Соціально-економічний розвиток Києва у XVIII столітті
Київ у XVIII столітті ще зберігав основні риси середньовічного міста. До його складу входили: Поділ, Верхнє мiсто з Софійським і Михайлівським монастирями, фортецею і казармами та Печерськ. Незважаючи на велику пожежу в 1718 році, яка знищила майже весь Печерськ і Поділ, Київ відбудовувався за старим планом розташування вулиць і площ. Кожне місто мало свої кріпосні спорудження із земляних валів з баштами. Ретраншемента і Мініхови вали, побудовані в 30-х роках XVIII століття, вперше окреслили контури єдиної міської території. Проте навіть у другій половині XVIII століття 3 окремі частини Києва ще виразно розділялися пустирями і гаями.
Населення в місті розподілялося неоднаково в трьох його частинах. Найбільше жителів було на Подолі, одній з найдавніших частин Києва, де зосереджувалось в основному ремісниче й торгове населення. Так, із загального числа понад 4 тис. дворів у 1766 році на Подолі налічувалось близько 2 тис. дворів2. Менше населеними були Верхнє місто (Старий Київ) і Печерськ.
У Старому Києві більшість дворів належала підданим Києво-Софійського і Михайлівського монастирів. Те ж саме й на Печерську, де в слободах Києво-Печерської лаври та інших монастирів мешкала переважна більшість населення цієї частини Києва. В середині XVIII століття на Печерську налічувалось уже 6 великих і 8 малих вулиць. У 1766 році тут жило понад 300 чоловік, а в 1785 році — близько 500 чоловік. Це були переважно піддані Києво-Печерської лаври — посполиті, прислужники, слуги. Значну частину становили прийшлі люди з Правобережжя, Чернігівщини й Полтавщини.
З загальної кількості підданих у монастирських дворах (20 448 чоловік) — майже половина займалась продуктивною працею. Управління монастирським сільським господарством, ремеслом і підприємствами мануфактурного типу здійснювали монахи. В їхніх руках зосереджувались не тільки господарські функції, а також судові й фіскальні — стягування всіляких грошових і натуральних податків. Генерал-губернаторська влада майже не втручалась у справи монастирів.
У 1727—1731 рр. загалом у Києві було близько 2 тис. дворів купців і міщан. Ці дані дають змогу вважати, що населення Києва в першій третині XVIII століття становило 10—12 тис. чоловік. У 1742 році в місті налічувалось приблизно 20 тис. чоловік1. Обчислення населення за ревізькими душами в Києві не провадилось до 1763 року. За приблизним обчисленням можна припустити, що в 1763 році населення Києва дорівнювало 42 тис. чоловік.
Соціальний склад населення був досить різноманітний, на ньому позначилось те, що місто було не тільки торговельно-промисловим, а й великим адміністративно- політичним і релігійним центром України. Тому більше половини населення становили дворяни, духовенство, чиновники і військові, близько 3 проц.— купці, понад третину — цехові ремісники, міщани й козаки.
Антисанітарний стан міста спричинявся до того, що тут час від часу спалахували епідемії холери і чуми, а це впливало на природний приріст населення. Особливо страшною була епідемія чуми в 1770—1771 рр., коли за кілька місяців тільки на Подолі померло близько 6 тис. чоловік ремісників і робітних людей. Багатії, війт і магістратська адміністрація виїхали з Києва і жили на дачах.
Кожна епідемія чуми забирала від чверті до половини населення міста. До зменшення чисельності населення призводили також набори рекрутів і злиденне життя бідноти, яка, щоб якось проіснувати, йшла з міста на заробітки на річковий транспорт, на вотчинні заводи та на сезонні сільськогосподарські роботи.
Документальні дані про кількість населення у Києві за останню третину XVIII століття неповні й суперечливі, все ж можна припустити, що в 1766 році тут налічувалося близько 42 тис. чоловік, тобто було на рівні 1763 року. В результаті епідемії чуми 1770—1771 рр. населення міста знову дуже зменшилось і в 1797 році становило тільки 35 тис. чоловік2.
Забудовувалося місто дуже повільно. Протягом XVII століття Хрещатик ще був невеликою стежкою. На початку XVIII століття через Хрещатик проходила дорога з Подолу на Печерськ і Стара Іванівська дорога (тепер вулиця Жовтневої революції), яка зв’язувала Старокиївську фортецю з Печерською. Обидві пролягали по ярах, йшли через ліс і чагарники.
Через Дніпро в районі Києва щовесни солдати наводили чотири плотові і плашкоутні мости на якорях. Біля мостів стояли караули, які перевіряли документи у тих, хто в’їжджав або виїжджав із міста, а також стежили, щоб не провозили «заповідні» товари: шерсть, віск, овечі шкури, тютюн та інше, і стягували мостове мито.
У першій половині XVIII століття з розвитком товарно-грошових відносин окремі райони України поступово зв’язувались в єдине господарське ціле. Зростало економічне значення українських міст, на характер їх економічного життя все більший вплив робили ремесло і торгівля. Включення України в сферу всеросійського ринку сприяло розвитку торговельних зв’язків, розширенню товарообміну між Україною і Росією.
Порівняно з XVII століттям відбулися певні зміни і в становищі цехів Києва. Зведення членів цехів до загального становища міщан, зростання повинностей, конкуренція з боку монастирів і позацехових ремісників і особливо виникнення мануфактурного виробництва — все це гальмувало розвиток цехового ремесла в місті3.
В 1742 році в Києві в цехах налічувалося 2574 ремісники. Вони розподілялись по цехах: у кравецькому було 362 ремісники, рибальському — 234, кушнірському — 310, шевському — 485, ткацькому — 76, малярському — 69, бондарському — 118, музичному — 35, ковальському — 180, різницькому — 140, гончарському — 48 ремісників, решта — в інших цехах. Жителів у Києві (без військових) налічувалось 20 тис. чоловік, отже ремісники становили 12,8 проц. всього населення міста1.
Ремісники зосереджувалися в основному на Подолі, який був центром господарського життя Києва. Більшість промислових товарів у першій половині XVIII століття виробляли цехові ремісники. Зокрема чотири цехи — кравецький, кушнірський, ткацький і шевський — виробляли найбільшу кількість товарів. Ці цехи виникли ще в XV—XVI століттях.
Кожен цех обирав на рік цехмистра (з 1786 року він називався управським старшиною) і мав писаря, який вів діловодство, записи у книзі учнів, підмайстрів, майстрів, а також прибутково-видаткову книгу, книгу видачі «покормежных» і загальний список членів цеху. Він же зберігав у цеховій скриньці статут, грамоти і привілеї, видані цеху властями2.
Крім зборів на магістрат, кожен цех сплачував по 5 крб. на одну з міських церков. На цехові гроші оздоблювалась світлиця, справлялась цехова корогва, яка коштувала від 50 до 70 крб. Цехи мали свої крамниці. Прибутки від продажу товарів у них частково йшли на будівництво та обладнання двору, на придбання інструменту, наприклад, у цеху різників — на спорудження нової бойні, у рибалок — на копання рибних сажалок та будівництво льохів.
Центром громадського життя цеху був цеховий двір, де містилися крамниці, свічкарня, хати, які здавалися в найми. У святкові дні в світлиці — найкращій хаті на цеховому дворі — відбувалися цехові збори та банкети. Тут же стояла цехова корогва, 2—3 столи і головна реліквія цеху — цехова скринька, де зберігалися грамоти і всі папери цеху. Збори вважали розпочатими тільки тоді, коли на стіл ставилася скринька. Життя цеху регулювалося статутом. Зберігся статут цирульницького цеху 1767 року. В основу його покладено повагу до старших, взаємодопомогу і рівноправність усіх членів цеху. «Каждой брата своего не только уничтожать,— сказано в другому параграфі статуту,— а себе возвышать не должен, но еще одно почитать, а притом старейшему себе честь отдавать должен»3.
Одним з найбагатших був цех різників. Цеховий двір, що займав 6 тис. кв. саженів, з крамницями, льохами, лазнею, кухнею і садом, знаходився на Подолі. В цеху суворо додержувалися санітарії, зокрема заборонялося «лупити мертвечину», «доторкатися до всяких нечистот». Забивали худобу на цехових бойнях. М’ясо зберігали у льодовнях, які набивали льодом у січні і лютому. Продавали м’ясо, крім пісних днів, в 11 крамницях і в рундуках у м’ясному ряду на базарі, а також у крамницях цеху на Печерську і в Старому Києві.
Багатий і численний був рибальський цех, що об’єднував рибалок. Він мав відділи — курені, в кожному з яких налічувалося не менше 10 чоловік. Курінь мав невід вартістю в 100—150 крб., волок, сітку і човни. Цеховий двір на Подолі був вимощений дерев’яними плитами. Тут знаходились корита для живої риби, ясла для коней, шинок, льодовня, два льохи, кілька крамниць і свічарня. Торгували рибою на цеховому дворі та на базарах.
Порівняно бідніший був гончарний цех, що об’єднував пічників, гончарів, цегельників, спеціалістів по виробництву пічних кахлів, а також горшків, мисок, чашок та іншого полив’яного посуду. Цехові майстри ставили печі «простих і голландських взірців»4. Цеховий двір містився поблизу Києво-Братського монастиря. У дворі було три крамниці, цех мав свої крамниці і на базарах міста.
Уряд Петра 1 сприяв промисловому розвитку Києва, розуміючи його значення як економічного центру України. В 1700 році царський уряд видав указ про насадження тутових садів з метою розвитку шовкового виробництва в країні1. В 1724 році в Києві засновано казенний шовковий «завод» — підприємство, що виготовляло шовк-сирець для шовкових мануфактур. «Завод» мав великі сади, де вигодовувалися шовкопряди: один — на Подолі, другий — у Кловській долині, поблизу Кловського палацу. З 1725 по 1735 рік на «заводі» вироблено понад 2,5 пуда шовку. Пізніше завод переходив з рук у руки і, нарешті, указом 1787 року його передано київському поміщику В. Капністу, який одержав від казни 10 тис. крб. для розширення виробництва. У 1791 році тут вироблено 2 пуди 38 фунтів шовку. В 1724 році відкрили шовковий «завод» у Києві два греки, вихідці з Туреччини — С. Михайлов та І. Де- рей. У 1729 році заснована шовкова мануфактура Ю. Леонтьева.
Петро І у 1720 році видав указ про створення дзеркальних і скляних «заводів», що виготовляли б дзеркальне скло і кришталевий посуд. На ці «заводи» були направлені майстри-іноземці і російські люди. Тоді ж у Києві почала діяти скляна мануфактура («скляний завод»)2.
На схилах Андріївської гори у другій половині XVII століття Аптекарський приказ заснував державний «город лікарських рослин». Тут вирощувалися лікарські рослини, які посилалися в Петербург, Москву, а також у київські аптеки — гарнізонну на Печерську і приватну на Подолі.
В першій половині XVIII століття в Києві відбувається дальше поширення млинової техніки — перехідної ступені до мануфактурного виробництва. Зростає, зокрема, кількість мукомольних млинів на київських річках Сирці, Либеді, Кудрявці. Київські купці побудували кілька млинів-сукновалень на Дніпрі біля Києво-Печерської лаври. Сукновальні встановлювалися на постійних причалах. Колесо сукновальні, розміщене між двома баржами, приводилося в рух течією Дніпра3.
Київ у цей період усе ще зберігав значення найбільшого на Україні торгового центру. Тут існували великі «торгові ряди». В місті влаштовувались ярмарки, на які приїжджали купці з багатьох міст Лівобережжя і Правобережжя та з Польщі. Крім того, київські купці експортували у Польщу, Швецію, Сілезію, Гданськ як місцеві товари — юхту, худобу, тютюн, так і транзитні — переважно східні товари (з Туреччини, Ірану, Криму). Торгували вони також з Москвою, Петербургом, містами Західної України, Молдавією, Валахією, Угорщиною.
Київ був великим ринком солі, яку сюди привозили з Прикарпаття чумаки, т. зв. коломийці. З Києва вони везли в Західну Україну свити, кожухи, шапки, плахти, китайку, чоботи, пояси, шерсть4.
З розвитком більш тісних економічних зв’язків між Україною та Росією в Києві появляються російські купці: Смородінови, Свєшникови, Бубнови, Ходунови. Вони оселюються в Києві, стають власниками садиб, крамниць і лазень, проводять широкі торговельні операції. Російський уряд доручає їм шинкувати казенним вином, торгувати тютюном і сіркою. Вже в 1741 році в Києві було 43 чоловіки російських «торгових людей»5 6.
Багато різних товарів ввозилось і вивозилось через київський порт, у зв’язку з цим Дніпро набрав ще більшого значення. До 20-х років XVIII століття київська гавань знаходилась на березі Почайни, яку відокремлювала від Дніпра довга піщана коса. Тому всі судна, що припливали по Десні та з півночі по Дніпру, мусили
огинати косу, щоб підійти до гавані. Після 1712 року було вирішено прокопати в косі канал, щоб скоротити шлях від Дніпра до Притоки (гавані на р. Почайні). Але Дніпро змінив течію і, розмивши піщану косу, поглинув Почайну, при цьому обрушив у воду 300 дворів на набережній Подолу.
В другій половині XVIII століття на Україні значно зростає суспільний розподіл праці, розвиток товарного обігу і товарного виробництва. Україна з Києвом стає дедалі важливішою складовою частиною всеросійського ринку. Це зумовило розклад феодально-кріпосницького ладу і зародження капіталізму, що виявилось, зокрема, в значному розвитку мануфактурного виробництва. Визволення Причорномор’я від турецько-татарського панування, колонізація південних степів, будівництво міст і гаваней — все це пожвавило економічне життя України і, разом з тим, посилило процес зубожіння дрібних виробників. З обезземелених селян і ремісників, що розорилися, виростає значна маса робітних людей у містах. Починаючи з 1785 року на цехи Києва, згідно з «Городовим положенням», поширюються загальноросійські закони. Новий цеховий статут сприяв розвитку насамперед мануфактурної промисловості, оберігав інтереси верхівки цехів і підпорядковував цехи урядовим органам. В останній чверті XVIII століття цехи Києва поступово перетворюються на організації нагляду за міськими ремісниками з метою підвищення їх відповідальності за рівень своєї кваліфікації, за якість виробів та за своєчасне виконання казенних замовлень. Проте в Києві не всі ремесла контролювалися цехами. Значна кількість ремісників працювала поза цеховими організаціями. Це здебільшого монастирські «піддані» й козаки.
Трекбэк с Вашего сайта.