Суспільно-політичний рух
Глибокі зміни, що сталися в економічному і соціальному житті Росії протягом першої чверті XIX століття, наростання класової боротьби мали вирішальний вплив на розвиток політичної думки в країні. Тривога про завтрашній день Росії хвилювала передову частину дворянства. З його середовища виділяється група передової молоді, яка шукала шляхів для оновлення всіх сфер життя країни. Правда, в поглядах на майбутнє, на методи й форми боротьби за нього дворянська молодь не була єдиною. Одна її частина вже тоді починала розуміти, що лише силою можна розбити кайдани самодержавства, інша — покладала всі надії на урядові реформи. Але на початку XIX століття обидва напрями виступали ще разом.
Уряд і реакційне дворянство, в розпорядженні яких була преса і велика армія духовенства і монахів, вели широку монархічну і релігійну пропаганду, щоб урятувати самодержавство. Та вони були безсилі затримати назрівання дворянської і революційно-демократичної опозиції до існуючого ладу.
В цей період киян, як і всю Росію, турбували не тільки проблеми внутрішнього життя країни, а і її зовнішнє становище. У зв’язку з російсько-турецькою війною 1806—1811 рр. у Києві під керівництвом генерал-губернатора М. І. Кутузова (1806— 1811рр.) за допомогою населення міста провадились великі оборонні роботи, а також створювалися загони ополчення. Весь народ Росії хвилювала загроза вторгнення наполеонівської армії, неминучість якої почала набувати реальності після поразки союзних військ під Аустерліцем.
Україна в планах Наполеона займала особливе місце. Він хотів відірвати її від Росії, розділити на кілька військово-адміністративних областей — «наполеонідів», які мали постачати французькій армії фураж, коней і навіть живу силу
Прагнення Наполеона поневолити народи Росії викликали хвилю народного обурення. Тому, коли прийшла звістка, що французькі загарбники вдерлися в межі Російської держави, по всій Україні і в самому Києві почалося формування добровільних загонів для боротьби з ворогом. Ремісники й робітники казенних заводів міста, зокрема Арсеналу, не шкодували своїх сил, щоб задовольнити потреби армії у зброї. В липні 1812 року генерал-майор Граве писав київському губернатору, що з Арсеналу одержано для козачих полків 42 010 шабель і 4800 пік. У Київській губернії було створено три козачі полки, які налічували 3600 чоловік. 29 липня
року Київський магістрат, обговорюючи питання про участь населення в організації ополчення постановив: «… Громадяни міста готові прийняти зброю для боротьби з ворогом… піших і кінних під назвою реєстрових товаришів до тисячі воїнів зібрати можуть і із себе по давньому звичаю для керівництва кіннотою і піхотою вибрали региментаря Петра Борщевського і йому в допомогу інстигатора Андрія Прилуцького». Уже в червні 1812 року магістрат витратив на створення українського козачого війська 4710 карбованців1.
Скрізь, де киянам довелося брати участь у битвах з французькими загарбниками, вони виявляли мужність і героїзм.
Перемога над 600-тисячною французькою армією піднесла почуття національної гордості всіх народів Росії. У багатьох появилася надія на глибокі зміни в суспільному житті країни. Офіцери російської армії на власні очі бачили неперевершену мужність і відвагу селян-солдатів у боротьбі з ворожими військами. Передова частина суспільства була переконана, що селяни своєю кров’ю купили право бути вільними від кріпосного рабства.
Значна частина дворянської молоді, яка не могла миритися з існуючим у Росії режимом, але не здатна була до рішучої боротьби з царизмом, захоплювалася масонством. У Києві масонські ложі виникли ще наприкінці XVIII століття. Найпоширенішою стала «Ложа з’єднаних слов’ян», створена в 1818 році. До цих лож входили ліберально настроєні поміщики, офіцери і різночинна інтелігенція, яка подекуди з’явилася серед антиурядової опозиції. Проте загалом масонські ложі були «говорильнями» незадоволених царизмом і його внутрішньою політикою людей; вони не являли собою серйозної загрози для царської Росії. Тим-то уряд певний час не реагував на їх існування.
Цією легальною організацією вирішила скористатися більш войовничо настроєна дворянська молодь. Вона не тільки засуджувала існуючий у країні соціально- економічний лад, але й думала про знищення його силою зброї. Це були дворянські революціонери — майбутні декабристи. Один з них Я. Андрієвич у 1826 році з каземату Петропавловської фортеці писав слідчій комісії, що причинами, які штовхнули його взятися за зброю, були: «..стогін жінок, зойки дітей, забуті сироти (після 1812 р.— Ред.), зубожіння селян». Відомий діяч декабристського руху С. Г. Волконський був певний час почесним членом київської масонської «Ложі з’єднаних слов’ян».
Коли Олександр І дізнався, що масонські ложі використовуються для антиурядової агітації, він у 1822 році наказав закрити їх, а тих, хто порушить цей закон, піддати державному переслідуванню. 18 травня 1823 року Олександр І вказав кабінету міністрів на те, що в Києві ще й 1823 року діяла ложа1.
Після розгрому масонських лож ліберальне дворянство стало осторонь від активного політичного життя країни. Проте були й такі члени київської «Ложі з’єднаних слов’ян», які лишилися вірними своїм переконанням і далі виступали активними пропагандистами передової, прогресивної ідеології, докладали багато зусиль для активізації антикріпосницької діяльності молодого покоління. Це, зокрема, К. В. Шапалінський (директор Ніжинської гімназії вищих наук, а до того — вчитель Київської гімназії), який з кінця 1818 по січень 1821 року входив у «Ложу з’єднаних слов’ян», а також професори Ніжинської гімназії І. Я. Ландражин та Н. Г. Білоусов, що раніше теж належали до київської «Ложі з’єднаних слов’ян».
У жовтні 1830 року за наказом міністра освіти професорів Шапалінського, Білоусова та Ландражина за небезпечний на юнацтво вплив і за «непристойну поведінку» зняли з посади «з занесенням цих справ до їх паспортів, щоб подібним чином вони і в майбутньому не могли бути терпимими будь-де на службі в учбових закладах»2. К. В. Шапалінському і Н. Г. Білоусову до кінця їх життя було заборонено займатися науково-педагогічною діяльністю.
Революційно настроєні дворяни шукали інших форм організації, щоб зібрати необхідні сили і підготувати їх до рішучого удару по царизму. Ще в 1816 році в Петербурзі виникла перша таємна політична організація «Союз порятунку», у 1818 році замість нього створюється «Союз благоденства». До цієї організації належала значна група ліберальних дворян, які думали оновити життя Росії мирним шляхом, але було немало й таких, хто мріяв про повалення царизму і скасування кріпацтва.
Відомо, що основну масу декабристів становили військові чини. Саме на Україні була розташована 2-а армія, серед офіцерів якої були члени перших декабристських організацій. Київ став місцем їх зустрічей.
Протягом 1817—1820 рр. у Києві жив і працював у «почесному засланні» начальник штабу 4-го корпусу, генерал-майор М. Ф. Орлов, активний діяч «Союзу порятунку» і «Союзу благоденства». Він очолив перший гурток прогресивно настроєної молоді, який виник у цей час. М. Орлов уміло використав особливості київського життя, де не існувало ще пильного поліцейського нагляду і менше було старих консерваторів, що всіляко захищали кріпосну Росію. Зокрема Контрактовий ярмарок давав йому зручний привід для зустрічей і знайомства з широким колом людей, що приїжджали до Києва.
Згадуючи про свої перші київські зустрічі з високоосвіченими дворянами, які в гострій формі осуджували соціально-економічний і політичний режим тодішньої Росії, С. Г. Волконський, один з активних членів гуртка, писав у своїх спогадах, що він лише тоді повною мірою збагнув, «…що життя й діла їхні мають бути присвячені користі Вітчизни й громадянським перетворенням, щоб поставити Росію на рівень… тих держав, у яких основою була не влада деспотів, а права людини й народів»1.
Людина великого розуму й невичерпної енергії, М. Орлов за роки перебування в Києві провів велику просвітительську роботу. Він засуджував аракчеєвський режим і мріяв мати в Росії письменну армію, яка була б свідомим захисником Вітчизни. Здійснюючи свій задум, Орлов організував школи грамоти для солдат і їх дітей. За свідченням декабриста М. І. Тургенева, М. Орлов так захопився у Києві солдатськими школами, що віддавав їм увесь свій вільний час, всю свою заробітну платню і значну частину свого прибутку з маєтку2.
У створеній Орловим школі «взаємного навчання» дітей і дорослих учнів спочатку вчили читати й писати, а потім їм викладали арифметику, історію, географію, малювання і закон божий. Авторитет школи зростав надзвичайно швидко. Якщо в перший рік існування школи в ній навчалося 40 учнів, то в 1819 році їх стало 800, а в 1820, як свідчить сучасник І. В. Мартос, учнів було 1800 чоловік. Таких шкіл у Києві діяло три3.
М. Ф. Орлов, спираючись на власний досвід і на практику роботи подібних зарубіжних шкіл, розробив спеціальні таблиці, на яких написав літери й народні поговірки, й за їх допомогою прискореним темпом навчав своїх учнів грамоти. Ентузіасти цієї справи приїздили до Києва з різних кінців Російської імперії.
Роботою шкіл взаємного навчання та їх організаторами зацікавилися в урядових колах. У їх діяльності побачили загрозу для царської Росії, і в листопаді 1820 року Олександр І наказав всі таблиці відібрати, надіслати їх до Петербурга й заборонити користуватися ними в школах. Важливій, прогресивній справі було завдано непоправного удару.
Дізнавшись, що організатором шкіл у Києві був все той же «невгамовний» Орлов і що навколо нього групується прогресивне київське дворянство, Олександр І відправив Орлова у друге «почесне» заслання до Кишинева на посаду командира 16-ї дивізії 2-ї армії.
У 1820-х роках Київ став одним з найважливіших центрів політичної думки всієї України. Після утворення в 1818 році Тульчинської управи «Союзу благоденства» на чолі з П. І. Пестелем всі зібрання його однодумців, обговорення всіх найважливіших політичних документів, написаних декабристами, відбувалися в Києві, якому поряд з Петербургом і Москвою декабристи відводили важливе місце у своїх стратегічних планах.
У Києві декабристи не раз зустрічалися в будинку прославленого героя Вітчизняної війни 1812 року генерала М. Раєвського по Олександрівській вулиці (тепер вул. Кірова, 14), який щиро співчував прогресивним думкам і намірам молодої Росії. Сім’я Раєвських була тісно зв’язана з декабристським рухом. Старша дочка генерала Раєвського вийшла заміж за декабриста М. Ф. Орлова, молодша — Марія — за декабриста С. Г. Волконського. За ним вона поїхала і в Сибір. Її мужність оспівав М. Некрасов у поемі «Російські жінки». В домі Раєвських у 18Н році бував О. С. Пушкін. Збиралися майбутні декабристи і на квартирі В. Л. Давидова по Кловській вулиці (будинок не зберігся), а також у контрактовому будинку на Подолі.
Для розвитку революційного руху в Києві велике значення мало створення в 1821 році «Південного товариства» декабристів, до якого ввійшли П. І. Пестель, О. П. Юшневський, С. I. Муравйов-Апостол, М. П. Бестужев-Рюмін, С. Г. Волконський, О. П. Барятинський, В. Л. Давидов та інші.
3 1822 по 1825 рр. у Києві щороку під час Контрактового ярмарку збиралися декабристи на з’їзд, де обговорювали найпекучіші питання діяльності товариства, зокрема програму.
На першому з’їзді в 1822 році, крім юридичного оформлення «Південного товариства», було прийнято рішення про створення Кам’янської управи на чолі з В. Давидовим і С. Волконським.
На з’їзді 1823 року утворено третю — Васильківську управу товариства, яку очолили С. Муравйов-Апостол і М. Бестужев-Рюмін. На цьому з’їзді П. Пестель виклав основні положення республіканської програми товариства. Було також прийнято постанову про вбивство царя під час революційного виступу, а в разі потреби — і всієї царської сім’ї. З’їзд, що відбувся в 1824 році, схвалив програму «Південного товариства», написану П. Пестелем і названу за його пропозицією «Руською Правдою».
На з’їздах «Південного товариства» у Києві обговорювались і питання тактики збройного повстання. Васильківська управа позитивно поставилась до проекту С. Муравйова-Апостола, який вважав, що вбивство царя має стати сигналом для повстання армії.
Розходження в програмних питаннях між Південним і Північним товариствами сприймалося в Києві, як велике зло, що могло негативно позначитись на результатах повстання. Тому на з’їздах у Києві керівні діячі декабристського руху багато уваги приділяли питанню про об’єднання революційних сил Півдня й Півночі. В Петербург для переговорів з цього приводу їздили Швайковський, Волконський, а потім і Пестель. Було домовлено при всіх обставинах діяти разом. З березня по листопад 1825 року в Києві на посаді чергового офіцера штабу 4-го армійського корпусу працював один з керівників «Північного товариства» С. П. Трубецькой. Він продовжував переговори з Васильківською управою про спільну діяльність у підготовці й організації революції в Росії.
У Київ приїздив один з майбутніх організаторів повстання в Петербурзі поет К. Ф. Рилєєв. Багато своїх чудових, соціально гострих творів він присвятив українському народу і його визначним синам. З великою шаною і теплотою він змалював у своїх творах образи С. Наливайка, С. Палія, Богдана Хмельницького та інших.
Важливою подією в історії декабристів Півдня Росії було приєднання до них «Товариства з’єднаних слов’ян», організованого в 1823 році в Новограді-Волинському братами П. І. і А. І. Борисовими. Його члени мріяли на демократичній основі створити Федерацію слов’янських держав.
Щоб залучити до активної боротьби з царизмом як можна більше народу, всі декабристи «Південного товариства» при кожній зручній нагоді вербували нових членів, розпалювали в народі почуття ненависті до існуючого ладу. Перед слідчою комісією у справі декабристів Я. М. Андрієвич у 1826 році казав: «У жовтні (1825 р.— Ред.) був я посланий до Києва, в Арсенал… Тут я також часу не гаяв і енергійно діяв на користь товариства серед людей всякого стану…»1.
Трекбэк с Вашего сайта.