Роль Києва в боротьбі з іноземними за гарбниками. Участь киян у гайдамацькому русі
Київ протягом усього XVIII століття відігравав важливу роль укріпленого форпоста на західних рубежах Російської держави. Сучасники про це говорили: «Киев — прямой замок Московскому государству».
В ході Північної війни 1700—1721 рр. Петро І, враховуючи вигідне географічне положення Києва, перетворив його на опорний стратегічний пункт. Готуючись до оборони Києва від нападу війська Карла XII, він у 1706 році на базі укріплень Києво-Печерського монастиря заклав військову Печерську фортецю, яка відповідала всім вимогам тогочасної фортифікаційної науки. Закінчилося будівництво в 1716 році. У фортеці зберігалася зброя та боєприпаси. Київські монастирі, які мали своїх кріпаків-ремісників, одержували від уряду термінові замовлення на виготовлення військового спорядження та зброї для діючої армії.
Шведський король Карл XII, починаючи свій похід на Схід, поставив перед собою мету — підкорити Росію і розчленити її на невеликі князівства. Україну з Києвом він мав віддати своєму ставленику — польському королю Станіславу Лещинському. Вважаючи Росію переможеною, Карл XII вирішив пробитися на Москву через Смоленськ. Однак, зустрівши стійкий опір на кордоні з Росією, він повернув на Україну. На його бік перейшов зрадник-гетьман Мазепа з частиною старшини, які хотіли віддати Лівобережну Україну і Київ під ярмо іноземних загарбників. Але український народ лишився вірним союзу з братнім російським народом і розпочав героїчну партизанську війну проти шведських інтервентів. Україна перетворилась на військовий табір, українські міста — на фортеці. Петро І у своєму маніфесті 6 листопада 1708 року до українського народу закликав його до непримиренної боротьби проти шведів, щоб разом з російським народом ворога «как поскорее победить и Малороссийский край, отчизну свою, от нападения и разорения и от намеренного порабощения освободить».
Київ стає одним із центрів боротьби українського народу з шведськими інтервентами. Сюди, зокрема, збиралися численні представники старшини і козаки Правобережної України, щоб узяти участь у боротьбі з загарбниками і прибічниками Мазепи. Всі 7 полків і міста Правобережжя прислали восени 1708 року в Київ до губернатора М. Голіцина своїх представників, щоб підтвердити свою вірність Росії. Вони просили дати вказівку, «что им надлежит исполнить во оное время». У Київ прибув також один із героїв боротьби з польською шляхтою на Правобережжі С. Самусь із козаками, які «обещались быть верны» союзу з Росією. Прибулі козацькі ватажки повідомили російські власті про скарби, що їх ховав Мазепа в Києві. Один із скарбів було знайдено в Києво-Печерській лаврі, що значно підірвало економічну базу прибічників Мазепи.
В роки війни з шведськими інтервентами на Україні за наказом Петра І зміцнювалась обороноздатність Києва. Великий військовий гарнізон охороняв місто. У вересні 1708 року сюди прибули старшини Гадяцького полку з двома сотнями козаків і артилерією. Козаки Київського полку брали участь у воєнних діях проти шведів.
Під час підготовки до Полтавської битви в добре укріплений Київ відправляли Дніпром усі засоби переправи, щоб не дати змоги шведським військам втекти на Правобережжя. В результаті здійснення цих заходів шведські війська після розгрому під Полтавою змушені були здатися в полон біля містечка Переволочної на Дніпрі. Поразка шведської армії під Полтавою в червні 1709 року означала повний провал агресивних планів Карла XII, зокрема на Україні.
Але й після Полтавської битви воєнні дії проти Швеції не припинялися. Обстановка ускладнилася тим, що в 1710 році Туреччина оголосила війну Росії. Англія і Франція підтримали Туреччину. Уряди цих держав боялися посилення Росії і сподівалися, що Туреччина переможе і примусить Росію повернути Київ Польщі4. Взимку 1711 року 30-тисячне військо татар разом з загонами поляків і купкою козацької старшини на чолі з П. Орликом вторглося на Правобережну Україну і рушило в напрямку на Київ, спустошуючи по дорозі міста і села, грабуючи населення. Проте ворог просунувся лише до Білої Церкви. Спроби татар і поляків захопити білоцерківський замок були марними. В цей час сюди підійшли російські полки під командуванням М. Голіцина. Вони завдали нищівної поразки татарсько-польському загону, визволили тисячі полонених українців і росіян. Спроби захопити Київ провалилися.
Влітку 1711 року почалася війна між Росією і Туреччиною. 40-тисячна російська армія вирушила в похід на південь, але в степу була оточена 120-тисячним турецько-татарським військом. Петро І змушений був почати переговори, і 12 липня у військовому таборі на р. Пруті був підписаний «Прутський трактат».
Незважаючи на невдачу Прутського походу армії Петра І в 1711 році, мир, укладений з Туреччиною, забезпечив південні рубежі Російської держави і Київ від посягань турецько-татарських загарбників. Однак для посилення обороноздатності міста на випадок нападу турків і татар у 1713 році були споруджені нові кріпосні укріплення. Лінія укріплень проходила від Печерської фортеці до Подолу, повз річку Либідь, через пустирі, гаї та байраки.
Слід відмітити, що в ході тривалої Північної війни західні держави — Англія, Франція і Австрія — не раз намагалися створити європейську коаліцію проти Росії з метою не тільки позбавити Російську державу її завоювань у Прибалтиці, а й відірвати від неї Київ. Лише завдяки перемогам російських військ і флоту та умілій політиці російської дипломатії ці підступні плани західних держав провалилися. У 30-40-х роках XVIII століття російській дипломатії знову довелося вести боротьбу проти створення таємної угоди між Пруссією, Швецією і Польщею, спрямованої проти Росії. Польща прагнула за допомогою цих союзників повернути собі Україну з Києвом.
Постійна загроза Києву з боку Туреччини і Криму примушувала російський уряд тримати на південних рубежах держави значні військові сили. В 1732—1737 рр. у Києві під наглядом головнокомандуючого російською армією фельдмаршала X. А. Мініха проведено великі кріпосні роботи. На Подолі з боку Дніпра та Оболоні були насипані нові земляні вали і збудовані стіни з гарматними баштами. Укріплення споруджувалися за рахунок подільських міщан і магістрату. Ці укріплення зникли тільки після пожежі 1811 року. Згадка про них збереглась у назвах вулиць на Подолі: Верхній і Нижній Вал. Фельдмаршал Мініх наказав насипати земляні вали з дерев’яними палісадами і навколо Верхнього міста, а також поновити ретраншементи між Печерською фортецею і Подолом. «Мініхові вали» знесено тільки в 1834 році.
Київ був головним опорним пунктом і місцем зосередження російських військ під час російсько-турецької війни 1735—1739 рр. У результаті цієї війни Росія повернула Азов і частину південно-українських земель.
У середині XVIII століття Київ все ще займав ключову позицію в системі Української фортифікаційної лінії. Поряд з Петербургом і Бєлгородом, він був центром облогової артилерії Російської держави. В 1750 році в Києві почалося спорудження «магазеина» (Арсеналу), де зберігалася артилерія і боєприпаси. (Будівництво тимчасового приміщення закінчено в 1763 році). Завдяки цьому Київ у середині та другій половині XVIII століття зберігав роль форпоста в боротьбі за остаточне возз’єднання українських і білоруських земель і за визволення Причорномор’я від турецько-татарських загарбників. У ході цієї боротьби російський уряд формував гусарські полки з вихідців із південнослов’янських земель, поневолених Туреччиною, здебільшого з болгар і сербів. Вербували в гусарські полки і в Києві. На початку 50-х років XVIII століття на Україну знову переселилося чимало сербів. Ця кампанія провадилась під керівництвом київських властей. Крім сербів, до Києва прибували партії болгар і чорногорців, які потім направлялися на службу в армію або поселялися на Україні. Відставні гусари часто селилися в Києві і займалися промислами й торгівлею. Роль центру по організації поселень слов’ян на півдні України Київ відігравав і в 60-х роках XVIII століття.
У другій половині XVIII століття перед Росією постала необхідність вирішити чорноморську проблему. Потреба визволення Чорноморського узбережжя диктувалася розвитком промисловості й торгівлі, товарності народного господарства як Росії, так і України, дальшим розширенням всеросійського ринку. Ці завдання були успішно вирішені в ході двох російсько-турецьких війн 1768—1774 і 1787—1791 років.
Наявність Печерської фортеці і створення в 1764 році великого військового підприємства по ремонту артилерії та виготовленню військового спорядження — Київського арсеналу — визначили роль Києва як головного форпоста на південних рубежах держави, як центру системи оборонних укріплень, створеної видатним полководцем П. О. Румянцевим. Зокрема, в 1769 році Туреччина планувала, зосередивши велику армію, завдати удар Росії через Київ. Проте успішні дії російських військ, особливо 1-ї армії П. Румянцева, яка спиралась на укріплення Київської фортеці, зірвали ці агресивні плани Туреччини. Під час російсько-турецьких війн у Києві зосереджувались основні маси рекрутів, якими, після навчання, поповнювали полки армії П. Румянцева.
Після успішного завершення російсько-турецьких війн почалось інтенсивне господарське освоєння Південної України, що сприяло дальшому економічному розвитку Києва.
Протягом усього XVIII століття народ Правобережної України, яка лишалась під владою Польщі, вів героїчну боротьбу проти феодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту за своє соціальне й національне визволення, за возз’єднання з Лівобережною Україною, що вже давно була у складі Російської держави. У 20— 70-х роках XVIII століття майже безперервно вибухали селянські повстання. До повстанців, яких називали гайдамаками, приєднувалися козаки й міщани.
Героїчна боротьба селян-гайдамаків Правобережжя проти польської шляхти викликала співчуття бідніших верств населення Києва. Трудящі міста підтримували тісні зв’язки з гайдамаками, постачали їх продовольством, зброєю, незважаючи на спроби міської верхівки не допустити цього.
У червні 1734 року гайдамацькі повстання спалахнули на Київщині. Налякана їх розмахом, шляхта тікала в Польщу. Занепокоїлись і київські власті. Тому київський генерал-губернатор Вейсбах, який уважно стежив за ходом подій, послав у 1734 році війська для придушення селянських виступів. Військові власті ретельно охороняли кордон і не пропускали учасників повстання з Правобережжя. Проте вони не змогли перешкодити київським міським низам брати участь у загонах гайдамаків. Ще в січні 1733 року подільська біднота створила невеликий загін, який почав діяти в районі Фастова. В 1740-х роках вели боротьбу проти шляхти на Правобережжі загони гайдамаків під проводом ватажків Гапона, Косцієнка, Бородавки, що сформувалися з вихідців із Києва2. В 1742 році на Подолі знову сформувався загін, який очолив російський підданий X. Конякін. Переправившись через прикордонну річку Ірпінь, повстанці розгромили маєток поміщиці Виговської. В листопаді 1747 року інший загін зруйнував панський маєток у с. Новосілках, теж по той бік річки Ірпеня, після чого повернувся в Київ. Восени 1750 року загін І. Подоляка, який складався з київської бідноти, поплив на човнах по Дніпру і почав діяти проти шляхти в районі Мозиря. В 1752 році значний загін київських гайдамаків з’явився біля м. Демидова на землях, що належали Польщі.
Селяни київських монастирів не тільки брали участь у діях цих загонів, а й допомагали повстанцям переховуватись на монастирських землях. Гайдамаки нерідко громили і маєтки київських монастирів. Так, у жовтні 1752 року вони спалили маєток Михайлівського монастиря в с. Глевасі.
Військова колегія зобов’язала київського генерал-губернатора Леонтьева в найкоротший строк покінчити із загонами гайдамаків. Але послані губернатором регулярні частини не змогли ліквідувати гайдамацький рух на Київщині.
Повстання селян 1768 року (Коліївщина) охопило й близькі до Києва села — райони Фастова, Василькова, Радомишля, Димера. Тут діяли великі загони під проводом М. Швачки, А. Журби, І. Бондаренка. Вони руйнували панські маєтки, вбивали шляхту.
Учасники Коліївщини сподівалися, що їх підтримає російський уряд у боротьбі проти Польщі. Так, осівши у Фастові, М. Швачка й А. Журба надсилали листи до київського генерал-губернатора Воєйкова, в яких писали, що вони в Польщу «не самовольством вышли», а «по царскому указу». Проте царські власті вбачали в Коліївщині загрозу й російським поміщикам. Послані російськими властями регулярні війська влітку 1768 року після тривалого бою під Богуславом розбили загін М. Швачки, а самого М. Швачку і 68 повстанців взяли в полон. Одночасно був розгромлений загін А. Журби. Ватажок загону А. Журба загинув у бою.
Захоплених у полон царськими військами гайдамаків відправляли під конвоєм у Київ. їх тримали у переповнених в’язницях. Від величезної скупченості та хвороб тут щодня вмирало 5—8 чоловік, і трупи померлих не забирали по кілька днів. Тих, хто лишився живим, за присудом судової комісії Київської губернської канцелярії карали батогами, виривали ніздрі, а після покарань відправляли на каторгу. На довічну каторгу в Сибір був засланий М. Швачка.
Проте Коліївщина не затихала. Наприкінці 1768 року хвилі її докотилися до самого Києва. В Борщагівці кілька киян і селяни з ближніх сіл, зібравшись на монастирському дворі, прийняли рішення іти за польський кордон бити шляхту. Поблизу Білогородського форпоста загін на кількох підводах перейшов кордон і почав нищити шляхту в Ігнатівці, Гореничах, Шпитках та інших селах. Загін очолив киянин Заєць, який прийняв популярне в народі ім’я Швачки. Були кияни серед повстанців і в багатьох інших загонах. Так, у загоні С. Плиханенка, що діяв у районі Білої Церкви, визначну роль відігравав киянин В. Прокопенко. Польські карателі повісили його в Кодні. Інший відомий учасник Коліївщини — запорожець С. Білець — теж був родом з Києва.
Гайдамацький рух на Правобережжі жорстоко придушили польсько-шляхетський уряд і царські війська. Проте він ослабив панську Польщу, яка внаслідок шляхетської анархії доживала останні роки свого самостійного існування.
Трекбэк с Вашего сайта.