Тимчасова окупація Києва і боротьба трудящих проти фашистського кривавого режиму. Героїчна праця трудящих Києва в східних районах СРСР (закінчення)
У липні 1942 року ЦК КП(б)У через свого зв’язного передав вказівку Залізничному підпільному комітету партії, який очолював О. С. Пироговський, взяти на себе функції підпільного міськкому партії.
Виконуючи цю директиву, Залізничний підпільний райком партії у складі О. С. Пироговського, Г. П. Мироничева і Б. І. Петрушко спрямував всі свої зусилля на дальше розгортання антифашистської роботи і створив широку сітку підпільних груп та організацій на підприємствах міста. Діяльність київських підпільників особливо посилилась після відновлення живого зв’язку з ЦК КП(б)У, коли на початку вересня 1942 року у Київ повернувся з його директивами зв’язковий підпільного міськкому партії 16-річний комсомолець О. С. Козак.
Влітку і восени 1942 року активізувала свою діяльність підпільна організація на будівництві Наводницького залізничного мосту на чолі з М. А. Сорокою. До цієї організації входили П. А. Клопотовський, К. М. Дівонін, Н. Ю. Ширмовська. Підпільники допомагали військовополоненим і робітникам переправлятися до партизанів. Восени 1942 року у бойових групах, які очолив К. М. Дівонін, налічувалося близько 180 чоловік.
Наприкінці 1942 року у Києві були створені нові підпільні групи та організації на підприємствах, залізничному і водному транспорті. Якщо в середині 1942 року у місті було 40 підпільних партійно-комсомольських організацій, то на початку 1943 року тут діяло 66 таких організацій3. Трудящі Києва, керовані підпільниками, систематично зривали відбудову, а також роботу пущених в експлуатацію підприємств міста. Особливо широко саботаж заходів німецьких властей та диверсійно-підривна робота проводились на залізничному та водному транспорті.
У кінці 1942 — на початку 1943 року під керівництвом Залізничного підпільного райкому партії на залізничному транспорті у Києві і в прилеглих до нього районах діяли 23 підпільні організації, в лавах яких було 267 відважних радянських патріотів.
Підпільники-залізничники проводили активну диверсійну роботу. В тяжкі дні оборони Сталінграда вони завдали ворогові ряд серйозних ударів. Так, у жовтні 1942 року патріоти замінували залізничне полотно на перегоні Дарниця—Бровари і пустили під укіс військовий ешелон з гітлерівськими солдатами. Було вбито і поранено понад 800 есесівців. З метою виведення з ладу паровозного парку бригади депо Київ-Московський і депо Дарниця на чолі з підпільниками О. М. Ковалевським і І. Т. Мироненком проводячи неякісний ремонт, систематично зривали графік випуску на лінію паровозів.
Паровозні машиністи та їх помічники навмисно виводили з ладу паровози, зупиняли ешелони на перегонах тощо, зриваючи військові перевезення, постачання фронту живої сили та бойової техніки. Особливу мужність проявив машиніст Г. Й. Лебедев, який систематично возив на своєму паровозі з Києва до ст. Кобижчі зв’язкових партизанського загону. Знаючи про заміновані партизанами місця залізниці, відважний патріот розвивав велику швидкість, проскакував паровозом небезпечну ділянку, після чого починались вибухи. Летіли під укіс вагони, знищувались солдати, бойова техніка і продовольство, що направлялись на фронт. Весною 1943 року Г. Й. Лебедев через технічні умови не зміг розвинути необхідної швидкості і підірвався на міні. У червні 1943 року член підпільної організації Г. Т. Воронкін за допомогою міни уповільненої дії, доставленої зв’язковою Д. І. Волевач, знищив ешелон з пальним на перегоні Фастів—Попельня.
Підпільна організація прийняла рішення вивести з ладу Дарницький і Яготинський дніпровські залізничні мости. Підпільник П. X. Антонов за допомогою інших патріотів весною 1943 року підірвав залізобетонний стояк Дарницького мосту, внаслідок чого залізничний рух був припинений на чотири дні. У березні 1943 року підпільники висадили в повітря Яготинський залізничний міст.
Оскільки операція по виведенню з ладу Дарницького залізничного мосту повністю не вдалась, був розроблений новий план одночасного висадження в повітря Дарницького і Петрівського залізничних мостів. 14 травня 1943 року підпільник Г. М. Дудкін, одягнений в німецьку офіцерську форму, сів у поїзд і на його ходу скинув вибухівку, висадивши у повітря верхню частину стояка Дарницького мосту. Залізничний рух припинився на десять днів. Г. М. Дудкін був заарештований гестапівцями і розстріляний. Виведення з ладу Петрівського залізничного мосту не було здійснено через проникнення в групу провокатора.
Успішно проводила диверсійно-підривну роботу підпільна організація на Дарницькому вагоноремонтному заводі. У листопаді 1942 року робітники, підпаливши котельню, вивели завод з ладу на тривалий період. Підпільна організація домоглася масового невиходу робітників на роботу, що прикривалося лікарськими довідками, які видавали лікарі-підпільники заводської поліклініки. Так, наприкінці 1942 року щодня не виходило на роботу близько 400, а на початку 1943 року — понад 1 тис. чоловік. Робота заводу була повністю паралізована.
Під керівництвом підпільної організації робітники мостобудівної фірми «Гані-бек» систематично зривали відбудову і пуск в експлуатацію залізничних мостів, знищених радянськими патріотами. Так, одного разу фірма одержала велике термінове замовлення. Її шеф, гітлерівець, переписав у блокнот всі розміри болтів і залишив його на столі. Скориставшись цим, керівник підпільної організації О. В. Агашков зробив деякі виправлення, значно збільшивши розміри болтів. Коли ж болти були виготовлені, виявилося, що вони непридатні, і монтаж мостів
було затримано на кілька місяців. Таку ж саму операцію провів і підпільник інженер К. А. Ємельянов при виготовленні балок для мосту Пост-Волинський — Петрівка.
На заводі «Більшовик» у 1943 році неодноразово на тривалий час виводились з ладу основні цехи. Слюсар заводу Б. М. Стрєлковський систематично псував автомашини, підпалив і знищив бензозаправник та дизель для підйому гармат. Робітники заводу «Ленінська кузня» на чолі з сталеваром Секретарєвим перешкодили спробі гітлерівців організувати виробництво сталевого литва. Електромонтер Мостицький вивів з ладу заводську підстанцію, зірвавши цим терміновий ремонт автомашин для німецької військової частини. Патріоти «Ленінської кузні» на чолі з підпільником В. С. Новиковим вивели з ладу 80 відремонтованих гармат. Робітники заводу «Буддеталь», керовані підпільною організацією, також систематично випускали браковану продукцію.
У широких масштабах саботаж та диверсійно-підривна робота проводилась на водному транспорті. В кінці 1942 року робітники майстерень лісосплаву на чолі з керівником підпільної організації О. О. Петровим зірвали ремонт катерів, призначених для перевезення військових вантажів, який вони мали провести в зимовий період. З 38 буксирних катерів, поставлених на зимовий ремонт, до весни 1943 року було відремонтовано лише чотири. П’ять катерів, що їх навесні 1943 року гітлерівці відправили з баржами і плотами з Києва в Херсон, підпільники вивели з ладу і затопили в Дніпрі.
Судоремонтні робітники Київського порту під керівництвом члена підпільної організації прораба П. А. Карпенка неякісно проводили ремонт річкових суден, всіляко зривали графік їх ремонту. Відремонтовані пароплави, баржі і катери відразу ж виходили з ладу.
Підпільники Київського порту під керівництвом секретаря Подільського підпільного райкому партії Т. Ф. Подія уміло поєднували антифашистську масово-політичну роботу і диверсійно-підривну та бойову діяльність. Члени підпільної організації капітан пароплава «Арсеналець» О. В. Остров’янський і кочегар цього ж пароплава В. В. Трандофілов систематично одержували від Подільського підпільного райкому партії антифашистські листівки, зведення Радянського інформбюро та розповсюджували їх серед колгоспників у селах Київської та Чернігівської областей під час зупинок пароплава. Члени підпільної організації Подільського району комуніст В. Г. Черняєва і комсомолка, вихованка 144-ї середньої школи Т. К. Белян, яка залучила до підпільної роботи комсомолок Л. Баранову і В. Ігнатову, систематично розповсюджували антифашистські листівки.
Влітку 1942 року київські підпільники водного транспорту за допомогою зв’язкового Подільського райкому партії С. Д. Іванчі встановили зв’язок з партизанським загоном «Перемога», який діяв у Вищедубечанському районі, і систематично постачали йому зброю та медикаменти. Вони визволили близько 60 військовополонених командирів і бійців Червоної Армії, які працювали в порту, озброїли їх і переправили в партизанський загін.
З метою посилення діяльності цього загону підпільники О. В. Остров’янський і В. В. Трандофілов за завданням підпільної організації зазимували з пароходом «Арсеналець» і судопідйомною базою «Кам’янське» біля пристані Пічки Вищедубечанського району. У березні 1943 року члени підпільної організації за допомогою партизанів перебили німецьку команду, зняли озброєння, близько 1 т вибухівки, а судна затопили. Після цього підпільники разом з усією командою перейшли у партизанський загін «Перемога», де продовжували боротьбу.
Напередодні визволення Червоною Армією столиці Радянської України гестапо вдалося натрапити на слід Залізничного підпільного райкому партії. 29 жовтня 1943 року гітлерівці заарештували керівника київських підпільників О. С. Пироговського і 5 листопада розстріляли його. Партія і Радянський уряд високо оцінили заслуги О. С. Пироговського перед Батьківщиною в боротьбі проти німецько-фашистських окупантів, присвоївши йому посмертно звання Героя Радянського Союзу.
Успішна діяльність київського партійного підпілля відіграла велику роль не лише в організації масової боротьби киян проти гітлерівських загарбників, айв розгортанні боротьби трудящих усієї Київської області.
Київські підпільники, керуючись вказівками ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У про розгортання партизанської боротьби, успішно перетворювали в життя завдання організації партизанського руху на селі. Вони відбирали і готували людські резерви, здобували зброю, боєприпаси, вибухівку, медикаменти — і все це переправляли в сільські райони. Організаторами партизанських груп в сільських районах Київської та Житомирської областей, з яких потім виросли партизанські загони, були члени Київської міської підпільної організації К. М. Дівонін, С. П. Маленко, П. А. Клопотовський, Т. О. Ільченко, П. М. Вуйко та інші.
Київська підпільна організація, якою керував М. С. Король, у жовтні 1942 року створила штаб партизанського руху в складі К. М. Дівоніна, С. П. Маленка, П. А. Клопотовського і Муліхіна.
Штаб розгорнув велику організаторську роботу. Начальник штабу С. П. Маленко і комісар штабу К. М. Дівонін встановили зв’язки з підпільними партійними організаціями багатьох сільських районів і поставили перед ними завдання створити районні штаби, організувати бойові партизанські загони і ширше розгорнути партизанську боротьбу, перетворивши її у всенародний рух.
Наприкінці 1942 року штаб партизанського руху охопив своїм впливом 19 районів Київської і Житомирської областей, де діяли районні партизанські штаби. Було створено 40 партизанських загонів, у складі яких самовіддану боротьбу з гітлерівськими загарбниками вели 6606 радянських патріотів.
На початку квітня 1943 року член підпільної організації П. Й. Перевертун вивів з Києва у Димерські ліси бойову групу у складі 18 чоловік. Ця група, об’єднавшись з іншими партизанськими групами, поклала початок Київському партизанському загону ім. Леніна. Командиром загону був П. Й. Перевертун, комісаром — В. П. Назаренко. На початку травня у складі загону було близько 200 бійців.
Виконуючи завдання ЦК КП(б)У, Київський підпільний міськком партії в кінці 1941 і протягом 1942 року направив у сільські райони області 51 чоловіка, які провели значну роботу по створенню підпільних організацій і партизанських загонів2. Активну участь у створенні підпільних організацій у Фастівському районі взяли професор Київського медичного інституту П. М. Буйко, перший секретар Ленінського РК ЛКСМУ Ф. Г. Павлов, директор школи В. Й. Гатті.
Прибувши в район, П. М. Буйко за допомогою підпільників-киян створив чотири організації, які охоплювали своїм впливом села Фастівського, Васильківського і Бишівського районів. Мобілізований гітлерівцями у медичну комісію, професор Буйко спрямував усі свої зусилля і здібності на захист населення від вигнання у фашистське рабство. Незважаючи на суворий контроль гестапо, рискуючи життям, він звільнив од відправки у Німеччину понад тисячу чоловік. В умовах кривавого гітлерівського терору П. М. Буйко створив широку сітку підпільних груп, рятував від розстрілу радянський актив, організовував таємне лікування воїнів Червоної Армії та партизанів. На початку 1943 року під його керівництвом діяли партизанські загони, у складі яких налічувалось понад 700 бійців.
Всього місяць не дожив П. М. Буйко до приходу радянських військ. У жовтні 1943 року під час подання швидкої допомоги тяжко пораненим партизанам професор Буйко був схоплений гітлерівцями, облитий бензином і спалений. За видатні заслуги у справі створення партійного підпілля та організації партизанського руху Радянський уряд посмертно присвоїв П. М. Буйку звання Героя Радянського Союзу.
Партизанські загони сільських районів діставали дійову допомогу від трудящих Києва. Так, підпільна організація Дарницького вагоноремонтного заводу допомагала партизанським загонам Чернігівської області людьми, озброєнням та медикаментами. З січня по березень 1943 року було відправлено в партизанський загін «За Батьківщину!» 2 кулемети, 150 гвинтівок, 20 автоматів, 180 гранат, 17 тис. патронів. Підпільна організація підготувала і відправила у партизанські загони 213 робітників підприємств Дарницького району, багато з яких показали зразки мужності й відваги в боротьбі з окупантами.
Підпільна організація Києва «Смерть німецьким окупантам!» встановила в листопаді 1942 року зв’язок з партизанськими загонами Чернігівської області під командуванням М. М. Таранущенка. З листопада 1942 по квітень 1943 року ця організація підготувала й відправила у партизанські загони 224 чоловіки, 3 кулемети, понад 100 гвинтівок, 270 гранат, 22 пістолети, близько ЗО тис. патронів тощо. В партизанські загони пішло керівне ядро цієї підпільної організації в кількості 26 чоловік на чолі з В. В. Черепановим, Г. С. Кочубеєм і К. П. Ткачовим.
З квітня 1943 року керівництво підпільними групами здійснювалось з партизанських загонів з’єднання «За Батьківщину!». Підпільники одержували з партизанських загонів у великій кількості листівки, зведення Радянського інформбюро і розповсюджували їх серед населення, вели розвідувальну роботу, готували й відправляли людей, зброю, боєприпаси, медикаменти та інше. За період з листопада 1942 по червень 1943 року київські підпільні організації підготували й відправили у партизанські загони 1870 бійців, а також 25 кулеметів, 550 автоматів, понад тисячу гвинтівок, 133 тис. патронів, близько 2,5 тис. гранат, 214 пістолетів, понад 500 кг вибухівки та медикаментів на суму 130 тис. карбованців.
На початку літа 1943 року у Києві і області діяло 169 підпільних партійно-комсомольських організацій, 54 партизанські загони і 30 диверсійно-підривних груп. В їх рядах самовіддану боротьбу з гітлерівськими загарбниками вели 33 687 радянських патріотів, у т. ч. 4900 комуністів і 3800 комсомольців. Серед них були вірні сини й дочки багатьох народів Радянського Союзу: українці, росіяни і представники інших народів.
Своєю боротьбою підпільники Київщини подавали допомогу Червоній Армії і наближали час визволення Києва від німецько-фашистських загарбників. З кінця 1941 року по березень 1944 року вони знищили 30 716 гітлерівців та їх найманців — українських буржуазних націоналістів, пустили під укіс 259 залізничних ешелонів і 3 бронепоїзди, вивели з ладу 301 паровоз і 2812 вагонів, зруйнували 63 залізничні мости, знищили 333 ворожі склади, розгромили 103 німецькі гарнізони, 249 поліцейських комендатур, 282 районні та сільські управи.
Радянський уряд високо оцінив діяльність підпільників і партизанів Київщини, присвоївши п’ятьом патріотам звання Героя Радянського Союзу і нагородивши 1317 чоловік орденами і медалями.
Значний вклад у справу перемоги над німецько-фашистською армією внесли трудящі Києва також своєю працею в радянському тилу в східних районах СРСР. Героїчними зусиллями робітників, інженерно-технічних працівників у співдружності і за допомогою трудящих братніх республік основна кількість підприємств, евакуйованих на Урал, в Сибір, Середню Азію, в небувало короткий строк відновила свою роботу на нових місцях.
Як рідних, зустрічали евакуйованих киян трудящі східних районів СРСР. Вони ділилися з ними житлом, одягом, активно допомагали будувати виробничі корпуси, створювали всі умови, щоб робітники, інженери, вчені і далеко від рідної оселі могли вносити свій вклад у справу визволення від фашистської нечисті.
Робітники працювали часто просто неба, нерідко під дощем і снігом, харчування було скудне. Робота велась цілодобово. Робочий день часто перевищував 12— 14 годин. Лише завдяки цій самовідданості трудящих монтаж великих цехів і заводів завершувався в максимально короткі строки, а через три-чотири місяці підприємства досягали довоєнного рівня випуску продукції.
Завод «Ленінська кузня», перебазований у глибокий тил, героїчними зусиллями заводського колективу і місцевих робітників через кілька тижнів почав давати важливу воєнну продукцію. За перші три місяці її випуск зріс більше ніж у 3 рази. Завод зайняв почесне місце у всесоюзному змаганні. Йому було вручено Червоний прапор Державного Комітету Оборони.
Завод «Арсенал», евакуйований на Схід, вже через чотири дні почав випуск продукції на новому місці. Праця кожного робітника була підпорядкована єдиній меті — дати все для фронту, для перемоги. Кожний день і місяць ознаменовувались патріотичними починаннями робітників усіх професій. Кочегар заводської котельні Ф. Басенко почав один обслуговувати шість котлів. Коваль І. Мар’янченко, фрезерувальник Г. Вальтер, токарі Г. Царик і А. Кокаренчук, пресувальник Т. Лисенко, муляр Л. Маловичко, слюсарі С. Опанасенко, Г. Скрипник, Я. Кириченко та сотні інших передовиків виробництва щодня виконували по чотири-п’ять норм.
У тяжкі для країни дні, коли ворог підійшов до стін Сталінграда, уряд звернувся до колективу «Арсеналу» з проханням збільшити випуск важливої для фронту продукції. Робітники провідних професій переселились у цехи. Поруч з верстатами стояли ліжка, на яких вони лише короткий час відпочивали. План випуску продукції завод завжди перевиконував.
Гордістю арсенальців був комсомольський артилерійський дивізіон, створений влітку 1942 року за ініціативою комсомольської організації заводу. Молоді робітники, юнаки й дівчата, зібрали кошти на його озброєння та екіпіровку. У ряди бійців комсомольського дивізіону вступило понад 100 робітників «Арсеналу». У дні героїчної оборони Сталінграда дивізіон був відправлений на фронт і своїми бойовими ділами вписав славну сторінку в історію свого заводу.
Київський авторемонтний завод, евакуйований у тил, домігся різкого збільшення випуску продукції. За безпосередню допомогу, надану героїчним захисникам Сталінграда, 350 робітників заводу були нагороджені медаллю «За оборону Сталінграда». У 1942—1943 рр. підприємство неодноразово займало перше місце у всесоюзному змаганні авторемонтних заводів.
Київська трикотажна фабрика, евакуйована у Киргизьку РСР, протягом усієї війни утримувала перехідний Червоний прапор Раднаркому і ЦК КП Киргизії. Київська швейна фабрика, евакуйована на Урал, і 8-а взуттєва фабрика, евакуйована в Середню Азію, систематично перевиконували плани постачання Червоній Армії обмундирування.
Працівники культури та мистецтва також віддавали всі свої сили і здібності справі всенародної боротьби з німецько-фашистськими окупантами. Будучи евакуйовані в глибокий тил, вони продовжували там свою роботу, всіляко наближуючи перемогу над ворогом.
Трудящі Києва, як і всієї України, разом з усіма братніми народами СРСР вносили свій гідний вклад у священну справу розгрому ненависного ворога. Спираючись на могутню підтримку радянського тилу, воїни Червоної Армії героїчно билися, захищаючи Соціалістичну Батьківщину.
Остаточний перелом у ході Великої Вітчизняної війни, зв’язаний із Сталінградською битвою, збігся із знаменною подією в житті українського народу — 25-річчям Радянської України. ЦК ВКП(б) і Рада Народних Комісарів СРСР у привітанні українському народові 25 грудня 1942 року писали: «Людожер Гітлер здумав перетворити Україну на колонію німецьких імперіалістів, поневолити і онімечити волелюбний український народ. Цьому не бувати! Вірні сини й дочки українського народу доблесно б’ються в рядах Червоної Армії, самовіддано трудяться в радянському тилу, героїчно борються в партизанських загонах, підготовляючи повне визволення рідної землі від окупантів».
У ці дні з новою силою проявилась непорушна дружба всіх радянських народів з українським народом. У листах, надісланих українському народові з усі кінців нашої неосяжної Батьківщини, трудящі братніх республік вітали славних синів і дочок нескореної Радянської України, висловлювали глибоку впевненість що українська земля буде визволена від фашистських загарбників. «Рідні наші українські брати і сестри! — писали трудящі Москви.— … З вами завжди наші думки і почуття… Москвичі разом з вами, разом з усіма народами Радянського Союзу твердо вірять і знають, що прийде час визволення, час святої помсти. Згинуть, будуть знищені, як скажені пси, фашистські недолюдки-злодії. А вільна Радянська Україна буде жити, буде розквітати на радість всьому радянському народу».