Участь населення Києва у боротьбі проти литовського і польсько-шляхетського панування на Україні

Підготовлено: Admin. Розділ: Київ

Наприкінці XV і особливо в XVI столітті в Києві пожвавлюється не тільки економічне, а й політичне життя. Після ліквідації удільно-князівської влади і ство­рення воєводства ще більше посилився гніт литовських феодалів. Це викликало обурення населення Київщини. Боротьбу проти литовського панування очолив брат померлого князя Симеона Олельковича — Михайло. Він об’єднав київських фео­далів і готував збройний виступ проти загарбників. Змовники мали намір захопити владу в свої руки і за допомогою військ великого князя російського Івана III визволити українські землі і приєднати їх до Московського князівства. Вони сподівались, що їх підтримає населення білоруських та українських земель. Але змова була викрита. Михайло Олелькович та Іван Гольшанський (один з організа­торів змови) в серпні 1481 року були прилюдно страчені.

Рішуче виступали проти київського воєводи та його урядовців кияни, які кори­стувалися магдебурзьким правом. Коли воєвода запровадив т. зв. «темний закон», за яким жителям під загрозою великого штрафу заборонялося вночі користуватися світлом, кияни рішуче виступили проти цього, і воєвода в 1506 році мусив скасу­вати цей закон.

Виникнення українського козацтва наприкінці XV століття теж сприяло поси­ленню боротьби київських міщан проти литовських феодалів і міського патриціату. Серед козаків було багато киян. Козацькі загони створювалися з кріпаків-утікачів та нижчих верств міського населення. З весни до осені вони жили на островах Дні­пра, займалися рибальством і полюванням, а на зиму більшість з них поверталася до своїх осель. Воєвода і війт не дозволяли їм жити в місті, і вони будували собі за містом курені. Місцевість у Києві, де споруджувалися ці курені, стали називати Куренівкою.

Утворення і зміцнення централізованої Російської держави і наближення її кордонів до Києва (у 1500—1503 рр. вона приєднала Чернігово-Сіверські землі) сприяло посиленню боротьби населення Києва за своє визволення з-під влади литов­ських феодалів. З цього скористалися князі Глинські. В 1506 році в союзі з великим князем Василієм III вони розгорнули підготовку до повстання проти Литви, яке почалося в 1508 році на півночі Київщини. Але російські війська не встигли подати допомогу, і повстання було придушене.

Ці виступи примусили литовський уряд вжити заходів, щоб зміцнити свої пози­ції на Придніпров’ї. В 1507 році він видав Київській землі уставну грамоту, згідно з якою всі посади у воєводстві повинні були посідати місцеві жителі. Але воєвода і далі втручався у внутрішні справи міста, а урядові посади займали його ставле­ники. Це викликало незадоволення населення, яке багато разів зверталося до вели­кого князя литовського із скаргами на місцевих урядовців. У результаті скарг литовський уряд змушений був видати київським міщанам нову жалувану грамоту, якою дозволялося киянам вільно торгувати в усіх містах Литовського князівства. Але й після цієї грамоти київські торговці платили великі податки.

В 1569 році на спільному сеймі польських і литовських феодалів у м. Любліні було укладено угоду про унію, за якою Литва об’єднувалася з Польщею в одну державу — Річ Посполиту. Литва зберігала в рамках держави автономію. Київ­щина, Волинь, Брацлавщина, Переяславщина ще до підписання акту про Люблін­ську унію були відторгнуті від Литовського князівства рядом універсалів поль­ського короля Сігізмунда II Августа і включені до складу Польщі. Внаслідок Люб­лінської унії польські феодали встановили своє панування над більшою частиною українських земель.

На Україні посилився соціальний і національний гніт. Польські магнати, шляхта і католицьке духовенство, що захопили величезні земельні багатства, поси­лили закріпачення селян. Дуже тяжким було становище і міського населення. Значна частина міст належала феодалам, і міщани мусили поряд з селянами вико­нувати феодальні повинності. У Києві оселилося багато польських ремісників і куп­ців, які захоплювали не тільки найбільш вигідні галузі ремесла і торгівлі, а й уря­дові посади.

Значна частина українських магнатів, прагнучи урівняння в правах з поль­ським панством, перейшла в католицьку віру.

Під владою шляхетсько-католицької Польщі український народ зазнавав не тільки найжорстокішого соціального, а й національного та релігійного гніту. Шляхта, католицьке духовенство нехтували українськими національними тради­ціями, силою насаджували католицизм, всіляко гальмували розвиток української культури. Утиски і свавільства польських панів зустрічали рішучий опір з боку населення. Кияни не раз зверталися до короля із скаргами на своїх гнобителів, і король інколи змушений був якось реагувати на ці скарги. Так, у 1585 році він надав Києву новий привілей, яким звільняв купців і торговців Верхнього міста від всіляких обмежень і митних платежів. Але скористалися привілеєм тільки великі купці, становище ж нижчих верств міського населення дедалі погіршувалось. У Києві збільшувався прошарок плебейства, який весь час поповнювався за рахунок розорених ремісників та безземельних селян, що тікали від шляхетського гніту і шукали в місті якоїсь роботи. Вони глибоко ненавиділи гнобителів. Тому, коли в грудні 1591 року вибухнуло повстання проти польсько-шляхетського гніту, київ­ські міські низи взяли в ньому активну участь. Повстання почалося виступом за­гону запорожців, очолюваних Криштофом Косинським, старшим реєстрових коза­ків, які захопили м. Білу Церкву — резиденцію полонізованого і покатоличеного магната Я. Острозького. В 1592 році повстанці вчинили кілька нападів на шляхет­ські маєтки і містечка, оволоділи Трипіллям і Переяславом, за допомогою жителів захопили в Київському замку гармати, порох та військове спорядження. Інший козацький загін на чолі з писарем запорізьких козаків І. Гриньковичем напав на Межигірський монастир, вигнав звідти королівського ставленика ігумена Бобриковича-Коготя і знищив королівські грамоти. Але влітку 1593 року в бою під Чер­касами 2-тисячний загін козаків був розбитий військом магната О. Вишневецького. Сам К. Косинський загинув.

Проте боротьба проти польсько-шляхетського панування не припинялася. В 1594—1596 рр. розгорнулося нове селянсько-козацьке повстання під проводом С. Наливайка. Повстання охопило Київщину, Поділля, Волинь, частково Галичину і перекинулося на Білорусію. Польський уряд послав проти повстанців значні сили під командуванням гетьмана С. Жолкевського. Зазнавши поразки, повстанці весною 1596 року з’явилися під Києвом, маючи намір перейти в Росію. Кияни допо­магали їм переправитися через Дніпро на лівий берег. Від Києва повстанці рушили до Переяслава, а звідти до Лубен. їх весь час переслідувало польське військо. В бою на р. Солониці влітку 1596 року повстанці були розбиті. Частина їх, вирвавшись з оточення, перейшла в Росію.

Після придушення повстання польські пани посилили соціальне, національне і релігійне гноблення. Щоб узаконити діяльність католицького духовенства та уніатів на Україні, польський король у 1596 році скликав у Бресті представників православного духовенства, де й була проголошена унія між православною і като­лицькою церквами. Уніати визнали свою залежність від римського папи, прийняли основні догмати католицької церкви і зобов’язалися виконувати розпорядження Ватікану.

Унію підтримала тільки верхівка українських духовних і світських феодалів, які прагнули добитися однакових політичних прав з польськими магнатами і зміц­нити свої позиції в боротьбі з антифеодальними виступами широких народних мас.

За допомогою унії католицьке духовенство і польські пани сподівалися пока­толичити православних і таким чином денаціоналізувати український і білоруський народи, розірвати їх зв’язки з одновірним, історично спорідненим російським народом. Унію насаджували заходами жорстокого примусу, насильства.

Спираючись на рішення Брестського церковного собору, католицьке духовен­ство і уніати приступили до ліквідації православної церкви в Києві. Вони нама­галися перетворити православні церкви в уніатські або в костьоли. Але кияни не пустили їх у місто і не визнали унії. Польський король Сігізмунд III, щоб приду­шити виступи киян, значно збільшив кількість жовнірів у місті.

Король у 1599 році призначив самозваного митрополита Іпатія Потія архіман­дритом Печерської лаври, який прибув туди в супроводі польських урядовців. Монахи, за допомогою жителів міста і козаків, не пустили його в монастир.

У 1609 році київський намісник уніатського митрополита А. Грекович нама­гався запровадити унію в Києві, але міщани й козаки відмовились підкоритись, а в 1618 році, коли він спробував захопити Михайлівський монастир, козаки вто­пили його в Дніпрі.

Міцною опорою православ’я у боротьбі з католицизмом були братства — релі­гійно-національні організації міщан, які створювались у багатьох містах України. Київське братство виникло в 1615 році на Подолі при новоутвореному Києво-Братському (Богоявленському) монастирі. Навколо нього згуртувалися прогресивні сили українського населення. Членами братства стало багато заможних міщан, частина української шляхти, а також запорізьке козацтво на чолі з гетьманом Пет­ром Сагайдачним. Сагайдачний відраховував із козацького скарбу значні кошти на справи братства, для боротьби з католиками та уніатами. Матеріальну допомогу братству подавали також російський уряд і московський патріарх.

Київське братство активно підтримувало населення міста в його боротьбі проти польської шляхти і уніатів. Воно, зокрема, відіграло важливу роль у повстанні київських міщан в 1625 році, що було викликане посиленням наступу королів­ських урядовців на українське населення. Київський війт Ф. Ходика і уніатський священик І. Юзефович та їх поплічники наприкінці 1624 року почали опечатувати православні церкви, маючи намір перетворити їх на уніатські. Міщани і козаки в січні 1625 року розпечатали церкви, а війта і священика убили. Виступ цей був спрямований проти покатоличеної міської верхівки, яка разом з шляхтою і уніат­ським духовенством намагалася всіма засобами насаджувати унію в Києві.

Поряд з Київським братством ідейною опорою національно-визвольного та ре­лігійного руху був Києво-Печерський монастир. Монахи на чолі з архімандритом Єлисеєм Плетенецьким (1599—1624 рр.) не пустили на свою територію уніатів. Спираючись на допомогу запорізьких козаків, Єлисей Плетенецький відібрав у польських панів загарбані ними монастирські землі і доходи з цих земель витрачав на культурно-освітні потреби.

Український народ в умовах тяжкого соціального і національного гніту, який дедалі посилювався, з надією дивився на єдиновірну Російську державу, чекаючи від неї допомоги. В 1620 році гетьман Петро Сагайдачний відправив у Москву по­сольство, через яке звернувся до російського уряду Михайла Романова з прохан­ням прийняти «військо Запорізьке», тобто Україну, до складу Російської держави. В цей час із Москви через Київ повертався єрусалимський патріарх Феофан, який під охороною запорізьких козаків на чолі з Сагайдачним таємно від польських вла­стей відновив у Києві православну ієрархію. Митрополитом київським став видат­ний культурний діяч Іов Борецький, який перед прийняттям митрополії й до кінця свого життя (помер у 1631 році) був ректором Київської братської школи.

Православне духовенство на чолі з Іовом Борецьким шукало захисту в росій­ського уряду проти утисків, які чинили польські феодали і духовенство православній церкві. У 1622 році епіскоп Ісаія Копинський звернувся до царя з проханням дозво­лити йому перейти з монахами в межі Російської держави. В 1624 році Іов Борець­кий направив свого посланця Ісаакія Борискевича в Москву з клопотанням перед російським урядом про прийняття України разом з запорізьким військом під про­текторат Росії, але ця пропозиція була відхилена, бо здійснення її стало б приво­дом до нової війни з шляхетською Польщею, на що Росія, послаблена після недав­ньої війни з нею, не могла пристати.

Про тяжіння українського народу до возз’єднання свідчить переселення в Росію не тільки селян, а й ремісників, які тікали від шляхетського гніту. Серед пересе­ленців були й кияни. Так, збереглися дані, що кияни-селітровари оселилися в Пу­тивльському повіті. Майстри-скловари брати Тимофій і Павло Юр’єви переїхали на «вечное житье» в м. Вольний, а потім їх покликали в Москву. Царський уряд, зацікавлений у зміцненні південних рубежів країни, охоче приймав пере­селенців.

У першій половині XVII століття то тут, то там спалахували народні повстання проти феодально-кріпосницького та національно-релігійного гніту. Особливо широ­кого розмаху набрало повстання в 1630 році під проводом Тараса Федоровича (Трясила). Повстанці прагнули передусім оволодіти Києвом. Польські воєначальники вважали Київ своєю опорою і укріпляли його. Тут, крім постійного гарнізону, були також на постої жовнірські загони, і навколо міста розташовувалося близько 8 тис. польського війська. Повстанці, до яких приєдналися київські козаки, розгромили польсько-шляхетські загони в Копачеві, Димері, в Білогородці та біля Межигір’я. Запеклі бої відбувалися з польсько-шляхетськими загарбниками в са­мому Києві — в районі Печерська і Подолу.

У червні 1637 року знову спалахнуло селянсько-козацьке повстання, яке очолив Павлюк (Павло Бут). Незабаром повстання охопило Київщину, Полтавщину, Чер­нігівщину. У своїх універсалах Павлюк закликав громити не тільки шляхту, а й реєстрову козацьку старшину, яка зраджувала інтереси народу. Серед повстанців було багато киян, а сам Київ гетьман Потоцький назвав «центром заколоту».

Селянсько-козацькі повстання, в яких активну участь брали київські міщани і козаки, були провісниками визвольної війни українського народу 1648 — 1654 рр.

Трекбэк с Вашего сайта.