч. й українського. Всі зусилля царизму були спрямовані на те, щоб у самому зародку придушити українську національну культуру. Саме цю мету переслідували ганебної пам’яті Валуєвський циркуляр 1863 року та Емський акт 1876 року.
В умовах утвердження капіталізму і формування буржуазних націй національно-культурний рух на Україні був закономірним явищем. В. І. Ленін вважав пробудження українського і білоруського народів до оволодіння рідною мовою і літературою необхідною передумовою і супутником повного розвитку капіталізму1.
Однак у період капіталізму з його антагоністичними класовими протиріччями жодна нація, в т. ч. й українська, не мала і не могла мати єдиної національної культури. Українські націоналісти фальсифікували історію, коли намагалися довести свою тезу про «безбуржуазність» і одвічну «демократичність» українського народу, всупереч фактам твердили, що українська культура нібито розвивалась «єдиним потоком». Викриваючи націоналістичні «теорії» про «єдину» національну культуру в умовах капіталізму, В. І. Ленін у 1914 році писав: «Є дві нації в кожній сучасній нації… Є дві національні культури в кожній національній культурі. Є великоруська культура Пурішкевичів, Гучкових і Струве, — але є також великоруська культура, яка характеризується іменами Чернишевського і Плеханова. Є такі ж дві культури в українстві…»2.
Царський уряд гальмував духовний розвиток трудящих мас усіх народів Росії, жорстоко переслідував їх демократичну культуру і одночасно всіма засобами сприяв розвитку клерикально-монархічної культури експлуататорських класів, в першу чергу пануючої великоруської нації.
Реакційний характер політики царизму проявлявся передусім у галузі освіти, яка становить основу розвитку всієї культури, науки, мистецтва. Провідниками цієї політики уряду були неприховані, оскаженілі вороги освіти трудящих Д. Толстой, І. Делянов, М. Боголепов, які очолювали міністерство освіти в другій половині XIX століття.. .
Вся система освіти в країні була підпорядкована вихованню мас у клерикально- монархічному дусі, своїм вістрям спрямовувалася проти революційно-визвольних ідей. Це стосується не тільки шкільної, але й позашкільної освіти. Так, у 1878 році спеціальна «нарада» під головуванням наступника престолу, майбутнього імператора Олександра III розробила план видання «дешевих книг для читання народу з метою оберігання його від впливу зловмисної пропаганди». Нарада, в якій брали участь шеф жандармів, міністри внутрішніх справ, юстиції, державного майна і товариш міністра народної освіти, одностайно визнала «істотну користь від розповсюдження дешевих видань, які могли б служити зміцненню в народі релігійних і вірнопідданських почуттів»3. Про характер цих «дешевих книг для читання народу» свідчать, наприклад, видання «Київського товариства сприяння грамотності», серед яких були «Молитвослов», «Літургія православної церкви», «Житіє преподобного Феодосія Печерського», «Імператор Олександр II — государ-визволитель» тощо4.
Царський уряд усіма засобами перешкоджав громадській ініціативі у справі освіти. У 1862 році за наказом царя були ліквідовані недільні школи, організовані передовою громадськістю в Києві та інших містах країни. Створена в Києві групою передових педагогів «Комісія народних читань» майже 20 років (1882—1901 рр.) існувала на напівлегальному становищі, уряд не визнавав її і всіляко переслідував. Лише в 1901 році був затверджений статут «Комісії», за яким вона почала називатися «Товариство сприяння початковій освіті». Царський уряд нічим не допоміг їй у спорудженні в 1895 році першої в місті «Народної аудиторії». Власті всіляко переслідували і прогресивно настроєного професора Н. А. Хржонщевського, який 15 років очолював «Комісію», забороняли йому як політично «неблагонадійному» виступати з публічними лекціями. Київський губернатор Томара в 1897 році клопотався навіть про закриття «Комісії»1.
Доступ до знань, освіти мали тільки представники експлуататорських класів — поміщики, буржуазія, попи тощо. За даними київського перепису 1874 року, письменних серед привілейованих станів (дворян, чиновників, духовенства) було 80,1 проц., серед купців — 69 проц., серед міщан — 27,2 проц., а серед селян — лише 17,7 проц.2. Отже найбільше неписьменних припадало на міщан та селян.
Тільки на кінець XIX століття освітній рівень жителів Києва дещо зріс. Як видно з матеріалів перепису І897 року, письменних тоді було вже 55,4 проц. Однак письменні з освітою вище початкової становили серед чоловіків 22,4 проц., серед жінок — 21,1 проц.3. Як і раніше, між станами освіта розподілялась нерівномірно. Серед дворян і чиновників письменні становили 88,3 проц., серед духовенства — 93,5 проц., а серед селян — тільки 43,4 проц., в т. ч. серед жінок — 23,5 проц. Ще більш нерівномірно розподілялася між станами вища й середня освіта. З 5646 жителів Києва, що здобули освіту в університетах та інших вищих навчальних закладах, дворян і чиновників було 3655, або 64,2 проц. З осіб «сільського стану» вищу освіту здобули тільки 106 чоловік, тобто менше 2 проц. загального числа киян з вищою освітою. Аналогічна картина спостерігалась і щодо середньої освіти4.
За 40 років (1859—1898) кількість навчальних закладів у місті зросла, за офіційними даними, з 28 до 152, а число учнів і студентів у них — з 15460 до 22 0Ї75. Однак система освіти й далі лишалась недосконалою. Складалася вона з навчальних закладів багатьох типів і підпорядкованих різним відомствам. Між окремими навчальними закладами, як правило, не існувало наступності й послідовності. В значній мірі школа була все ще становою: нижчі й професійні навчальні заклади призначались для міщан і селян, гімназії і університети — для дворян і чиновників, реальні училища й комерційні та технічні навчальні заклади — для дітей купців та буржуазії. В усіх школах навчання було платним, а викладання всюди проводилось тільки російською мовою. Царські «чиновники докладали чимало зусиль до того, щоб не допустити до педагогічної діяльності українців.
Наприкінці XIX століття в Києві працювали 5 чоловічих і 6 жіночих гімназій, в т. ч. З приватні, а також колегія П. Галагана, приватна 4-класна чоловіча прогімназія, 2 реальні училища, кадетський корпус, військове училище, інститут благородних дівиць, 3 приватні жіночі училища 1-го розряду, 2 комерційні училища, міське двокласне училище. Це були середні або неповні середні навчальні заклади. Початкову освіту давали 43 міські парафіальні училища і 18 церковнопарафіальних шкіл, 4 духовні училища, 41 приватне училище, 7 шкіл грамотності тощо. Поряд з загальноосвітніми навчальними закладами в пореформений період створено кілька професійних, зокрема 5-класне Олександрівське ремісниче училище на Подолі, жіночі професійні класи, військово-фельдшерську школу, музичне училище Київського відділення Російського музичного товариства, зуболікарську школу, чоловічі торговельні класи і школу, курси іноземних мов. Перелічені навчальні заклади за джерелами утримання поділялися на казенні, приватні та громадські і підпорядковувалися кільком відомствам: міністерствам народної освіти, внутрішніх справ, фінансів, військовому, синоду і «відомству установ імператриці Марії»1.
Крім зазначених, у Києві діяло ще кілька, переважно професійних навчальних закладів — жіноча рукодільна і чоловіча реміснича школи Київського благодій- ного товариства, училище для сліпих, фельдшерська школа міністерства внутрішніх справ, а також технічне залізничне училище. З 1875 року в місті працювала малювальна школа М. І. Мурашка, яка відіграла важливу роль у розвитку образотворчого мистецтва і художньої освіти на Україні.
Серед київських педагогів було чимало справжніх майстрів своєї справи, що наслідували і розвивали кращі традиції вітчизняної педагогіки та її видатних представників К. Д. Ушинського, М. І. Пирогова, Л. М. Толстого та інших. Багато років у середніх навчальних закладах Києва російську словесність викладав талановитий український мовознавець П. Л. Житецький. Відомий радянський військовий діяч О. О. Ігнатьєв, який на початку 90-хроків навчався у Київському кадетському корпусі, називає Житецького «найбільшою величиною серед викладачів» корпусу2. 17 років Житецький також викладав у колегії П. Галагана. За свідченням одного з його вихованців, відомого російського літературознавця Н. О. Котляревського, викладацька діяльність Житецького в колегії мала «видатне значення»3.
У Києві працювали такі талановиті педагоги, як І. І. Слєпушкін, який брав активну участь в організації перших недільних шкіл, а потім був директором 2-ї чоловічої і начальником 1-ї міністерської жіночої гімназій, художник М. І. Мурашко, піаніст і композитор В. В. Пухальський. Останній протягом багатьох років працював викладачем і директором музичного училища, перетворивши його на один із зразкових мистецьких навчальних закладів. Роботу училища високо оцінювали видатні російські композитори П. І. Чайковський і А. Г. Рубінштейн. Згодом воно було реорганізоване на консерваторію (1913 р.)4.
Активну участь у діяльності згадуваної вже «Комісії народних читань» брав талановитий український педагог і громадський діяч О. О. Андрієвський, якого знав і глибоко поважав В. Г. Короленко. Під керівництвом Андрієвського, В. І. Щербини та інших ентузіастів народної освіти «Комісія» провадила велику освітню роботу серед населення міста, особливо після спорудження Народної аудиторії. З 1882 року по 1900 рік вона організувала понад 700 народних читань, на яких було 160 тис. слухачів. У Народній аудиторії в 1895—1900 рр. було влаштовано близько 100 концертів, які відвідали понад ЗО тис. глядачів. Комісія видала 23 науково-популярні брошури тиражем в 131 тис. примірників. У їх написанні брали участь О. О. Андрієвський, В. І. Щербина, П. А. Тутковський, І. І. Слєпушкін, М. І. Коновалов та багато інших відомих київських педагогів і вчених5.
На досить високому рівні навчально-виховна робота стояла в колегії П. Галагана. Це був закритий учбовий заклад, організований багатим полтавським поміщиком Г. П. Галаганом в пам’ять рано померлого сина. З числа вихованців колегії вийшло чимало відомих згодом учених і громадських діячів. Серед них можна назвати одного з перших київських марксистів П. Л. Тучапського, радянського наркома юстиції Д. І. Курського, академіків Д. М. Петрушевського (історик), В. І. Липського (ботанік), В. Е. Грабаря (юрист-міжнародник), А. Ю. Кримського (філолог- орієнталіст) та інших. Але число учнів у колегії було дуже незначне. За 25 років (1871—1896) до неї прийнято всього 426 чоловік. Річна плата за навчання досягала 750 крб., що зумовлювало переважно дворянський склад її учнів1.
В інших учбових закладах навчальна робота була поставлена значно гірше. Багато учнів вибувало з них до закінчення строку навчання. Так, у реальне училище за 25 років (1873—1898) прийнято 2869 учнів, а закінчило курс тільки 585. Майже аналогічна картина була і в кадетському корпусі. З 4630 чоловік, що вступили до корпусу протягом 50 років (1851—1901), закінчили його курс 2050.