Суспільно-політичний рух (закінчення)
На Україні посилюється суспільно-політичний рух, в якому відбувається розмежування демократичного і ліберально-буржуазного напрямів. У Києві в січні 1846 року виникає таємна політична організація Кирило-Мефодіївське товариство. Воно об’єднувало в своїх рядах всіх тих, хто прагнув до звільнення селян та національної свободи українського народу. Організаторами товариства були прихильники ліберально-реформістських поглядів М. І. Костомаров і В. М. Білозерський. Згодом до них приєднались О. В. Маркович та деякі інші буржуазні ліберали, а також П. О. Куліш, який належав до ліберально-поміщицького табору.
Товариство мало й програмні документи: «Статут і головні правила товариства», «Книги буття українського народу», або «Закон божий», прокламації «До братів українців», «До братів великоросів і поляків». Основними авторами цих документів були М. Костомаров і В. Білозерський.
У «Статуті» і в «Книгах буття» була висловлена ідея політичної рівноправності і національного визволення слов’янських народів, в т. ч. й українського, створення демократичної федерації на чолі з Україною, а також скасування кріпосного права, станів тощо. Спроба в «Книгах буття» ідеалізувати минуле українського народу, показати його безкласовість була виявом націоналістичної ідеології, яка з часом набула поширення серед української буржуазної інтелігенції.
Ідея про ліквідацію кріпосного ладу, національної нерівності і створення Всеслов’янської федеративної республіки розвивала республіканські традиції декабристів і з’явилася на сторінках «Книг буття» і «Статуту», очевидно, під впливом революційної поезії Шевченка. Не може бути сумніву в тому, що Костомаров теж під впливом Шевченка закінчує «Книги буття» заявою, що скоро піднімуться всі слов’яни на боротьбу, після чого «…не зостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя…».
Весною 1846 року, після тривалої службової поїздки по Україні, Т. Г. Шевченко повернувся до Києва й оселився на «Козиному болоті» (у Хрещатицькому, тепер провулок ім. Т. Г. Шевченка, 8-а). Разом з ним у тому ж будинку жили його друзі — художник М. Сажин і поет О. Афанасьєв- Чужбинський. У квітні 1846 року Шевченко познайомився з Костомаровим. Знаючи полум’яну любов Шевченка до України, до її багатостраждального народу, Костомаров розповів йому про Кирило-Мефодіївське товариство. Дізнавшись про мрії і прагнення кирило-мефодіївців, Шевченко виявив бажання приєднатися до товариства.
Серед членів товариства не було єдності в поглядах на здійснення основної ідеї — визволення селян. Шевченко рішуче виступав проти мирної, реформистської тактики Костомарова та його друзів. Він бачив у революції кріпаків єдино можливий шлях до соціального і національного визволення.
Виступаючи проти царизму і поміщиків, Шевченко боровся за зміцнення нерозривної єдності українських трудящих мас з усіма народами Росії. Поет ненавидів польських панів — віковічних ворогів українського народу, але польський народ був йому близький як брат українського і російського народів у боротьбі проти гнобителів. Шевченко гаряче підтримував ідею тісного єднання всіх слов’янських народів, але не погоджувався з Костомаровим та його однодумцями в тому, що саме український народ має відіграти особливу, виняткову роль у створенні Слов’янської федерації. Він і його найближчі ідейні послідовники М. Гулак, О. Навроцький, І. Посяда, Г. Андрузький та інші всіляко відстоювали рівність і братерську єдність слов’янських народів, бо лише єдність, на їх думку, може принести народам політичну, соціальну й національну волю. Отже, між поміркованою групою на чолі з Костомаровим і революційно-демократичною групою, яку очолював Шевченко, протягом усього періоду існування товариства велася гостра, принципова полеміка з питань програми, і головним чином тактики.
Саме тоді в Київському університеті появилася вакансія вчителя малювання. Шевченко мріяв про цю посаду і діяльність серед студентів. У листі до Костомарова він писав: «Коли б бог дав мені притулитися до університету, дуже добре було б». У лютому 1847 року Шевченка затверджено на посаді вчителя малювання, але викладання почати він не встиг. Коли повертався з Чернігівщини до Києва, біля переправи через Дніпро жандарми арештували його і відправили до Петербурга. Арештовано було й інших членів Кирило-Мефодіївського товариства. Микола І сам затвердив кожному вирок.
Ліберали зазнали порівняно незначних покарань і незабаром їх відпустили на свободу. Ідейного послідовника Шевченка М. І. Гулака, який підтримував думку про знищення царської сім’ї, якщо цього вимагатимуть інтереси революції, покарали ув’язненням у Шліссельбурзькій фортеці строком на 3 роки з послідуючим засланням у найвіддаленішу губернію під суворий нагляд поліції.
Найжорстокіше розправився уряд з Т. Г. Шевченком. Його відправили в Оренбурзький окремий корпус рядовим солдатом з забороною писати й малювати.
«Коли б я був кат, кровопивець,— писав пізніше Шевченко,— то й тоді для мене більш вдалої кари не можна було придумати… Трибунал під головуванням самого сатани не міг би винести такого холодного, нелюдського вироку»1.
Кирило-Мефодіївське товариство після декабристів було другою антиурядовою організацією в російському визвольному русі, яка мріяла створити на широких демократичних принципах велику «Слов’янську федеративну республіку». Кирило-мефодіївці, зокрема Т. Г. Шевченко, відіграли значну роль в активізації політичної діяльності передових людей того часу.
Революція 1848 року в країнах Західної Європи збіглася з часом загострення в Росії кризи феодально-кріпосницької системи господарства. Звістки про революцію проникали в Росію через періодичну пресу, приватні листи з-за кордону, розповіді очевидців. Вони знаходили в Росії сприятливий грунт і викликали широкий відгук.
Т. Г. Шевченко, який перебував на засланні, одержавши від своїх знайомих звістку про революцію 1848 року, відгукнувся на неї поемою «Царі», в якій закликав до розправи над коронованими катами.
Бодай кати їх постинали,
Отих царів, катів людських.
Прогресивно настроєна молодь сподівалась, що в Росії, нарешті, буде ліквідовано самодержавство і звільнено селян від кріпосництва. На Правобережній Україні розповсюджувались антиурядові прокламації. Передове студентство університету всіляко виявляло свої симпатії до революційних подій на Заході. Царський уряд злякався можливих революційних виступів у країні. Щоб запобігти цьому, в західних губерніях Росії, а також у Південній Україні, Бессарабії і Польщі 10 березня 1848 року було запроваджено надзвичайний стан. Війська перебували в бойовій готовності. По всій країні лютували поліцейське свавілля і терор.
Після поразки царизму в Кримській війні 1853—1856 рр. і смерті Миколи І в Росії значно пожвавішало громадське життя. Реакціонери й ліберали, які страшенно боялися революції, різними шляхами й методами вимагали від уряду проведення реформи в усіх сферах економічного й політичного життя країни, вбачаючи в цьому для себе порятунок. У цей період дедалі більшого поширення набувають революційні ідеї революціонерів-демократів, зокрема М. Г. Чернишевського, М. О. Добролюбова, О. І. Герцена, Т. Г. Шевченка та інших. Студентська молодь з захопленням читала герценівські видання, особливо «Полярную звезду» і «Колокол». Передова частина студентства прагнула до практичної політичної діяльності.
В ті роки значно зросла активність студентів Київського університету. З’явилися добровільні студентські організації: суд, каса взаємодопомоги та інші. В 1858— 1860 рр. у стінах університету діяв революційний гурток, основу якого становила група студентів, виключених з Харківського університету і, не без сприяння попечителя Київського учбового округу М. І. Пирогова, прийнятих до Київського. Керівниками його були Я. М. Бекман і М. Д. Муравський, активними членами — В. О. Португалов, О. О. Тишинський, П. С. Єфіменко, Л. М. Зеленський та багато інших. Члени гуртка налагодили зв’язки з своїми однодумцями, що лишились у Харківському університеті, а також з студентськими таємними організаціями Петербурга, Москви та інших великих міст Росії.
Київська таємна політична організація в 1858—1860 рр. провела значну роботу: був створений легальний літературний гурток, який використовувався як ширма для політичної діяльності, члени організації розповсюджували заборонені твори, організували видання журналу «Гласность» тощо1.
М. Д. Муравський перед слідчою комісією заявив, що політична мета організації була — загальний переворот у Росії шляхом поширення ліберальних ідей. Для цього думали звернути увагу переважно на селян і розкольників, як найбільш незадоволених своїм становищем, а тому схильних до перевороту, і на військо, щоб мати на своєму боці збройну силу. Поширювати ліберальні ідеї гадали за допомогою заборонених чужих творів, а частково і своїх власних2.
У лютому 1860 року жандарми розкрили таємну політичну організацію студентів. П’ятьох активніших членів гуртка — Я. Бекмана, М. Муравського, П. Єфіменка, П. Завадського і В. Івкова — відправили на заслання в північні й північно- східні губернії. Проте й там вони не припиняли громадсько-політичної діяльності. Бекман у 1862 році став членом товариства «Земля і воля», а Муравський пізніше брав активну участь у революційно-народницькому русі 1870-х років.
Одним з важливих засобів поширення визвольних ідей у народі в роки революційної ситуації в Росії стали «недільні школи». Ініціатором їх створення виступила демократична частина київського студентства, в т. ч. члени таємного гуртка Бекмана — Муравського. Клопотання студентів про організацію в місті недільних шкіл підтримав попечитель учбового округу М. І. Пирогов. Загальне керівництво недільними школами здійснював професор Київського університету П. В. Павлов.
Першу недільну школу відкрито 11 жовтня 1859 року в будинку Києво-Подільського дворянського повітового училища, а незабаром одержано було дозвіл на відкриття другої школи, що діяла при повітовому училищі. Протягом 1859—1861 рр. у 50 губерніях Росії відкрито близько 300 недільних шкіл, у т. ч. в Києві — 73. У цих своєрідних учбових закладах навчалися разом дорослі й підлітки — робітники, робітниці й домашня прислуга. В школу приходили й ті, що вміли вже читати. Щоб навчання було цікавим і ефективним для всіх учнів, їх ділили на групи з однаковим рівнем знань.
Трудовий Київ виявив до недільних шкіл глибоку шану.
Якщо у перший день навчання до недільної школи на Подолі прийшло 50 учнів, то наступного разу — вже 110і. На перше заняття Новостроєнської недільної школи 25 жовтня 1859 року прийшло 34 учні, а через деякий час кількість їх зросла до 148 чоловік. Серед учнів було 35 теслярів, 31 кравець, 10 ковалів, 6 шевців, 9 різників, 3 каретники, 7 палітурників, 4 обійники, 2 майстри золотих справ, 3 лампівники, 2 хутровики, 22 лакеї, 14 чоловік без певних занять.
За віком учні поділялися так: від 8 до 15 років — 56 чоловік, від 15 до 21 року — 63 і від 20 до 30 років — 29 чоловік.
Серед них українців було — 121, росіян — 21, поляків — 5, німців — І2.
Як згадував Пирогов, успіхи учнів у київських недільних школах були дуже хороші, «письменність засвоювалась майже вдвічі і навіть втричі швидше, ніж у парафіальних та інших училищах, що відвідувалися щодня»3.
Тісні зв’язки з демократичною київською інтелігенцією підтримував після повернення з заслання великий український поет-революціонер Т. Г. Шевченко. Влітку 1859 року він востаннє відвідав Україну, побував і в Києві, де зустрівся з своїм давнім знайомим, товаришем по Академії художеств І. М. Сошенком, познайомився з своїм майбутнім біографом, учителем М. К. Чалим. Київське студентство радо вітало геніального поета і невтомного борця за долю трудового народу.
Т. Г. Шевченко з великим ентузіазмом відгукнувся на відкриття у Києві недільних шкіл, надіслав на їх користь 50 примірників виданого в 1860 році «Кобзаря»4. Вже тяжко хворий, Шевченко склав і, долаючи великі перешкоди, видав для українських недільних шкіл свій «Букварь Южнорусский». Виручені за буквар гроші поет пропонував покласти в касу київських недільних шкіл, «бо це,— писав він до М. Чалого,— не моє добро, а добро наших убогих воскресних шкіл».
Шевченків «Букварь» був першим із серії підручників, які поет гадав написати для недільних шкіл, але тяжка хвороба перешкодила здійсненню цих планів.
Викладачі недільних шкіл, здебільшого студенти і вчителі гімназій, знайомили учнів з історією і культурою України, розповідали про літературну творчість Т. Г. Шевченка, Марка Вовчка та інших передових письменників. Серед викладачів було багато революціонерів-демократів, які поступово перетворили школи на центри пропаганди революційних ідей.
Все панство Росії, реакційна професура, царська адміністрація побачили в недільних школах велику загрозу існуючому політичному режиму. На адресу Олександра II з різних кінців імперії полетіли тривожні повідомлення. А коли цар узнав, що учням читали журнали «Колокол», «Современник» і прокламацію «Молода Росія», він 12 червня 1862 року підписав наказ про негайне закриття всіх недільних шкіл в імперії.
26 лютого 1861 року після тяжкої хвороби помер Т. Г. Шевченко. Трудовий народ, передова українська інтелігенція сприйняли смерть Великого Кобзаря як тяжке горе. Друзі й прихильники Шевченка, виконуючи його волю, висловлену в «Заповіті», добилися дозволу поховати поета на Україні, на Дніпрових кручах. Перевезення труни з прахом поета через Київ супроводилося вуличними маніфестаціями, під час яких виголошувалися палкі промови. Група студентів їздила на похорон Шевченка в Канів.
Всі антиурядові виступи студентів Київського університету наприкінці 1850-х років царський уряд кваліфікував, як наслідок ліберального ставлення до них з боку М. І. Пирогова. В березні 1861 року його усунуто з посади попечителя Київського учбового округу. Прогресивна громадськість країни сприйняла цю звістку з глибоким обуренням. У Києві влаштували Пирогову теплі, сердечні проводи. Про цю подію і про її політичне значення О. І. Герцен написав статтю «Київський університет і М. І. Пирогов», у якій тепло говорив про організаторів прощального вечора. Звільнення Пирогова з посади попечителя Герцен розглядав, як «ще одну з наймерзенніших справ Росії дурнів, проти Русі, що розвивається»1.
Трекбэк с Вашего сайта.