Соціально-економічний розвиток
В кінці XIX — на початку XX століття на Україні, як і в усій Росії, капіталізм переріс у свою найвищу стадію — імперіалізм. «Імперіалізм, — писав В. І. Ленін, — є капіталізм на тій стадії розвитку, коли склалось панування монополій і фінансового капіталу, набув видатного значення вивіз капіталу, почався поділ світу міжнародними трестами і закінчився поділ всієї території землі найбільшими капіталістичними країнами».
В цей час відбувався посилений процес концентрації виробництва, що приводило до утворення монополістичних об’єднань. Ще наприкінці XIX століття на Україні був організований синдикат цукрозаводчиків., який об’єднав 90 прод. цукрових заводів Росії. На початку XX століття виникли синдикати «Продамет», «Продвугілля», «Продаруд» та ряд інших. Посилилась концентрація банкового капіталу і злиття його з промисловихм, результатом чого було виникнення фінансового капіталу. Особливістю російського капіталізму була його залежність від іноземного капіталу і наявність значних пережитків кріпосництва.
В кінці XIX — на початку XX століття посилився приплив в Росію, в т. ч. і на Україну, іноземного капіталу. Ввозячи свої капітали, іноземні капіталісти розміщували їх у головних галузях промисловості, по-хижацькому експлуатували природні багатства країни, одержуючи величезні прибутки, намагалися перетворити її на ринок збуту своїх товарів. Проникнення іноземного капіталу значно погіршило і без того тяжке становище робітників і селян.
Як в цілому на Україні, у Києві власниками багатьох великих підприємств були іноземні капіталісти. Так, машинобудівний завод Гретера і Криванека фінансувався німецьким банком, майже четверта частина наявного капіталу товариства Київського цукрорафінадного заводу також належала німецьким капіталістам1 2.
Світова економічна криза, що на початку XX століття охопила і Росію, позначилася також на промисловості Києва. В 1903 році тут припинили діяльність 20 підприємств і майже вдвоє зменшилась вартість виробленої продукції. На ряді підприємств значно скоротилася кількість робітників. Зокрема, на машинобудівному заводі Гретера і Криванека вона зменшилася вдвоє1.
Поступово криза у 1905—1907 рр. змінилася депресією, потім деяким пожвавленням, а у 1910 році почалося промислове піднесення, яке тривало до першої світової війни. Якщо в 1860 році у місті діяло 45 фабрик, які виробляли продукцію вартістю в 2,3 млн. крб. у рік, то через 50 років — у 1910 році — тут було 122 фабричні підприємства, вартість продукції яких становила 90 млн. крб. У 1912 році в Києві налічувалося 144 фабрично-заводські підприємства, що перебували під наглядом фабричної інспекції. На них працювало 12—13 тис. робітників. У розглядуваний період зростає значення Києва як адміністративного і господарського центру, збільшується його роль у розвитку промисловості, транспорту і торгівлі.
Проявом дальшого процесу монополізації капіталу в промисловості була організація Київського товариства заводчиків і фабрикантів, статут якого був затверджений у 1916 році2. Концентрація промислового капіталу і злиття його з банковим привели до панування у вирішальних галузях господарства фінансового капіталу.
Одним з найбільших машинобудівних підприємств Києва був Південноросійський завод (тепер «Ленінська кузня»), розташований в долині Либеді біля залізничної станції. Це полегшувало доставку металу і палива. На заводі виготовляли залізничні платформи, вагони-холодильники, цистерни, товарні вагони, окремі деталі для залізничних мостів та інше. Тут вироблялися також машини1 і верстати для борошномельних, цукрових і горілчаних підприємств, арматура і парові котли. На початку XX століття вартість продукції заводу перевищувала 2 млн. крб. у рік. В цей період на ньому працювало понад 1800 чоловік. Переважну більшість робітників становили українці; крім того, тут працювали вихідці з Росії і Білорусії.
Під час світової кризи у 1900—1903 рр. виробництво на Південноросійському заводі різко впало, значно зменшилася кількість робітників. Однак у 1907—1908 рр. тут почалося деяке пожвавлення, яке у наступні роки змінилося піднесенням. Дальшого розвитку виробництво заводу набуло в роки світової війни. В цей час налагоджується випуск нових видів продукції. З 1915 року підприємство почало випускати буксирні пароплави. Посилюючи експлуатацію робітників, власники заводу одержували величезні прибутки3.
Великим підприємством був київський завод «Арсенал». Тут виготовлялось артилерійське спорядження: лафети, передки, зарядні ящики тощо. У перші роки XX століття на заводі продовжувались технічне переоснащення і модернізація окремих цехів, запроваджувалися парові молоти, динамомашини, старі верстати замінювалися новими.
На 1 січня 1904 року на «Арсеналі» працювало 758 чоловік, у т. ч. 500 кваліфікованих металістів. Особливого розмаху набуло тут виробництво в роки світової війни. На підприємстві у великих масштабах виготовлялось військове і артилерійське спорядження для фронту. Завод було оголошено на особливому мобілізаційному стані і введено суворий військово-поліцейський режим. За рахунок повернутих з фронту солдатів-майстрових, кадрових робітників з пролетарських центрів Росії і робітників евакуйованого Варшавського арсеналу загальна кількість робітників на заводі «Арсенал» зросла в кілька разів і досягла у 1916 році 4 тисяч4.
Продовжувало зростати виробництво на заводі акціонерного товариства «Гретер і Криванек» (тепер завод «Більшовик»), розташованого на Шулявці. Це був один з найбільших машинобудівних заводів Києва. Його продукція — парові молоти, устаткування для цукроварень та інше — у великій кількості йшла на внутрішній ринок, зокрема на цукрові заводи Правобережжя. На початку XX століття на заводі Гретера і Криванека працювало близько 800 робітників-металістів.
З дальшим розвитком капіталізму в країні продовжували розширятися Київські головні залізничні майстерні. Вже у 80—90-х роках минулого століття тут працювало близько 1,5 тис. робітників, а в наступні десятиріччя — понад 2 тис. Київські залізничні майстерні виконували різні замовлення залізниць: ремонтували паровози й вагони, виготовляли запасні частини, інструмент, арматуру.
На початку XX століття швидко розвивалось виробництво на двох заводах сільськогосподарського машинобудування — товариства «Фільверт і Дєдіна» (тепер завод «Червоний екскаватор») та товариства «Унгерман і Неєдли». Перше підприємство було розташовано на Шулявці, друге — в Святошині. Завод Фільверта і Дєдіни спеціалізувався на виробництві сівалок, борон, ремонті локомобілів і молотарок. У 1912 році тут було виготовлено лише сівалок на суму 1 млн. крб. У 1913 році на заводі працювало близько 500 робітників1. Завод Унгермана і Неєдли виробляв сівалки, віялки, культиватори, січкарні та деталі з ковкого чавуну для різноманітних сільськогосподарських машин. На заводі працювало 200 робітників.
Робітники Києва становили один з передових загонів українського пролетаріату2. Авангардну роль у робітничому русі в місті відігравали робітники заводів «Арсенал», Південноросійського машинобудівного,Гретера і Криванека та ряду інших.
Із зростанням промисловості в Києві значно збільшилась потреба у виробах металообробних і машинобудівних заводів, у підприємствах по ремонту машин і заводського устаткування. Цьому сприяло також будівництво у місті електростанцій і переведення міського транспорту на електротягу. З дальшим розвитком капіталізму в сільському господарстві зріс попит на різні сільськогосподарські машини. Все це диктувало необхідність будувати механічні, машинобудівні і чавуноливарні підприємства. У 1912 році 19 металообробних підприємств Києва, що перебували під наглядом фабричної інспекції, давали п’яту частину фабрично-заводської продукції міста3. Крім вказаних вище, машини і обладнання для цукрової промисловості виготовляв завод Млошевського та ряд інших. Кілька заводів спеціалізувались на чавуноливарному, котельному, металоткацькому і цвяховому виробництві. Деякі з них мали 100 і більше робітників, а саме: чавуноливарний завод «Ауто» — 100 робітників, завод ковкого чавуну — 150, котельний і ливарний — по 120 робітників.
У Києві була порівняно розвинута поліграфічна промисловість. Найбільші друкарні належали Києво-Печерській лаврі, товариству «Друкарня С. П. Яковлева», Кульженку, Кушнарьову, Корчаку-Новицькому та іншим.
Однією з головних галузей промисловості Києва була харчова. Особливого розвитку набула тут борошномельна промисловість. Щорічно у місто привозилось понад 6 млн. пудів зерна. У Києві діяло 9 великих парових млинів, найбільшими з яких були млини акціонерних товариств «Л. Бродський» і «Я. Кольбер». У 1907 році вартість продукції борошномельної промисловості досягла 7 млн. карбованців.
Великим підприємством був цукрорафінадний завод, заснований на Деміївці ще в 1868 році. Він виробляв до 2 млн. пудів рафінаду щорічно4. У місті діяло 4 тютюнові фабрики з річною продукцією на суму 2777 тис. карбованців.