Театр. Музика
Важливе громадське й політичне значення мало створення на Україні на початку 80-х років професійного українського театру. Основоположником його був видатний драматург і актор Марко Лукич Кропивницький. Наприкінці 1882 року до Києва приїхала на гастролі українська мандрівна трупа, заснована того року в Єлисаветграді М. Л. Кропивницьким. До складу трупи входили переважно молоді аматори, які невдовзі стали визначними майстрами сцени (Марія Заньковецька, Микола Садовський та інші). Поява трупи Крогіивницького в Києві, за словами біографа Марка Лукича, була «явищем незвичайним, приголомшливим, а головне — несподіваним і вражаючим»1.
Вистави схвилювали київську публіку, перетворилися на важливу громадську подію. У серпні 1883 року директором трупи став М. П. Старицький, а мистецьким керівником залишився Кропивницький. Наприкінці цього року склад трупи поповнили Панас Саксаганський, Іван Карпенко- Карий, Ганна Затиркевич-Карпинська, Марія Садовська-Барілотті та деякі інші талановиті українські митці. Так вникла перша українська професійна трупа. Київські глядачі побачили тоді п’єси І. Котляревського («Москаль-чарівник», «Наталка Полтавка»), Г. Квітки-Основ’яненка («Сватання на Гончарівці», «Шельменко- денщик»), М. Кропивницького («Дай серцю волю — заведе у неволю», «Глитай, або ж павук», «По ревізії»), М. Старицького («За двома зайцями») та інші. Але місцеві власті, боячись поширення «українофільських ідей», заборонили українським акторам виступати не тільки в Києві, айв усіх губерніях київського генерал- губернаторства— Київській, Подільській, Волинській, а також в ряді інших губерній. Заборона тривала десять років. Лише в 1893 році до Києва змогла приїхати одна з українських труп, яку очолював М. Садовський2. Через деякий час тут гастролювала також і трупа П. Саксаганського3. Вона показала киянам п’єси Карпенка- Карого «Мартин Боруля», «Безталанна», «Наймичка», «Сто тисяч», «Бондарівна», «Розумний і дурень» та інші.
Царський уряд чинив всілякі перешкоди становленню українського театру. Цензура неохоче давала дозвіл на українські п’єси, а переклади п’єс з інших мов на українську були заборонені зовсім. Вистави могли відбуватися лише з дозволу губернатора або генерал-губернатора і перед кожною українською п’єсою трупа повинна була того ж вечора зіграти російську п’єсу з такою ж кількістю дій.
У незрівнянно кращому становищі перебував у Києві російський драматичний театр. Щороку тут давали вистави російські трупи, нерідко очолювані здібними антрепренерами і режисерами. До міста приїздили на гастролі прославлені майстри російської сцени з Петербурга і Москви, в т. ч. В. В. Самойлов, С. В. Шумський, М. Т. Іванов-Козельський, В. М. Андрєєв-Бурлак, М. М. Єрмолова, М. Г. Савіна, Г. М. Федотова, П. А. Стрепетова, О. П. Ленський, П. В. Васильєв та інші. В 1891 році трупа московських акторів, очолювана талановитим режисером і артистом М. М. Соловцовим, організувала у Києві постійний російський драматичний театр, відомий під назвою «театр Соловцова». Спершу вистави відбувалися в приміщенні театру Бергоньє, а з 1898 року — в щойно спорудженому власному будинку (нині це театр ім. І. Франка). В трупі театру Соловцова було чимало талановитих акторів. З тих, хто працював у перше десятиріччя, особливо виділялись Є. Я. Недєлін, Т. О. Чужбинов, І. П. Киселєвський, М. П. Рощин-Інсаров, М. М. Глєбова, В. І. Немирович. У репертуарі трупи чільне місце посідала російська класика, переважно п’єси О. Островського, М. Гоголя, Л. М. Толстого, О. К. Толстого, А. Чехова4. Наприкінці XIX століття цей театр був одним з кращих у Росії. На жаль, Соловцов рано помер (1902 р.), а театр не зміг утриматися на рівні вимог свого засновника.
Стаціонарний український театр був створений у Києві набагато пізніше — в 1907 році. Царизм переслідував українське сценічне слово так само жорстоко, як і друковане. Але цим справа не обмежувалася. Переслідувань зазнавали також українська пісня та музика. Згідно з Емським актом 1876 року заборонили друкуати навіть українські тексти до музичних нот. Ще до видання цього драконівського указу аматорський гурток здійснив постановку в Києві кількох українських музичних вистав. Це були оперета «Чорноморці», водевіль «Як ковбаса та чарка…», опера (спочатку оперета) «Різдвяна ніч», музику до яких написав М. Лисенко, а лібретто — М. Старицький. Декорації малював етнограф Ф. Вовк. У виставі «Різдвяна ніч» співав студентський хор, керував ним М. Лисенко. Ці вистави пройшли з величезним успіхом. Але після 1876 року вони були заборонені. Доходило до курйозів. У 1877 році, наприклад, було влаштовано концерт української пісні… французькою мовою. І це робилося в національному і культурному центрі України.
Але українська пісня виявилася сильнішою за царських катів. Ще Шевченко писав:
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине:
От де, люди, наша слава,
Слава України!
В умовах нечуваних гонінь розвивалась українська класична національна музика. Невичерпним джерелом її була народна пісня. Основоположником української національної музики був М. В. Лисенко, життя і творча діяльність якого протікали в основному в Києві. Тут він закінчив університет1 і написав майже всі свої музичні твори — вокальні, оперні, хорові, камерні, тут проходила його концертно-виконавська та музично-педагогічна діяльність. На формування світогляду і творчих принципів Лисенка великий вплив справили музично-естетичні погляди класиків російської музики, особливо композиторів «Могучої кучки». В одного з них, М. Римського-Корсакова, український композитор протягом 1874—1876 рр. удосконалював свою майстерність.
Лисенко був найкращим музичним інтерпретатором Шевченка. Понад 80 вокальних творів різних жанрів написав він на тексти геніального поета. Майже все, що піддавалось музичній інтерпретації з «Кобзаря», знайшло у нього талановитий музичний вираз2. Лисенко — основоположник української національної опери. Він написав такі шедеври української оперної класики, як «Різдвяна ніч» (1874—1876 рр.), «Утоплена» (1884 р.), «Наталка Полтавка» (1889 р.), дитячі опери-казки «Коза- дереза» (1888 р.), «Пан Коцький*> (1891 р.), «Зима і Весна» (1892 р.). Вершиною всієї дореволюційної української оперної музики стала народно-музична драма Лисенка «Тарас Бульба» (1890 р.), але на сцені вона з’явилася лише після Великої Жовтневої соціалістичної революції.
Хоча у місті існував оперний театр, проте на сцену українські опери і оперети не могли потрапити. До 1866 року вистави давали італійські оперні трупи, а в 1867 році була організована російська опера. Як і в драматичному театрі, в опері існувала приватна антреприза. За свідченням сучасників, київська опера вважалася в той час одним з найкращих музичних театрів Росії. Видатні київські співаки запрошувались на сцену імператорських театрів у Москві і Петербурзі3.
У залах купецького і дворянського зібрань влаштовувалися симфонічні концерти. З кінця 80-х років, коли директором Київського відділення Російського музичного товариства і диригентом концертів став О. М. Виноградський, вони не поступалися перед концертами в Петербурзі і Москві1. Як блискучий піаніст-віртуоз у концертах брав участь і М. В. Лисенко, однак до концертних програм українська музика не включалась.