Театр в період завершення побудови соціалізму
Перемога над фашистськими загарбниками була початком періоду відбудови не тільки зруйнованого війною господарства, а й відновлення повнокровного культурного життя країни.
Театр як мистецтво ні на хвилину не міг втрачати свого основного змісту й призначення — всюди і за всяких умов бути ідейним вихователем мас, провідником політики партії і Радянської держави. Саме такі завдання в усій їх вагомості і складності постали після вигнання фашистів перед українським театром, як і перед всією багатонаціональною радянською театральною культурою.
Київським театральним колективам після повернення в рідне місто довелося налагоджувати заново організаційно-матеріальну базу, укомплектовувати штати, здобувати театральне майно, сценічний гардероб тощо. А головне, створювати новий репертуар. Але в перші післявоєнні роки в театрі дали себе відчути деякі хибні тенденції — окремі митці вважали, що відтепер театральна афіша має складатися з п’єс у значній мірі розважальних. Внаслідок цього театри знизили до деякої міри вимогливість при підборі репертуару.
Постанова ЦК ВКП(б) «Про репертуар драматичних театрів і заходи до його поліпшення» і рішення ЦК КП(б)У «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР» (1946 р.) справедливо вказували на незадовільний стан репертуару і поставили перед драматургами та працівниками театрів завдання — і далі прагнути до створення яскравих, повноцінних у художньому відношенні п’єс і вистав про життя радянського суспільства, про людину-трудівника.
Вказівки партії творчі працівники київських театрів сприйняли як програму боротьби за піднесення ідейно-художнього рівня сценічного мистецтва.
Перебудова в роботі театрів позначилася насамперед на більш інтенсивній підготовці нових спектаклів на сучасну .тематику. На сцені театру ім. І. Франка з’явилися такі вистави, як «Молода гвардія» за О. Фадєєвим, «Макар Діброва», «Калиновий гай», «Крила» О. Корнійчука, «Щастя» П. Павленка, «За другим фронтом» В. Собка, «Професор Буйко» Я. Баша, «Не називаючи прізвищ» В. Минка; у театрі ім. Лесі Українки: «Звичайна людина» Л. Леонова, «Російське питання» К. Симонова, «За тих, хто в морі» Б. Лавреньова, «Під золотим орлом» Я. Галана, «Роки блукань» А. Арбузова, «В добрий час» В. Розова та інші. Вони з великою ідейною глибиною і художньою правдою відображали героїзм радянського народу в роки Великої Вітчизняної війни та в післявоєнний період відбудови народного» господарства, викривали ворожу діяльність паліїв війни, гостро висміювали пережитки міщанської психології у свідомості деякої частини інтелігенції, показували хвилюючі сторінки минулого українського народу.
З великою художньою силою знову розкрився багатогранний талант О. Корнійчука. Постановка його нових п’єс «Макар* Діброва» та «Калиновий гай» на сцені театру ім. І. Франка — найбільші творчі досягнення колективу в цей період (режисер Г. Юра, художник А. Петрицький, виконавці головних ролей: А. Бучма — Макар Діброва, В. Добровольський — Кіндрат Тополя, Н. Ужвій — Ковшик, Ю. Шумський—Романюк, П. Нятко — Ага Щука, О. Кусенко — Василина). У них яскраво відбиті прагнення і воля народу до зміцнення Соціалістичної держави. П’єси розкривають життя і натхненний труд простих радянських людей. Життєва правдивість, глибока ідейність, партійна цілеспрямованість та високий художній рівень сценічного втілення цих п’єс забезпечили їм широке визнання і заслужені нагороди.
У післявоєнні роки були заново поставлені п’єси російської та української класичної драматургії.
Після тривалої перерви, у 1947 році, в Києві відновив роботу Республіканський театр юного глядача. Усвідомлюючи свої особливо важливі ідейно-виховні завдання, театр підбирав п’єси на актуальні теми. Такі вистави, як «Нескорена Полтавчанка» П. Лубенського, «Комсомольська лінія» Є. Кравченка, «Як гартувалася сталь» за М. Островським, «Атестат зрілості» Л. Гераскіної, «Гастелло» І. Штока, «Тімур та його команда» за А. Гайдаром, «Її друзі» В. Розова, «Червоний галстук» С. Михалкова, кликали юнацтво на трудові подвиги в ім’я Батьківщини, сприяли формуванню його характеру і світогляду, прищеплювали почуття дружби і товариської взаємодопомоги.
У режисурі названих вистав (В. Довбищенко, О. Соломарський, О. Заброда), в акторському виконанні дедалі відчувалось зростання майстерності, вдумливий підхід до аналізу образів. Своєю творчістю театр відповідав тим важливим завданням виховання молодого покоління, яке ставили перед ним партія і народ.
Визначною подією в театральному житті столиці республіки була Декада російського мистецтва і літератури, що відбулась у зв’язку з святкуванням 300-річчя возз’єднання України з Росією (1954 р.). Виступи колективів Малого театру і МХАТ’у, театру ім. Єрмолової, Центрального дитячого, ім. Ленінського комсомолу, а також Великого театру Союзу РСР, а українських митців у Москві та Ленінграді мали величезне значення для творчого взаємозбагачення і обміну досвідом.
До 40-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції та 40-річчя Радянської влади на Україні київські театри прийшли із значними досягненнями. Зокрема, український театр ім. І. Франка здійснив постановку героїчної драми «Дума про Британку»
Ю. Яновського, яка розповідає про полум’яні роки революційної боротьби на Україні (режисер Г. Юра) і нової сатиричної комедії О. Корнійчука «Чому посміхалися зорі» (режисер М. Крушельницький). Під час Всесоюзного фестивалю драматичних театрів і музикальних колективів, присвяченого 40-річчю Радянської влади, вони були відмічені дипломами першого ступеня.
Театр юного глядача виставою «Ім’ям революції» М. Шатрова (режисер О. Со-ломарський) воскресив епізоди революційної боротьби народу і незабутній образ Володимира Ілліча Леніна (у виконанні В. Зубарева); «Казка про Чугайстра» П. Воронька розповідала про партизанську боротьбу в Закарпатті проти фашистських загарбників під час Великої Вітчизняної війни.
Надаючи величезного значення справі розвитку мистецтва соціалістичного реалізму, Комуністична партія знову і знову нагадувала митцям про їхній громадський обов’язок — створювати такі твори, «які покоряли б глибиною і правдивістю відображення життя, силою ідейного пафосу, високою художньою майстерністю, активно допомагали б формуванню духовного обличчя будівника комунізму». Щоб успішно виконати ці благородні завдання, київські митці повинні були досконаліше оволодівати творчим методом соціалістичного реалізму, глибше вивчати досягнення прогресивних майстрів зарубіжного театру. Драматургів і митців сцени попереду чекали неабиякі труднощі, які полягали в необхідності як ніколи глибокого художницького проникнення в дійсність, у духовний світ радянської людини, в явища суспільно-етичного характеру.. Драматурги, режисери, актори, художники шукали драматургічні і сценічні засоби та форми відображення конфліктів і характерів нашого життя, дум і почуттів сучасника. Деяка повільність у розв’язанні згаданих проблем, викликана складністю завдань і процесами творчого усвідомлення їх художниками, була цілком закономірною. Тим-то на сценах київських театрів у 50-і роки ішли переважно класичні п’єси. Однак у режисерському прочитанні їх все яскравіше відчувався пошук, сміливе дерзання, спроба по-новому побачити і розкрити вже відомий сюжет. Одночасно в репертуарі театрів з’являється й чимало нових творів українських драматургів.
Естетично нове в українській драматургії і в сценічному мистецтві рік у рік стає відчутнішим. Воно яскраво виявилось у творах О. Левади «Фауст і смерть» і О. Корнійчука «Сторінка щоденника». Трагедія Левади була однією з перших спроб торкнутися досі невідомої в драматургії сфери високого людського інтелекту, що знаходить нині свій вияв у досягненнях світової науки. Це зобов’язало автора до шукань і відповідної нової сюжетної структури конфлікту, і до нових художніх і сценічних форм його драматичного вирішення. У «Сторінці щоденника» автор надзвичайним художнім проникненням у найпотаємніші глибини людської душі ніби запрошував глядача разом з ним подумати і збагнути, як складалися долі різних представників нашого суспільства в роки Великої Вітчизняної війни і в мирний післявоєнний період.
Відрадним явищем у театральному житті Києва були ще дві нові вистави франківців, здійснені ними в 1965 році — «Антигона» Софокла (режисер Д. Алексідзе) та «Правда і кривда» М. Стельмаха (режисер В. Скляренко). В основу першої лягла
перлина давньогрецької драматичної поезії. Вперше поставлена на сцені українського радянського театру, «Антигона» виявилась духовно близькою і зрозумілою радянському глядачеві, доброю школою вдосконалення акторського мистецтва.
Драма «Правда і кривда» епічним розмахом подій і художніми особливостями ріднилася з характером і стильовим напрямом театру ім. І. Франка.
Отже, українська драматургія і театр ідуть і далі в напрямі поглибленого оволодіння новою поетикою сучасного сценічного мистецтва.
«Органічною частиною культурного життя країни,— сказано в Тезах ЦК КПРС до 50-річ-чя Радянської влади,— стало масове самодіяльне мистецтво. Мільйони радянських людей, беручи участь у самодіяльних колективах, розвивають свої таланти і естетичні смаки. Художня самодіяльність — чудовий засіб прилучення народних мас до культурних цінностей, гармонійного розвитку людини».
Могутнього злету набуває духовна культура народу в післявоєнний період. Лише в самому Києві налічувалося близько 70 самодіяльних драматичних колективів.
Народилося і нове явище в мистецькому житті республіки — самодіяльні народні театри. Грунтуючись на добровільній творчій основі, вони зосереджують у своїх колективах найвидатніші народні таланти. У 1959 році за постановою Міністерства культури УРСР двом драматичним колективам Києва — Палацу культури працівників харчової промисловості і клубу Трамвайно-тролейбусного управління присвоєно назву «Самодіяльний народний драматичний театр». У 1967 році таких народних театрів у місті налічувалось уже шість.
Значно зросла виконавська майстерність самодіяльних митців. їм під силу великі і складні драматичні твори. Розширилась жанрова різноманітність репертуару. Все більшу увагу самодіяльних митців привертають твори громадського звучання, які оспівують героїку будівництва комунізму, поезію вільної праці і дружбу народів.
Чудовою традицією стали творчі звіти учасників художньої самодіяльності України. У Києві постійно провадяться міські, обласні та республіканські огляди і фестивалі самодіяльного мистецтва.
Духовні здобутки українського народу за 50 років яскраво продемонстрував Республіканський фестиваль самодіяльного мистецтва, заключний тур якого проходив у столиці УРСР.
Історична дата в житті нашої країни — 50-річчя Радянської влади — викликала в театральному житті республіки нове творче піднесення. Йдучи назустріч знаменитому ювілею, театри готували вистави за новими п’єсами, спеціально написаними драматургами до ювілею, тримали іспит на Республіканському огляді кращих вистав до 50-річчя.
Театр ім. І. Франка зустрів свято виставою нової драми М. Зарудного «Сині роси» (режисер Є. Головатюк), до 50-річчя Радянської влади на Україні — новою комедією О. Корнійчука «Мої друзі» (режисер В. Лизогуб); театр ім. Лесі Українки — п’єсою з радянської російської класики «Розлом» Б. Лавреньова (режисер Д. Алексідзе); Театр юного глядача ім. Ленінського комсомолу — виставою «Юність батьків» за Б. Горбатовим (режисер О. Барсегян).
Незабутні сторінки великої історії, яскраві драматичні конфлікти жовтневих подій воскресили на сцені ці вистави. Водночас у них торжествувало мистецтво соціалістичного реалізму — мистецтво партійної пристрасті, життєвої правди.