Театр в роки мирного будівництва (1921 — 1941 рр.) (продовження)
У боротьбі за утвердження реалістичних принципів мистецтва сцени, в наполегливому шуканні нових форм художнього відображення величних перетворень у країні соціалізму театр ім. І. Франка, як і більшість театрів тих часів, також не уник впливів різного роду естетсько-формалістичних течій. Трюкацтво, безпредметність художнього оформлення, стилізація, зведення акторської гри до динаміки руху — часом також мало місце на його сцені. Але творчий колектив, вихований головним чином на класичному репертуарі, на реалістичних традиціях сценічного мистецтва, успішно переборював свої помилки.
Дбаючи про утвердження в репертуарі театру провідної ролі радянської драматургії, підносячи значення актора й режисера, театр ім. І. Франка ставав вірним і активним помічником Комуністичної партії в будівництві української соціалістичної культури, театром справді революційної сучасності.
У зв’язку з освітньо-виховними проблемами постало питання організації театру для дітей із спеціальним репертуаром, який відповідав би завданням комуністичного виховання майбутніх будівників соціалістичного суспільства. У 1924 році був створений в Києві перший Державний театр для дітей, який відкрився виставою «Мауглі» за Кіплінгом (режисер І. Дєєва, художник С. Зарицький).
Репертуар театру юного глядача в перші роки його існування становили переважно класичні твори, інсценізовані народні казки, дитячі буффонади, сценічні ігри, імпровізації та пригодницькі твори. Серед них «Тіль Уленшпігель» Де Кос-тера, «Дон Кіхот» за Сервантесом, «Бум і Юла» Д. Шкляра, «Ревізор» та «Одруження» М. Гоголя, «Вільгельм Тель» Ф. Шіллера, «По зорі» В. Гжицького та інші.
Проблема репертуару для дитячих театрів у той час стояла особливо гостро. Радянської п’єси для дітей, яка відбивала б сучасну дійсність, майже не було. Щоб у якійсь мірі задовольнити запити молодого покоління, театр іноді помилково вдавався до штучного осучаснення казки або класичного твору. Але тісний зв’язок з школами, піонерськими та комсомольськими організаціями допомагав колективу театру ближче познайомитись із своїм глядачем, глибше зрозуміти його художні смаки і запити. Театр влаштовував творчі зустрічі акторів з юними глядачами, дитячі конференції, на яких обговорювались вистави, провадив велику шефську роботу. При театрі працювали групи шкільної художньої самодіяльності і спеціальна дитяча студія художнього виховання. Він допомагав гурткам художньої самодіяльності у школах, піонерських і комсомольських клубах.
З 1928 року київський ТЮГ починає приділяти більше уваги п’єсам радянської драматургії, присвяченим зображенню життя нового суспільства, формуванню нової людини. Протягом 1923—1930 рр. театр показав «Так було» О. Бруштейн, «Гвинтівка» О. Крона, «На грані» і «Штурм» О. Корнійчука.
Активну позицію в боротьбі за радянський театр, за мистецтво соціалістичного реалізму зайняв з перших кроків свого існування Київський державний російський драматичний театр (названий у 1940 році ім’ям великої української поетеси Лесі Українки). Театр розпочав творче життя 15 жовтня 1926 року (в приміщенні колишнього театру «Бергоньє») комедією Б. Ромашова «Кінець Криворильська».
Творчий шлях театру також був надзвичайно складний. Колективу в перші роки його існування доводилось перемагати значні організаційні та художні труднощі, вести наполегливу боротьбу з наслідками приватної антрепризи, за пролетарського глядача. До того ж естетсько-формалістичні захоплення окремих режисерів театру негативно відбивались на формуванні його творчого обличчя.
Хоч у першому сезоні переважна більшість вистав ще припадала на такі п’єси, як «Любов під в’язами» О. Нейля чи «Міс Гобс» Д. Джерома, але вже в наступні роки головне місце в його репертуарі зайняли твори радянської драматургії: «Луна зліва» В. Білль-Білоцерківського, «Квадратура круга» і «Авангард» В. Катаева, «Людина з портфелем» А. Файка, «Інженер Мерд» Л. Нікуліна, «Дивак» О. Афіногенова. Найвизначнішими виставами, які розкривали славні сторінки героїчної боротьби народу за перемогу пролетарської революції, були «Любов Ярова» К. Треньова, «Розлом» Б. Лавреньова, «Бронепоїзд 14-69» Вс. Іванова, «Вогняний міст» Б. Ромашова. У цей же період театр здійснив цікаві постановки класичних творів — «На дні» М. Горького, «Горе з розуму» О. Грибоедова, «Воскресіння» Л. Толстого та «Собор Паризької богоматері» за В. Гюго.
Активну роботу провадили також театральні колективи, які працювали в районах міста, при заводських клубах та будинках культури. Особливу увагу звертали на себе як певною упорядкованістю репертуару, так і досить злагодженим акторським ансамблем, кваліфікованою режисурою районні театри ім. Лесі Українки (на Лук’янівці) та ім. І. Карпенка-Карого (на Куренівці).
У 1928 році в місті розпочали свою діяльність театр робітничої молоді (ТРОМ) та Київський обласний український драматичний театр.
Високого рівня ідейності і художності досягає український театр у 30-х — на початку 40-х років. Цьому сприяли великі успіхи в економічному і культурному будівництві країни, а в літературі і мистецтві — остаточна перемога принципів і методу соціалістичного реалізму. Українська драматургія широко виходить на всесоюзну арену, а театр займає почесне місце серед театрів братніх республік.
Визначними п’єсами поповнився драматургічний доробок уже відомих авторів. «Кадри», «Справа честі», «Дівчата нашої країни», «Соло на флейті», «Дні юності» — неповний перелік драм і комедій відомого драматурга І. Микитенка, присвячених актуальним проблемам будівництва соціалізму і формування нової радянської людини. Кожну з цих п’єс радо приймали театри і глядачі.
Героїчною драмою на історично близьку тему «Загибель ескадри» (1933 р.) починає свій шлях не тільки по театрах Союзу, а й світу драматургія О. Корнійчука. «Платон Кречет», «Богдан Хмельницький», «Правда», «В степах України» — твори, що відразу зайняли визначне місце в класичному фонді радянської багатонаціональної драматургії.
На початку 30-х років, подолавши труднощі перебудови і знайшовши свою дорогу в новій радянській драматургії, з талановитими п’єсами виступив найстаріший український драматург І. Кочерга. Його драматична поема «Свіччине весілля» («Пісня про Свічку») і філософська комедія «Майстри часу» (премійована разом з «Загибеллю ескадри» Корнійчука на Всесоюзному конкурсі) поповнили скарбницю найвидатніших творів радянської драматургії.
До репертуару київських театрів дедалі більше входять нові п’єси: М. Ірчана «Плацдарм», Ю. Яновського «Дума про Британку», М. Куліша «Комуна в степах», «Маклена Граса», Л. Первомайського «Ваграмова ніч», «Невідомі солдати» та інші. За вже визнаними драматургами йшла ціла когорта нового талановитого покоління письменників-драматургів: Ю. Мокрієв («Віддай партквиток», «Скрипка гуцула»), Ю. Дольд-Михайлик («Щорс»), В. Собко («Весна Ориші»), В. Суходольський («Устим Кармелюк») та багато інших. У сценічному втіленні п’єс згаданих драматургів панують реалістичні принципи режисури і акторського мистецтва. В центрі вистави неодмінно стоїть образ радянської людини з багатством її духовного світу, її волею до будівництва нового суспільства.
Репертуарна афіша театрів значно поповнюється також п’єсами класичної і радянської багатонаціональної драматургії, особливо російської.
Творча практика театру ім. І. Франка стає взірцем високоідейного і художньо довершеного мистецтва. Він дає сценічне життя майже всім п’єсам Микитенка і Корнійчука. Такі, наприклад, вистави, як «Кадри», «Справа честі», «Соло на флейті», «Загибель ескадри», «Платон Кречет», «В степах України», «Богдан Хмельницький», стали видатними художніми явищами. Душею їх була ідейна і художня сила драматичної поезії талановитих письменників, твори яких великою мірою зумовлювали визначення нових етапів дальшого розвитку українського і навіть всього радянського театру. До 20-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції театр показав п’єсу «Правда» О. Корнійчука, в якій вперше ожив на українській сцені в натхненному виконанні А. Бучми образ вождя революції Володимира Ілліча Леніна.
Театр російської драми ім. Лесі Українки також продовжує працювати над радянською п’єсою, зосереджуючи увагу на найважливіших питаннях сучасності. На його сцені знайшли яскраве відображення і героїка революції та громадянської війни, і індустріалізація країни. Вистави «Перша кінна» та «Оптимістична трагедія» В. Вишневського, «Страх» О. Афіногенова, «Слава» В. Гусєва, «Кремлівські куранти» М. Погодіна, «На березі Неви» К. Треньова свідчили про ідейно-художню зрілість театру.
Високих зразків сценічного втілення досягає в ці роки класика. Таким виставам, як «Украдене щастя» І. Франка, «Останні» та «Діти сонця» М. Горького, «Суєта», «Безталанна» І. Карпенка-Карого, «Остання жертва» О. Островського, «Борис Годунов» О. Пушкіна, «Ревізор» М. Гоголя, «Маруся Богуславка» М. Старицького, «Дон Карлос» Ф. Шіллера, «Багато галасу даремно» В. Шекспіра, «Пригоди бравого солдата Швейка» за Я. Гашеком, «Кам’яний господар» Лесі Українки, «Живий труп» Л. Толстого, як і образам, створеним у них А. Бучмою (Микола Задорожний, Коломійцев), Н. Ужвій (Анна, Софія, Тугіна, Марина Мнішек, Беатрічче), Ю. Шумським (Годунов, Городничий, Філіп), Г. Юрою (Терешко, Швейк), Г. Борисоглібською (Тетяна, Вустя), М. Романовим (Протасов) судилося стати класичними в радянському театрі, подібно до того, як класичними увійшли в історію образи Платона і Галушки («Платон Кречет», «В степах України» Корнійчука), створені Ю. Шумським.
У театральному житті Києва в цей період помітну роль відіграють також театр Червоної Армії, створений в 1931 році, і ТЮГ. До репертуару театрів входили вистави різних жанрів і різних стильових рішень. У ньому представлені були світова й вітчизняна класика і кращі твори радянської драматургії.
Декади мистецтв, взаємні гастролі й обмін творчим досвідом, зміцнення зв’язків театральних культур братніх соціалістичних республік красномовно свідчили про високі успіхи мистецтва соціалістичного реалізму в передвоєнні роки.
Розвивається й художня самодіяльність, яка завдяки постійному піклуванню Комуністичної партії досягла в передвоєнний період великого розмаху. На чолі драматичних гуртків ставали досвідчені мистецькі керівники. Розширювався репертуар. Поряд з агітп’єсами і класичними творами дедалі більше з’являється самодіяльних вистав радянської драматургії.
Розквіт художньої самодіяльності України продемонструвала Перша республіканська олімпіада, що відбулась у Києві в листопаді 1936 року. В ній взяли участь і драматичні гуртки київських підприємств. Олімпіада сприяла дальшому розвитку творчості народу.