Соціально-економічний розвиток Києва. Міське самоврядування
Майже до кінця XVIII століття Київ був прикордонним містом, і російський уряд дбав насамперед про перетворення його на важливий військовостратегічний укріплений пункт. У місті ще й на початку XIX століття будувалося багато військових укріплень.
Возз’єднання Правобережної України з Росією наприкінці XVIII століття позитивно вплинуло на дальший економічний і культурний розвиток Києва, який в 1797 році стає центром новоствореної Київської губернії, а з 1832 року — генерал-губернаторства, до якого входили Київська, Подільська і Волинська губернії.
На початку XIX століття територія верхньої і нижньої частин Києва становила понад 4,5 тис. десятин, вона простягалася уздовж Дніпра майже на 16 верст. Місто поділялось на 4 адміністративні частини: Старий Київ, Печерськ, Поділ і Плоска Слобода. Протягом першої половини XIX століття з містом злилися передмістя Куренівка, Пріорка, Звіринець, Шулявка та інші. Найбільш заселеним був Поділ. Тут жили переважно міщани й купці, у прибережній смузі — ремісники й робітники. Жителі околиць займалися городництвом і садівництвом.
Населення Києва на початку XIX століття становило 20 тис. чоловік1. У місті було 83 кам’яні будови (крім лаври), з яких приватних житлових будинків — 12; дерев’яних — 2692, з них приватних — 2672.
З розвитком промисловості змінювався і соціальний склад населення міста. Відомо, що в першій чверті XIX століття в Києві було кілька невеликих заводів, винокурень, водяних млинів та інших дрібних підприємств. Поряд з ними існували магістратські, монастирські та казенні заводи і фабрики, зокрема Арсенал і Межигірська фаянсова фабрика2. Працювали в місті 3 друкарні: лаврська, духовної академії, а з 1800 року — губернського управління, де друкувались укази та інші офіційні видання російською і польською мовами1.
Відкриття пароплавства і збільшення у зв’язку з цим перевезень по Дніпру, а також переведення в 1797 році з Дубна в Київ «Контрактового ярмарку» сприяло пожвавленню економічного життя, і зокрема торгівлі, на всьому Правобережжі, в т. ч. в Києві. Сюди приїздили купці з Росії, Сербії, Чорногорії, Греції, Пруссії та інших країн. Київ поступово перетворювався на важливий центр торгівлі хлібом не тільки України, але й всієї Російської імперії.
Розвиток торгівлі і промисловості зумовив зростання населення міста, яке в 1811 році досягло 23,3 тис. чоловік. Збільшувалося населення в основному за рахунок зубожілих державних і оброчних селян, які шукали роботи в місті. Робітники, особливо кріпаки, являли собою експлуатований, позбавлений людських прав прошарок суспільства. Великим тягарем на плечі трудящих міста лягали всілякі податки, особливо грошова повинність на армію, яка дорівнювала 15 тис. крб. щороку3. На підприємствах використовувалась ручна праця, і тільки подекуди застосовувалася примітивна техніка. Робочий день тривав 13—15 годин. Робітники ставали каліками і гинули через відсутність техніки безпеки і медичної допомоги. Жили вони в убогих хатинах з «кошачими» вікнами, через які майже не проникало сонячне проміння. Міська знать жила в просторих цегляних будинках, які, особливо в центрі міста, споруджувалися за кращими архітектурними проектами. Деякі з цих будинків збереглися до наших днів. Це, зокрема, колишній будинок купця Балабухи на розі вулиць Жданова і Андріївської.
В 1805—1809 рр. за проектом А. І. Меленського на Печерську побудовано 3-поверховий будинок для Присутствених місць. Цікавою спорудою на Подолі був «Самсонівський», фонтан, збудований у 1809 році. Дальше розгортання будівництва у Києві, що великі на основі плану А. І. Меленського, різко загальмувала небезпека нападу наполеонівської Франції на Росію, що особливо зросла в 1810—1811 рр. У травні 1810 року на південь від Печерська почалося будівництво Звіринницької фортеці. Щоб швидше спорудити укріплення навколо міста і з’єднати Звіринницьку фортецю з Печерською підземними галереями, до роботи залучили понад б тис. солдатів і селян4.
Саме в цей час у Києві сталося велике стихійне лихо — в липні 1811 року на Подолі спалахнула величезна пожежа. Переважна частина будинків у місті була побудована з дерева, до того ж суха погода і вітер сприяли поширенню вогню, і незабаром полум’я охопило весь Поділ. «Силою жорстокого вогню не тільки все, що могло горіти, перетворено у попіл, але й метал дзвонів плавився на дзвіницях»5. Поділ горів три дні. Пожежа знищила понад 2 тис. будов. Серед них будинок магістрату, 12 церков, 3 монастирі: Братський, Петропавлівський і Фроловський. Тисячі людей втратили житло і майно. Будувати нові житла для трудящих Києва було справою нелегкою. Ціни на ліс, у зв’язку з пожежею, різко зросли. Київський губернатор просив уряд надати потерпілим кредит на 10 років у сумі 790 тис. крб. Розглянувши це клопотання, Олександр І виділив тільки 12 850 крб., зате на відбудову Братського монастиря асигнував 200 тис. карбованців6.
Після пожежі в Києві проведено великі планувальні роботи. На Подолі, замість кривих вузеньких вуличок, розплановано широкі й прямі вулиці, які йшли паралельно і перпендикулярно берегу Дніпра. Значно розширено площу, де стояв будинок магістрату. Але величезні матеріальні і людські втрати, яких зазнала Росія в 1812 році, затримали господарське будівництво в Росії взагалі, і зокрема в Києві. Лише з 1816—1818 рр. забудова Подолу та інших районів Києва значно активізувалася. В цей період споруджено кілька кам’яних будинків на Печерську, який поступово перетворювався на адміністративний і військовий центр міста.
Але Поділ, як і раніше, лишався торговим центром Києва.
За проектом архітектора П. І. Руска в 1809—1829 рр. тут побудовано гостиний двір. На той час це була велика споруда довжиною понад 50 метрів і шириною понад 30 метрів. Дещо реконструйований, він зберігся до нашого часу.
В 1817 році за проектом архітектора В. І. Гесте на Контрактовій площі побудували кам’яний, двоповерховий будинок для контрактів. Ця чудова споруда теж збереглася до наших днів.
Для планомірної забудови міста в 1834 році затверджено спеціальне положення «Про впорядкування Києва», згідно з яким у місті мали споруджуватись кам’яні будинки за найкращими архітектурними проектами, вчасно ремонтуватися огорожі, мости, парки тощо.
Щоб залучити до промислового і житлового будівництва в Києві російських та іноземних купців, Микола І видав у 1833 році указ, за яким купці звільнялися на 3 роки від державних податків. Після цього указу в Києві поселилося багато російських і зарубіжних промисловців. Тоді ж за розпорядженням київського генерал-губернатора дворянська й купецька верхівка міста дістала право на забудову Кловського урочища та Липок. У зв’язку з цим в ЗО—40-х роках XIX століття в Києві на Печерську знищено липовий гай і великі масиви старого лісу. В 1837 році проклали Володимирську вулицю, в 1840 році — Бібіковський (тепер ім. Т. Г. Шевченка) бульвар. Забудовувалась місцевість між Липками й Хрещатиком. Особливо інтенсивно будувався Хрещатик, який відтоді поступово набував значення центральної вулиці міста. Оскільки одним з перших тут споруджено будинок Київського театру, то й вулиця певний час носила назву Театральної.
На місці сучасної площі ім. М. І. Калініна, яка раніше звалася «Хрещатицька», було т. зв. «Козине болото». Трохи вище від нього збереглися рештки високих оборонних валів, які захищали «князівський Київ». З будинків першої половини XIX століття, споруджених в районі «Козиного болота», до наших днів зберігся кам’яний двоповерховий будинок, що належав художнику М. Е. Гудовському (між сучасними вулицями Малою Житомирською і Паризької Комуни). Тут у 1859 році певний час жив Т. Г. Шевченко. Неподалік у провулку ім. Т. Г. Шевченка, 8-а, стоїть ще один будинок 30-х років XIX століття, в якому жив поет весною 1846 року. (Тепер у ньому розміщено меморіальний музей Т. Г. Шевченка).
Починаючи з 1830-х і до початку 1850 р. на Печерську під особистим наглядом Миколи І, який багато разів приїздив до Києва, будувалася велика фортеця. Невідомий інженер досконало опрацював план побудови фортифікаційних споруд. На місці старих печерських укріплень будувалися нові, міцніші й досконаліші. Від лаври укріплення мали охопити півколом весь Печерськ. Споруджувалися цегляні стіни з амбразурами для рушниць і гармат, великі круглі башти з підземеллями, гарнізони яких в разі необхідності могли б вести кругову оборону. Навколо бастіонів і по всій лінії укріплень насипали високі земляні вали, викопали глибокі й широкі рови, які заповнювалися водою. Збудовано також величезні двоповерхові кам’яні казарми, двоповерховий лазарет на 1800 солдат, окремий водопровід і підземні галереї. Значна частина цих споруд збереглася до нашого часу.
Щоб надати дальшій забудові міста певної плановості й архітектурної краси, у 1837 році остаточно було затверджено новий проект будівництва Києва, опрацьований талановитим російським архітектором XIX століття В. І. Беретті. В цей період на Хрещатику почали споруджувати дво- і триповерхові кам’яні будинки з магазинами і майстернями. Великих розмірів набрало тоді будівництво в районі сучасного Київського державного університету і по річці Либеді. Забудовувалися Поділ і Плоска частина, розташована за Нижнім Валом, прокладалися нові вулиці, які зв’язували окремі частини міста в одне ціле. У зв’язку з розливами Дніпра частина населення Подолу, яка страждала від повені, почала переселятися на околиці, зокрема на Лук’янівку, в район теперішньої вулиці Мельникова, а також до Кирилівського монастиря.
Протягом десяти років (1839—1849) велися роботи по впорядкуванню Олександрівського (тепер Володимирського) спуску і Михайлівської гори. Зверху до низу на ній проклали цегляні сходинки. На верхній частині гори спланували дві тераси, з яких відкривався чудовий вид на Дніпро.
В період з 1832 по 1848 рік були знищені всі вали, що оточували Старий Київ. Саме тоді проклали нові прямі вулиці Володимирську, Прорізну, Михайлівську, Малу Житомирську та інші. У 1839 році почалася забудова однієї з кращих вулиць міста — Олександрівської (тепер С. М. Кірова), яка зв’язувала Печерськ з Подолом.
Найкраще забудована була Двірцева частина. Тут поряд з Царським і Кловським палацами виросли кам’яні й дерев’яні палаци буржуазії й аристократії. Тут же побудовано Інститут благородних дівиць (за проектом архітектора В. І. Беретті), будинок генерал-губернатора, державного банку тощо.
Розвиток Києва як військово-адміністративного центру зумовило порівняно швидке зростання населення, пожвавлення промислового виробництва і торгівлі. В цей час у Києві налічувалось уже 5665 приватних будинків. Зросла кількість кам’яних споруд — кам’яних триповерхових будинків було 17, двоповерхових — 181 (державних і приватних). У 1845 році населення міста становило 50 157 чоловік. За соціальним станом воно поділялось так: дворян — 9301 чоловік, духовенства — 2107, купців 3-х гільдій — 1325, міщан цехових — 21 851, поміщицьких селян і дворових — 4258, селян вільних — 2372 та інші. Крім того, в Києві постійно проживало понад 14 тис. чоловік військових чинів. Отже, постійних мешканців у місті налічувалося, за даними київського губернатора Фундуклея, більш як 64 тис. чоловік.
Трекбэк с Вашего сайта.