Соціально-економічний розвиток Києва у XVIII столітті (продовження)
У 1767 році в Києві налічувалося понад 4 тис. ремісників, які входили до складу цехів. Найбільшими були цехи — шевський (643 чоловіки), кравецький (302 чоловіки), кушнірський (327 чоловік), рибальський (266 чоловік), гончарський (81 чоловік) та інші1. Отже, за 20 років після першого перепису (у 1747 році) кількість ремісників у місті в головних цехах майже не змінилась.
Київські ремісники в значній мірі працювали на внутрішній ринок. У магістратській. відомості 1775 року відзначається, що в Києві чимало ткацьких станів, «на яких виробляють місцеві ткачі для своїх і обивательських домашніх нужд і на продаж полотно…, сірячинні сукна та інші подібні вироби».
Кількість позацехових ремісників зростала за рахунок вихідців з південнослов’янських земель, які прибували в Київ у 50—60-х роках XVIII століття. Вони осідали в місті і включалися в його господарське життя. Болгари й серби працювали садівниками в Київському «казенному» саду, вони ж брали активну участь у створенні нового саду на Подолі в 1758 році. Серби й болгари — ремісники — займалися також кравецтвом, кушнірством, виробленням шовку, мила тощо.
Багато позацехових ремісників були «підданими» київських монастирів. Частина їх мала невеликі клаптики орної землі й сіножаті і відбувала панщину по 3—4 дні на тиждень; інша частина — друкарські робітники, сріблярі, іконописці, кравці, теслярі й столяри, шевці, ковалі — одержували річну або поденну платню. Але в цілому населення Києва в другій половині XVIII століття зайняте було переважно у сфері торговельно-промисловій і не мало зв’язку із сільським господарством. Так, у 1756 році в листі в Колегію іноземних справ члени магістрату писали: «Київські міщани й обивателі, орних грунтів не маючи, утримують себе і годуються в більшості від єдиного свого рукоділля і торгового промислу».
Частина невеликих підприємств Києва починає застосовувати вільнонайману робочу силу і деякий розподіл праці, наближаючись до підприємств мануфактурного типу. Так, у Києво-Печерській гуті працювали майстри, що виробляли поташ, виготовляли форми, інші — товкли поташ, марганець, засипали «дойниці», спеціальні гончарі виготовляли «дойниці». Кваліфіковані робітні люди одержували по 10 крб. на рік на своїх харчах, а на хазяйських — 6 крб.; гончарам платили 15 крб. на рік.
У 80-х роках XVIII століття в Києві засновано кілька великих кондитерських майстерень, продукція яких мала великий попит у Петербурзі, Москві та інших містах Росії і навіть за кордоном. Київська промислова фірма Балабухи по виробленню сухого варення, пастили і цукерок проіснувала до XX століття.
Визначне місце в економіці Києва займало гуральництво, яке з середини XVIII століття набуло рис капіталістичної мануфактури. Винокурні мануфактури в Києві належали магістрату, монастирям, козацькій старшині та заможним міщанам і козакам. Царський уряд видав магістрату грамоти, за якими заборонялося стягувати з києво-подільських купців складські гроші, а з міщан — брати рекрутів, бо вони «в обоз не ходят, а в городе себя оберегают» і «немалые войсковые расходы мают», утримуючи міщанський збройний корпус кількістю не менш як 2 тис. чоловік. Як компенсацію за всі витрати уряд надав міщанам монопольне право виробництва і продажу горілки. В магістратських шинках випивалося щороку до ЗО тис. відер горілки. Це давало прибутку 9—10 тис. крб.2. Тому магістрат не раз звертався до гетьманів з вимогою, щоб вони заборонили козакам шинкувати в Києві. Але козаки, які жили в Києві і не мали орної землі, вважали, що давні козацькі привілеї дають їм право курити горілку і торгувати нею.
Гуральні діяли як у самому Києві, так і на його околицях. На Сирці їх налічувалось 29; на Куренівці й Пріорці з 84 хуторів 62 мали винокурні3. Територія Хрещатицького яру належала Михайлівському і Пустинно-Микільському монастирям, які мали тут 24 винокурні. Горілка виготовлялась і з власного монастирського зерна, і з купованого на ринку. Києво-Печерський монастир теж мав винокурні, і, крім того, під час ярмарків монахи скуповували горілку, привезену «разных чинов людьми», а потім перепродували її у своїх шинках, яких було на Печерську по 3—4 на кожній вулиці. Це давало монастирю прибутку понад 3 тис. крб. на рік. Монастирі здебільшого здавали винокурні в оренду. Так, Пустинно-Микільський монастир з 23 винокурень, які належали йому, 22 здавав в оренду російським купцям і київським міщанам.
Великі прибутки від винокуріння мала й козацька старшина. Так, київський сотник М. Гудим заснував у с. Плоскому велику винокурню з 6 казанами, що давали 1200 відер вина. Тут працювали 7 найманих робітників, з них 3 одержували по 7—8 крб. на рік, решта — поденники — по 5 коп. на день. Заробітна плата головного винокура становила 15 крб. на рік. Сам Гудим мав щороку чистого прибутку 450 карбованців4.
Почали застосовувати найману працю і власники цегелень, яких у Києві налічувалось кілька десятків. Вони були розкидані по слободах і берегу Дніпра.
Досить великим на той час підприємством мануфактурного типу була друкарня Києво-Печерської лаври, де працювали як кріпаки, так і вільнонаймані робітники.
У другій половині XVIII століття в Києві виникло кілька великих казенних промислових підприємств. Це було зумовлено загальним промисловим розвитком України, який в той час досяг значного рівня, незважаючи на панування феодально- кріпосницьких відносин. На промисловий розвиток Києва впливала також більш розвинута російська промисловість. З Росії в Київ привозилось устаткування, інструменти, прибували кваліфіковані майстри.
Боротьба з турецькою агресією і за возз’єднання Правобережної України з Росією в другій половині XVIII століття вимагала створення в Києві великого підприємства для виготовлення і ремонту військового спорядження. В 1750 році був виданий указ про вивезення артилерії і боєприпасів з території Вознесенського монастиря на Печерську і про спорудження в Києві «магазеина» (арсеналу). В 1750— 1763 рр. у Либідській «части» побудовано перше дерев’яне приміщення київського «Арсеналу». Як підприємство мануфактурного типу «Арсенал» почав діяти з 1764 року. Майстрові «Арсеналу» становили т. зв. «арсенальну команду» під керівництвом «поручика над майстровими». Уже в 70—80-х роках XVIII століття на «Арсеналі» працювало понад 120 майстрових (столярів, ковалів, слюсарів, токарів та інших), число яких поповнювалося через рекрутські набори. Працювали тут і вільнонаймані робітники з числа міських ремісників та селян-відхідників. Майстрові виготовляли лафети, зарядні ящики, колеса, ремонтували гармати та артилерійське спорядження. «Арсенал» обслуговував артилерію Києво-Печерської фортеці, польову та облогову артилерію навколишніх укріплень1.
У 1796 році в Києві знайдено фарфорову глину високої якості. В 1798 році розпочато будівництво казенної фаянсової мануфактури на території Межигірського монастиря. В указі про заснування Києво-Межигірської мануфактури сказано: «…з селян казенного села Петрівців, вправних у виготовленні глиняного посуду, вибрати для цієї новозаснованої фаянсової фабрики потрібне число здібних робітників і хлопчиків для навчання, приписати до фабрики без розбивки цілими сім’ями». Мануфактура випускала посуд високої якості й мала широкий ринок збуту. Проте продуктивність праці приписаних робітників була низька. Жили вони в жахливих умовах, завжди впроголодь. Заробітна плата робітника у 1799 році становила лише 10 коп. на день2.
Зародження капіталізму і феодально-кріпосницькі відносини відбилися на характері промислових підприємств. З одного боку, це були підприємства капіталістичного типу, з великою кількістю робітників, з глибоким розподілом праці, з другого боку, в них ще переважала примусова праця.
Значне місце в економіці Києва посідали господарства монастирів, зокрема Києво-Печерської лаври. У XVIII столітті Києво-Печерський монастир став одним з найбільших землевласників не тільки на Україні, айв усій Російській імперії. Величезні земельні володіння його знаходились в Київському, Чернігівському, Новгород-Сіверському повітах. Господарство лаври складалося з окремих вотчин. Так, тільки в одній із них — Пакульській — було 1000 десятин орної землі, 130 десятин лісу та інші угіддя; у вотчині діяли 2 гуральні, пивоварня, солодовня, 2 паперові фабрики, 3 гути, 12 водяних млинів, 2 вітряки, рудня. В господарському дворі були стайні, кузня, стодоли, хліви для худоби. Все це багатогалузеве господарство обслуговували 844 монастирські кріпаки3. В другій половині XVIII століття лаврі належало 300 тис. десятин орної землі, 400 тис. десятин лісу, десятки тис. десятин лук, десятки рибних озер, сади, виноградники, пасіки, десятки тис. голів худоби. Лавра мала 200 сіл, хуторів і містечок, в яких жили і працювали 80 тис. кріпаків. Селяни-кріпаки, крім панщини 5—6 днів на тиждень, платили лаврі подушне, грошові й натуральні податки та приносили різноманітні «подарунки» архімандриту і всіляким служителям монастиря.
Лавра жорстоко експлуатувала своїх кріпаків. «Панщину без всякого полегшення як взимку, так і в літній час щоденно відбуваємо і тому собі не можемо нічого придбати… Обтяжені непосильними роботизнами самі собі з жінками і дітками нашими прохарчуватись не можемо»,— так писали в скаргах кріпаки з різних лаврських вотчин1. Це становище погіршувалось нелюдським ставленням до селян лаврської адміністрації — прикажчиків, городничих, управителів.
Нерідко доведені до розпачу кріпаки переставали виконувати панщину, убивали прикажчиків. Так, у 1777 році повстали кріпаки Димерської вотчини. В цьому ж році селяни с. Пирогова зруйнували лаврський маєток. Багато селян втікали з монастирських вотчин.
Указом Катерини II в 1781 році земельні володіння в монастирів були відібрані. Втратила свої вотчини з кріпаками і Києво-Печерська лавра. Проте становище селян не полегшилось — вони перейшли до рук поміщиків і феодально-кріпосницької держави, які так само їх жорстоко експлуатували і гнобили.
У другій половині XVIII століття зросла роль Києва як великого торгового центру. Для дальшого розвитку торгівлі міста велике значення мало скасування в 1754 році внутрішніх митниць і реорганізація Київської митниці. З 1783 року в Київському намісництві залишалась одна Васильківська застава з загальним для всієї імперії тарифом, через яку відбувалася торгівля з країнами Європи. Ці заходи полегшили торгові зв’язки Києва з усіма містами Росії.
Про торгове значення Києва депутати від України в комісії по складанню нового Уложення говорили, що «кращі товари привозять із Царграда, Македонії і Анатолії через Венецію, а особливо сухим шляхом з Сілезії, через Київ»2. Загальна характеристика торгівлі в Києві у XVIII столітті дана у «Ведомостях Киевского магистрата» 1775 року, де сказано, що міщани й цехові ремісники «торгують тут у крамницях німецькими і російськими різними шовковими, бавовняними, шерстяними і залізними товарами, а деякі торгують за кордоном — у Польщі, Цісарщині, Саксонії, Пруссії, Гданську. Возять товари російські — хутра, китайку, полотно, сукно, українське сало й віск».
Слід відзначити й жваві торговельні зв’язки Києва з слов’янськими землями. З Болгарії у Київ привозили сукно-габу, бавовняні тканини, шовкові та суконні вироби, сап’ян, болгарський каракуль. Транзитом через Київ везли з Балкан східні товари: оливкову олію, мигдаль, ізюм, цитрини та інше. У південно-слов’янські країни — хутра, полотно, залізо і залізні вироби. Крім українських купців, у торговельних операціях, особливо з середини XVIII століття, активну участь брали російські, а також болгарські й сербські купці4. Сам Київ з його торговельно- промисловим населенням був великим ринком різних товарів і насамперед хліба. Наймити й робітні люди «з щоденного заробітку готовий печений хліб на ринку купляючи, годуються…», «заможні ж самі покупний хліб в запасі на потреби свої мають»,— зазначалось у згаданих уже відомостях Київського магістрату5.
Основна торгівля товарами, виготовленими цеховими ремісниками, відбувалася на подільському магістратському базарі. Позацехові ремісники й приїжджі купці торгували тут же, але в окремому місці, де були спеціалізовані ряди. Так, у соляному ряду чумаки торгували сіллю, привезеною з Криму і Західної України. Дедалі більшого значення в Києві набувала постійна крамнична торгівля. Крамниці відкрилися на Печерську, в Старому Києві і на Подолі. Одна з найбільших крамниць заснована Г. Григоровичем у 1723 році. З усіх київських торгових фірм XVIII століття найдовше проіснували фірми Г. Григоровича та Балабухи: перша — 190, друга — 125 років.
Дальшому розвитку торгівлі сприяло те, що в 1798 році з Дубно в Київ (на Поділ) було переведено Контрактовий ярмарок. Сюди щороку з’їжджалося багато поміщиків і купців, які укладали угоди на великі суми. Отже, на кінець XVIII століття Київ став одним з найбільших торговельних та промислових центрів України і Росії.
Сучасники відзначають великі соціальні контрасти Києва XVIII століття — «нищету и великолепие», пишні храми й багаті будинки купців і дворян, а поруч з ними низенькі, при землі, хати, де жила біднота. До міської верхівки належали такі фамілії, як Балабухи, Григоровичі, Кричевські, Гудими, Войничі та інші. На протилежному полюсі соціального життя Києва були трудящі маси.
У другій половині XVIII століття з дальшим розвитком товарно-грошових відносин та розкладом феодально-кріпосницької системи посилилась диференціація серед міських ремісників. Частина з них розорювалась, позбавлялася засобів виробництва і мусила продавати свою робочу силу. В магістратській відомості Києва 1775 року відзначалося: «Цехові годуються рукоділлям, а чернь у сотнях — роботою в партикулярних людей…»1. Становище робітних людей і наймитів було тяжким. Головну частину їх становили збіднілі селяни з навколишніх сіл, які йшли в Київ на заробітки, де наймалися до багатих ремісників і купців, у монастирі, на винокурні. Три чверті робітних людей Києва у другій половині XVIII століття становили прийшлі. Нерідко наймити працювали на хазяїна лише за харчі й одежу. В кузнях робітнику платили на рік 5—6 крб., підлітку — 3 крб. Заробітна плата па винокурні дорівнювала 4 крб. на рік у чоловіків і 2,5—1,5 крб. у жінок. 200 робітників щороку наймалося в монастирях і в козацької старшини, переважно за харчі й одежу2.
Надзвичайно тяжке становище міських низів, утиски правлячої верхівки і цехових старшин були причиною того, що міське населення брало активну участь в антифеодальних виступах.
Трекбэк с Вашего сайта.