Студентські заворушення 70 — 90-х років
У 70—90-х роках у Києві неодноразово відбувалися масові студентські виступи, спрямовані проти реакційної політики царизму щодо вищої ніколи. В перші поре- формені десятиріччя на посилення студентського руху значний вплив справляли революційна боротьба народників, а також ліберально-опозиційні виступи і український національно-визвольний рух.
Протестом проти системи класицизму, що насаджувався реакційним міністром освіти Д. Толстим у середніх і вищих учбових закладах, були студентські заворушення у Київському університеті в листопаді—грудні 1876 року, відомі під назвою «цвєтаєвської історії». Студенти відмовилися відвідувати лекції доцента римської словесності І. В. Цветаева, за що 18 з них було виключено з університету, а 22 оголошено догану1.
Бурхливим в житті київських студентів був 1877/78 навчальний рік. Російсько- турецька війна наочно продемонструвала гнилість і безсилля царизму. В країні назрівала нова революційна ситуація. У Києві виник так званий «конституційний гурток», учасники якого прагнули провадити агітацію на користь конституції і вести пропаганду політичних ідей. Студенти збиралися подати петицію з вимогою конституції2. Взимку 1878 року відбулася сутичка студентів з поліцією біля міського театру, влаштована демонстрація під час похорону доцента медичного факультету Афанасьева, спрямована проти інтриг і аморальних вчинків реакційної професури, і, нарешті, було проведено так зване «хрестоношення» — демонстративне встановлення хреста на могилі робітника Белюстіна. Усі ці події революціонізували студентів. Збирались підписи під адресою на ім’я міністра юстиції Палена, в якій висловлювався протест проти нелюдського поводження царських тюремщиків з політичними в’язнями.
Але найбільш важливі події відбулися навесні, у березні—квітні 1878 року. Приводом до них послужив арешт студента-медика 1 курсу М. Подольського, запідозреного в замаху на товариша губернського прокурора Котляревського. Студенти рішуче виступили проти його арешту. Протягом кількох днів в університеті проходили багатолюдні сходки, на яких засуджувались репресії царизму. Студенти вимагали негайного звільнення свого товариша. Депутати від студентів відвідали попечителя учбового округу генерала П. Антоновича і київського генерал-губернатора М. Черткова, яким виклали свої вимоги. Але у відповідь на це 149 студентів було віддано до університетського суду. За свідченням О. Ф. Кістяківського, голова суду професор Демченко «вів справу і підло, і низько, і бездарно», дозволив собі радитись з попечителем і навіть більше — ухвалив вирок разом з правлінням всупереч закону»3. За рішенням суду 134 студенти були виключені з університету, 10 з них — на один, 75 — на два і 49 — на три роки. Виключені становили майже шосту частину всіх студентів університету. З дозволу царя генерал-губернатор вислав всіх виключених «головних агітаторів» до північних губерній під нагляд поліції, решту на місця народження і також під нагляд поліції. Серед виключених на три роки і засланих на північ був, зокрема, О. М. Бах, згодом відомий народоволець і біохімік. На засланні опинився і ні в чому не винний М. Подольський. Проводи виключених студентів набули характеру політичної демонстрації.
«Березневий рух» київських студентів 1878 року знайшов гарячий відгук у студентів інших міст, зокрема в Харкові1. Демонстративна зустріч репресованих київських студентів у Москві закінчилася так званим «охотнорядським побоїщем», інспірованим поліцією2.
У спеціальному урядовому повідомленні з приводу студентських заворушень у Київському університеті не без підстав заявлялось, що вони були збуджені ззовні людьми відомого напрямку, ворожого існуючому ладові, до яких примкнули і деякі студенти. Дійсно, революційні народники, зокрема В. А. Осинський, розгорнули в той час активну діяльність серед студентів.
В кінці 1878 року в Київському університеті знову почалися студентські заворушення, викликані на цей раз повідомленнями про побиття поліцією і козаками петербурзьких студентів, заворушеннями в Москві3. В офіціальному документі говорилося, що «для збудження руху між студентами університету св. Володимира» у Київ приїздили делегати від одеських і харківських студентів. В університеті поширювалися видані у Петербурзі землевольцями прокламації з приводу студентського руху «К обществу (по поводу студенческих волнений)», «Всем, кому ведать надлежит», «Студентам всех высших учебных заведений»4.
Царський уряд у відповідь на посилення студентського руху вжив нових репресивних заходів. У жовтні 1879 року були затверджені нові, більш реакційні правила для студентів і інструкція для інспекції. Правила забороняли будь які колективні дії студентів, до дрібниць регламентували їх життя і поведінку.
Однак посилення реакційного курсу уряду викликало нові серйозні студентські заворушення. Восени 1882 року прокотилась хвиля студентських виступів у вищих учбових закладах Петербурга, Казані, Харкова, Києва. В листопаді у Київському університеті відбулося кілька масових сходок, на яких студенти висловили свій осуд аморальній поведінці і вчинкам більшості професорської колегії і особливо ректора І. Рахманінова, солідаризувалися з протестом студентів Казанського і Петербурзького університетів. Для припинення сходок попечитель викликав поліцію і військо5.
Київська організація «Народної волі» високо оцінила цей виступ передового студентства. Народовольці надрукували і поширили в університеті прокламацію, в якій говорилось, що студенти «розбили вузькі, традиційні рамки студентських вимог і вступили на широке поприще громадських інтересів», зрозумівши, що на грунті чисто студентських вимог вони ніщо і що сила їх «в усвідомленні своєї солідарності з поневоленим російським суспільством»6.
Київське студентство рішуче виступило проти реакційного університетського статуту 1884 року, запровадження якого збіглося з 50-річним ювілеєм університету. Студенти відкрито заявили, що за допомогою нового статуту «університет і взагалі будь-яку думку хочуть придушити»7. На знак протесту проти реакції вони бойкотували офіціальну програму ювілею, відмовилися від участі в ювілейному акті, призначеному на 8 вересня 1884 року, і влаштували в цей день демонстрацію на вулицях міста.
Царський уряд відповів жорстокими репресіями. Університет-«ювіляр» на півроку було закрито, а всі його студенти виключені. Тих, що не мали в Києві батьків, вислано на батьківщину, а 34 студенти притягнуто жандармським управлінням ДО суду «особливої наради», кількох з них відправлено на заслання під нагляд поліції, з забороною будь-коли вступати до вищого учбового закладу.
Колишні київські студенти 4 жовтня 1884 року звернулися до громадськості з відозвою, в якій правдиво висвітлили хід студентських заворушень у Києві, закликали суспільство до рішучого протесту проти наступу реакції. Київські події знайшли відгук і співчуття у студентів Москви, Казані та інших університетських міст. І в період політичної реакції 80-х років передове студентство не припиняло своєї боротьби проти антинародної політики самодержавства.
Кінець XIX століття ознаменувався новим піднесенням опозиційного студентського руху. Пролетарська боротьба, що поширювалась по всій Росії, справляла значний вплив і «на пожвавлення демократичного духу в студентстві та в інших верствах населення»1. У Київському університеті в 1894 році виник «Союз київських земляцтв і організацій», в якому об’єдналось понад 900 студентів. Виконавчим органом союзу стала «Союзна рада», що складалася переважно з студентів соціал-демократів або близьких до них. Рада керувала масовими студентськими виступами, випускала прокламації тощо.
Краща частина студентства все більше переконувалася в тому, що лише в союзі з робітничим класом і під його керівництвом можна домогтися задоволення своїх вимог. Про солідарність демократичного студентства з пролетаріатом свідчить, зокрема, факт збирання в університеті в кінці 1895 року коштів для подання допомоги страйкуючим робітницям тютюнової фабрики «Лаферм» у Петербурзі. У прокламації, розповсюдженій з цього приводу серед студентів, говорилося: «Робітничий клас — це сила, яка може створити основу для діяльності інтелігенції, надати її вимогам могутнього авторитету і забезпечити успіх її зусиллям; він тепер є єдиним носієм прогресу і захисником його від усіх реакційних течій»2.
Під час демонстрацій, що відбулися у місті в березні 1897 року в зв’язку з трагічною загибеллю петербурзької курсистки-народоволки М. Вєтрової, студентська «Союзна рада» намагалась залучити до участі в них і робітників. З цією метою влаштовувалися спільні збори робітників і студентів3. Правда, в студентських демонстраціях взяла участь лише невелика кількість робітників.
«Союзна рада» київських студентів підтримувала зв’язки з місцевим «Союзом боротьби за визволення робітничого класу», рішуче протестувала проти масових арештів, проведених у Києві після І з’їзду РСДРП4. Активну участь у відновленні київської соціал-демократичної організації після березневих арештів 1898 року взяв М. С. Урицький5, який у 1897 році закінчив юридичний факультет університету.
Передове київське студентство одним з перших включилося у всеросійський студентський страйк, що відбувся в лютому — березні 1899 року на знак протесту проти побиття поліцією студентів Петербурзького університету. Сама форма протесту — страйк — студентами була запозичена у робітників. У Києві страйком керували «Союзна рада» університету і «Організаційний комітет» Київського політехнічного інституту. За свідченням жандармів, «Союзна рада» в цей час вступила «в постійні і близькі зносини з партіями і групами, які присвятили себе активній революційній діяльності»6.
Для залякування студентів і відвернення в майбутньому їх колективних виступів царський уряд 29 липня 1899 року видав так звані «тимчасові правила» про віддачу студентів — активних учасників сходок і демонстрацій, в солдати. Але, незважаючи на це, студентство продовжувало боротьбу.