Соціально-економічне і політичне ста­новище Києва в XIV — першій половині XVII століття

Підготовлено: Admin. Розділ: Київ

Процес феодальної роздробленості і татаро-монгольська навала призвели до того, що в другій половині XIII століття Київ остаточно втратив про­відну роль серед руських князівств. Значне місце в економічному і полі­тичному житті Східної Європи починають займати такі міста, як Ростов, Суздаль, Владимир, Москва, Галич. Проте на Придніпров’ї Київ і далі лишався найбіль­шим економічним і культурним центром. Тяжіли до Києва й міста, розташовані на річках Бузі та Дністрі, а також землі Прикарпаття й Буковини.

В середині XIV століття литовські феодали скористалися з усобиць у Золотій Орді, що почалися після смерті хана Узбека, і поступово загарбали білоруські та українські землі. В 1362 році литовський князь Ольгерд, зібравши значні військові сили, захопив Київ. З часом йому вдалося зміцнити свою владу на Київщині. Цьому сприяло те, що на його бік перейшли найбагатші київські феодали, які підтримали Литовське князівство у боротьбі проти татар.

Протягом XIV століття Литовське князівство стало великою державою. Більш висока культура білоруських та українських земель справила великий вплив на Литву: руське право («Руська Правда») позначилося на праві Литовського князів­ства, руська мова стала державною мовою. Литовські князі сприймали також віру і звичаї українців та білорусів.

Після загарбання українських земель литовський князь Ольгерд передав Київ­щину і Переяславщину у володіння своєму синові Володимиру, який князював тут приблизно з 1362 по 1394 рік. Панування литовських князів було значно меншим тягарем для населення, ніж татарське іго. Ф. Енгельс писав, що в той час, коли Великоросія попала під монгольське ярмо, Білорусія і Україна ввійшли до складу Литовської держави, завдяки чому уникли поневолення татарськими загарбниками.

Київ після навали Батия поступово піднімався з руїн. Розвивалися ремесла, торгівля, збільшилась кількість населення в місті. Литовські князі, щоб зміцнити своє панування, розгорнули будівництво оборонних споруд на українських землях, у т. ч. і в Києві. Київський замок, побудований в останній чверті XIV століття, був одним із найбільших на Придніпров’ї. Тоді ж відбудовано Михайлівський Золо­товерхий монастир і частково Софійський собор.

Але розвитку Києва в значній мірі перешкоджали напади татарських орд, які лишалися й далі найнебезпечнішим ворогом українських земель, Польщі й Литви. У 1399 році, перемігши в бою на річці Ворсклі литовські, українські, білоруські й польські дружини, що їх зібрав великий князь литовський Вітовт, татари підій­шли до Києва. І тільки одержавши викуп «тисячу червоних» з киян і «тридесять червоних» з Києво-Печерського монастиря, вони відступили в Крим. У 1416 році татари знову напали на Київ. Цього разу вони захопили й пограбували майже все місто, спалили Печерський монастир.

Київ у XIV—XV століттях складався з трьох окремих частин — Подолу, де жила основна маса міського населення; Верхнього міста, оточеного стародавніми валами. Воно сполучалося з Подолом Андріївським спуском і вулицею, що йшла вздовж річок Киянки і Глибочиці. Окрему частину становив Печерськ, де перева­жали монахи і залежні від монастиря люди. Навколо Києва були поселення на тери­торії Пріорки, Яцьківки, Мостищ, Корчуватого, в долині річки Либеді.

Жителі міста складалися з кількох соціальних груп. До експлуататорської верхівки належали князі Олельковичі, Немиричі, Глинські, Дашкевичі, бояри Горностаї, Гулевичі та інші. Деякі з них займали посади намісників, старост, вій­тів, суддів, городничих. До верхівки міста належали також багаті купецькі родини (Крикуновичі, Шавули, Мелешковичі та інші) і вище православне і католицьке ду­ховенство. Жили вони переважно у Верхньому місті, де мали власні будинки.

Значну частину трудящого населення становили ремісники, число яких попов­нювалося головним чином за рахунок утікачів з феодальних маєтків. Для захисту своїх інтересів майстри об’єднувалися в цехи. В XV столітті в Києві існували цехи ковалів, гончарів, шевців, кравців, пекарів тощо1. Ремісники одної спеціальності селилися здебільшого на одній вулиці — так виникли Гончарна, Кожум’яцька, Дігтярна та інші вулиці.

У другій половині XV століття, особливо в період князювання Симеона Олельковича (1455—1470 рр.), місто почало інтенсивно забудовуватися. В 50—70-х роках київські ремісники, що входили в цехи, спорудили кілька великих будинків на Подолі, у Верхньому місті, на Печерську. На лівому березі Дніпра навпроти Києва був побудований замок князя Симеона2. У 1470 році на кошти Симеона Олельковича була відбудована і пишно оздоблена Успенська церква Києво-Печерського монастиря.

У зв’язку з загальним господарським розвитком зростала і феодальна земельна власність. Величезні земельні багатства належали, зокрема, київським князям Ольгердовичам. Відомо, наприклад, що князь Олелько Володимирович подарував своєму боярину Олехну Сохновичу обширні володіння на лівому березі Дніпра. На Правобережжі тому ж Сохновичу були подаровані десятки сіл і цілі волості над річками Здвижем і Тетеровом.

Становище трудящого населення було надзвичайно тяжке. Його жорстоко експлуатували феодали, багаті купці, лихварі. Селяни і робітні люди відбували різні повинності і платили численні податки на користь Литовської держави, замку, монастиря тощо. Крім того, вони зобов’язані були споруджувати і ремонтувати міські укріплення. Ті, що займалися промислами, вно­сили данину рибою, медом, воском тощо.

Зміцнення Києва як політичного і культурного центру не відповідало інтересам Литви, тому після смерті Симеона Олельковича (1470 р.) великий князь ли­товський Казімір Ягайлович ліквідував удільно-кня­зівську владу і послав у Київ воєводою М. Гаштовта.

Але той тільки за допомогою литовського війська зміг вступити в місто. Київ став центром воєводства. Ста­ростами і намісниками Гаштовт посадив своїх прибіч­ників. У замку весь час знаходився великий литовський гарнізон. Становище трудящих під владою воєводи ще більш погіршилось. Численні податки, що їх платило населення, йшли на утри­мання адміністрації і війська, а частину надсилали великому князю литовському у Вільно. Воєводи не дбали про укріплення і охорону кордонів. Цим скориста­лися кримські татари і в 1482 році на чолі з ханом Менглі-Гіреєм напали на Київ. Вони пограбували і спалили місто, багатьох жителів убили, частина розбіг­лась, а решту разом з воєводою погнали в Крим. Але й після цього господар­ське і культурне життя в Києві не припинилося.

Після смерті Казіміра IV (1492 р.) великий князь литовський Олександр Казімірович, щоб схилити на свій бік заможну міську верхівку, в 1494 році надав Ки­єву т. зв. магдебурзьке право, яке підтвердили литовські князі в 1516 і 1544 рр. Згідно з цим правом ремісники і торговці звільнялися від влади воєводи і обирали магістратське управління, яке поділялося на дві колегії: одна керувала зовнішніми справами та міським господарством, друга — судовими справами. Першу колегію очолював війт, який обирався «до живота» (на все життя). Члени цієї колегії нази­валися райці або радці. До другої входили лавники на чолі з бурмистром. Обирали цих осіб від усіх городян. Але фактично справи міста вирішувала панівна верхівка Києва, до якої, крім феодалів, належали вище духовенство, багаті купці й лихварі. Вони, власне, й очолювали міське самоуправління.

Магдебурзьке право не полегшило становища нижчих верств населення, але сприяло пожвавленню господарського і культурного життя міста, а також розвитку торгівлі і ремесел, які з давніх часів займали провідне місце в економіці Києва.

В XVI столітті ремісниче виробництво в Києві, як і в багатьох інших містах України, набрало форм, типових для західноєвропейських міст з їх цеховими орга­нізаціями. Ремісничі цехи підлягали юрисдикції різних установ, головним чином магістрату. Були також ремісники монастирські, які працювали для монастирів. Замкові, що виробляли для гарнізону зброю, військове спорядження, одяг тощо, підлягали воєводі і його судово-адміністративним органам. Значна частина київ­ських ремісників лишалася поза цехами і так само підлягала переважно магістрату, в меншій мірі — воєводі. З історичних джерел відомі такі ремісничі професії: луч­ники, ковалі, шевці, кравці, кушніри, перепечайці (хлібники). Появились реміс­ники, що виготовляли зброю, порох, селітру, коштовні золоті вироби.

У Києві, як і в усіх середньовічних містах, точилась уперта боротьба класів феодального суспільства, загострювалися суперечності в системі феодально-цехового виробництва, зокрема між майстрами та підмайстрами. До підмайстрів приєднувався численний прошарок учеництва — найбільш експлуатованої групи міщан у цехо­вому виробництві. Другим напрямом соціального руху була боротьба більшості трудового населення проти міської верхівки.

Поступово змінювався зовнішній вигляд міста. В кінці XV століття за розпо­рядженням Казіміра IV для відбудови Києва, зруйнованого Менглі-Гіреєм, зігнали 20 тисяч людей з різних місць України. На початку XVI століття за проектом укра­їнського зодчого І. Служки замість старого замка побудували новий, що займав усю верхню частину замкової гори, обнесеної високою стіною. У стіні через певні про­міжки стояли 15 триповерхових башт з бійницями. Дві головні башти мали ворота: одні виходили на північний схід, т. зв. «Воєводина брама», а другі — «Драбська брама» — на південь, у напрямі гори Клинецької. На одній з башт був встановле­ний годинник. На замковому подвір’ї знаходились будинки воєводи і ротмістра, що командував гарнізоном, 3 православні церкви і католицька каплиця та інші будівлі. В Києві в той час будинки були одноповерхові, дерев’яні, криті гонтою або дошками.

Центром міста був Поділ, де налічувалося кількасот будинків і чимало церков. Кращі будинки належали купцям, лихварям і землевласникам. Тут же знаходилась більшість торгових площ, тому чужоземцям інколи здавалося, що на Подолі роз­ташоване все місто. Так, польський історик і дипломат Р. Гейденштейн писав: «Нинішнє місто Київ знаходиться не в старовинних мурованих укріпленнях, а дещо нижче, біля Дніпра, він не подібний на старовинний Київ. Забудовувався Поділ без будь-якого плану. В люстраціях 1570 року писалося: «Тут ані місця порядного, ані вулиць слушних нема: просто оселяються, наче в лісі; кожному вільно буду­вати, як він захоче».

Як самостійне поселення описують сучасники Печерське містечко. На початку XVII століття біля стін Києво-Печерського монастиря виросла велика слобода — тут селилися торговці, ремісники, монастирські селяни. Найменше забудовувалось Верхнє місто.

Встановити точно кількість населення в Києві в першій половині XVII сто­ліття неможливо, бо нема документальних даних. Єдиним вірогідним джерелом є перепис Київського воєводства, проведений польськими королівськими ревізорами в 1622 році. Згідно з цим переписом у місті було 1750 дворів. Коли припустити, що на один двір припадало в середньому по 6 чоловік, то можна гадати, що в пер­шій чверті XVII століття в Києві налічувалося понад 10 тис. жителів. Проте сюди не входить численне духовенство, шляхта, польські жовніри та бідніше населення, яке не сплачувало податків. Отже, можна зробити висновок, що населення Києва досягало 15 тис. чоловік. Переважну більшість становили міщани — ремісники і торговці. Кількість населення в місті збільшувалась, головним чином, за рахунок утікачів із сіл Київщини. Значна частина їх займалася промислами, дрібного торгів­лею або працювала у багатих міщан.

З кінця XV і особливо в XVI столітті Київ стає одним з найбільших центрів міжнародної торгівлі. З Росії та Білорусії по річках Дніпру, Прип’яті і Десні судна з різними товарами йшли до Києва, а звідси далі на південь. Через Київ проходив також торговий шлях із Західної Європи у країни Сходу. В XV столітті російські, молдавські, вірменські та інші купці мали на Подолі великі склади товарів. У Києві навіть існувала колонія вірмен. Ще в 1474 році посол Венеціанської республіки. А. Контаріні, який побував у Києві, залишив про місто такі свідчення: «Місто Київ лежить на кордоні з Татарією. Сюди з’їжджається безліч купців з Великої Росії з різ­ними хутрами, які вони відправляють у Кафу з караванами… Київ повний достатку хліба і всякого роду м’яса».

Величезне значення Києва як важливого центру міжнародної торгівлі підкреслює в своїх мемуарах литовський дипломат середини XVI століття М. Литвин. Він пише, що місто наповнене іноземними товарами. Через Київ відправляють з Азії, Персії, Індії, Аравії і Сірії на північ у Московію, Псков, Новгород, Швецію і Данію всі східні товари, такі, як коштовні камені, шовк і шовкові тканини, ладан, пахощі, шафран, перець тощо.

Купці країн Сходу — араби, перси, татари, в меншій кількості турки та ін­дуси — вели торгівлю з Києвом та північними князівствами здебільшого через посередників — купців Криму й Туреччини. Серед східних товарів були шовкові та парчові тканини, оксамит, килими, золототкані та шовкові пояси, вироби з шкіри і прянощі. Кримські й турецькі купці привозили на київський ринок і власні то­вари — головним чином, коней, збрую, військове спорядження, вогнепальну і хо­лодну зброю.

Сіль привозили в Київ з Чорноморського узбережжя, зокрема з Хаджибейського лиману, по Дніпру у великих човнах-дубах (ком’ягах), а також із Галича, Дро­гобича, Коломиї. З Києва її везли по Дніпру, Десні та Прип’яті далеко в Білору­сію і Росію. В XVI] столітті існували вже і чумаки, що звалися соляниками.

Головний сухопутний шлях з Криму та його портів ішов на Перекоп, на дні­провську переправу Тавань, а звідти степами на Черкаси і до Києва. Він звався «дорога стародавня», або «дорога звиклая». Другий сухопутний шлях вів з чорно­морських лиманів, з Хаджибея та Очакова степом через. Бузький міст, побудований за розпорядженням великого князя Вітовта, і далі знову степом до Києва.

Московські купці привозили в Київ хутра соболів, горностаїв, сибірських виві­рок, уральське срібло та інші метали, зброю, шкіри, а також вироби з дерева і кін­ську збрую. В середині XVI століття на Подолі був побудований великий гостиний двір, де зупинялися московські, тверські, новгородські та інші купці. Але їм дозво­лялося вести тут лише оптову торгівлю.

Про активні торговельні зв’язки Києва з Москвою свідчать не тільки значна кількість письмових джерел, а й археологічні знахідки — монети. Так, на території Десятинної церкви в 1860 році знайдено великий скарб. У трьох баклагах поряд із грошима, що їх карбував князь Володимир Ольгердович у XIV столітті, були також монети московського походження XV—XVII століть. Значну кількість монет Московського та інших північних руських князівств XIV—XV століть знайдено в багатьох місцях Києва.

У другій половині XVI століття багато купців з товарами приїздило до Києва з країн Центральної і Західної Європи, з Балканського півострова. Так, угорські купці торгували в Києві вином, сливами, міддю; чеські — сукнами; з Молдавії приганяли на продаж велику рогату худобу. Київські купці теж вели жваву торгівлю з європейськими країнами. Відомо, наприклад, що з Києва через Гданськ вивозили смолу, поташ, коноплі, віск, мед, шкіри, селітру. Про існування широких торго­вельних зв’язків Києва з країнами Європи свідчать знайдені під час розкопок у місті монети з країн Прибалтики, чеського, угорського, німецького та англійського по­ходження.

У XV—XVI століттях на Україні значного розвитку набула внутрішня торгівля. У десятках великих і менших міст щорічно збиралося по кілька одно-, а подекуди навіть і двотижневих ярмарків. У Києві відбувалося 2 ярмарки на рік — по тижню кожен. На ярмарках місцеве населення купувало одяг, взуття, господарський реманент та предмети домашнього вжитку і збувало продукти сільського госпо­дарства. Ярмарки були також місцем громадських зборів, особистих та родинних зустрічей, а з початку XVII століття — комедійних вистав та інших розваг. Не випадково вони збирались у дні великих свят.

Крім ярмарків, у Києві, як і в інших містах України, існували торги і торжки. Це були ті ж самі ярмарки, тільки менші, і збиралися вони частіше — раз, а іноді й два рази на тиждень. їх учасники не платили мита. На торг з’їжджались і схо­дились місцеві та околишні селяни, що привозили на продаж продукти й сировину, а купували предмети міського виробництва, яких не виготовляли сільські реміс­ники. З часом на торгах з’являються і такі товари, як порох, селітра, свинець, вогнепальна зброя. Основним центром торгівлі в Києві був Житній торг на Подолі, але продукти харчування продавали не тільки на постійних великих ринках, а й у Верхньому місті та в слободі поблизу Печерського монастиря. Виник окремий прошарок населення, який займався тільки дрібною торгівлею. Цих людей нази­вали перекупками, перекупнями, рядовницями (стояли в торговому ряду). їх обкла­дали спеціальними грошовими податками на користь ратушного або королівського скарбу. Литовські князі і польські королі були зацікавлені в таких перекупницьких операціях. Це давало їм великі прибутки, і вони всіляко сприяли торговцям.

Велику роль в суспільному і економічному житті Києва відігравало духовен­ство. Монастирям належали величезні земельні угіддя й різні промисли, де пра­цювали як кріпаки, так і юридично не закріпачені селяни і ремісники. Найбіль­ший і найпопулярніший був Києво-Печерський монастир, якого князі обдарову­вали землями і селами. Крім того, відписували маєтки на користь монастиря вихідці із знатних і багатих родин, які постригалися в ченці. Так, князь Симеон Олелькович перед смертю постригся в ченці і передав монастирю великі багатства.

Наприкінці XVI століття володіння Печерського монастиря були на Київщині на Волині і в Білорусії. Йому належали найкращі риболовецькі угіддя на Дніпрі, від Києва до Черкас, і по Десні — до Остра. Крім того, монастир володів багатьма селами і містами, зокрема Васильковом, Радомишлем.

Золотоверхому Михайлівському монастирю також належало багато сіл і хуторів. Так, у середині XVI століття він купив у Печерського монастиря за 30 кіп литов­ських грошей село Глеваху поблизу Києва. Пізніше одержав у володіння с. Борщагівку (нині Михайлівська Борщагівка Києво-Святошинського району).

На початку XV століття в Києві стає відомий Пустинно-Микільський монастир на Печерську. Князі Глинські передали йому у володіння с. Гатне «з полями, бджільниками (бортями), з лісами і дібровами, з сіножатями, з рікою і річками, з бобро­вими гонами, з млинами й усім, що є в тому маєтку Гатному. Микільському мона­стирю належали також села Княжичі за Дніпром, Гвоздів та інші.

Значні володіння і скарби належали Михайлівському Видубицькому монастирю. Він володів урочищем Гнилещиною поблизу селища Пирогова під Києвом, землями всього Звіринця (тепер у Печерському районі Києва), угіддями вздовж нижньої течії річки Либеді, сіножатями та орними землями на берегах р. Віти (хутір Круг­лик). На початку XVII століття виникають земельні володіння наймолодшого серед київських монастирів — Києво-Братського, т. зв. училищного монастиря. Частина прибутків його витрачалася на утримання Києво-Братської колегії.

Архімандрити монастирів розпоряджалися монастирськими доходами на свій розсуд. Відомий факт, коли в 1585 році видубицький архімандрит за величезну суму купив для себе у печерського архімандрита право посісти печерську архімандрію.

Після Люблінської унії 1569 року, і особливо після Брестської 1596 року на Київщині зростають землеволодіння католицького духовенства. Зокрема, йому належали величезні маєтки Сирець, Котир, устя річок Ірпеня і Водиці, села Яцьківка, Пріорка, Мостище, Берківець та інші. Згідно з грамотою короля Сігізмунда III від 1604 року у володіння католицького духовенства перейшла частина Подолу, яка звалася Біскупщиною. Населення її підлягало католицькому біскупу в еко­номічному і правовому відношенні.

У першій половині XVII століття київське міщанство — ремісники і торговці — за майновим станом поділялось на кілька груп. Серед міщанства панівне місце посідала багата верхівка. Це була міська аристократія, або патриціат, до якого належали найбагатші родини — Ходики, Балики, Мелешковичі та інші. В руках патриціату були посади війта, бурмистрів, райців. Середню частину міщанства становили ремісники і дрібні торговці. Найнижчою верствою населення була маса українського міського плебейства: розорені ремісники, підмайстри, учні, наймити, комірники та інші «люди убогі». Плебейство своїм становищем та інтересами було тісно зв’язане з безправним селянством.

Селяни, що жили в Києві, володіли орною землею і займалися сільським госпо­дарством. Вони відбували тяжкі феодальні повинності на користь замку, шляхти, монастирів.

Трекбэк с Вашего сайта.