Тимчасова окупація Києва і боротьба трудящих проти фашистського кривавого режиму. Героїчна праця трудящих Києва в східних районах СРСР
21 вересня 1941 року німецько-фашистські війська вдерлися в столицю Радянської України. 778 днів перебував Київ під п’ятою окупантів. Це були дні руйнування і грабування міста, нечуваних знущань з радянських людей.
На окупованій українській землі німецько-фашистські загарбники почали нищити все, що було досягнуто радянським народом за роки Радянської влади. Вони вживали всіх заходів, щоб перетворити Радянську Україну з її високорозвинутими народним господарством і культурою на свою колонію, а волелюбних українців та інші радянські народи — на безправних рабів.
У Києві, як і в інших тимчасово захоплених містах і селах, окупанти встановили кривавий фашистський режим. Населення було позбавлене всіх політичних і взагалі людських прав. Всіляко придушуючи і знищуючи культуру українського народу, гітлерівці ліквідували вищі учбові заклади, а приміщення середніх та початкових шкіл зайняли під казарми, склади й майстерні. Вони видали цілу серію наказів і за порушення встановленого режиму кидали в концтабір і страчували.
З перших же годин захоплення міста окупанти почали поголовне грабування народного добра і особистого майна населення. Фашисти тягли з квартир все, що потрапляло під руки: взуття, одяг, білизну, посуд, продукти, навіть дитячі іграшки. 21 вересня 1941 року німецько-фашистське командування видало наказ про здачу населенням усіх лишків продовольства. Дозволялось залишити тільки 24-годинний запас. За невиконання наказу окупанти загрожували розстрілом.
Фашисти запровадили примусову працю. Киян примушували працювати на підприємствах, що їх прибрали до своїх рук гітлерівські комерсанти і спекулянти. Умови праці на підприємствах були неймовірно тяжкі. Тривалість робочого дня становила 14—16 годин на добу. За важку працю робітникам платили по 200— 300 крб. на місяць, на які нічого не можна було купити.
Робітники зазнавали нечуваних знущань. Так, на заводі «Більшовик» майстер-фашист по-звірячому побив робітницю С. Павловську, яка стала калікою. Підліткові Петі Вільховському майстер-гітлерівець завдав смертельної рани металевою палицею. Колишній волинський поміщик барон фон Рентель, господарюючи на заводі «Ленінська кузня», запровадив дикі, кріпосницькі порядки. Коли робітник заводу Іванов захворів і не вийшов на роботу, фашисти приволокли його з дому в цех, прив’язали до верстата і примусили працювати. За найменшу «провину» окупанти влаштовували над робітниками прилюдні катування.
Фашисти зневажали радянських людей, принижували їх гідність. У Києві, де частково був відновлений трамвайний рух, користуватись трамваєм могли тільки гітлерівці та їх прислужники. Кращі квартали були заселені німецько-фашистськими загарбниками. На громадських будинках рясніли написи: «Тільки для німців», «Українцям вхід заборонено» тощо.
Гітлерівці навмисно створювали у місті безробіття і голод. Запровадивши каторжний режим, фашисти мали на меті викликати масове вимирання радянських людей. На судовому процесі у Києві в 1946 році генерал-лейтенант Шеєр, який у 1942—1943 рр. був начальником поліції і жандармерії по Київській області, зізнався, що керівники фашистської Німеччини після окупації України поставили перед усіма німецькими військами завдання нещадно знищувати українське населення, щоб звільнити її територію для майбутнього переселення сюди німців1. З цією метою провадилось масове винищення радянських людей. У першу чергу окупанти прагнули знищити партійно-радянський актив та інтелігенцію.
Наприкінці вересня 1941 року фашистські звірі зігнали в урочище Бабин Яр понад 70 тис. киян — жінок, дітей, стариків — і протягом кількох днів розстріляли їх. Постріли в Бабиному Ярі не вщухали два роки. Він став місцем масових страт радянських людей — комуністів і комсомольців, службовців державних установ та членів їх сімей, які залишалися у місті, бійців і командирів Червоної Армії, які не змогли вийти з оточення. За два роки в Бабиному Ярі було по-звірячому вбито понад 100 тис. чоловік. Чимало киян загинуло в так званих душогубках — спеціально обладнаних автомашинах, де їх умертвляли газом. Всього за час окупації гітлерівські розбійники знищили у Києві близько 200 тис. радянських громадян2.
Всенародною трагедією був насильницький вивіз радянських людей у фашистську неволю. Понад 100 тис. киян, переважно молодь, насильно вигнали в Німеччину, де вони перебували на становищі рабів, виконували найважчі роботи у промисловості і сільському господарстві, жили в бараках, обнесених колючим дротом. Кілька місяців рабської праці на фашистській каторзі робили з людей інвалідів. Вони втрачали зір, ставали каліками, захворювали на туберкульоз.
Прямими співучасниками злодіянь німецько-фашистських загарбників, їх підручними у гнобленні народу були українські буржуазні націоналісти. Ці зрадники українського народу намагалися знайти підтримку серед населення. Але кияни, як і весь український народ, з презирством і ненавистю ставились до запроданців і нещадно розправлялися з ними.
На тимчасово захопленій ворогом території, в т. ч. і в окупованому Києві, розгорнулася всенародна боротьба проти гітлерівців. Натхненником і керівником цієї боротьби була славна Комуністична партія.
ЦК КП(б)У і Київський обком партії приділяли особливу увагу створенню у Києві комуністичного підпілля. Воно було організовано у місті ще до окупації. До складу підпільників на основі добровільності відбирались найбільш стійкі і досвідчені комуністи.
Протягом липня і серпня 1941 року були створені підпільний обласний комітет партії, основні підпільні міськком партії і дев’ять райкомів, а також запасні міськком і райкоми партії. Київський основний підпільний міськком партії складався з дев’яти чоловік. Секретарем його був затверджений В. Г. Хохлов — начальник цеху заводу «Більшовик». Запасний міськком партії складався з п’яти чоловік. Секретарями його затвердили С. Г. Бруза, який працював секретарем Білоцерківського міськкому партії, і П. Т. Громика — контрольного майстра авіазаводу, членами В. Л. Артамонова — секретаря РК КП(б)У на Чернігівщині та інших. Поряд з цим було створено 9 підпільних райкомів комсомолу, 37 підпільних партійних і комсомольських організацій та диверсійних груп. Загалом для підпільної роботи на Київщині було залишено 500 комуністів. Підпільні організації забезпечувались необхідною матеріально-технічною базою.
У надзвичайно важких умовах довелось київським підпільникам розпочинати свою діяльність. У місті нишпорили зграї агентів гестапо, поліцаїв, буржуазних націоналістів, вишукуючи більшовицьке підпілля. На кожному кроці підпільникам загрожувала смертельна небезпека. Коли до цього додати, що в перші місяці окупації учасники підпільних організацій ще не мали досвіду боротьби, то стане зрозумілим, якого самовладання і стійкості вимагала підпільна боротьба.
Робота київського підпілля спрямовувалась підпільним міським комітетом партії, який розпочав свою діяльність наприкінці вересня 1941 року. На першому засіданні міськкому партії за участю представників усіх дев’яти райкомів були затверджені заходи по розгортанню роботи серед населення міста.
Враховуючи, що фашистська пропаганда намагалась отруїти свідомість радянських людей антикомуністичними, націоналістичними ідеями, посіяти у них невір’я у сили Червоної Армії, Київський підпільний міськком партії визначив, що одним з найважливіших завдань підпільних організацій на першому етапі боротьби проти окупантів є розгортання масово-політичної роботи серед населення.
На цьому ж засіданні міськкому партії був створений штаб підготовки бойових резервів для розгортання партизанської боротьби, організації диверсій та саботажу. Очолив штаб диверсійно-підривної роботи начальник паровозно-колісного цеху Київського вагоноремонтного заводу ім. Січневого повстання В. С. Кудряшов. До складу його ввійшли також Г. І. Левицький, І. М. Сікорський — члени Залізничного підпільного райкому та комсомолка Т. Й. Маркус а у жовтні туди були кооптовані комуністи С. А. Пащенко, Ф. Ф. Ревуцький та комсомолець О. І. Горобець.
У цей же період у Києві розпочали роботу підпільні райкоми партії, а також розгорнуло свою діяльність під керівництвом партійних організацій комсомольське підпілля.
Вже у вересні—жовтні 1941 року підпільні організації Києва провели значну роботу по розповсюдженню антифашистської літератури: брошур, газет, листівок, які закликали населення до активної боротьби з ненависним ворогом. Підпільники роз’яснювали киянам причини тимчасового відступу Червоної Армії, вивчали настрої людей, виявляли і групували навколо себе радянських громадян, що висловлювали готовність активно боротися проти окупантів, організовували диверсії та саботаж. Вже наприкінці вересня 1941 року радянські патріоти вивели з ладу пасажирські та товарні станції Києва, зруйнували водокачку, окремі цехи Київських залізничних майстерень, депо ім. Андреева. В кінці вересня — на початку жовтня 1941 року були надовго виведені з ладу швейна фабрика ім. Горького і трикотажна фабрика ім. Рози Люксембург. Робітники на чолі з комуністами всіляко перешкоджали відбудові підприємств, зокрема зривали спроби гітлерівців відновити роботу заводів «Більшовик» та «Ленінська кузня».
У жовтні 1941 року фашистські власті провели масові облави і арешти. Були схоплені майже всі члени Київського міськкому та райкомів партії. З дев’яти членів підпільного міськкому партії уникли арешту лише В. Г. Хохлов, В. С. Кудряшов та М. П. П’ятак. У цей час в зв’язку з масовими арештами припинили діяльність підпільні райкоми комсомолу, за винятком Радянського, яким керував Г. Я. Синицин.
Наприкінці жовтня до складу Київського основного підпільного міськкому партії були залучені К. П. Івкін, Ф. Ф. Ревуцький, Ф. Д. Зубков, С. А. Пащенко та Г. І. Кулик1. Секретарем міськкому було обрано К. П. Івкіна. Почав також діяти запасний підпільний міськком партії. Заново були створені підпільні райкоми партії у Печерському, Дарницькому та Ленінському районах. У грудні 1941 року секретар запасного міськкому партії С. Г. Бруз через зв’язкову М. С. Васильєву встановив зв’язок з основним підпільним міськкомом, після чого обидва міськкоми партії, координуючи свою діяльність, посилили підпільну роботу в місті.
Підпільний міськком партії створив дві друїгарні: одна з них містилась в будинку № 9 у Татарському провулку, а друга — в будинку № 3 на Піщаній вулиці. У розпорядженні запасного підпільного міськкому також була друкарня, яка знаходилась на конспіративній квартирі Д. Ф. Якименка в будинку № 2 по вул. Великій Шиянівській. Значну допомогу підпільникам надавала сім’я безпартійного патріота, робітника будівництва № 1 Д. Ф. Якименка, квартира якого стала їх штабом. Дружина патріота Горпина Тимофіївна та дочка Марія самовіддано виконували різні завдання підпільників.
У розпорядженні підпільників були радіоприймачі, за допомогою яких вони щодня слухали радянські радіопередачі. Київські підпільники систематично приймали передачі радіостанцій «Радянська Україна», «Дніпро», ім. Т. Г. Шевченка, що за рішенням ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У були створені у Луганську і Саратові. Спеціальні радіопередачі для населення окупованих районів України велись і з Москви.
Матеріали цих радіопередач використовувались для складання листівок, прокламацій і звернень. За період тимчасової гітлерівської окупації підпільники Києва випустили понад 1 млн. примірників антифашистських листівок, розповсюдили серед населення понад 173 тис. примірників газет і велику кількість іншої антифашистської літератури.
Агітаційно-масова робота, що її проводили підпільні міськкоми та райкоми партії серед населення, вже в кінці 1941 року почала давати свої позитивні наслідки. Тисячі киян згуртувалися навколо підпільних партійних організацій для активної боротьби проти фашистських загарбників.
У той час підпільний міськком партії створив шість загальноміських підпільних організацій, які діяли в різних районах Києва. Для забезпечення оперативності і конспірації в підпільній роботі члени цих організацій були об’єднані у невеликі підпільні групи (трійки, п’ятірки) на чолі з керівником, який через зв’язкових підтримував зв’язок з одним із членів підпільного центру. Підпільники, як правило, не знали всіх членів своєї групи, їм був відомий лише керівник.
Одна з найдіяльніших підпільних організацій мала назву «Смерть німецьким окупантам!». Її очолював Г. С. Кочубей, який до Вітчизняної війни був секретарем партійної організації Наркомфіну УРСР. У перші дні свого існування організація налічувала лише шість чоловік, а на початок 1943 року —121 чоловік.
У лютому 1942 року організація «Смерть німецьким окупантам!» створила підпільну друкарню в підземному приміщенні біля підніжжя Чорної гори, вхід в яку вів з коридору будинку господарки явочної квартири В. Д. Ананьєвої. Підпільники майже щодня друкували по 200—300 примірників листівок та зведень Радянського інформбюро, які розповсюджувались не лише в Києві, айв сусідніх селах.
У листопаді 1941 року кадрові робітники заводу «Арсенал», учасники січневого повстання 1918 року Д. Я. Нестеровський і М. І. Гайцан за завданням підпільного міськкому партії створили підпільну партійну організацію «Арсеналець». На початку своєї діяльності вона налічувала три члени, а на середину 1943 року зросла до 38 чоловік і складалася з чотирьох підпільних груп. Підпільна організація «Арсеналець» проводила велику масово-політичну роботу, мобілізуючи радянських людей на самовіддану боротьбу з гітлерівськими поневолювачами.
У жовтні 1941 року інженери-залізничники Р. І. Синєгубов та В. М. Запорожець за дорученням підпільного міськкому партії створили підпільну організацію з робітників транспорту. Спочатку ця організація налічувала 17 чоловік. З розгортанням підпільної діяльності вона об’єднала навколо себе багатьох радянських патріотів і на початок 1943 року збільшила свої ряди до 67 чоловік. Члени організації вели антифашистську роботу на різних підприємствах і в гітлерівських установах. Були створені підпільні групи серед ремонтних залізничних робітників, у трамвайному тресті, газольдбуді (колишнє будівництво № 1), в автогаражі дезинфекційної фірми та на інших об’єктах. Підпільна організація щоденно випускала близько 100 примірників листівок та зведень Радянського інформбюро та систематично розповсюджувала їх серед населення.
Наприкінці 1941 року член Дарницького підпільного райкому партії П. М. Тимощук створив підпільну організацію при депо Київ-Московський. На початку 1942 року ця організація випустила свою першу листівку під назвою «Звернення до залізничників», в якій закликала всіма силами і засобами саботувати і зривати військові перевезення, а також різні заходи фашистських загарбників. Залізничники-підпільники щодня випускали близько 200 примірників листівок та зведень Радянського інформбюро. Вони проводили велику антифашистську роботу. На початок 1943 року ця організація зросла до 31 чоловіка і створила чотири підпільні групи: дві в депо Київ-Московський, одну в депо ст. Дарниця і одну в с. Жоравці Яготинського району Полтавської області.
На початку 1942 року Л. М. Воробйов створив на Дарницькому вагоноремонтному заводі підпільну партійну організацію з шести чоловік. Наприкінці року ця організація зросла до 39 чоловік, які були об’єднані у сім підпільних груп.
У листопаді 1941 року була створена підпільна організація на чолі з комуністом М. С. Королем, яка спочатку складалась з семи чоловік. З розгортанням масово-політичної роботи серед населення організація зростала і міцніла. На початок 1943 року в її рядах налічувалось 35 чоловік. Вона створила три підпільні групи: на ст. Бровки Ружинського району Житомирської області, при заготконторі Києво-Святошинської райспоживспілки і на третій дільниці служби шляху Київ-І-Пасажирський.
Особливо велику роботу по створенню підпільних партійних організацій провів Залізничний підпільний райком партії Києва на чолі з О. С. Пироговським. Раніше О. С. Пироговський був робітником лісозаводу ім. Першого травня, потім його обрали секретарем партійної організації, а напередодні війни він працював директором цього заводу. Залізничний райком партії під керівництвом О. С. Пироговського став основною базою для підпільного міськкому партії при створенні партійного підпілля й розгортанні партійно-політичної роботи у місті.
За завданням Залізничного райкому партії комуніст М. Ф. Грищенко, який до війни працював інструктором Дрогобицького обкому партії, на початку 1942 року створив підпільну організацію на Чоколівському лісозаводі. Організація видавала листівки, а також антифашистські брошури, які писав вчитель історії М. Є. Могильний. У 1942 році було випущено 16 таких брошур по 250 примірників кожна.
Активно допомагав О. С. Пироговському старий більшовик, пенсіонер В. Д. Шишкін. Члени його сім’ї (дружина Любов Власівна, дочка — комсомолка Віта та син — піонер Ігор) протягом всього періоду окупації виконували обов’язки зв’язкових Залізничного підпільного райкому партії та підпільних організацій.